Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 29 вересня 2020 року
Тексти > Жанри > Праця  ::  Тексти > Тематики > Історична

Іван Мазепа – людина й історичний діяч

Переглядів: 12100
Додано: 14.03.2011 Додав: andreusDADA  текстів: 717
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
Ілько Борщак. Іван Мазепа – людина й історичний діяч

Борщак Ілько – відомий український історик та літературознавець. Народився 19 липня 1892 року у Херсоні. Вчився в університетах у Києві, Петербурзі, закінчив Новоросійський університет (Одеса). У 1919 році був делегований урядом У HP у Париж, де зайнявся вивченням французьких архівів, особливо цікавлячись архівом гетьмана Пилипа Орлика. Був дійсним членом наукового товариства імені Т. Шевченка у Львові, професором Державної школи східних мов у Парижі (з 1939 по 1957 рік). У 1926-1929 роках видавав у Парижі тижневик «Українські вісті», а в 1948-1953 українознавчий журнал «Україна». Автор понад 400 розвідок та статей, присвячених історії України XVIII-XIX століть, зокрема українсько-французьким зв'язкам. Видав праці «Великий мазепинець Пилип Орлик» (1932), «Україна в зображенні європейської літератури» (1930), «Наполеон і Україна» (1937). Спільно із французьким ученим Рене Мартелем видав французькою мовою книгу «Мазепа» (1931), був видавцем творів О. Стороженка, Т. Шевченка, М. Костомарова. І. Мазепи стосувалися ще такі праці І. Борщака: «Мазепа» (1931), «Войнаровський, сестрінок Івана Мазепи» (1939), – «Григорій Орлик, французький козак-генерал» (1956). Помер у Парижі 11 квітня 1959 року.
________________________________________


Доповідь на святочній академії наук т-ва ім. Шевченка 11 вересня 1932 p.
(стиль та орфографія зберігаються за оригіналом)
Пам'яти дружини моєї Софії

I

Все, починаючи від перших років життя аж до смерти, було в ньому виїмкове, що дуже відріжняло його від минулих та майбутніх гетьманів. Покоєвий польського короля вживає всіх своїх сил, щоби з'єднати польську Україну з козацькою; вихований політично в часі розкладу королівської влади й розквіту шляхетських вольностей, Мазепа підносить абсолютну гетьманську владу на найвищий щабель; єдиний з усіх гетьманів після Хмельницького, що тримав найдовше булаву й стратив її сам, а не наслідком старшинської змови чи московської волі; приятель, принаймні назовні, царя протягом 21 років, андріївський кавалер, князь святої римської імперії, Мазепа в останніх буквально днях свого життя кидає все це в імя незалежної України. Коли до цього додати ще вельми складний характер гетьмана, що його так важко досліджувати, то нема чому дивуватися, що роман заволодів постаттю Мазепи. Спокусі була надто велика, й не могли їй опертися численні поети, мистці, музики, романісти ріжних націй та ріжних часів.
Але роман одна річ, а історія друга. Історія це оповідання про минуле, оповідання найдокладніше, скільки це можливо, на підставі документів, фактів і текстів. Історія не стверджує нічого, чого вона не певна й абсолютно певна. Навіть її гіпотези мусять випливати з сумлінних студій джерел. Першою прикметою історії мусить бути покірність текстам, і треба добре стерегтися, аби не надуживати цих текстів до того, щоби вони казали те, що бажано лиш авторові історичної студії. Ніяка політика, навіть найпатріотичніша, не може тут бути виправданням.
Великий французький дослідник Гастон Парі, приятель Драгоманова, праці якого він не раз реферував у французькій академії, написав у грудні 1870 р. (в часі облоги Парижа пруськими військами, час, здається, найсприятливіший для політичних пристрастей) такі рядки: «Я стверджую абсолютно й без жодного застереження, що наука має одну мету – правду задля правди, мати на практиці. За наслідки добрі чи злі, щасливі чи нещасливі, які ця правда може мати на практиці. Той, хто задля патріотичної, релігійної чи навіть моральної мети дозволяє собі у своїх студіях хоч найменший ухил від правди, негоден мати своє місце у великій лябораторії, куди допускають чесних, а не зручних».
Ці шляхетні рядки, писані більш ніж 60 років тому й під якими з радістю в підпишеться кожний історик, гідний цього імени, актуальні більше, ніж коли в наші дні; коли науці доводиться завзято й не завсіди з успіхом боронитися на всі фронти від політики.

II

У протилежність до творів імагінації (1) історія була вельми скупа супроти Мазепи. Досі маємо тільки одну, буквально одну, наукову монографію (2), що охоплює в цілості життя й діяльність Мазепи. Цей факт залишиться фактом, незалежно від того, чи на ньому заважили спеціяльні умови українського політичного життя, чи наш «никчемный плащ льности», на який нарікав уже канцелярист Самійло Величко.
У 1932 році українська історіографія посідає лише одну наукову монографію про Мазепу, й вона написана 50 років тому. Я маю на увазі «Мазепу й мазепинців» Миколи Костомарова. Іронія долі захотіла, щоби ця монографія була написана нашим славним істориком у часі, коли він пережив уже цілий трагічний процес, який привів колишнього автора вікопамятних «Книг битія українського народу» до гурту співробітників «Нового Времени».
Ще в 1860 р. Костомарів писав: «...Затаврована в свойому часі прокляттям, ця нещасна історична постать (Мазепи) мимоволі викликає до себе історичне спочуття, як можна так висловитися... Супроти України він поступав по свому щиро. Він хотів незалежносте й свободи своєї батьківщини... Особа Мазепи ще чекає безсторонньої історії, яка б змалювала його не під впливом погляду, вибачного в першій половині XVIII в., але не до речі тепер, коли спори вже вирішені, все заспокоїлося...»
17 років пізніше, працюючи вже над своєю монографією, Костомарів пише О. Лазаревському: «З якого роду джерелами я маю діло? З реляціями гетьманів, їх висланців, московських урядників... Щирости тут буває мало, а часто й свідома брехня або ігнорація» (а).
І ось, не зважаючи на свої теоретичні тези 1860 p., на признання 1877 р. щодо підозрілости й непевности московських архівних документів, Костомарів дає в 1882-84 pp. «Мазепу», де, вживши його ж таки вислову, не було ані «історичного спочування», ані «безсторонньої історії». Я не збираюся тут очінювати монографію Костомарова, але при цій нагоді не можу також і промовчати єдиного сучасного голосу, що рішуче розторощив ідеольогію «Мазепи й мазепинців», тим більше, що цей голос вийшов із-під пера російського патріота, але вченого, для якого інтереси науки стояли на першому місці. Голос цей, тому що з'явився за кордоном і належав людині, яку царат переслідував за її релігійні переконання, скільки я знаю, зовсім невідомий у нашій літературі. Маю на увазі єзуїта Мартинова, автора відомих у всіх слявістичних колах праць про церковні питання й палеографію. Як тільки монографія Костомарова з'явилася у світ, він дав її критичний огляд в поважному паризькому науковому журналі «Revue des Questions Historiques» (3) (том 35, січень-лютий 1884).
«...Костомарів», писав Мартинов, «осуджує Мазепу без жалости й найкатегоричніше... Але чому, властиво, Костомарів думає, що Мазепа хотів піддатися Польщі, безсилля якої він знав й яка була ненависна українцям? Що він міг зробити польському королеві такі обіцянки, це цілком імовірне, але І він міг їх зробити, щоби краще його обманути й щоби краще заховати свою гру. Це був із боку Мазепи політичний хід, дипльоматичний підступ... Ні, подібно Богданові Хмельницькому, Мазепа в дійсності мав амбіцію зробити Україну незалежною (de rendre l'Ukraine indeperidante), і він вибрав для цього момент як найсприятливіший. Росія конала під ударами ворожих армій, Швеція тріюмфувала, Польща була в агонії. Союз із Швецією не представляв жодної небезпеки для політичної свободи України... Спроба Мазепи знищити всяке чужинецьке панування на Україні дійсна й щира».
В цьому осуді концепції монографії Костомарова й сьогодні в світлі всіх тих матеріялів, які з'явилися після 1884 р., не можна змінити ані одного рядка.
Але коли ми маємо лиш одну наукову монографію про Мазепу, ідеольогія якої ціла наскрізь хибна, то на щастя є чимало знадібків до окремих моментів життя й діяльности гетьмана, які дають змогу намалювати картину цієї постаті, як людини й історичного діяча.

III

Наперед спробуємо коротко звести разом документальні дані про Мазепині «діла й дні».
Перше питання: коли народився Мазепа? Через недостачу документів, точно на це відповісти не можна. Із деяких вказівок сучасників виходить, Що Мазепа народився біля 1640 року (ближче про це у моїй статті «Коли народився Мазепа?», – «Діло», за 24, 26 і 27.IV.1932; порівн. відповідь акад. М. Возняка, тут же 28). Батько гетьмана Василь Степан був «шляхтич і жолнер», що пристав до української революції й був сотенним отаманом на Білоцерківщині; мати Марія чи Магдалина була з Мокієвських.
Де вчився Мазепа? Величко пише, що в київській академії, польські, пізніше джерела – в Полоцьку. Орлик у свому діярії виразно зазначує, зі слів Мазепи, що гетьман учився в Київі. Нема ніякого сумніву, що Мазепа був покоєвим Яна Казимира чи його дружини Марії Люїзи. Щодо перебування в Західній Європі, Мазепа у розмові з французьким дипльоматом Балюзом оповідав, що відвідав Париж і Південну Францію; Орлик у листі до сина Григора каже, що Мазепа був в Італії й Німеччині (з архіву Дентевілів). Польські вказівки про перебування Мазепи в Нідерляндах викликають деякі сумніви. В 1659 р. Мазепа був уже в Польщі, 1663 р. возив клейноди Тетері й того ж таки року під час походу Яна Казимира залишився на Україні назавжди.
Він пристав до Дорошенка й при ньому виконував дипльоматичні функції, але з тогочасних документів не видно, щоби він відогравав важнішу ролю в оточенні Дорошенка. Під час одної місії у Крим Мазепа дістався в руки Сірка, а той відіслав його до Самійловича. Лівобережний гетьман післав його до Москви, але Мазепа залагодив тут зручно свої справи й вернувся на Україну. При Самійловичу став довіреною людиною, але коли кримський похід покінчився невдачею, Мазепа, сам залишаючись у тіні, кермує старшинською змовою, яка закінчилася коломацькою радою: скинено Самійловича й вибрано гетьманом Мазепу.
Новообраний гетьман придушує повстання Петрика, бере діяльну участь в облозі Азова і в Північній війні Росії зі Швецією, йому вдається навіть окупувати українською армією Правобережжя.
1706 р. Мазепа входить у зносини з Карлом XII і Станиславом Лєщинським, після довгих переговорів укладає в 1708 р. союзний договір зі шведським королем проти московського царя. 4 листопада того ж року Мазепа зі своїм штабом і частиною української армії прибуває до табору шведського короля в Горках. 8 липня 1709 р. відбулася Полтавська баталія, яка скінчилася перемогою Москви. Мазепа кермував відступом Карла XII і врятував короля під час втечі через Дикі Поля (б). 1 серпня 1709 р. Мазепа прибув змучений до Бендер, де занедужав і помер там 2 жовтня 1709 р. о 10 годині ночі.
Після врочистого богослужіння у Варниці, під час якого Орлик виголосив надгробне слово, Григор Орлик із одним волохом та двома челядниками Войнаровського відвезли тіло гетьмана до Галаца, де його поховали в манастирі св. Юрія (в).

IV

Що найбільше вражає дослідника в Мазепі, це гармонійний розподіл у його натурі розуму, волі та почуття, розподіл надзвичайно рідкий.
З ранніх років і до останніх днів Мазепа цілим своїм сильним темпераментом віддає данину жіноцтву. Пасек виссав із пальця свою історію з диким конем, але не випадково звязав цю пригоду з любовною інтригою. Листи Мазепи до Мотрі Кочубеївної показують, що старий гетьман ні в чому не уступав молодому покоєвому. Ці листи своїм темпераментом можуть сміло ввійти в антольогію всесвітньої епістольографії. Сильніш мусіли бути почування майже 70-літнього мужчини, щоби «зачарувати» молоду дівчину, яка розірвала з батьками й навіть пішла на ганьбу, залишивши рідний дім для гетьманських покоїв!
«...Як я чув від пані белзької воєводини (Сєнявської) – пише французький посол Бонак (г) – гетьман Мазепа, поза иншими своїми прикметами, приваблює легко до себе своїм чаром жінок, як хоче цього». Французький дипльомат уживає виразу «chrame», що наше слово «чари» не зовсім віддає. З усього видко, наскільки взагалі таку прикмету можна відчути по 200 роках із мертвих документів, – Мазепа був надзвичайним чарівником. Ніхто й ніколи не міг витримати його чару. Гоноровиті польські магнати, напівдикі московські бояри, буйні запорожці, статечні турки, елегантні французи й пуритани шведи – всі вони, стрічаючися з українським гетьманом, складали перед ним свою зброю.
В чому полягає його чар? Це залишається таємницею для нащадків, але одне добре відоме: міг говорити з кожним мовою свого розмовника, тобто мав той талант, що його Френсіс Бекон уважав ще в XVI віці за першу прикмету великої людини.
Капризна була людина Ян Казимир, почуття й думки його миналися швидко, але молодий Мазепа до кінця заховав для себе королівську ласку.
Суворою й похмурою людиною був Дорошенко, важка була його рука й нелегко було з ним працювати, проте з Мазепою Дорошенко розпрощався не з власної охоти.
Напів дикий Сірко, яким татари лякали своїх дітей, той Сірко, що по словам «Gazette de France» (4) навіть «у сні різав мусульман», впіймавши Мазепу з ясиром від Дорошенка до хана, відпускає його спокійнісенько після одної його промови (5).
Складна була постать цар Петро, й великі були суперечносте з його вдачі. Міг бути жорстокий, як ніхто, але міг і чарувати, як ніхто. Власний його син, якого чекав уже царський кат, вийшов від Петра очарований ним. Перший же день, коли майбутній російський імператор зустрівся з гетьманом України, міг бути останнім днем кар'єри Мазепи, а може, й його життя. Цар щойно замкнув Софію (6), скатував її прибічників, післав на Сибір Василя Голіцина, головного протектора Мазепи, – а Мазепа майже напередодні державного перевороту в Москві відзивався перед боярами про Голіцина: «Ніколи ще бісурмани не зазнали такого жаху, як перед князем Василем. Правда, Перекопу не взяли, але в стародавніх хроніках читаємо, що перський цар Дарій воював із величезною силою Крим, а все-таки не взяв Перекопу...» Катастрофа Мазепи була така очевидна, що старшина, яка перебувала з ним у Москві, вже радилася, кому дати булаву, поспішила навіть, 9-го листопада 1689 р. рознести по Європі, що «князь Голіцин, княжна Софія, кілька бояр і козацький гетьман Мазепа були скарані на горло». Варшавський дописувач „Gazette de France\" не мав жодного сумніву щодо долі Мазепи, і це було тоді «opinio communis» (загальновизнаною думкою – латин.).
Відбулося побачення Мазепи з Петром, і гетьман побідив. Від того часу на ціле життя цар був під чарами Мазепи, не зважаючи на всі доноси, навіть найбільш уґрунтовані з найпевнішими доказами. Чари ці були такі сильні, що, діставши вже офіціяльне повідомлення Мєньшікова про відхід Мазепи, цар висловлює «вєлікоє удівлєніє».
Руїна здеморалізувала старшину, яка більше нікому не вірила, нікого не хотіла слухати, а ось до Мазепи мала подиву гідний послух, була просто ним очарована. Не кажу про ідеаліста Орлика або лицарського Войнаровського, навіть такі крутії, як Горленко й Ломиковський (7), і ті сліпо йшли за Мазепою. «Ніхто-бо, пише Орлик, не міг краще обробити людину, притягти її до себе. Не осягнувши з першого разу своєї мети, він не складав зброї, не кидав обробляти людину, аж доки не зробив її своєю».
«Міг говорити з кожним мовою свого розмовника», – згадали ми вище, але до цього треба ще додати, що вмів гарно говорити. У двобої зі своїми розмовниками Мазепа переважав не тільки змістом розмови, але й формою-Був це, видко, першорядний оратор у римському значінні цього слова-Любив і кокетував навіть гарною оздобленою фразою, до якої набрав смаку чи то в клясі реторики київської академії, чи під час принять у Люврі чи під час своїх італійських мандрівок. «Мова його – пише Балюз – взагалі добірна й чепурна». «Небіжчик Мазепа – твердить Орлик – вельми гарно провадив розмову, й любо було його слухати, все одно, з ким і про що не говорив би». Ані досвідчений дипльомат Балюз, ані щирий Орлик, сам зрештою блискучий стиліст, на вітер не кидали таких (слів).

Не треба лише думати, що Мазепа належав до тих, що люблять себе слухати й тільки для цього говорять, закохані у власному голосі. О, ні! Все в ньому було гармонійне. Говорив гарно, але тоді, як треба було, бо «більше любить мовчати й слухати инших» – констатує мелянхолійно Балюз, якому не вдалося витягти від гетьмана його плянів. А Орлик із гордістю твердить, що «від небіжчика Мазепи навчився я, що коли у свій час треба висловлювати гарно свою думку, то не раз буває краще зовсім мовчати».

V

Перший та останній із гетьманів, він добре володіє пером. Коронний гетьман Яблоновський хвалить стиль писань Мазепи. (Соловйов. «Исторія Россіи» III, 1120.) А Орлик авторитетно свідчить, що «небіжчик Мазепа майже завжди переглядав експедицію, яку мені диктував, і не раз потім виправляв її». Пишучи цареві про якусь польську проклямацію на Україні, Мазепа підкреслює, що «лист цей писано не в Польщі, ані поляком. Це видно зі слів, яких нема в польській мові».
Ми знаємо документально, що Мазепа володів із чужих мов польською, латинською, італійською, німецькою, більше-менше французькою та, за Орликом, «досить міцно» татарською. Найрадше вживав латинської мови. При першій зустрічі з Балюзом у Батурині, згадавши минуле, гетьман цитує Горація: «Eheu Fugaces labuntuanni!» (Гай-гай! Як швидко минають роки! – латин.).
Вражіння французького дипльомата під цим оглядом було, що «загалом він любить вельми оздоблювати свою розмову латинськими цитатами й перфектним (8) і досконалим знанням цієї мови може суперничати з найкращими нашими отцями єзуїтами». А від Орлика знаємо, що любив, відвідуючи київську академію, промовляти перед академіками «мовою Тита Лівія та Ціцерона». На смертній постелі мав силу ще згадувати Овідія, що також покінчив життя у наддунайських землях.
Ми не знаємо цілої лектури Мазепи (д), але знаємо, що мав знамениту бібліотеку, яку геть-геть пізніше згадує Орлик, сам пристрасний бібліофіл: «Незабутня для мене й досі велична бібліотека небіжчика Мазепи. Дорогоцінні оправи з гетьманським гербом, найкращі київські видання, німецькі й латинські інкунабули, багато ілюстровані стародавні рукописи! Не без зітхання згадую в теперішній моїй мізерії всі ці книжкові багатства, рівних яким не було на Україні...»

VI

Невідомий нам ближче венецький агент, що провів два дні в Батурині в 1705 p., хвалить «велику інтелігенцію гетьмана» та «рухливість його розуму» який схоплює все краще за молодого». (Венецький Державний Архів, Депеші з Польщі). «А вже яка була розумна людина небіжчик Мазепа!», – захоплюється Орлик. Гетьман сам знає ціну своєї інтелігенції й не без гордої іронії кидає старшині: «Спиститеся на мою совьсть и на мой подлый розумышко» (9). А один із перших його біографів, Жан Руссо, французький публіцист у Голяндії й член берлінської академії наук, не зважаючи на те, що користувався московськими матеріялами, підкреслює «тонкий та ніжний розум» Мазепи (е).
Всіми цими природніми дарами користувався Мазепа, щоби розвинути до найбільшої досконалости своє політичне мистецтво. В такій ріжноманітній постаті важко зразу схопити, що було в ній найхарактеристичніше, як важко з першого погляду оцінити найкращий самоцвіт у величезній скарбниці. Але коли приглянешся ближче, маєш вражіння, що найхарактеристичнішим у Мазепі було мистецтво й наука політики в тому значінні цього слова, яке надавав йому ще Аристотель. У світовій галєрії політиків, яка в діяльності не дуже велика, постать українського гетьмана повинна займати почесне місце.
Найчастішою лектурою Мазепи був «Князь» Макіявеллі (10), й рідко коли останній мав кращого учня, хоч протягом віків йому не бракувало учнів. Два особливо принципи з Макіявеллі Мазепа твердо проводив у життя. Перший – «вміти зміняти шкіру лиса, що робить засідку, на шкіру льва, що примушує тремтіти вовків», другий – «таємниця – це душа справи».
Елястичність Мазепи дійсно виїмкова. Поставлений на чолі народу в надзвичайних, просто трагічних обставинах, народу, в якого анархія ввійшла в історичну традицію, народу, про якого твердження Бетлєна Габора (11) з р. 1628 «многоголова, бурхлива та безладна гидра, що часто кидається в ріжні боки», залишилося вірним і за часів Мазепи, народу, який щойно пережив Руїну, що знищила майже всі його політичні й культурні здобутки, народу, оточеного двома зажерливими сусідами, з яких один уже загарбав половину його краю, а другий простягав руки до решти, – поставлений на чолі такого народу Мазепа мусить, як хоче осягнути успіхи, бути елястичним аж до найбільшого лукавства й «таємним» до неможливости.
Цей аристократ від голови до ніг, який із погордою ставиться до Мєньшікова «низького походження», який кепкує з «хвастуна Станислава Лєщинського, сезонового короля з ласки Карла ХІІ-го», який почуває відразу до андріївського ордера царя, «бо гетьманська ранга» – учить він Орлика – «вище за це», цей аристократ, що звисока кидає Петрикові: «Як смієш ти себе титулувати гетьманом!.. Ми знаємо, що твій батько був жебраком», – він кланяється «тричі до землі» царському висланцеві Михайлову, удає найкращого приятеля Мєншікова й запобігає назовні перед кожним московським урядовцем на Україні...
А яке лукавство!

Обманювати до кінця царя, якого шпигуни постійно вешталися по Гетьманщині; тримати в надзвичайному напруженню старшину, яка до кінця не знала, що зробить гетьман; користати з услуг агента – княгині Дольської й говорити Орликові: «Бьснуется тая баба, хочеть мене, ношеного й искуснаго птаха, обмануть, – проклятая баба!»; закликати Карла XII, підготовити все для його зустрічі й, коли прийшла вістка, що король вирушив на Україну, оголосити перед старшиною в одчаю: «Діяволь его сюда несет»; купувати для більшої певности перед царем маєтки в Московщині, знаючи добре, що вони все одно пропадуть, як би не скінчилася його задума; грати, як найкращий артист, ролю умираючого перед царським послом і для більшого переконання його причащатися, а за день літати на коні, як молодий їздець; мати горді амбіції й принижуватися та брехати цілий час – чи все це не є шедевр скритости та лукавства?..
Багато років пізніше, на еміграції, коли великий везир висловив побоювання, чи Орлик здібний заховати таємницю, останній зі серцем пише синові: «Слава Богу! Зміг я тримати таємниці небіжчика Мазепи, а вже ж усім відомо, як він нікому не вірив і як тяжко було заслужити його довіря». Учень Макіявель з власного досвіду, надбаного на Україні, знав, що нікому не можна вірити до кінця, і він довів це недовіря до перфекції.
Після довгих і довгих студій над Орликом Мазепа рішається – й то завдяки випадкові – відкритися перед генеральним писарем, але в якій характеристичній формі! «Не для того, чтобъ я о твоей верности имъл якое подозрьніє... но розсуждая, что ты хотя человькъ разумный и совьсти не подозрънной, однакь еще молодый... опасалемся, дабы ты и съ великоросійскими и съ нашими всякого чина людми конверсуючи (12), или съ конфиденціи (13) или съ неосторожности не вимовился предъ кимъ съ тьмъ секретомъ...»
Маючи вже присягу Орлика, але читаючи в його очах вагання (а вони, як сподівається Орлик, дійсно були), повторює з притиском щодня: «Смотри, Орликъ, щобъ если мнь додержалъ вьрности... Я богатъ, а ты убогъ, а Москва гроши любить, мнь ничего не будетъ, а ты погибнешь».
Такі люди не шукають і не мають ані друзів, ані дорадників, їм потрібні тільки добрі виконавчі агенти. А таких Мазепа вміє вибирати. Він вибрав найкращих: Ломиковського, Зеленського, Скоропадського, Чечеля, Кенігсена, Орлика, Горленка, Обидовського, Мокієвського, Згуру, Бистрицького, Максимовича Апостола, Герциків, Нахимовського, Чуйкевича, Гамалію... (14) (Ці прізвища подаю, як вони приходять на память, не надаючи спеціяльного значіння їх черзі.) Не всі вони, правда, виявили себе як слід у рішучу хвилю, коли «важилася вся доля величезної війни». Не один «подався, не достояв, захитався, як тінь», але не вина Мазепи, що грунт, з якого він брав, був зіпсутий у самих підвалинах. Коли приглянемося до реєстру співробітників Мазепи, побачимо, що це здебільшого чужинці з походження, й люди незвязані з родовою старшиною або homines novi (нові люди – латин.) між цією старшиною. І це не було випадком, Мазепа, як усі справжні вожді, воліє мати біля себе людей, усім йому зобовязаних, на яких може тому більше покладатися, ніж на родову старшину, дух якої вже був отроєний московськими соболями.
Скоропадський (15) захитався. Апостол (16) дуже швидко змінив орієнтацію, Горленко, зневірений і розчарований роками еміграції, зробив те саме пізніш. Але грек Згура, жид вихрест Нахимовський (17) – homo novus (нова людина – латин.) на Україні зі старого чеського роду, Пилип Орлик, Мировичі, Герцики, Бистрицький, висунені на перед політичного життя самим гетьманом, залишилися до кінця вірними його задумові. Саксонець Кенігсен (18) загинув на колоді, проте не впустив Мєньшікова до Батурина, але Скоропадський без довгих вагань відкрив ворота Стародуба московському генералові...

VII

В ньому з молодих років панує сильна амбіція, амбіція людей, що знають собі ціну. Вій любить владу не тільки задля її користей, але задля її самої. Перша ж його поява на політичному овиді України характеристична під цим оглядом. Клейноди, що їх у 1663 р. привіз Мазепа Тетері (19), мав передати не молодий покоєвий, а холмський ловчий, який при урочистій церемонії мав мати перше місце. Але невідомо докладніше, яким способом, – певне, й тут виявилася зручність Мазепи, – Мазепа відсунув ловчого й сам передав клейноди. Тетеру, правда, покоєвий короля не очарував, і невдатний хмельничанин скаржився польському канцлерові на «молокососа Мазепу», мовляв, королівські клейноди прийшлося прийняти «від рук свого брата, який ніде ще нічим не відзначився». Наголос у цім реченні треба поставити на словах «від свого брата». Колишньому активному співробітникові та родичеві Богдана Хмельницького більш імпонував польський високий достойник, ніж «свій брат»... А втім, Тетеря був не перший і далеко не останній з українських політичних діячів, що воліли московського боярина чи польського магната, ніж «свого брата».
Випадок із Тетерою, видко, Мазепі не минув даром. Від того часу він проявлятиме свої амбіції в таких формах, що ніколи вже (не) почуємо скарг, подібних Тетериній. Уже коломацька рада (20) перейшла так, що хоч не лишається сумніву, хто був її інспіратором і автором, доказів певних нема. Роля Голіцина та старшини вся на долоні, але доведіть ролю Мазепи! Неможливо.
Балюз по кількох днях знайомости з Мазепою сконстатував у 1704 р.: «Він дуже є поважний у козацькій країні, де народ, загалом вільнолюбний, мало любить тих, що ним володіють».
Як бачим, про любов ані слова. Учень Макіявеллі знав вартість народньої любови й не шукав її. Йому було досить, по словам Балюза, поваги, а від себе додамо, остраху.
Жорстокий? Доказів на це не маємо. Правда, що Григорію Самійловичеві (21) «голову оттяли, рубаючи разовъ три задля большої муки» (Самовидець), правда, що, не вважаючи на Мотрю, він не скористав із свого права ласки щодо Кочубея та Іскри, але обидва ці випадки не можуть свідчити про жорстокість Мазепи, бо входять у страшний рахунок «державної рації», коли, за словами Рішеліє, «державний муж був би не мужем, а куркою, якби не був немилосердний». Молодий Самійлович, людина енергійна й здібна, був великою загрозою для нового режіму, а справа Кочубея мало не зруйнувала цілого Мазепиного задуму.
Поза цим ніде, навіть у царських проклямаціях, таких демагогічних, не знаходимо вказівок на жорстокість Мазепи. Мазепа й не потребував її. Жорстокість це прикмета слабих, а не сильних.
Він знає силу грошей і багатства свої зібрав не через скупість, яка була йому чужа, а задля своєї політичної акції. І він знаменито користується призбираними венецькими дукачами, еспанськими дубльонами, цісарськими талярами, турецькими секінами (22), французькими пістолями... Жертвує на церкви, на школи, на шпиталі, на друкарні, робить подарунки старшині, підкуплює московських достойників – всі на його службі, починаючи від князя Голіцина, якому коломацька рада принесла 10000 червінців від Мазепи. «Москва гроші любить» – це Мазепа добре пам'ятає. Ціла армія гетьманських агентів працює для нього в Москві, Варшаві, Бахчисараю, Царгороді, не кажучи вже про Правобережжя. Недурно французький посол у Відні запевняє свій уряд, що «гетьман Мазепа має скрізь своїх людей». Ніколи в українській історії ніхто не кермував так зручно фінансовою армією, як Мазепа. Ніхто не вміє завдяки грошам так добре, як він, зробити з ворога свою людину. Без «щедрот» Мазепи ЦІафірову, Мєньшікову, Головкіну, Ромодановському (23), ледви чи численні доноси, що плили до Петербурга, мали б таку саму долю. Недурно з таким задоволенням записав цар у свому щоденнику «и тотъ городъ (Батурин) совсьмъ сожгли и разорили до основания, гдь зело много изменника Мазепы богатства взяли».
Як ті «тирани» Міляна й Фльоренції часів Ренесансу, що їх постаті мимоволі виринають перед нами, коли займаємося Мазепою, він любив урочисті й розкішні приняття Балюз, який знався на таких річах, нотує «розкішні приняття гетьмана для козацької старшини в своїй резиденції». Палата Мазепи в двох верстах від Батурина, в передмісті Гончарівка, не в одному нагадує палату Сфорци чи Медічі (24). А приймаючи в Будищах Костя Гордієнка (25) з запорозькою старшиною, Мазепа, навіть в умовинах таборового життя, розгортає цілий розкішний апарат.
Як справжній політичний муж, Мазепа не кохається в війні, воліючи інші засоби, але, як треба, вміє воювати й добре воювати. Збірка зброї, якою Балюз захоплювався в Батурині, не була там лише для окраси. Не були також трафаретними лестощами твердження панегіриків, що він є «перший лицар і Гектор України». Таких епітетів навіть панегірики не кидали легко в козацькій Україні. Та й Мазепа був надто інтелігентний, щоби приймати лестощі, що не відповідали дійсності.
Постать Мазепи була б неповна, якби сильний темперамент і високий розум не доповнювався гармонійно рішучою волею. Довго й довго він обмірковує справу, але зваживши всі pro і contra (26) й прийнявши рішення, переводить їх «як вихор». А після Полтави, коли всі втратили голову – й було від чого, – Мазепа, який мусів би найбільше втратити голову, бо в один день зруйнована була праця цілого його, життя, єдиний не розгубився і на 70-му році рішуче кермує відступом. Не виключене, що коли б Карл XII не вагався довго, а негайно приняв його поради, катастрофа під Переволочною (27) не мала б місця.

VIII

Як виглядав Мазепа? Яка була його зовнішність? Яке було те тіло, в якому знаходився такий дух?
На превеликий жаль, наука мусить сконстатувати, що нема жадного портрету Мазепи, який можна було б пойняти на віру без застереження. Щоби ще більше зробити постать гетьмана привабливою, доля подбала й про це. Не казатиму вже про легіон фантастичних портретів, які з'явилися вже в нашому часі й які задля пам'яті Мазепи краще було б не розповсюджувати, бо вони виссані з пальців. Але пригляньмося ближче до портретів старих.
Не зображує Мазепи т. зв. лаврський портрет, поміщений у «Київській Старині» 1887 p., як це доказав Лазаревський з питомою йому сумлінністю. Великий сумнів викликає портрет з ікони Воздвижения Ч. Хр., тепер у Національному Музеї у Львові, а вже напевно не належить Мазепі портрет родини Бутовичів, де на гетьмані... андріївська лента.
Портрет архідіякона Мігури (28) з 1706 р. на тезисі київської академії зображує Мазепу, але алегоричного, в панцирі, шоломі. Зв'язувати з таким зображенням справжнього Мазепу, це все одно, що судити про діячів світової війни по численних воєнних гравюрах. Подібні міркування треба віднести до гравюри Галаховського (29) з 1708 p., зрештою захованої в дуже дефектній формі. Мало вартий щодо достовірности й портрет, поміщений в Europaishe Fama 1704 p., автор якого, мабуть, ніколи й не бачив Мазепи.
Треба відкинути також портрет Норблєна (є).
Так отже, хоч як це не сумно, цілком автентичного портрета Мазепи ми не маємо. Поки що мусимо користуватися реляціями очевидців, що бачили Мазепу. Поміж ними вибираю двох: Балюза з 1704 р. і якогось аноніма з 1708 р. Балюз оповідає: «Вигляд у нього суворий, очі блискучі, руки тонкі й білі, як у жінки, хоч тіло його міцніше, ніж тіло німецького рейтара, й їздець із нього знаменитий». В невиданих паперах Вольтера, що переховуються в Паризькій національній бібліотеці, є замітка якогось старшини, мабуть, шведа, свідка першого побачення Мазепи з Карлом XII. По його оповіданню «Мазепа був вельми негарний на обличчя й виглядав приблизно так, як малюють у римській історії великого Манлія (30). Але ваші очі полоняли його білі руки, тонкі повні грації, та його горда голова з білими пуклями (31), довгі обвислі вуси, а понад усім цим величність, почуття гідности й суворість, яку злагіднювала елєганція».

IX

Така була людина. А політичний діяч? Яке його місце в українській історії?
У 1687 p., маючи трохи менше, ніж 50 років, Мазепа дістає булаву, на яку чекав довго й, може, з більшою нетерплячкою, як хто инший із гетьманів України. Булава була річ вельми непевна. Не було, може, тоді в цілій Європі влади менше некорисної, ніж гетьманська булава на Україні. Ані один із попередників Мазепи, з виїмком Хмельницького, що помер передчасно, не скінчив своїх днів із булавою в руках. Мазепа це добре знає. «Гетьман Мазепа, – пише Григор Орлик у своїх замітках, – з того часу, як обняв свій уряд, ужив усіх зусиль, щоби його затримати, ані на хвилину не забуваючи про нестійність влади на Україні, часто повторюючи мому батькові, що все гине там, де володар не є готовий кожної хвилини захищати свою владу, як лев, як вовк і як собака». І він добре захищав свою владу, найчастіше, правда, як лис...
Гетьманська влада мала перманентну небезпеку (32), небезпеку тим страшнішу, що вона йшла від найближчих співробітників гетьмана – старшини, що посідала знамениту зброю – доноси в Москву. Цими доносами, що кидають таке похмуре світло на тодішню вищу українську верству, повні архіви московських приказів. Москва, очевидно, зі свого боку тільки раділа цим доносам, завдяки яким на Україні не могла скріпитися вища влада.
Мазепа ціле своє гетьманування мусів, як і його попередники, як і його наступники, числитися з доносами, але він єдиний зміг бодай зневтралізувати ці доноси. Своєю мудрою політикою він осягнув довір'я в Москві, що давала йому змогу переводити в життя свою політику на Україні. Доки Україна звязана, все одно яким способом, із Москвою, невтральність Москви щодо внутрішніх справ України є передумовою якої б то не було української політики.
Ще до отримання булави Мазепа сформулював досить красномовно свою політичну програму у відомій думі (33):
Не маш любви, не маш згоды;
Отъ Жовтой взявши Воды;
През незгоду всь пропали.
Сами себе звоєвали.
Ей, братища, пора знати,
Що не всьмъ нам пановати,
Не всьмъ дано всее знати,
И рьчами керовати!
Отъ всьхъ не маш зычливости.
А ни слушной учтивости.
Льпше було пробувати.
Вкупь лихо отбувати.
Ей, Панове Енералы.
Чому есте так оспали
И вы, Панство Полковники,
 
Наші Друзі: Новини Львова