Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 16 липня 2019 року
Тексти > Тематики > Історична  ::  Тексти > Жанри > Стаття

Переяславська угода у зарубіжній історіографії

Переглядів: 56986
Додано: 16.11.2005 Додав: Яшик  текстів: 101
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Переяславська угода 1654 року
у зарубіжній історіографії (1945-1990рр.)*

Вступ
Серед проблем історії Визвольної війни українського народу XVIIст. поважне місце займають ті, що зв’язані з історією відносин між двома сусідніми державами – Московською та Українською. І тут виділяється все, що стосується Переяславської Ради, оскільки остання, на нашу думку, стала початком надзвичайно активних дипломатичних зв’язків між двома державами, що привели до укладання союзного договору, який в свою чергу залишив досить помітний слід в історії українського народу.
Звернення до праць зарубіжних дослідників пояснюється тим, що протягом останніх десятиліть радянським історикам була нав’язана концепція підходів до оцінки подій, зв’язаних з Переяславською Радою, які відіграли негативну роль: приєднання України до Росії оцінювалося як «найменше зло»; підкреслювалася месіанська роль Росії та російського народу по відношенню до України; мета Визвольної війни визначалась як боротьба за об’єднання з «великим братнім єдинокровним народом»; хронологічні межі Визвольної війни визначалися 1648-1654рр. (тобто обмежувалися Переяславською Радою як головною подією, вершиною війни); підкреслювався «всенародний характер» Переяславської Ради, безконфліктність подій, зв’язаних з присягою, а сам Богдан Хмельницький зображався як виразник і поборник споконвічних прагнень українського народу до возз’єднання, «батько» Переяславської угоди (як влучно зазначають сучасні вітчизняні дослідники, «за злою іронією долі сповнені меду вихваляння (на адресу гетьмана — В.Ц.) лилися насамперед за діяння, яких Б.Хмельницький не лише не вчинив, але не мав і в гадці»).1
Особливо важкого удару історичній науці завдали «знамениті» Постанова ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР і Президії Верховної Ради СРСР «Про 300-річчя возз’єднання України з Росією» і «Тези про 300-річчя возз’єднання України з Росією 1648-1654рр.», схвалені ЦК КПРС, яким була відведена роль нормативних документів, що майже до кінця 80-х років диктували науковцям напрями їх пошуків і визначали зміст основних узагальнень і висновків історичних праць.
Зазначимо, що навіть в таких украй несприятливих умовах серед вітчизняних вчених знайшлися ті, хто кинув виклик офіційній ідеології, проявивши надзвичайну мужність. Серед таких дослідників назвемо в першу чергу Михайла Брайчевського, який, не маючи змоги висловити свої думки перед українським народом (редакція «Українського історичного журналу» відмовилася надрукувати його статтю «Приєднання чи возз’єднання»), змушений був опублікувати свою працю на Заході. Тільки недавно (майже через 30 років) наші читачі познайомилися з матеріалами М.Брайчевського.2
Серед праць вітчизняних істориків 50-70-х рр. вигідно виділяється монографія видатного вченого Івана Крип’якевича «Богдан Хмельницький». Читач має змогу порівняти скалічений і спотворений текст першого видання (1954р.) з другим (1990р.) і наяву побачити, до чого призвели згадувані вже «Тези» і концепції «згори». Тим більше, що маємо змогу прочитати й іншу книгу І.Крип’якевича, надруковану на Заході, з відомих причин під псевдонімом І.Холмський.3 Принагідно зазначимо, що автору недавно потрапила до рук ця книга (ЦНБ АН ім. В.Вернадського), але в законспірованому вигляді, оскільки вона була захована у цілком «радянську» книгу, з якої залишився тільки початок і кінець.4 Ще яскравіше істинні погляди І.Крип’якевича на московсько-український договір проглядають у статті, що закінчується словами: «Треба відступити від царя!». Це останній заповіт, який лишив Хмельницький своїм наслідникам».5
В сучасних умовах, коли наш народ обрав шлях до побудови незалежної суверенної Української держави і коли впали пута офіційної радянської ідеології, історики досліджують все, що зв’язане з Переяславською Радою. Плідно працюють такі дослідники як О.Апанович (найближчим часом вийде у світ її книга, присвячена цій проблемі), Ю.Мицик, В.Сергійчук, В.Смолій, В.Степанков, В.Ульяновський.6 Певна частка належить і автору даної праці.7 На нашу думку, при подальшому вивченні вказаної проблеми неможливо обійтися без праць зарубіжних вчених. Тим більше, що Переяславська Рада і українсько-московський договір викликали значний інтерес у них, і в першу чергу – у представників української діаспори (мова йде про тих українців, що мешкають не тільки за межами України, але й колишнього СРСР).
Зазначимо, що українська еміграція вважала своїм обов’язком представити перед західним світом свою точку зору на події, пов’язані з Переяславом, яка відмінна від поглядів офіційної радянської ідеології та праць радянських істориків.
Автор ставить за мету ознайомити читачів із зарубіжними публікаціями по даній проблемі, дати порівняльний аналіз праць представників різних шкіл і напрямків, визначити ступінь вивчення того чи іншого питання, дати поради і рекомендації щодо подальших досліджень тощо.
Необхідно зауважити, що автору з відомих причин, не вдалося простудіювати всі зарубіжні монографії і статті, оскільки частина їх поки ще недоступна для читачів України. Сподіваюсь, що через певний час вдасться ліквідувати цю прогалину у наступних публікаціях.
Переяславська рада: міфи та реальність
Переважна більшість дослідників розглядає союз Української Козацької держави з Росією як добровільний, але вимушений крок з боку Б.Хмельницького. Це стосується як вітчизняних (М.Грушевський, М.Костомаров, О.Єфименко та інші), так і зарубіжних вчених (Д.Басараб, Д.Вернадський, Я.Качмарчик та інші). Пояснюється це тим, що багаторічна війна проти Речі Посполитої виснажила як людські, так і економічні ресурси України. Так, за свідченням наказного чигиринського полковника В.Томиленка, за роки війни було зруйновано понад 100 міст.8 В настроях людей відчувалася втома й зневіра. Гетьман, проводячи у серпні-вересні 1653р. мобілізацію армії, вперше зустрівся з протидією з боку значної частини населення, яке не бажало вступати до козацьких полків. І якщо раніше збиралося 100-тис. військо, то тепер з труднощами вдалося сформувати 30-40-тисячну армію.9
Ускладнилося і міжнародне становище Української держави. Влітку 1653 року оформилася антиукраїнська коаліція в складі Валахії, Молдавії, Польщі і Трансільванії. Воєнні дії козацького війська проти цього утворення розвивалися невдало.
Окрім того, мета, яку поставив гетьман Богдан Хмельницький, – визволити всі етнічні українські землі і об’єднати їх у самостійну державу – не могла бути здійснена без допомоги зовнішніх сил.
При розгляді даної проблеми автор дотримується, з точки зору геополітичної ситуації, так званої «теорії трикутника».10 Україна знаходилася в оточенні трьох держав: на півночі і сході – Московська держава, яка поступово набирала силу і збільшувала свою територію; на заході – Річ Посполита з її фільварковою системою господарства, політикою колонізації і окатоличення; на півдні – Турецька імперія – наймогутніша на той час держава світу (близько 60 млн. населення), яка мала найчисельнішу армію. Васал останньої – Кримське ханство – в значній мірі існувало завдяки загарбницьким походам на землі північних сусідів, де татари здобували продукти харчування. Та найціннішою здобиччю для татар були люди, яких забирали в полон і перетворювали в «живий товар».
Що стосується Росії, то її уряд ще на самому початку Визвольної війни відмовився воювати проти Польщі. Зазначимо, що В.Степанков, проаналізувавши лист Б.Хмельницького від 8 червня 1648р. царю Олексію Михайловичу, прийшов до висновку, що зміст листа не підтверджує усталеної в радянській історіографії думки, що в ньому гетьман вперше порушив клопотання про «возз’єднання України з Росією». Там йдеться тільки про бажання бачити царя на польському троні.11
Такої ж думки притримується М.Брайчевський, який в цьому листі не бачить і натяку на можливий перехід України під російську зверхність. Більше того, поставивши запитання, чому гетьман, готуючи повстання, не зробив спроби встановити контакт з московським урядом, пояснює це тим, що «Москва збиралась активно втрутитись в польсько-український конфлікт, але на боці... Речі Посполитої! Російські війська стояли напоготові в порубіжних містах Сіверщини і лише повстання в самій Москві, що почалося 2 червня 1648р., перешкодило здійснити намір».12
Враховуючи це все, Б.Хмельницький, як зазначає канадський історик Орест Субтельний, знайшов досить сміливе рішення: уклав союз з одвічним ворогом українського народу – Кримським ханством, вирішивши при цьому проблему, зв’язану із відсутністю власної кінноти13 і забезпечивши в той же час тил від нападу з боку татар.
Цей союз відіграв певну роль (на думку деяких вчених, досить значну14, особливо на початку Визвольної війни. Не можемо погодитися з думкою О.Оглоблина, що «військова поміч Криму виявилася дуже непевною й навіть шкідливою для України.15 Фатальним для України називає союз з татарами і П.Феденко.16 В той же час необхідно наголосити, що татари показали себе союзниками ненадійними, оскільки не були зацікавлені в рішучій і повній перемозі ні української, ні польської армії. Це яскраво проявилось під Зборовим (1649р.), Берестечком (1651р.) та під Жванцем (1953р.).
Заслуговує на увагу стаття французького дослідника Шанталь Лемерсьє-Келькеже, де на основі документів із турецьких архівів (лист анонімного автора, ймовірно, навіть кримського хана Іслам-Гірея до великого візиря), висловлюється версія, що небажання Б.Хмельницького взяти участь у поході проти донських козаків восени 1649р., стало одним із факторів погіршення відносин між Українською козацькою державою і Кримським ханством.17 З певним застереженням можна погодитись з подібним твердженням, хоча вказана причина, на нашу думку, могла бути тільки другорядною.
Щодо характеру союзу між гетьманом України і кримським ханом, то викликає заперечення позиція Василя Дубровського, який вважає, по-перше, що Б.Хмельницький був у 1648-1652рр. васалом хана, а потім до кінця життя (1657р.) – васалом турецького султана. Перебільшує він і значення татар в розгромі польсько-шляхетського війська в перших битвах, відводячи повстанцям фактично другорядну роль.18
Переплітається з вищенаписаним і думка Сави Зеркаля, який пише, що на початку березня 1651р. Б.Хмельницький став «формально підданим і васалом Порти».19
Не дивлячись на розбіжності, все-таки переважна більшість зарубіжних вчених вважає, що союз з татарами був виправданим, але до 1653р. він себе вичерпав. Серед вибору союзників гетьман все більше схиляється до Московської держави. Та й протягом 6-ти років війни він неодноразово звертався до царя з пропозицією укласти союз і повести спільну боротьбу проти Речі Посполитої.
Але посилаючись на складне міжнародне становище, Поляновський мир з Польщею, московський уряд протягом кількох років займав нейтральну позицію, не бажаючи дати Речі Посполитій будь-який привід для війни.
В той же час царський уряд пильно стежив за розвитком військових подій, все більше схиляючись до союзу з Україною. Цікаво, що перші звістки про Визвольну війну цар отримав від Адама Кисіля – представника української шляхти, яка засуджувала будь-яку війну між козаками і Польщею, а сам Кисіль виступав як посередник в переговорах між Українською державою і Річчю Посполитою.20
Д.Дорошенко наголошує, що в «міру того, як успіхи козацької зброї завдавали Польщі нових ударів і знесилювали її, політика Москви супроти Польщі ставала щораз агресивніша».21
Хочемо звернути увагу на зауваження польського історика Януша Качмарчика,22 який пише про певну закономірність в українсько-московських стосунках. Б.Хмельницький, зазначає вчений, завжди звертався до Росії в ситуаціях, коли йому безпосередньо загрожувала небезпека (наприклад, після подій під Зборовом, Берестечком). Коли ж небезпека минала, гетьман повертався до тактики лавірування між сусідніми державами. Москва ж, на його думку, становила найістотніший козир в майстерно веденій дипломатичній грі Б.Хмельницького. «Але восени 1653р. Б.Хмельницький прорахувався»,23 – приходить до висновку Я.Качмарчик.
При оцінці позиції московського уряду Н.Полонська-Василенко наводить цитату російського історика В.Ключевського, що Москва «протягом 6 років приглядалася з нерухомою цікавістю, як справа Хмельницького, попсована татарами під Зборовом і Берестечком, хилилася до упадку, як Україна пустошилася союзниками – татарами і люто-нелюдською усобицею, і нарешті, коли Україна вже знищилася дорешти, її прийняли під свою високу руку».24
На це звернув увагу і найвидатніший історик України М.Грушевський, який писав, що весь хід історії східної Європи міг би піти іншим напрямком, коли б Україна уклала союз з Москвою на початку своєї боротьби з Польщею, ще повна сил. «Московські політики може ненароком, а може й умисно дали поборюкатись українській козаччині з Польщею і дійти до останнього обопільного знищення.., аби вийти з свіжими силами між сил обезкровлених противників і взяти козаччину вже не в ряді рівнорядного союзника, а підручного, котрого можна було звести до ролі прислужника, підданого «холопа».25
Р.Млиновецький порівнює Московію з пасивним глядачем, котрий стежить за розвитком подій, намагаючись не ризикувати, але скерувати справи так, щоб скористатись з чужого лиха.26 Викликає сумнів його категоричне твердження, що царський уряд настільки вороже ставився до українців, що штовхнув у 1649р. в критичний момент для України, донських козаків на татар, щоб змусити останніх відмовитися від допомоги Б.Хмельницькому в боротьбі проти Польщі. Але ця думка не підтверджується з боку Р.Млиновецького ніякими документальними даними.
Серед більшості дослідників немає розбіжностей щодо зацікавленості Московської держави мати союз з Україною. Союз відкривав їй шлях до Чорного моря, забезпечував її мілітарні інтереси, оскільки Україна мала 300 000 випробуваного, досвідченого, найкращого на Сході Європи війська.27 З допомогою цієї армії російський уряд сподівався відібрати землі, захоплені Польщею, використати Україну як буфер проти Оттоманської імперії та взагалі розширити свої впливи.28
Я.Качмарчик29 наголошує, що у Кремлі думали не тільки про повернення втрачених на початку XVII ст. земель, а вирішили завдяки приєднанню України розширити кордони Московської держави. «Росія рішилася на війну з Річчю Посполитою, ставкою якої мала бути Україна».30
Іван Рудницький стверджує, що приєднання України забезпечило Московську державу базою для майбутньої експансії не тільки на Чорне море, але й на Балкани, в центрально-європейські райони. Він вважає, що Переяслав був рішучим кроком у перетворенні обмеженого царства Московії у велику європейську державу. «Наполовину азіатська Московія перетворювалася в Російську імперію. Україна стала першим російським «вікном на Захід», а український культурний вплив поміг підготувати грунт для петровських реформ».31
Дослідники приходять до висновку, що давнє змагання між Московською державою і Річчю Посполитою за панування на Сході Європи неможливо було розв’язати без участі України. Результат цього змагання залежав від того, на чиєму боці виступить українське військо. В іншому випадку зберігалася рівновага сил.
Французький історик Р.Мартель вважає, що відокремлення України від Речі Посполитої і приєднання до Московії завдало «смертельного удару польському пануванню і одночасно сприяло перетворенню Росії на велику європейську державу, змінивши таким чином увесь статус Східної Європи».32
Вчені називають й інші причини, що обумовили рішення Земського собору від 1 жовтня 1653 року. Так, царський уряд лякав «соціяльний радикалізм» української революції. Московія розуміла небезпеку соціальних зрушень на Україні для кріпосницької системи. «Москва боялася, щоб той подих соціяльної волі, яким повіяло на Україні, не перекинувся на московські землі».33 До того ж, в Москві «розуміли культурну вищість України», зокрема, значення Києво-Могилянської академії, і надіялись використати це в своїх інтересах.34
Нарешті є ще один фактор, який прискорив рішення царського уряду піти на союз з Україною. Перебуваючи в надзвичайно скрутному становищі, Б.Хмельницький, починаючи з квітня 1653 року, під час переговорів з представниками Москви звертає увагу останніх на те, що турецький султан і кримський хан кілька разів закликали запорізьке військо у своє підданство.
В.Степанков стверджує, що після битви під Берестечком гетьман, прагнучи зберегти автономію козацької держави, починає обмірковувати варіант турецького протекторату. Про це свідчить його лист від 27 листопада 1651 року до султана.35
Іншої точки зору дотримується В.Сергійчук. Розглядаючи українсько-турецькі відносини протягом Визвольної війни, він приходить до висновку, що вони носили з самого початку рівноправний характер і заперечує твердження про підданство.36 Не бажаючи потрапити в залежність від Порти, Б.Хмельницький в березні 1651 року відмовився від військової допомоги тому, що «край й так знищений, тобто немає можливості утримувати чужоземне військо».37
У вересні цього ж року гетьман відмовився від пропозиції турецького султана прийняти підданство.38 Від подібної пропозиції Б.Хмельницький відмовився і навесні 1653 року, коли до Чигирина прибув турецький посол Махмет-ага з грамотою та великими подарунками для гетьмана: короною, шаблею, булавою, бунчуком і каптаном. Безрезультатно закінчилося і посольство на чолі з Осман-Чаушем у липні цього ж року.
Всі ці спроби з боку Турецької Порти не пройшли повз увагу Москви. Так, у червні 1653 року до Москви надійшли тривожні звістки про переговори Б.Хмельницького з посольством Туреччини. І.Крип’якевич приводить слова генерального писаря І.Виговського: «Якщо повної ласки государя нам не буде з нашими послами, то нам крім турецького султана нема куди подітися».39
На початку вересня 1653 року Б.Хмельницький відправляє до Москви Л.Капусту з проханням про допомогу і з дорученням ще раз натякнути про пропозицію турецького султана.40
Про загрозу Б.Хмельницького прийняти підданство Туреччини пишуть Д.Дорошенко, О.Оглоблин, В.Сєрчик, О.Субтельний.41 Так, останній зазначає, що турецький султан був хорошим кандидатом на роль покровителя й захисника України. Він був достатньо могутнім, щоб відбивати у поляків бажання нападати на українські землі і в той же час знаходився досить далеко, щоб понад міру втручатися у внутрішні справи козацької держави. О.Субтельний пише, що у 1651р. Порта формально прийняла гетьмана та Запорізьке Військо як своїх васалів, але ця угода залишилась нереалізованою.42
Автор «Політичної історії українського народу» зазначає, що Б.Хмельницький безпосередньо перед Переяславською Радою робив спроби опертися на Туреччину. Правда, він не наводить ніяких аргументів, які б підтверджували цю думку.43
Притримуємося думки, що гетьман в дійсності не мав наміру прийняти протекторат Оттоманської Порти, але вигідно використав турецький фактор, щоб підштовхнути царський уряд до союзу з Козацькою державою. В усякому разі дана проблема потребує подальших досліджень, використанню при цьому як вітчизняних, так і зарубіжних, особливо турецьких, архівів.
Таким чином, як зовнішньополітичні плани Московської держави, так і дії уряду Української держави привели царя до розуміння необхідності союзу з Україною. Про зацікавленість з боку Москви свідчить той факт, що російське посольство вирушило з Москви відразу ж після Земського Собору, 9 жовтня 1653 року, не діждавшись навіть інструкцій і отримавши їх тільки в дорозі.44 1 листопада посольство на чолі з боярином В.Бутурліним було вже на кордоні України45 (Зеркаль називає дату прибуття московських послів до Путивля 1 жовтня, що є, безперечно, помилкою).46 Потрібно при цьому врахувати, що осінь була дощова і розмоклі шляхи затруднювали рух посольства.47
Щодо вибору Переяслава, то є різні пояснення. Так, І.Крип’якевич пише, що зустріч московського посольства і представників козацтва на чолі з Б.Хмельницьким «мала відбутися в Чигирині або в Києві в Софії чи Печерському монастирі, але пізніше було обрано Переяслав, як місто вигідне положенням і багате харчовими запасами».48 Натомість О.Оглоблин стверджує, що Б.Хмельницький віддав перевагу Переяславу, незважаючи на те, що московський уряд бажав, щоб переговори й присяга з боку гетьмана відбулися в урочистій обстановці, в Києві. Бутурліну було вказано «ехатъ въ Киевъ й къ Хмельницкому отъ себя послатъ, чтобъ приехалъ въ Киевъ».49
Гетьман, очевидно, враховував наявність опозиції з боку вищого духовенства й шляхти, а також те, що Києву загрожувала небезпека від Литви. До того ж, він хотів, на думку О.Оглоблина, уникнути неминучих у Києві урочистостей. Ділові переговори, які передусім цікавили український уряд, зручніше було проводити в затишному Переяславі50, козацькому місті, з яким віддавна й так близько був зв’язаний Б.Хмельницький, і де полковником був Павло Тетеря, довірена особа гетьмана (згодом його зять) і свояк І.Виговського.51 Подібних поглядів дотримується Н.Полонська-Василенко, підкреслюючи, що гетьман «ні разу не запросив московських послів до себе» напередодні Переяславської Ради і що не було прийому послів і в переяславського полковника П.Тетері. Всі переговори, як стверджує вона, «відбувалися сухо й офіційно».52 На відсутність жодного прийому, жодного банкету вказує О.Оглоблин. «Так начебто переговорювали не майбутні союзники, а колишні вороги».53
По-іншому описує ситуацію польський дослідник Я.Качмарчик, який пише, що гетьман напередодні Переяславської ради висилав до московських послів П.Тетерю із запрошенням на розмову, але В.Бутурлін «спритно відмовився від запрошення»,54 запропонував, щоб Хмельницький прибув до нього. Хоча останній не бажав цього, але все-таки «ввечері з’явився в садибі царського посла».55
Щодо так званої таємної ради гетьмана з генеральною старшиною та полковниками, де, як вважає більшість дослідників, обговорювалися вимоги, що мали бути поставлені перед московськими послами, то ми не бачимо якихось протиріч. Виняток становить дата її проведення. Якщо Д.Дорошенко, Н.Полонська-Василенко, В.Сєрчик, А.Яковлів рахують, що це сталося вранці 8 січня, то Я.Качмарчик стверджує, що рада відбулася вночі з 7 на 8 січня.56 А американський вчений Д.Вернадський пише, що ця «приватна конференція» відбулася не 8-го, а 7-го січня.57 На ній було прийнято рішення погодитись на протекцію царя, хоча більшість представників козацької старшини була проти підкорення царю.58
У радянській історіографії події (особливо це стосується 50-х – першої половини 80-х рр.), що відбувалися у Переяславі, як і хід переговорів у Москві, носили безпроблемний, безконфліктний характер, а мета Визвольної війни зводилася до віковічного прагнення українського народу возз’єднатися з Росією.
Ця думка проходить через багатотомну «Історію Української РСР», монографії та статті, вузівські та шкільні підручники тощо. В них робиться наголос на всенародному характері Переяславської Ради, представництві різних соціальних верств населення українських земель, що були визволені з-під польсько-шляхетського ярма. Зазначається, що рішення Переяславської Ради було завершенням загальнонародної боротьби за возз’єднання України з Росією, виявом споконвічних прагнень і сподівань українського народу. Підкреслюється історичне значення рішень у Переяславі.
Зарубіжні ж дослідники, використовуючи в першу чергу козацькі літописи (Самовидця, С.Величка, С.Граб’янки) і праці таких видатних, як українських (М.Грушевський, М.Костомаров, О.Єфименко), так і російських вчених (В.Ключевський, С.Соловйов), а також нові архівні матеріали, зосередили увагу саме на конфліктних ситуаціях та проблемах, що не знайшли відображення у радянській історіографії. Зазначимо, що переважна більшість як книг, так і статей була опублікована у 1954 році у відповідь на те, що друкувалося в Радянському Союзі до 300-річчя «возз’єднання» України з Росією.
Дана тема знайшла відображення як у синтетичних узагальнюючих працях з історії України,59 так і в дослідженнях, присвячених добі Хмельниччини60 і безпосередньо Переяславській угоді.61
Сюди слід додати ще статті, що містяться у книгах енциклопедичного характеру.62
Позиція більшості названих авторів в основному зводиться до таких положень:
– термін «возз’єднання» є абсолютно безпідставним, оскільки Україна і Московська держава ніколи не були одним цілим;
– заперечується всенародний характер Переяславської Ради;
– Переяславська Рада та українсько-московська угода мали формальне значення і були тільки епізодом (і то не головним) політики Б.Хмельницького;
– справжня мета гетьмана – створення самостійної Української держави;
– підписання Переяславської угоди було добровільним, але вимушеним кроком Б.Хмельницького;
– хоча обидві сторони розуміли українсько-московський договір по-різному, він не змінив державного статусу України і влади гетьмана;
– наслідки угоди стали трагічними для України через підступність Московського уряду, що діяв не тільки силою, але й хитрістю, розколовши українське суспільство і прихиливши частину його на свій бік;
– в сам текст договору згодом (після смерті Б.Хмельницького) були внесені суттєві зміни, які сфальсифікували «березневі статті» і фактично заперечили українську державність.
Одночасно із політичними акціями і маніфестаціями в рік 300-річчя «возз’єднання» на Заході йшла поглиблена наукова розробка основних сюжетних ліній договору між Московською та Українською державами. Досліджувалися, зокрема, такі проблеми, як причини, що штовхнули Б.Хмельницького до союзу з Москвою, події в Переяславі та хід переговорів, характер і наслідки договору тощо.
Дослідники наголошують, що на майдані Переяслава 8 січня 1654 року зібралися представники досить незначної частини українського народу.63 Всього ж у списках осіб, що в день Переяславської ради присягали, нараховувалося 284 чоловіки.64 Оце й був «весь народ» Переяславської Ради 1654 року!» – зазначає О.Оглоблин.65
Сучасні вітчизняні історики не знаходять в джерелах підтвердження тому, що Переяславська рада була «всеукраїнською» і «народною». Справа в тому, що в Переяславі не було представників населення західного регіону (Белзького, Волинського, Подільського і Руського воєводств). До того ж, там були присутні лише представники козацького стану Української держави, а щодо міщан, селян і духовенства, то їх представників від полків, як адміністративних одиниць держави, ніхто не запрошував.66
Видатний правник А.Яковлів критично оцінює слова С.Величка, що нібито після того, як присутні на майдані Переяслава висловили згоду «піддатися» Москві, було зачитано умови, на яких це буде зроблено. Він приєднується до висновку В.М’якотіна, який цілком слушно зауважив, що жодних умов договору не могло бути зачитано на Переяславській раді, бо вони були вироблені остаточно в Москві тільки в другій половині березня 1654 року.67
Складності та протиріччя дали себе знати вже в день Переяславської Ради. Польський історик В.Сєрчик висловлює припущення, що хоча на самій раді не було ні одного голосу опозиції, «частина старшини, напевно, не дуже охоче приймала вибір гетьмана».68 Це пояснюється тим, що Річ Посполиту можна було перемогти, принаймні вона допускала збагачення козацької старшини, а також старалася не помічати зростаючих маєтків козацьких полковників, осавулів та сотників. Підлеглість цареві означала цілковите визнання абсолютної влади московського монарха і – можливо в майбутньому – ліквідацію навіть тих невеликих свобод, які вже було виборено в довготривалій боротьбі. Аргументація Б.Хмельницького на користь Москви, на думку В.Сєрчика, була, насамперед, адресована черні.69
Всі без винятку дослідники, на відміну від радянських істориків, звертають увагу на інцидент, який стався в Успенському Соборі. Вимогу Б.Хмельницького, щоб московські посли склали присягу від імені царя, що він буде захищати Україну і не порушить «вільності» і права українського народу, В.Бутурлін категорично відмовився виконати. Д.Дорошенко, як і І.Крип’якевич, вважає, що ця вимога Б.Хмельницького прозвучала несподівано для московського посольства.70
А.Яковлів зазначає, що під час першої зустрічі гетьмана з представниками царя (7 січня) було обумовлено, що 8 січня Б.Хмельницький відбуде з козацькою старшиною на таємну нараду. Потім посли оголосять царську грамоту, далі гетьман знову порадиться із старшиною і, нарешті, у соборній церкві Б.Хмельницький складе присягу. Та порядок цей потім було трохи змінено. «...Очевидячки, на таємній раді було вирішено скликати загальну військову раду».71
Трохи інакше пояснює цю вимогу гетьмана О.Субтельний, який пише, що за прийнятою в Польщі традицією гетьман сподівався на присягу з обох сторін – українці присягнуть на вірність цареві, а посольство на чолі із В.Бутурліним від імені царя пообіцяє захищати гетьманську державу від поляків та шанувати їх права й привілеї.72
Подібні дії Б.Хмельницького свідчать, на думку вчених, що він вимагав від царя урочистого ствердження українсько-московського союзу. Цим виявилася, безперечно, не тільки повна рівноправність обох договірних сторін, але й певне недовір’я та побоювання козацької верхівки щодо справжніх намірів Московського уряду.73 «Немає сумніву, що ця вимога, як і час та місце її поставлення, були заздалегідь вирішені на Старшинській Раді».74
Свою відмову московські посли пояснювали тим, що в їх державі піддані присягають цареві, бо він «самодержець» і присяги своїм підданим не складає, та що «государево слово переменно не бывает». Зазначимо, що в цьому питанні ні серед сучасних вітчизняних, ні серед зарубіжних вчених немає єдиного підходу. Одні не вбачають у відмові присягти якихось підступних намірів послів, оскільки в Московській державі це дійсно не практикувалося. Інші ж причину відмови пояснюють протиукраїнськими намірами послів, які в той же час прекрасно розуміли прагнення українців.75 Найбільш яскраво позиція представників другої групи проявилася у твердженні Р.Млиновецького, який пише: «Коли б цар присягнув додержуватися умови, то це в очах загалу все ж зобов’язувало б його нащадків (дідична влада), і саме тому мали московські посли в Переяславі таке «дипломатичне» завдання – викрутитись і не присягати в царевому імені».76 Але майже всі одностайні в тому, що різниця в поглядах і традиціях обох держав вже з самого початку призводила до непорозуміння й підозри.
Відповідь В.Бутурліна, що цар виконає всі українські вимоги, не задовольнила Б.Хмельницького. Останній разом із старшиною покинув собор і пішов на нараду, яка, на думку деяких дослідників, тривала кілька годин.77 О.Субтельний наголошує, що, роздратований відмовою Бутурліна, Хмельницький гордо вийшов із церкви і пригрозив скасувати угоду.78 Козацька старшина зробила ще одну спробу, пославши до собору полковників Тетерю та Лісницького, які мали переконати В.Бутурліна в необхідності присяги. Але ця спроба теж закінчилася невдало.
Цей момент, зв’язаний з вимогою гетьмана, на думку О.Оглоблина, був не тільки публічним скандалом для посольства. «Це був критичний момент, може, найбільш критичний у всіх переяславських переговорах, кермо яких тепер перейшло в українські руки. Досить пригадати, якого величезного значення надавали в Москві питанням – навіть технічним – процедури, щоб зрозуміти настрій Бутурліна та його колег, коли вони, стоячи в переяславському Соборі «многоє время», з тривогою чекали на рішення гетьмана й Старшинської Ради».79
Закінчилося тим, що після тривалої ради Б.Хмельницький з старшиною повернувся до церкви та заявив, що «вони у всьому покладаються на государеву милість».80 В.Бутурлін пообіцяв, що цар охоронятиме всі права України, але «слово під клятвою» не давав, тобто не присягав. Тому, на думку Р.Бжеського, є «безсумнівним, що українська присяга... була умовною».81
А.Яковлів вважає, що московські посли змушені були дати якісь категоричніші запевнення, а не просто обіцянку про незмінність царського слова.82 Між іншим, у статті 1-й поданого українськими послами князю Трубецькому проекту договору від 4 жовтня 1659р. писалося: «Яко за славное памяти небощика Б.Хмельницкаго... постановление въ Переяславле и выконання прысяги изъ обоих сторонъ было».83
О.Оглоблин звертає увагу, що питання про присягу московських послів має дві протилежні традиції, які знайшли відображення у наукових дискусіях в XIX-XX ст. Московські повідомлення категорично твердять, що такої присяги не було. Українська ж традиція вважала цю присягу за доконаний факт. Сучасник подій, києво-печерський чернець Макарій Криницький, посланець митрополита Сильвестра Косова, оповідав: «Дня 8 (січня) Хмельницький удвох із Виговським віддав присягу й підданство московському цареві, на що йому присягли навзаєм посли».84 В той же час, О.Оглоблин, вважає, що твердження офіційного повідомлення В.Бутурліна про відмову від присяги надто категоричне, щоб можна було його легковажити. Коли б посли склали таку присягу в Соборі, в присутності багатьох свідків (зокрема й московських), цей факт набув би широкого розголосу, і Бутурліну було б неможливо його приховати.85
Як бачимо, не дивлячись на значну увагу з боку вчених до даної проблеми і певні здобутки, вона залишається не вичерпаною і потребує подальших досліджень. Тим більше, що не виключена можливість знаходження матеріалів, які б пролили додаткове світло на події 8 січня 1654 року у Переяславі.
Щодо присяги з боку українського народу, то більшість вчених (особливо це стосується представників української діаспори) зазначає, що значна частина населення відмовилася присягати, або ж зробила це з великою неохотою і під сильним тиском. Виняток становлять праці представників російської зарубіжної діаспори та вихованців їхніх шкіл, в котрих події в Переяславі і присяга українського народу оцінюються з проімперських позицій, через призму «возз’єднання».86
Р.Бжеський наголошує, що московські посли з самого початку мали намір не дотримуватися в майбутньому своїх зобов’язань, а тому поспішали чим швидше прийняти присягу від населення Козацької держави, поки люди не зорієнтувались.87 Серед тих, хто відмовився присягати, дослідники називають Київського митрополита С.Косіва із духовенством, І.Богуна та І.Сірка, Брацлавський, Кропив’янський, Полтавський і Уманський полки, населення Переяслава і Чорнобиля тощо.88
Так, опозиція до присяги виявилася з боку міщан Переяслава, і «їх силою мусіли гнати до церкви, а хорого війта понесли до присяги на ліжку, після чого він на другий день помер».89 Про те, що «самих переяславців заганяли до присяги киями, пише Р.Бжеський.90 З такою ж «радістю» зустріло представників Москви населення Чорнобиля, а в Полтавському і Кропив’янському полках їх побили киями.91
Щодо позиції С.Косіва з вищим духовенством, то його відмова присягти пояснюється тим, що він боявся втратити самостійність і потрапити під зверхність Московського патріархату. Митрополит заявив, що він з усім Собором не посилав бити чолом государеві і що він з духовними людьми живе сам по собі. Крім того, С.Косів аргументував свою відмову тим, що багаго підвладних йому єпископів перебуває за межами Козацької держави, під Польщею. Але «після гострого конфлікту між митрополитом і московським дяком Лопухіним сталося щось таке (можливо, втручання Б.Хмельницького), що зломило завзяттє митрополита».92
Заслуговує на увагу думка І.Огієнка, що Б.Хмельницький пішов на союз з Московською державою, не порадившись з митрополитом, який був противником цього поєднання. «І коли б Б.Хмельницький тісно співпрацював з церквою, цього поєднання безумовно не було б».93
Цікавим є зауважений Ф.Сисина, що не дивлячись на існування Української держави, Київські митрополити залишились під контролем Польщі, а гетьманат не міг гарантувати безпеку православній церкві. В цій неспокійній політичній ситуації митрополити (С.Косів, Д.Балабан, Й.Нелюбович-Тукальський) намагались зберегти окремішність митрополії, її права та привілеї під Константинопольським патріархатом.94
Не до кінця з’ясованою, на сьогоднішній день, залишається позиція щодо присяги Запорозької Січі.
Козацький літописець С.Величко пише, що у відповідь на лист Б.Хмельницького від 26 грудня 1653р., де гетьман просить згоди запорожців на «московську протекцію» і їх поради, Січ схвалила союз з Москвою. В той же час у листі від 3 січня 1654р. запорожці застерігали гетьмана, щоб при укладанні пакту з Москвою «не було в ньому чого зайвого і шкідливого нашій вітчизні, некорисного і супротивного нашим предковічним правам та вольностям».95 Від цього ж літописця ми дізнаємося, що Запорозька Січ зволікала з присягою, в усякому разі, до 3 травня 1654р., коли у відповідь на лист гетьмана від 27 квітня того ж року і копії царських грамот козаки відповіли, що вони дуже раді і вдячні «пресвітлому і самодержавному великому государю і православному нашому монарху» і гетьману. Але далі вони пишуть: «Однак хочемо ми, щоб краще роздивитися, мати прислані від твоєї ясної гетьманської милості списки й самих пактів (тобто оригінали – В.Ц.)».96 Необхідно зауважити, що цю інформацію слід, сприймати критично, оскільки як листи Б.Хмельницького, так і відповіді на них викликають сумнів щодо аутентичності. До того ж, ця інформація не знаходить підтвердження в архівних матеріалах.
Але московський уряд все-таки настояв на тому, як стверджує Д.Яворницький, щоб запорожці, хоч вони «малі люди», присягнули на вірність монарху.97 Коли це сталося, невідомо. Виникає сумнів, чи взагалі Запорозька Січ присягала.
Звертаємо увагу на розбіжності щодо кількості осіб, які присягнули на вірність царю. І.Крип’якевнч стверджує, що у книгу присяги було записано 127.338 чол.98, а Я.Качмарчик називає іншу цифру – 122.542 чол.99 Як бачимо, різниця складає близько 5 000 чол. В той же час викликає заперечення твердження Р.Бжеського, який пише, що згідно з даними московських істориків присягало 63000 козаків, але, як він вважає, цю цифру треба поділити на два.100 Ніяких аргументів, посилань на документи Р.Бжеський не наводить.
Таким чином, питання, пов’язані з присягою, потребують сьогодні уваги дослідників. Але фактом є те, що значна частина українського народу позитивно зустріла рішення Переяславської ради, вірячи в добрі наміри царя і вбачаючи в союзі з Москвою довгожданий порятунок.
В цілому ж, ця складна проблема має багато «білих плям». По-перше, така ситуація пояснюється штучними заборонами, коли дослідження подій у Переяславі було під особливим контролем як у дореволюційний період, так і в роки сталінщини та «застою». По-друге, це неповнота джерельної бази. Як зазначає Ю.Мицик, загальна кількість джерел з історії Визвольної війни становить на сьогодні близько 5000, з них більше як 50 відсотків неопубліковані.101 По-третє, необхідно враховувати і те, що значна частина джерел взагалі втрачена або деформована.
Від Переяславської ради до «березневих статей»
Повертаючись до подій 8 січня 1654 року, необхідно зазначити, що Переяславська рада відбулась, а ніяких конкретних умов союзу, тим більше писемних угод, не було. (102) Це, звичайно, не могло не турбувати козацьку старшину на чолі з гетьманом. Тому 9-12 січня відбуваються переговори103 між гетьманом і Старшинською Радою – з одного боку й московськими послами – з другого.
О.Оглоблин підкреслює, що обидві сторони, навіть за московськими повідомленнями, виступали як самостійні і рівноправні партнери. З одного боку був цар (в особі його послів) як репрезентант Московської держави; з другого боку – Військо Запорозьке (в особі його гетьмана) як репрезентант Української держави.104
Головними питаннями переговорів були справи міжнародної політики (передусім польські і кримські) і військові. Б.Хмельницький розгорнув широку програму утворення антипольської коаліції: збереження союзу з кримським ханом, можливість входження Литви під протекторат царя, притягнення до українсько-московської спілки ногайських татар, Білорусії і Молдавії.
Щодо справ військового характеру, то тут йшлося про визначення складу козацького війська у 60 000 чоловік. У зв’язку з польським наступом, який тепер ставав неминучим, українська сторона домагалась прискорення початку військових дій з боку Москви проти Речі Посполитої. Гетьман також висловив бажання, щоб цар вислав до Києва військо. Очевидно він, вказує О.Оглоблин, мав на увазі не так мілітарний, як політичний бік справи: поява московського війська у Києві була б не тільки початком московсько-польської війни, але й показала б усім державам, що цар буде захищати Україну. В той же час Б.Хмельницький дав виразно зрозуміти послам, що «технічні деталі оборони України від польського наступу не обходять Москву».105
На це звернув увагу ще головний «ідеологічний батько» нового державницького історіографічного напрямку В.Липинський,106 який дотримувався думки, що гетьман протягом тривалого періоду (1648-1653рр.) – так званої доби козацького автономізму – не зміг зробити рішучого вибору, хоча намір створити незалежну українську державу виник у нього ще на самому початку повстання, а то й раніше. Але напередодні Переяславської ради він вирішив піти на повний розрив з Польщею і тому важливою стороною Переяславської угоди була її «явність і офіціяльність». Б.Хмельницький сам домагається від царя негайної присилки до Києва московського війська з воєводою для того, «щоб усі сусідні володарі знали про його підданство під високу руку «царського Величества» і наголошує, що він не є підданим польського короля, тобто по відношенню до Речі Посполитої Українська козацька держава здобула суверенітет. Гетьман, як стверджує В.Липинський, переставав бути в очах сусідніх держав (включаючи і Польщу) «збунтованим рабом».107
На переговорах українська сторона порушила й проблеми внутрішньо-політичного характеру. О.Оглоблин висловлює припущення, що ці питання дуже турбували українські кола, які стояли перед новим, ще не відомим для них московським політичним світом».108 Справа в тому, що відмова послів від присяги і підкреслення В.Бутурліним самодержавного характеру царської влади викликали серед козацької старшини сильне занепокоєння.
У зв’язку з цим представники козацької держави бажали з’ясувати, як Москва розуміє українські права й вольності і наскільки вона згодна їх шанувати й забезпечувати. Як пише О.Оглоблин, «це були скорше пробні питання...»109
Насамперед, зазначає І.Крип’якевич, старшина вимагала, щоб був збережений старий становий устрій: «В Запорізькому війську хто в якому чині був до цього часу, щоб і тепер государ позволив бути так само, щоб шляхтич був шляхтичем, а козак козаком, а міщанин міщанином». Вимагали забезпечення давніх вольностей, причому окремо згадували суд: «Козакам судитися у полковників і сотників, а також бажали звільнити козаків від мита, мостівщини та плати на перевозах».110 Особлива увага була звернена на затвердження маєтностей: «щоб не було так, як було за польським королем: поки козак жив, доти за ним і маєтність, а як умре, пани ці маєтності забирали до себе, а жінок і дітей висилали геть».111
Викликає інтерес твердження А.Яковліва, що 18 січня (сама дата, на нашу думку, є сумнівною) гетьман поставив питання перед посольством про данину для царя, про затвердження Чигиринського полку за гетьманом, про те, щоб доходи в містах збирали місцеві люди, про утримання армати тощо.112
Московські посли майже на всі вимоги козацької старшини дали позитивну відповідь, запевняючи, що цар на них погодиться. Не дали вони, як зазначає І.Крип’якевич, ніякої відповіді щодо воєвод і збирання поборів, надання Чигиринського полку гетьманові. Щодо чисельності козацького війська, посли порадили це питання подати на вирішення царю: «щоб вони послали про те бити чолом до господаря».113
12 січня представники Української держави висунули вимогу дати письмові гарантії, що цар буде поважати вольності і права, щоб було що показати в полках. «Це був свого роду ультиматум – до речі, характерний для справжньої атмосфери переяславських переговорів, але московські посли були не в тім’я биті»,114 – зазначає О.Оглоблин.
Посли відповіли. «То справа нестатня, що нам дати вам лист за руками своїми, та і вам говорити про те непристойно...»115 Як бачимо, ультиматум був відкинутий.
Після цього відбулося засідання Старшинської ради, де було вирішено покластися на волю царя. Як підкреслює І.Крип’якевич, «стара досвідчена російська дипломатія зуміла настояти на своєму».116
Дослідники відзначають ще одну, на думку деяких, дуже важливу подію. До В.Бутурліна прибули делегати від української шляхти, які просили затвердити їх на різних посадах, не повідомляючи про це гетьмана. Окрім того, вони висунули вимоги, «щоб шляхта була між козаками знатна і судилися своїм правом та щоб маєтності були за ними по-давньому».117 В.Бутурлін відмовив їм. Н.Полонська-Василенко акцентує увагу на прізвищах прохачів: батько та брат генерального писаря І.Виговського, батько майбутнього гетьмана І.Мазепи, видатний дипломат С.Мужаловський зі свояками та інші. «Цей епізод, – продовжує вона, – оцінюють дослідники по-різному. М.Грушевський та А.Яковлів не надавали йому значення. О.Оглоблин, навпаки, вважає, що то була «перша щілина в єдиному українському фронті». Правда, московський уряд не звернув тоді на це уваги, але надалі «Москва занотувала цей факт – і раніше чи пізніше використала ці розбіжності серед керівних кіл України».118
О.Оглоблин вважає, що не потрібно «переоцінювати цієї диверсії». Але справа в тому, що це була покозачена шляхта, тобто, та частина української шляхти, яка з самого початку зв’язала себе з «національно-визвольною революцією» й яка мала неабиякий вплив на політику українського уряду. Вчений пише, що ця акція в Переяславі була пов’язана з вищими колами козацької старшини. Він приходить до висновку, що саме в цьому була небезпека цієї шляхетської диверсії для української справи, й коли Бутурлін відкинув домагання цих осіб, то зробив це лише тому, що Москва знала, в чиїх руках була реальна влада на Україні й характер цієї влади, а головне – була зацікавлена в скорішому завершенні переговорів з українським гетьманським урядом».119
Результати переговорів дослідники оцінюють по-різному. Так, О.Оглоблин стверджує, що не слід переоцінювати ні успіху московського посольства, ні взагалі переяславських переговорів, оскільки це був тільки етап – і то не головний – в історії українсько-московського союзу 1654 року. Більше того, він вважає, що в переговорах український уряд тримав ініціативу в своїх руках.120 Натомість А.Яковлів підкреслює, що переговори не мали тих наслідків, яких бажав Б.Хмельницький: «московські посли обмежувалися обіцянками на словах, радили висилати посольство до царя, а самі поспішали до Москви. Виходило так, що гетьман зі старшиною поспішили заприсягнути цареві, а від царя натомість нічого не дістали, окрім обіцянок од його послів, стверджених, правда, царським словом. Отже, треба було справу рятувати, треба було вжити таких заходів, які дозволяли обставини моменту, себто виряджати посольство до Москви...»121
Слід підкреслити, що після 12 січня під керівництвом Б.Хмельницького була проведена значна робота по доповненню і редагуванню вимог українського уряду. Правдоподібно, що редагував «статті» І.Виговський, як військовий писар. Висловлюється припущення, що в цій роботі брали участь також П.Тетеря і С.Зарудний, які потім поїхали до Москви, та інші представники козацької старшини. Відчувається і вплив шляхти, оскільки її інтереси знайшли відображення у підготовлених документах. Не виключена, на думку вчених, можливість участі представників духовенства та міщан Переяслава.
Підготовлений документ містив вступ та пункти або статті і увійшов в історію під назвою «Статті Б.Хмельницького». У «Статтях» в першу чергу йшла мова про справи Запорізького війська. Основне питання про збереження прав і вольностей було сформульовано, як зазначає І.Крип’якевич, найточніше і найдетальніше. «На початку зволь, твоя царська величність, підтвердити права і вольності наші військові, як з віків бувало у Війську Запорізькому, що своїми правами судилися і вольності свої мали в маєтках і в судах; щоб ні воєвода, ні боярин, чи стольник в суди військові не втручався, але щоб товариство від старшин своїх були суджені: де три чоловіка козаків, тоді два третього повинні судити»122 (ст.1.). Тут додатком було застереження, що представники московського царя не повинні були втручатися у козацький суд. Кількість війська була визначена, як і під час переговорів у Переяславі, в 60 тис. чол. (ст.2.) Питання про реєстр, на думку О.Оглоблина, мало дуже велике значення, оскільки носило не тільки внутрішньополітичний характер, але й було органічно пов’язане з основною метою договору як військового союзу. До того ж 60-тисячиий реєстр – це була легалізація нового провідного стану Української держави. А якщо врахувати, що станові права розповсюджувалися також на родини козаків, то на практиці це було охоплення правами нового привілейованого стану, кількість якого сягала 300 тис. чоловік, тобто приблизно 15-20 відсотків населення Наддніпрянської України.123
Визначалися права шляхти: «Шляхта щоб при своїх шляхетських вольностях перебувала і між собою старших на судові уряди обирала і маєтності і вольності свої мала, як при королях польських бувало... Суди земські і гродські мають виконувати ті урядники, яких вони самі добровільно оберуть, як і раніше було» (ст.3).
Під час переговорів у Переяславі козацька старшина дала згоду списувати доходи з земель на Україні та віддавати їх до царської казни. У «Статтях» це питання сформульоване по-іншому: «У містах щоб обирали урядників, наших людей, на це гідних, які повинні підданими твоєї царської величності управляти або рядити і належний приход, по правді, до скарбу твоєї царської величності віддавати» (ст.4).
На гетьманську булаву вимагали не Чигиринського полку, як раніше, а Чигиринського староства «з усіма приналежностями...» (ст.5.).
Новий пункт стосувався виборності гетьмана: «Борони Боже, смерті на пана гетьмана... щоб Військо Запорізьке саме між собою гетьмана вибирало та його царську величність повідомляло» (ст.6).
Новою була вимога, щоб цар визначив плату Запорізькому війську – козакам по 30, сотникам по 100, і іншій старшині від 200 до 400 золотих, військовому писареві 1000 золотих монет (ст.8-12,21,23).
Аналізу цієї вимоги значну увагу приділив А.Яковлів. Справа в тому, що коли Україна визволилася з-під влади Речі Посполитої, всі податки йшли до скарбу козацького війська. Окрім того, гетьман встановив мито з чужоземного товару. Податки з меду, пива, горілки та мита давали щороку до скарбу в тогочасній валюті не менш як 600 тисяч польських злотих.124
На переговорах у Переяславі Б.Хмельницький запропонував, щоб з «городів та міст, які побори наперед були збирані на короля, римські кляштори та на панів, цар зволив збирати на себе».125 Але для державного скарбу України така плата царю була тяжкою втратою, бо позбавляла державу фінансових засобів. І гетьман це швидко зрозумів, а тому поставив вимогу, щоб цар виплачував гроші козацькому війську за службу Московській державі.
 
Наші Друзі: Новини Львова