Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 16 червня 2019 року
Тексти > Тематики > Публіцистика  ::  Тексти > Жанри > Оповідання

Дев'ять годин кохання

Переглядів: 2751
Додано: 04.07.2011 Додав: ІгорКо  текстів: 383
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
<
1
>
Дев’ять годин кохання.

Напевне все, що відбувається у нашому житті, кимось добре зрежесована постановка. Лінії долі для того і намальовані, щоб ми їх пройшли. Інколи життя робить карколомні і досить небезпечні повороти, застерігаючи, чи повчаючи своїми нескінченними і глибокими таємницями.
Як, за звичай, день розпочавшись з філіжаночки кави, не віщував чогось особливого, окрім читання нудотних листів і розбирання всілякого спаму. Робота така.
Серед усього мотлоху, що надійшов сьогодні не прочитаними залишились декілька конвертів, з поміж яких вирізнявся один, з прозорим віконечком і пістрятим малюнком у різнокольорові кружальця.
Я пригадую цей логотип. Він належав нічному клубу. Але, що має наш відділ з тим закладом?
Так, це була чергова агітка про проведення музичного фестивалю, де «Апельсин» була у ролі спонсора. Нормально піаряться хлопці. Але, хоч користь якась для молоді. Нехай.
А це таки класно, промайнула зустрічна думка, тусовку я не пропущу, треба і собі розважитись. З цими уже трішечки освітленими думками, продовжую безплідні читання залишків графоманства.
Парк, де вже давно стояла сцена, гудів від потужної музики і гамірливої компанії, що наче мурахи, совалась у різні боки. Хлопаки з Волині вигравали веселий фольк-рок, котрий заводив «заброжених» від пива молодих людей.
Іду в «рецепшн», де люб’язно пригостившись коньячком, зустрічаю стару знайому.
— Привіт, як? Перекинувшись парою незначущих фраз і, для вигляду, поцілувавши присутніх дівчаток, нотую, хто спонсори, яка програма, інше, цікаве для читача.
Декількагодинне блукання в жвавій сутолоці підняло настрій. Та усі зроблено, пити також не можу, за кермом.
— Лишатись, чи йти? Шальки схилились і бік перегляду «Х-Файлів» з Девідом Духовним, тому повертаюсь на рецепшн, щоб відмітити свою вдячність за запрошення, але, ще перестріваю трьох ефектних блондинок, що з радістю фотографуються на фоні логотипів спонсорів. Класно. Дійсно цікаво вийде, - Думаю про себе, і відчуваю, як хтось бере моне за руку.
— Це ти? Привіт. Усмішка не сходить з лиця.
— Куди?
— Шукаю сестру.
—Ви Сестри? Здивуванню немає меж. Ефектна висока дівчина, що мене реєструвала, має сестру, цю маленьку і непримітну крихітку. Докінчую з блондами, відверті фото – апофіоз усього пофігізму, лягає на карту пам’яті.
— А де вона? Ось. Вона стоїть спиною до мене. Вона не бачить. А може вже і забула.
— Привіт. Беру за руку. І відчуваю, як зробивши пів оберта, кладе голову мені просто на груди. — Хоробра, фіксую у свідомості, — а може хоче фліртанути? І це не виключене. По вигляду їй двадцять три. Карі очі. Білющі зуби, красиві пальці. — Слідкує за собою. Усе зловити. Усе зрозуміти. Дивиться просто у очі. Відверта. Дивно, що це за штучка? Невже так приспічило? Ніби не виглядає. Але міцно тримає за руку не відпускаючи ні на одну мить. Плани міняються з блискавичною швидкістю. Перехоплює під руку і міцно притискає до себе.
—Що ти будеш робити? Запитую сам себе. І відповідаю, — Іти з нею.
Ось якийсь павільйончик. Йдемо посидимо. —Щось хочеш?
— Ні.
— Тоді що?
— Просто так.
— І нічого?… пауза.
— Дай руку. Простягаю свою долоню і руки вмить стискаються.
— Ти холодна.
— Я знаю. Та холоду не відчуваю. Але приємно. Ти гарячий.
— Що хотіла цим сказати?(Подумки усміхаюсь.)
— Давай дугу руку. Ми наче діти, взявшись за руки, дивимось одне на одного і не можемо відвести очей.
— Давай зроблю тобі «фоту», пробую перевести тему у інше русло. Спалахи бліцу один за одним зближують нас.
— Привіт. А ось і ми. Одна з блондинок, що фотографувались йде з власником «Апельсину».
— А ми – знайомі. Дівчина сміється. Добре, що не зробив передчасних коментарів, думаю про себе. Обмінюємось візитівками, коротка ділова розмова. Дівчата мовчать. А ця блонда зовсім не така, якою була хвилину тому. Ця здатність перевтілюватись… Ніколи не знаєш, хто перед тобою. Тут моя, хоробро назвемо її, - дівчина, відрекомендовується: - Наталія. Блонда вітається зі мною і тут я зауважую, що усі четверо з бейджиками. Усі при виконанні. Добре, це вже цікаво. Ната продовжує розмову з власником клубу, маючи вигляд шефа фірми. Розпитує про спирти, коньяк, якісь поставки. Упускаю деталі, розуміючи, що нічогісінько не розумію. Ввічливо розкланюємось з побажанням швидкої зустрічі розходимось.
— Наталю. Хто ти?
— Наталя, ти що сумніваєшся? Ніби ні, відповідаю я, сам дивуючись деякій безглуздості свого запитання. Значить вони добре знаються з власником клубу. Та вона там не пропадає вечорами. З такими інша розмова, не тим зшита.
— Ти маєш відношення до спонсорів, запитую не добираючи слів. У ніжній посмішці Наталя відповіддю б’є нижче поясу.
— Я веду їх касу. Це відповідь на мить мене навіть збентежила. Каса. Це - блатне слово. Каса – це «бабки», ні це великі «бабки». Це не просто «табло», це - каса лікерогорілчаного заводу. Оце так поворот. Вдаю, що зовсім не цікавий тої розмови, але і розпитувати також не хочу, мене то не стосується, а коли б стосувалось, також мовчав би, бо кому це треба? Тріпливих не люблять.
— Я веду звітність у трьох суміжних фірмах, що поставляють нашу продукцію.
Нормально, ця сіренька мишка має такий причіп, що годі і мріяти. Незрозумілий стан охоплює мене. Чи то - збудження, чи переживання, хвилями міняють одна одну. Розмовляємо так тихо, що здається рухаються тільки губи.
Ната – маленька, порівняно зі мною – дівчинка. Миловидне личко і посмішка, наче приклеєна до лиця. Розмови «ні про що», мені не подобаються, тому беру саму замусолену і саму просту – студентські роки. Я влучаю у «яблучко». Наталя жваво розповіла про правничий технікум і інститут, про групу і всяку всячину, що дозволяло не напружуючись продовжувати знайомство. В кафешці було прохолодно тому пішли шукати тепліше місце, та, о оскільки машина стояла на парковці, а ми швенділи у інший бік, я зупинився і загорнув її у свій піджак. Наталка мала на зріст не більше ста шести десяти сантиметрів, тому з головою сховалась у поли. Я з легкістю обняв її, залишивши можливість розглядати темніючий обрій. Торкнувшись долонею носика відчуваю тривожний холод.
— Замерзла?
— Ні.
— То чому ніс замерз?
— Він не знає, що мені тепло. Резонна думка, щодо носа. Може і не знає, та його шкода. Обертаю Наталку до себе обличчям і практично запихаю собі під руку. Навіть не ворушиться. Значить добре. Мовчимо. Теплий подих нагріває мене і поступово мою подругу. Несміливо тулимось щоками, якась вона особлива, ця Наталя. Ну не шлюпа, це точно. Щось тут не так. Стоїть і тулиться щокою. Не цілується і не тягнеться. Стоїть і мовчить. Руки давно обняли мене і з’єднались у міцному замку. Ця не відпустить. Ще якийсь час стоїмо, та ноги починають нити. Треба рухатись. Посидівши на лаві під ліхтарем і зрозумівши, що холод не відпустить, підіймаюсь і йду по машину.
— Чекай мене на тому роздоріжжі, я швиденько. Майже бігом доходжу до стоянки, розвертаю авто і чимдуш по сусідній вуличці їду до дівчини. Пічка поступово нагріває салон. Повільно іду у бік її готелю, тепер уже ми не змерзнемо. — Слухай, питаю, —Чому не боялась сідати до мене у машину? Ната просто зрушила плечима і не промовивши слова, відвернулась. Я зупинився. — Що сталось? Очі блистіли свіжою краплиною сльози. Це щось не те! Я не торкався до неї, а вона плаче. Ні! Тут якась біда. Не піде дівчина ось так у руки до незнайомого чоловіка з обручкою, яка наче ліхтар світить за сто метрів. На секс тут навіть і не тягне. Сидимо у повній тиші. Тільки руки разом і погляд такий уважний, щось вивчає. — Що?
— Я хвора. Я не матиму дітей, своїх дітей. Мере різали, видаляючи пухлину. Далі я вже не міг слухати. Така маленька і таке пережити. Я притягнув її до себе і відчув гарячий дотик сльози. Вона плакала. Тихо беззвучно плакала за втраченим хлопцем, материнством, коханням, якого ніколи не мала. Плакала за життям.
Вона плакала довго. Та біль. Її нікому не віддаш, її можна тільки виплакати.
Ми сиділи поки не задзвонив мій мобільний. Знайомий голос на тій стороні всесвіту запитував коли я буду дома.
— Пора. Третя ночі. Завтра зустрінемось на тому ж місці.
Потримавшись за руки Наталка відчиняє дверцята і не обертаючись йде до готелю.
Чи прийде завтра. А чому б не прийти? Наче ми не зробили ніяких дурниць. Завтра і покаже.
Завтра прийшло швидко, вірніше воно уже давно розпочалось, тільки для мене воно почнеться після декількох годин сну. Тихенько лягаю у тепле ліжко, поряд тепленькою лежить моя кохана, все. Наче нічого того і не було. Спати. Досить на сьогодні пригод. Шум плавно тихшає, а я далі пливу по хвилях спомину.
Ранок не був якимось особливим, поснідавши і привівши крильці у належний вигляд, їду про особистих справах до призначеного місця. Чекати не прийшлося. За пару хвилин я побачив дівчину, що на високих підборах легко крокує у мій бік. Так! Це вона! Серце витанцьовує шалений танець кохання, посмішка промовляє за себе.
Ми щасливі.
— Ідемо кудись?
— Так. Байдуже куди. Їдем.
Паркуюсь під розлогими деревами. Наші погляди прикуті одне до одного. Тиха ромова повільно з’їдає час. Голина, друга. Я вже знаю про неї усе. І про козлів-залицяльників, що кинули її у час найбільшої скрути, по роботу ночами на тих фірмах. Я знав усе. Але мене вже те не цікавило. Мені цікавив один момент: — Чому власне я. Не хтось інший, ровесник, знайомий, будь хто, кого знає. Чому вибір впав на мене. Радіоприймач грав популярну пісню з кінофільму «Титанік», а Ната розповідала, як у моєму голосі відчула силу, що так прагнула знайти. Ось що її купило. Тихий повільний голос. Вона не з дурних. Вона скористалась жіночою інтуїцією. Вона - жінка ловець. Можливо це їй допоможе у пошуку своєї половинки. Голос. Вона його уже чула і він її поведе. Дай Боже їй щастя. За пару хвилин задзвонив її телефон. Так. Кінець. Зараз машина з фірми її забере мою дівчинку у справах бізнесу.
— Чи будемо ми бачитись?
— Як захочеш . І посміхнулась. Це класно. Значить їй добре. Йшла дев’ята година нашого знайомства без поцілунків і тісних обіймів.
— Дружба. Ти друг. Сказала вона. І суха поцілувала у щоку. Це був той поцілунок, що вартий років кохання. Це дружба. Ось, що їй потрібно. Їй потрібен друг.
— Чи можу я тебе поросити?
— Звичайно.
— Я покажу тобі свого хлопця, оціни його. Я задзвоню. Ми ще зустрінемось.
Біля нас плавно пригальмувала «Беха» Q7. Наталя неспішно вийшла. Обернувшись біля шикарного авто обдарувала усмішкою щасливої людини у зникла.
Дев’ять годин кохання без кохання. Знайомство заради дружби. Без мацань і похоті. Заради дружби. Таке почуття непевне і породжують Любов у її первинній чистоті. Непорочності, правдивості.
Пів доби спілкування досить, щоб когось зробити щасливим.
— Ти не даремно живеш. — Ти комусь потрібен. Це добре. Значить я ще не вмер.
— Може ще комусь поможу, коли вистачить часу.
Дев’ять годин кохання – як одна мить.
—Нехай їй щастить.

Ігор Стожар.

 
Наші Друзі: Новини Львова