Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 21 жовтня 2020 року
Тексти > Тематики > Історична  ::  Тексти > Жанри > Праця

Іван Мазепа – людина й історичний діяч

Переглядів: 12149
Додано: 14.03.2011 Додав: andreusDADA  текстів: 717
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
И вы, Панство Полковники,
Без жадной польтики,
Озмьтеся всь за руки,
Не допустьть горкой муки
Матць своей болшь терпьти!
Нуте враговъ, нуте быти!
Сильна, автократична влада з суворою дисципліною задля вищих інтересів Держави – такий є прозаїчний переклад думи Мазепи.
Але кожна влада мусить спиратися на якусь соціяльну верству, як тільки Ця влада переходить з обсягу теорії до практики. Три верстви були тоді на Україні: старшина, в якої остаточний розрив із звичайними козаками не був іще доконаним фактом, духовенство, що частинно виконувало також і функції нашої інтелігенції, та селяни.
Мазепа свідомо вибирає за базу своєї влади старшину, з якої хоче створити аристократичну верству, не зважаючи на те, що добре знав всі «шатості» цієї Старшини між Москвою й Варшавою. Оригінального в цьому не було нічого ані для загальної європейської історії, ані навіть для історії України. В Європі цей процес, як наслідок певного комплексу економічних чинників, перейшов геть-геть раніше й за часів Мазепи вже перетворювався в новий процес, при якому аристократія вкінці втратить усе своє значіння. На Україні ж цей процес почався запізно, але ще перед Мазепою, який хотів довести його до кінця.
Властиво Мазепа й не мав вибору. Спиратися на селян, це було б для тих часів анахронізмом обєктивним і суб'єктивним, беручи на увагу аристократичну вдачу Мазепи. На Україні – і в цьому лежала її трагедія – не було міцного міщанства, як в Європі, й через специфічний піввійськовий устрій козацької держави не було з початком 18 в. навіть основи для розвитку цього міщанства.
І Мазепа щедро обдаровує маєтками старшину, суворо й немилосердно нищить усі спроби селян до еманципації. У спорах козаків із старшиною він стає на боці останньої. Знову-таки, як у Західній Європі свого часу, Мазепа хоче з старшини зробити освічену аристократію. Звідси й протекція української культури й зокрема київської академії, що зрештою пасувало й особисто освіченому Мазепі.
Він вельми добре розуміє політичну ролю духовенства в тодішній Україні, й не самою лиш його побожністю пояснюються усі його щедроти. За те духовенство робить гетьманові велику пропаганду, вихвалюючи його особисто та його політику. Духовенству вельми до вподоби й селянська політика Мазепи, бо психольогічно й соціяльно воно звязане з старшиною.
Який же був білянс (34) внутрішньої політики Мазепи?
Селяни, для яких Мазепа завжди був, і справедливо, старшинським гетьманом і приятелем царя, в рішучу хвилю не піддержали Мазепу, не вважаючи на свою ненависть до московських урядників. Наука Макіявеллі не підходить до селянської натури. Духовенство перше (й найганебнішим способом) зрадило Мазепу, показавши дійсну вартість усіх своїх йому похвал. Навіть старшина, на яку нібито найбільше міг числити Мазепа, далеко не вся пішла за ним. Отже в цілості внутрішня політика Мазепи збанкротувала, але все ж деякі позитивні риси й тут залишилися.
Мазепина політика все ж таки дала старшині ідеольогічну основу національної аристократії, завдяки якій вона, хоч у вельми важких обставинах, ще сімдесят років відстоювала автономію краю, а навіть перетворившись у російське дворянство, висунула пізніше з поміж себе не одного діяча національного відродження. Ледве чи таке явище було можливе без двадцятилітнього гетьманування Мазепи.

Полетика, який в «Історії Русів» (35), по словам Костомарова, «съ трудомъ скрываетъ тайное доброжелательство къ замыслу Мазепы» («О козачествъ» в журн. «Современникъ», 1860, VII), Олекса Мартос (36) у мундирі російського старшини, який нотує на могилі Мазепи в 1811 р.: «Онъ былъ другъ свободы и за сіє стоить уваженія потомства. Послъ его удаленія изъ Малороссіи жители ея потеряли свои права, столь священныя, которыя Мазепа долго защищалъ съ свойственною каждому патріоту любовью и горячностю... Мазепа просвъщенъйшій, человъколюбивъйшш человъкъ, искусный полководець и повелитель вольного, слъдовательно счастливого народа!..», Василь Горленко (37), нарешті, який аж у 1897 році захоплюється книжкою Уманця як «первымъ добрым словомъ о Мазепъ съ 1709 г.» – «Я давній инстинктивний і традиционный мазепинец и съ радостью встръчаю фактическія подтвержденія своихь симпатій къ Мазепъ» (ж) або з гордістю пише в 1904 р. до свого приятеля, французького письменника Лені Роша (Roche): «...Какъ малороссъ я проклинаю Полтавскую битву... Мой предокъ боролся вмъстъ съ Мазепой противъ деспотій Петра» (з) – всі вони, Полетика, Мартос, Горленко, є нащадками Мазепиної старшини й, висловлюючись російською мовою з традиції й атавізму (38), в глибині душі своєї залишилися до певної міри мазепинцями.
Не пропали задурно й заходи Мазепи щодо культури. Зараз по катастрофі, в 1711 р., данський посол при царі (який, до речі, вельми грубо поводився з цим дипльоматом, віцеадміралом з фаху), відвідує Україну й нотує 16 червня: «У козацькій країні всі благоденствують і всі живуть у розкоші... У протилежність до росіян, кожний козак ходить до церкви з своїм молитовником. Вони під усіма оглядами незрівняно чистіші й охайніші за росіян... Хати гарні, вулиці чисті. У Росії нічого подібного я не бачив... Влада тут ввічлива, зустрічають хлібом і сіллю, не так, як в Росії».
Це свідоцтво, так сказати, по гарячих слідах Мазепи. Але почитайте, що пише в 1841 р. німець Коль або в 1851 р. англієць Генсон про Україну, й порівняйте, що майже одночасно, в 1839 p., пише про Росію маркіз де Кюстен, і ви побачите, який тривкий слід залишила на Україні культурна діяльність Мазепи.

X

Кожне історичне явище, кожна історична постать не монолітний бльок, який треба оцінювати, як цілість, а не в окремих складових елементах. Так само не можна остаточно судити внутрішню політику Мазепи, як і його моральне обличчя, відірвавши ці моменти від останнього акту життя гетьмана. «Щоби мати дійсну уяву про людей, – писав Гете, – треба їх знати на заході життя». На заході свого життя лис і вовк заговорив, і не тільки заговорив, а підняв діло, як лев. Перед цим останнім актом Мазепи відходить на дальший плян усі инші риси його натури, рівно як і инші моменти його діяльности.
«Мы получили письмо ваше о нечаянномъ никогда зломъ случае измт>ны гетманской», – писав цар до Мєншікова, одержавши першу вістку про з'єднання Мазепи з Карлом. «Гетьманъ Мазепа, забывъ страх божій, изъмЪнилъ нам», – твердить цар кілька день пізніше в листі до полтавського полковника. «Изменникъ, богоотступникъ, воръ... для собственной своей тщетной славы і властолюбія учинилъ, а шведа для того въ Украйну призвалъ, дабы поработить сей малороссійскій народъ...»
Такі – квітки царської літератури негайно по викриттю Мазепиної задуми. Читаючи цю літературу, сучасники мусіли – а на це й розраховувала царська канцелярія – винести переконання, що вчинок Мазепи був не тільки огидливий, але й щось нечуване в історії, щось виїмкове, якийсь акт антихриста... Наслідки царської пропаганди, вживши сьогоднішнього терміну, були потрясаючі по свому ефекті: не тільки сучасники на Україні повірили цій пропаганді, але й уся майже українська історіографія пішла слідом царської пропаганди, або повторюючи її сліпо, або в кращому випадку обгортаючи українсько-шведський союз «загадковістю».
Історично все це не видержує жодної критики. Ані «нечуваного», ані «загадкового» в акті Мазепи не було, а був цей акт лише останнім кінцем у ланцюгу, що тягнеться від часів Хмельницького.
Одним із найщиріших актів українського народу був переяславський акт. Україна по шістьох роках крівавої боротьби, що потрясла до глибини краєм, пішла з відкритим серцем на союз із Москвою, якій принесла знамениту програму для перебудови сходу Європи, програму, що в разі здійснення заощадила б європейському сходові потоків крови.
Відстала культурно й політично Москва не зрозуміла програми Хмельницького, що була програмою всієї української політичної думки. Кнут, Сибір, жорстокі воєводи, хитрі крутії дяки, Андрусово – ось що дала Москва Україні у відповідь на її далекосяжну програму, однаково корисну й Київу й Москві. Не дивно, що всі гетьмани, починаючи вже від першого після віленського конгресу, шукали змоги або зовсім розпрощатися з Москвою, або принаймні! зробити свій союз із Москвою найменш шкідливим для краю. Москва всіми способами піддержувала кандидатури на гетьманів нібито найбільш їй вірніші людей, але даремно. Діставши булаву, ці вірні люди, за якийсь час, починали «шататися» і вкінці робилися «ворами» та «изменниками». Мав повну рацію цар Петро, коли з серцем проголосив у червні 1723 року, що «всі гетьмани були зрадниками і від цього держава (московська) багато терпіла лиха». Ціла-бо українська політична традиція, через московську зажерливість, кидала на «воровство» людей, якщо вони ставали на чолі.
Людина, яку, здається, найменше можна обвинувачувати в ідеалістичному розумінні історії, – Карло Маркс одного разу мусів сконстатувати: «Традиція попередніх генерацій це – кошмар, який тяжить як гора на думці живих людей». Ця традиція не обманула й Мазепи, як не обманула б і иншого на його місці. Тільки попередники Мазепи, не маючи його здібностей, не могли б так поставити справу, як він.
Ледве чи инший гетьман міг би двадцять років зміцнювати Україну, готуючись до зриву, коли на московському троні сидів Петро. Петро, очевидної теж був під впливом традиції, московської традиції, він теж був прямим продовженням попередньої доби. Тільки його методи були рішучіші й, скажемо, геніяльніші. Тому боротьба з ним мусіла мати зовсім відмінний характер, ніж з його батьком Олексієм чи братом Федором. Це був ураган, порівнюючи з легким вітром його попередників, який нісся на Україну. Гідно зустрінути цей урагані могла тільки виїмкова людина. Якби супротивником останнього московського царя й першого російського імператора була инша людина, як Мазепа, московсько-український конфлікт при появі Карла XII теж певно виникнув би, тільки вельми швидко скінчився б і то звичайною поліційною операцією.
Але доля поставила супротивником Петра Мазепу, й конфлікт набрав характеру справжньої античної трагедії. Москва й Київ зударилися з такою силою, що відгуки цього зудару чути аж до наших днів.

XI

Задум Мазепи в його головних рисах тепер досить добре відомий, як не брати під увагу, так сказати, інтимного його боку, вельми цікавого, але більше для характеристики самого Мазепи, ніж для його плянів. Про «загадковість» задуму можуть сьогодні говорити неуки або люди злої волі. Історія вже посідає досить фактів, щоби судити повстання 1708 р. Я вживаю тут вираз «судити» в юридичному його значінні й спробую коротко з цього погляду розглянути справу союзу Мазепи зі шведським королем. Послухаймо, як у справжньому суді, зізнань самого винуватця, акту обвинувачення, свідків, що були учасниками Мазепи, та безсторонніх людей, зовсім незацікавлених у московсько-українському конфлікті.
«Предъ Всевъдуючимъ Богомъ протестуюся и на томъ присягаю, что я й для приватной моей ползы, не для вышших гоноровъ, не для большаго обогащенія, ані для инныхъ яковыхъ нибудь прихотей, но для васъ всьхъ, под властію и реиментомъ моимъ зостаючихъ для жонъ и дьтей вашихъ, для общаго добра матки моей отчизны бьдной Украины, всего войска запорожскаго и народу малороссійскаго, и для подвышеня и разширеня правъ и вольностей войсковыхъ, хочу тое при помощи Божей чинити, чтобъ вы, зъ жонами и дътьми, и отчизна съ войскомъ запорожскимъ, такъ отъ московской, якъ шведской стороны не погибли. А если бымъ якихъ нибудь приватныхъ моихъ прихотей тое дерзалъ чинить, побій мене, Боже, в Тройцъ Святой единый и невинная страсть Христова, на души и на тълъ».
Ця зворушуюча й сьогодні сповідь мала місце перед Орликом 17 вересня 1707 р. Вона має інтимний характер, але ось юридичний документ, точки договору Мазепи з Карлом XII, передані у «дедукції прав України» Орлика.
§ 2. «Все, що завоюється з бувшої території Московського царства, належатиме на підставі права війни тому, хто цим заволодіє, але все те, що, як виявиться, належало колись руському народові (39), передається й затримається при українській державі».
§ 4. «Іван Мазепа, законний володар України, жадним способом не може бути порушений у володінню цією державою. По його смерті стани України заховають усі вільності згідно з своїми правами й стародавніми законами».
§ 5. «Нічого не зміниться в тому, що досі зазначене було щодо герба й титулу володаря України Й. К. В. (40) (Шведська) не могтиме ніколи присвоїти цього титулу й гербу».
Як бачите, документ рішучий. Змістом його є суверенність та соборність України. Про цю соборність уперто замовчувала московська політика та, скажемо, подекуди й наука, як дехто й сьогодні її замовчує, але тут уже входять у рахунок політичні мотиви. З наукового боку соборність грала величезну ролю в концепції 1708 р. Тільки союз із протестантським шведським королем, однаково ворогом Москви й Варшави, давав змогу приєднати до України Правобережжя, яке Мазепа фактично вже тримав, але як васал царя. Захоплення правого берега Дніпра є справжним політичним маневром, у здійснення якого Мазепа вклав усі ресурси своєї натури, підюджуючи царя на поляків, вбиваючи в нього недовіря до них, і цілою складною грою осягнув, що, не зважаючи на польсько-московський союз, завжди фатальний для України, могутня українська армія перейшла Дніпро й залишилася там. Справа з Палієм, оспівана народом, була лише епізодом, неминучим у тяжкій боротьбі, яку Мазепа провадив задля Правобережжя. Палій тільки різав панів і нічого крім долі Залізняка, як не Ґонти, його не чекало, а Мазепа з інвеститури 4І Петра й навіть Августа фактично об'єднав Україну, чекаючи випадку оформити це юридично.
А що кажуть співучасники Мазепи, й зауважте, вже після погрому?
«Цей славетний и високошановний вожд, якого великий вік залишався без нащадків, який володів безмежними багатствами – все офірував задля свободи батьківщини... Він віддав навіть своє життя, щоби його батьківщина могла знищити московське ярмо».
Таке твердив Орлик у надгробному слові над Мазепою.
«Славної памяти... Іоаннь Мазепа, подвигнувшися правдою и ревностію за цілость отчизны, правъ и вольностей войсковыхъ, а палаючи усердымъ желаніемь за дній гетманского своего владьнія видьти, и по смерти своей для вьколомной имени своего памяти зоставити тую же отчизну милую матку нашу… не тилко въ ненарушимыхъ, лечь и въ разширеныхъ волностяхъ квьтнуючу и изобилуючую, отдался въ непреламанную оборону Н. К. Й. М. Шведскаго, Карла Дванадцатого...»
Таке читаємо в бендерській хартії, складеній не тільки, як досі вважалося, мазепинцями-емігрантами, але з участю й висланців із України Скоропадського. На жаль, бракує мені сьогодні місця, щоби дати докази цього вельми важливого твердження; їх я зібрав у свому вступі до першого тому приготовленого до друку «Діярія» Орлика.

Послухаємо царя.
Після анатеми (42), терору, брехні й істерично-демагогічних вигуків, що «шведа для того въ Украину призвалъ, дабы поработить сей малороссійскій народь», після всього цього мусить перед Полтавою, в день, коли рішалася доля сходу Европи на два віки, нараз признати, що «король шведський і самозванець Лєщинський перехилили на свій бік зрадника Мазепу й присягою умовилися відірвати Малу Русь, зробити з неї незалежне князівство під владою того зрадника, приєднавши до цього князівства й Волинь». (Голиков. Діянія Петра Великого, III, 108.)
Я додам іще до цього невідомий досі факт із голяндського державного архіву. 6-го травня 1709 р. царський посол Матвєєв, той самий, що з ласкавого дозволу Генеральних Штатів кинув у Европу цілу повінь усяких інсинуацій про Мазепу, признав у розмові з радником Генеральних Штатів, Van Vredden-ом, що «цар не може не турбуватися зрадою Мазепи, бо його думка зробити незалежну державу на Україні та ще з додатком земель польської України може збаламутити увесь козацький народ, народ вельми непостійний і злочинних нахилів, з яким і предки царя не могли дати собі ради (оригінал голяндською мовою) Habemus confitentem reum! (маємо постійного відповідача. – латин.).
Зізнання безсторонніх невтральних свідків не менше красномовні.
Балюз ще за 4 роки прибуття Карла на Україну стверджує, що «ледве чи московський цар ним (Мазепою) улюблений, бо він ані слова не вимовив, коли я скаржився на московське життя. Проте про корону польську п. Мазепа не заховав, що вона, мовляв, іде, подібно до Стародавнього Риму, до занепаду».
А втім, щодо Польщі, французька дипльоматія давно вже знала, з якою резервою, як не казати більше, ставиться до цієї держави колишній покоєвий Яна Казимира. Ще в 1689 р. de la Neuville, агент у Москві французького посла у Варшаві, побачившися таємно з Мазепою, хотів прихилити його на бік Собєського (43). Відмова була категорична, але, видно, чародій умів так представити цю відмову, що de la Neuville вихвалює «велику освіту цього володаря, який чудово говорить латиною». 12 вересня 1693 р. абат Полініяк, посол у Варшаві, після деяких розшуків щодо особи Мазепи сповіщає свій уряд: «Здається, що він мало заховав прихильности до тутешньої корони».
Поглянемо на пізніші голоси європейські, вже post factum (44), але ще сучасників Мазепи.
Голос француза: «Мазепа хотів визволити свою націю від якого б то ні було ярма... і стати її першим незалежним володарем».
Голос німця: «Гетьман від довшого часу шукав сприятливої нагоди, щоби знищити московське ярмо й стати незалежним».
Голос італійця: «Мазепа переконував свій народ, яка люба є свобода тих народів, що живуть згідно з своїми правами, а не під владою чужинних володарів, і що короля Карла навмисно післав Господь Бог для визволення українського народу» (...)
А ось на останку ще один голос, свого роду opinio communis. Маю на увазі слова відомої енциклопедії: «Grosses Voilstandiges Universal Lexicon» (45)...Тут читаємо, що Мазепа з'єднався зі шведами...
Звертаю увагу, що поміж цими голосами француз Руссо був у звязку з російською пропагандою, а італієць Катіфоро просто написав свою книгу на замовлення, але й вони мусіли признати ідейний зміст Мазепиного задуму, бо така була опінія цілої Європи, – на доказ цього можна було б навести ще силу инших цитат.
Отже, ми вислухали самого Мазепу, його прихильників, ворогів та людей безсторонніх щодо намірів гетьмана. Присуд може бути лиш один, і його можна навіть не формулувати, такий він ясний.

XII

Люди не завжди мусять відповідати за наслідки своїх намірів, а лише за самі наміри, очевидно, якщо вони були чисті. Так, звичайні люди, але не державні діячі. Ці мусять відповідати не тільки за чистоту своїх намірів, але й за Щ наслідки для народу. Ані один державний діяч, а тим більше вождь нації, не має права кинути фразу, хоч свіжу, але вже клясичну, фразу останнього німецького цісаря: «Я не хотів цього!» Політика це передбачення, й політик мусить передбачати наслідки своєї діяльности. Це й є найвищий талант справжнього політика, й горе тому народові, якого вождь не вміє передбачувати.
Ми не знаємо й не можемо знати, що саме думав Мазепа у бендерські безсонні ночі, коли смерть уже стояла біля нього й коли, як віруючий христіянин, готувався на найвищий суд. Не знаємо також, очевидно, з чого сподівався гетьман перед священиком, якого з його наказу спеціяльний гонець привіз із Яс. Але ми можемо припустити, й документально припустити, одно: Мазепа страждав, що «Господь Бог не благословив його задуму», що його вчинок викликав страхіття терору на Україні, але не жалів, що підніс прапор повстання, бо знав, що й без цього все одно цісар скінчив би з Україною, все одно терор прийшов би, але тоді не було б місця для всього того позитивного, що дало в своїх наслідках повстання.
Під впливом російської пропаганди поширився погляд, що Мазепа свідомо прибільшував у темних барвах старшині наміри царя щодо України. Ні, не прибільшував! В архіві французького міністерства закордонних справ є знаменитий під цим оглядом документ, якого тут подам лише зміст. Вже по Полтаві якийсь полонений у Москві шведський достойник, певно, через якогось чужинця на царській службі, дістав з московського архіву проект царя, складений ще в 1703 р. За цим проектом треба було, або дочекавшись смерти Мазепи, або навіть позбувшись його тим чи иншим способом, знищити козаччину чи виселенням її на східні кордони Великороси, чи терором колонізувати гетьманщину москалями та німцями з чужини, щоби «раз назавжди знищити огнище ворохобників».
Ось що чекало Україну без Мазепиного задуму. І тому Мазепа може спокійно стати на суд історії й за наслідки свого задуму. З своєї могили він може сміло сказати: «Наслідки мого задуму, не зважаючи на Полтаву, були корисні для України». Так, бо без Мазепиного задуму цар усе одно знищив би українську автономію, й не з меншим, а може, з більшим терором. Але на Україні тоді не залишилося б традиції збройної національної революції, а світ не дізнався б про кінець української козаччини, як не дізнався про кінець Донщини або навіть Грузії. Піднісши прапор революції свідомо й сформулувавши її програму, Мазепа відсунув кінець української автономії на сімдесят років і кинув назавжди в українські маси незалежницьку традицію, скроплену кров'ю. А зв'язавши свій задум із могутньою тоді Швецією, водночас ворогом і Москви й Варшави, Мазепа кинув на цілий світ гасло, яке так геніяльно сформулював Вольтер:
«Україна завжди прагнула бути вільною».
Двісті років на безмежній території царської імперії, від Владивостока до Баку, проклинала казьонна православна церква, запобіглива служниця царату, Мазепу, як «зрадника, кривоприсяжника й Юду».
Зрадник? Так, але зрадник зі зрадниками царями, що з перших днів Переяслава зраджували Україну!
Кривоприсяжник? Так, але кривоприсяжник із кривоприсяжниками царями, що присягали завжди «заховати пункти Богдана Хмельницького», які навіть до останнього дня імперії фігурували в «Повному зібранні законів»! (46)
Юда? Так, але Юда з Юдами, що продавали за тридцять срібняків українські землі у Вільні, Андрусові, Москві, Бахчисараї, Царгороді й навіть у Відні та Льондоні!
Проте ніколи Іван Степанович Мазепа не був ані зрадником, ані кривоприсяжником, ані Юдою супроти України, до якої був повний «Sancti amoris patriae»! (святої любові до батьківщини – латин.)
«Прошло сто льт – и что ж осталось
От сильных, гордых сих мужей,
Столь полных волею страстей?
Их покольнье миновалось...
В гражданствь сьверной державы,
В ея воинственной судьбъ,
Лишь ты воздвиг, герой Полтавы,
Огромный памятник себь...
Забыт Мазепа с давних пор;
Лишь в торжествующей святынь,
Раз в год анафемой донынъ
Грозя, гремит о нем собор...»
Таке писав у незрівняній красою формі геніяльний російський поет сто років тому. Але не забув поет, що «Пушкины водилися с царями», що в ньому текла кров бояр і воєвод, з яких дехто господарював і на Україні, знав також поет, що першим читачем його поеми буде шеф жандармів... Звідси й епільог, що його ми щойно процитували.
Зате доля помстилася над генієм,- вона відмовила йому передбачення будуччини Мазепи, яке знаходимо в инших геніяльних російських поетів. Бо минуло ще сто літ – і що ж? Назавжди розлетілася «сєвєрная держава» (47), збудована на зраді, підступі, терорі й гніту народів. Память «героя Полтавы», будівничого цієї держави, недобрим словом згадується в його власній країні, не кажучи вже про инші країни.
Натомість, не «забыт Мазепа», не «гремит больше анатема»! Ідея української незалежности й соборности, кинена Мазепою, не зникла, не зважаючи на «того Першого», та «ту Другу», та всіх їх наступників. Вона розквітла таким буйним квітом, що тепер уже ніхто й ніколи не зможе її придушити. На наших очах сталася остаточна перемога Мазепи (48) в українсько-московській боротьбі, в якій Полтава була лише тимчасовим епізодом.
І святкуючи сьогодні память Мазепи в старому княжому Львові, ми можемо на кінці тільки повторити те, що 223 років тому ствердив Пилип Орлик на берегах старої берладської волости (49) галицьких князів – ізгоїв:
«Імя славетного гетьмана Івана Мазепи вічно житиме безсмертною славою в памяті нашого народу, бо він хотів дати йому змогу розвинути у повній свободі всі його безмежні можливості. Нехай ні військо, ні народ не стратить надії! Наша справа справедлива, а справедлива справа вкінці завжди перемагає».

Примітки Ілька Борщака

а) А. Лазаревський. Очерки... Київ, 1872. І, 104. Лист Костомарова з 23 вересня 1877 р.
б) Орлик у листі до сина Григора 9/20.VI.1730 пише: «...Хоча повинен бути шведський король відчувати всяку вдячність до небіжчика Мазепи, без якого після полтавської баталії був би мусів або життя втратити, або піти в московський полон, бо був доведений до крайности й не знав, куди йому звертатися, щоби врятувати свою королівську особу».
в) «В цей день, коли небіжчик гетьман Мазепа помер у Бендерах у 1709 р., я вислухав за його душу службу Божу». Запис у діярії П. Орлика, 2 жовтня 1724 р.
г) Архів франц. мін. зак. справ Pologne Correspondance Politique 1707.
д) Руссе, про твір якого буде далі, називає його навіть «ученим» (І. С. 11. 40).
е) Перше видання праці Руссе Rousset вийшло в 1725-26 р. під псевдонімом J. Nestesuranoi. Memoires de regne de Pierre le Grand La Haye. Є італійський, голяндський та польський переклад.
є) Я довго вагався приймати думку Батовського, що це не портрет гетьмана Мазепи, але переконався в тому після пильного розгляду ескізів Норблєна у Паризькій національній бібліотеці: на одному з них бачимо типового старого жида XVIII ст. без шапки, на другому зявляється фантастична шапка, на третьому є вже підпис Norblin fc. 1775, четвертий мало відріжняється від третього, у пятому нова зміна костюма і нарешті шостий – розповсюджена гравюра.
Загальне вражіння, що це дійсно портрет жида, писаний з натури; це можливе – сам я знав на Херсонщині й Київщині жидів з таким прізвищем. В найстаріших катальогах праць Норблєна Notice necrologiaque sur J. P. Norblin, Paris 1830 16 ct. – a Fr. H. (Hillemacher) Catalogue des estampes... de J. P. Norblin, Paris 1848 ця гравюра називається просто «Мазепа», без зазначення, що це портрет гетьмана. У нас гравюру Норблєна спопуляризував Пшездєцький 1842 р. статтею в «Athenaeum».
ж) Євгенія Рудинська. Листи В. Горленка до П. Мирного. Київ, 1928, с 49.
з) Велике невидане листування В. Горленка до французького письменника, літературного й мистецького критика, автора знаменитих монографій про Левицького та Боровиковського. Denis Roche завдяки зичливосте останнього тепер у нашому розпорядженні, й ми сподіваємось оголосити друком ці листи. Для характеристики Горленка це листування буде справжньою ревеляцією.

Лист Жана Балюза про Мазепу

Цей лист зберігається у рукописному відділі Паризької національної бібліотеки і адресований родичу Ж. Балюза. Точна дата листа невідома, але встановлено, що писано його наприкінці 1704 року.
«...З Московщини я поїхав на Україну, країну козаків, де був кілька день гостем володаря Мазепи, що держить найвищу владу в цій країні. Я мав до нього листа від канцлера Московщини. На кордоні України мене зустріла почесна козацька варта й з великою пошаною допровадила до міста Батурина, де в замку резидує володар Мазепа.
Колись він, хоч козак, але знатного шляхетського роду, мав надворну рангу при королі Казимирі. Батько мій і він зналися добре, навіть я замолоду бачив п. Мазепу, гарного й стрункого, при дворі (польському – І. Б.).
Знаючи добре, що найвищі почесті міняють людей та що не завжди безпечно нагадувати високим достойникам їх молодість, я, прибувши до Батурина, привітав володаря як найчемніше, як це належиться його ранзі, нічого не згадуючи про минуле. Проте він сам перший запитав мене, чи не буду я сином Антуана Балюза. Одержавши від мене позитивну відповідь, володар Мазепа виявив найприхильнішим способом своє вдоволення, що його Прехристіянська Величність має на своїй службі сина його старого приятеля П. Мазепа сам згадав свою молодість і те, що бачив мене нараз у Кракові, а потім, зітхнувши, процитував: «Eheu! fugaces labuntur anni!» (50)
Загалом він любить вельми оздоблювати свою розмову латинськими цитатами й перфектним і досконалим знанням цієї мови може суперничати з найкращими нашими отцями єзуїтами.
Мова його взагалі добірна й чепурна, правда, як розмовляє, бо більше любить мовчати та слухати инших. При його дворі два лікарі німці, з якими Мазепа розмовляв їх мовою, а з італійськими майстрами, яких є кілька в гетьманській резиденції, говорив італійською мовою. (...)
Володар Мазепа вже поважного віку, на яких десять літ старший за мене. Вигляд у нього суворий, очі блискучі, руки тонкі й білі, як у жінки, хоч тіло його міцніше, ніж тіло німецького рейтара, й їздець із нього знаменитий.
Він дуже поважаний у козацькій країні, де народ, загалом свободолюбний і гордий, мало любить тих, що ним володіють. Привернув Мазепа козаків до себе твердою владою, великою воєнною відвагою й розкішними приняттями в своїй резиденції для козацької старшини. Я був свідком такого приняття, в якому багато дечого на польський зразок.
Розмова з цим володарем дуже приємна, він має великий досвід у політиці й, у протилежність до московців, слідкує й знає, що діється в чужоземних країнах. Він показував мені свою збірку зброї, одну з найкращих, що я бачив в життю, а також добірну бібліотеку, де на кожному кроці видко латинські книжки.
Кілька разів і дуже обережно навертав розмову на сучасну політичну кон'юнктуру, але мушу признатися, що нічого певного не міг витягнути від цього володаря. Він належить до тих людей, що воліють або зовсім мовчати, або говорити й не сказати. Все ж гадаю, що ледви чи любить московського царя, бо ані слова не сказав, коли я йому скаржився на московське життя. Одначе про корону польську п. Мазепа не заховав, що вона, мовляв, іде, подібно до Стародавнього Риму, до занепаду. Про шведського короля говорив із пошаною, але вважає його за занадто молодого. Що особливо було мені приємне – це почуття пошани, яку володар Мазепа виявляв до особи його Величности (Людовика XIV – І. Б.), про якого багато розпитував мене й якому прохав засвідчити свою пошану й відданість. Це не звичайна тільки куртуазія (51), питома п. Мазепі,. а відповідає, видко, дійсності: в залі його замку, де висять портрети чужоземних володарів, на найвиднішому місці знаходиться гарний портрет Й [ого] В [еличності]. Там же, але в менше видному місці я бачив портрети цісаря, султана, польського короля таинших володарів...»

«Gazette de France» про Мазепу (1687-1708)

Ім'я Мазепи з'являється на сторінках «Gazette de France» офіціозу уряду, від моменту обрання його гетьманом, а саме 6 грудня 1687 р. В числі під цією датою ми читаємо: «З Москви надійшли (через Варшаву) листи, що царі затвердили запорозьким гетьманом п. Мазепу (Mussapa) після того, як заарештували гетьмана Самойловича».
20 грудня допис із Варшави з 21 листопада: «Кружляють чутки, що гетьман Самойлович, якого привезли до Москви, отруївся. Одначе, за іншими чутками його взяли вже в Москві на тортури, щоби довідатися подробиці його зносин із татарами й дізнатися імена його співрозмовників» (52).
 
Наші Друзі: Новини Львова