Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 17 січня 2020 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Закон зворотності

Переглядів: 3557
Додано: 19.03.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Ігор Росоховатський

ЗАКОН ЗВОРОТНОСТІ

Оповідання
--------------------------------------

...Колись ми з ним фехтували паличками на лузі, і зараз промінь, що пробився крізь шпарку, видається не рятувальною линвою, а шпагою, якою можна проштрикнути зрадника. Як ти дійшов цього, бравий відчайдушний Вітько Ріжок, капітан нашої футбольної команди? Що з тобою сталося? Чому ти з ними — проти своїх? Адже тебе навіть не катували, як Петра, а він же нічого не сказав і під тортурами, він не назвав їм твого імені, не знаючи ще, хто зрадив його та інших...

Не можу лежати на правому боці — зламане ребро впирається в нутрощі — нічим дихати. На спині також не влежиш — на ній поліцаї вирізали зірку. Одне лише положення тіла ще прийнятне для мене — напівлежати на лівому боці, спершись головою та плечем об стіну. Лишилося недовго. Незабаром почую кроки... Промінь-шпага забарвлюється в золотавий багрянець.

Невже ніхто не дізнається про тебе, Вітько? Я написав записку Скорику і заховав під каменем. Та вони можуть знайти її. На стіні написав кров'ю «Віктор Ріжок — зрадник». Але напис вони зітруть. Скільки ж лиха ти ще накоїш, колишній «мушкетере»?

Промінь стає яскравішим, ніби розжарюється, багрянець поступово зникає, пил кружляє в золотавих струменях світла. Ні, такою блискучою шпагою тебе, Ріжок, вбивати не варто. Мотузяний зашморг на широкій базарній площі — то для тебе. Щоб всі бачили твої руді метушливі очі, зраднику. Як сповістити нашим? Хто повідомить? Адже, крім мене, ніхто не знає, що сталось. У загоні Діда тебе мають за героя. Складати ж легенди ти майстер.

Кроки... По мене... Щось прокричав конвоїр, брязкають ключі, замок, риплять двері. Промінь зникає...

Мамо, сестричко, пробачте, що я не встиг останньої хвилини подумати про вас, попрощатися, хай би й подумки. Все це через зрадника, який частенько бував у нас вдома. Пам'ятаєте, мамо, ви пригощали його чаєм, підкладали коржики, поглядаючи на мене — як реагую, чи не скуплюся? Прощавайте, мамо, Ніно...

Чорна тінь навскіс лягає на позолочену підлогу.

Намагаюсь підвестися. Гостре залізо протинає плече.

— Беріть його попід руки. Сам не встане.

— Важкий, — бурчить хтось із поліцаїв.

— Вовча балка недалеко, — заспокоюють його. Чорне пасмо чуприни приклеїлося до широкого, ледь увігнутого чола.

Що, Вітько, упрів, моторошно-таки? Повертаю голову і дивлюся тобі просто в вічі — це все, що я зараз можу. Відзначаю, що твоя повіка починає смикатися, наче в курки, — ти ніколи не витримував мого погляду, з першого класу я міг тебе пограйки передивитися.

— Зраднику, — .кажу, не пізнаючи свого голосу, — наші з тобою поквитаються.

Він не відповідає, але хтось із поліцаїв сміється. Долинає наче здалеку:

— Ти вже не скажеш. А крім тебе, хлопче, нікому.

— Дізнаються! — хриплю, спльовуючи грудками слину. — Кожен з вас, нелюди, дістане своє!

— А тобі що до того? — цікавиться хтось із лакув позад мене. — Тебе вже по хвилині не буде. Кидайте його з урвища, нехай собі летить.

Я знаю Вовчу балку і це урвище. Тут добрих вісім метрів, а внизу — каміння.

— Е, ні, — вигукує Вітько і повторює: — Ні, ні! Невже щось прокинулось у ньому, заговорило? І знов:

— Ні, не треба. Він, чортяка, живучий. А раптом?.. Спершу пристрелимо!

Чорне пасмо на мокрому від поту чолі. З-під курячої повіки зблискує руде око.

— Стріляй сам для гарантії. Тримай!

Замість світло-карого — чорне око. Вмить воно стає криваво-чорне, з нього виривається полум'я. Чому не чутно пострілу?..

...Коли я прокинувся в холодному та липкому поту, ця думка не полишала мене: «Чому не чув пострілу?» За мить зрозумів. Ну як міг забути? Це ж елементарно: слух спрацьовує повільніше, тому я бачив полум'я, а почути вже нічого не встиг. Я — той, ким був уві сні. Але ким я був? Чому один і той самий сон бачу другу ніч поспіль? ЇЇ так чітко, з деталями, що повторюються? Випадковість? Та чи не забагато їх для випадковості?..

«Нащо тобі в цьому копирсатися, старий? — сварюся на себе. — Друзі збираються сьогодні, їдь з ними й забудь про те, що наснилось у цій сторожці. Інакше зіпсуєш собі всю відпустку — й не лише відпустку... Багатенько загадок на світі, та хіба мало диваків, які прагнуть їх розгадати? Нащо тобі це?»

Та я вже знав, що ні забути тих снів, ні так ось просто поїхати не зможу. Клята, не підвладна розуму впертість, що лишилася ще зі шкільної лави, — вона примушувала мене з моїми середніми здібностями пробиватися у відмінники, дотягуватись до перших учнів, — вже прокинулась і підвела голову, наче кобра. Вона багато разів підводила мене, не даючи затишно влаштуватись у житті. Вона примушувала мене, молодого фізика, молодого наукового працівника з твердим майбуттям, підтримувати й розвивати всупереч глузду ризиковані ідеї замість того, щоб іти вже сходженим путівцем і потроху писати кандидатську. Я вже втратив гар-пеньку наречену, їй набридло чекати. Я проґавив перспективну посаду в сусідньому відділі, посварився з одним впливовим ученим, який міг би взяти мене до почту своїх послідовників.

Минуло чимало часу, поки я дещо зрозумів. Зрозумів, чому і яке мовчання називають золотом, яке слово — срібним, а яке похитування головою — діамантовим; зрозумів, що коли народив ідею, яка суперечить роботам керівника, — негайно заховай її чимдалі, про запас. Доти, поки сам виростеш на керівника або хоча б на старшого наукового чи ведучого. Зрозумів, що як нічого не робиш, то від тебе нічого й не вимагають. А оскільки зовсім нічого не робити — зась, — треба-робити якнайменш і тільки за вказівкою професора, а ще краще — академіка. І коли тебе якась небачена впертість жене в невідомому напрямку, пересуваючи з місця на місце, наче шахового пішака, котрий намагається будь-що вибитися у ферзі, слід пам'ятати: це потрібно не пішакові, а тому, хто ходить ним. А пішакові потрібна затишна квартира, пристойна посада та відповідно — оклад, путня дружина, сім'я і таке інше, що мають усі розважливі люди. Все розумію, як собака з жалібними очима, а вдіяти з собою нічого не можу.

Виходжу зі сторожки, прощаюся з друзями по туристській ватазі, знехотя відповідаю на здивовані запитання, посилаючись то на забиту ногу, то на нежить, — і лишаюся ще па добу.

Цілий день тиняюся луками й лісом, слухаю перешіптування дерев, підглядаю за веселими рудими бестіями-білками, спускаюся до річки й в хвилях бачу небо з хмарками, дерева донизу кронами, чорно-білих корів. Все це посилює враження двоїстості навколишнього світу й мене самого, і знов я краюся безплідними думками, намагаючись дібрати золотого ключика до таємничих дверцят.

Розігріваю нехитрий обід, печу картоплю, хоча мені вже й не хочеться їсти, — роблю все, щоб дати собі якусь раду.

З тривогою, навіть острахом чекаю ночі. Боюся, щоб не повторився сон, а сам сподіваюся: таки повториться. Довго лежу з розплющеними очима, спостерігаючи, як згасають промінчики, що пробилися крізь штори, щілини в дверях та рублених стінах сторожки. Вчуваються чиїсь кроки, підводжу обважнілу голову. Кроки і трубний звук... Лось? Ні, це просто вітер, він умів наслідувати будь-кого.

Он там, у дальньому кутку під каменем, я заховав записку. Яким чином потрапить вона до Скорика? Хто дістане її, прочитає ім'я зрадника й поспішить до загону?..

Чекай-но, про яку записку я думаю? Про яких друзів, що їх конче треба рятувати навіть ціною власного життя? Невже я заснув? Але чому ж так болить усе тіло, особливо зламане ребро? Це пикатий поліцай копнув мене, вже поваленого та зв'язаного, кованим чоботом.

Е, ні, так не піде! Очуняй, дурню, ширше розплющ очі, поки сон не здолав.

Кроки... По мене... Чорне пасмо приклеїлося до широкого увігнутого чола...

Що, Вітько, упрів? Таки моторошно? Здається, розумію, «мушкетере», як ти дійшов такого життя. Проковтнув би я зараз свій балакучий язик за те, що назвав тебе колись «нашим Ломоносовим». Звичайно, я також винен, я теж вніс дещицю у хор, що співав тобі дифірамби — тобі, каштанові футболістів, заводієві, одному з перших учнів. Ти так звик до своєї слави, що сприймав як належне надмірну похвалу, увагу дівчат, надії вчителів. Ти мав певні здібності, а працювати по-справжньому не навчився. Й надії танули, мов дим. Програла сусідам наша футбольна команда, ти провалився на вступних іспитах. Тебе почали переганяти хлопці, на яких ти звик дивитися зверхньо. Пригадую, як одного разу ти відгукнувся про Петра, коли дізнався, що його прийняли до інституту на заочний. Тоді я не звернув уваги па твою злостивість. А ти, мабуть, поступово зненавидів усіх нас — свідків твоїх сподівань несправджених...

Повертаю голову й дивлюся тобі просто в вічі — усещо зараз можу, — бачу, як твоя права повіка починає посмикуватися, немов у курки, — ти школи не витримував мого погляду.

— Зраднику... — кажу я. — Наші з тобою поквитаються. Долинає приглушене:

— Так ти ж не скажеш.

— Дізнаються! — хриплю я, спльовуючи грудками кривавої сливи. — Кожен з вас, мерзотники, дістане своє.

Та думки мої вже не про них, а про тих, з ким ішов на завдання. Я певен, що вони виконають його. Недарма ж Семен устиг збити з ніг офіцера та пірнути в лісову гущавину.

— Кидайте його в балку!

— Спершу пристрелимо!

За хвилину мене не стане. Чуєш, Антоне Скорику, покарай зрадника. Знайди його, дістань з-під землі, покарай. Прощавай ге, друзі. Я нічого не сказав. Згадайте колись про мене. Нехай це буде так, як нам розповідала на уроці Маргарита Іванівна, хай розшукають цю балку. Прощавайте, мамо, сестричко і ви, Маргарито Іванівно. Ви вчили нас жити по-людському, не перетворюватися на тварину ні за що, ні перед ким...

Чорне око вивергає полум'я. Рушиться небо. Крізь біль, що гасить свідомість, — остання думка: «Чому не чути пострілу?..»

Знайти Антона Скорика! Повідомити: «мушкетер» — зрадник. Швидше! Загинуть хлопці! — Я ледве даю собі раду, хитаю головою, проганяю рештки сну. Це мені майже вдається. Майже, тому що думка — «Знайти Антона Скорика, розповісти про зрадника» — лишається в свідомості, як глибока скалка. Про всяк випадок шукаю в кутку записку — її нема...

Гілля хльоскає мене по обличчю, повертає до дійсності. Куди біжу? Давно нема війни, партизанів. Напевно, й командира розвідки Скорика, й зрадника Віктора давно немає серед живих, а тут — сон... Та чи сон це? Чи тільки сон?

«Містик! — каже у мені Скептик. — Змалку начитався такого, що лоскоче нерви, наслухався балачок баби Мотрі про всілякі дива, потім захопився новітніми теорійками про взаємопроникні потоки часу, — ось воно все перемішалося в голові, далося взнаки в лісовій глушині. «Соромтеся, молодий чоловіче, а ще фізик», — як сказав би один добре знайомий вам аспірант!»

Подвійне повторення сну, та ще й з подробицями — не дрібничка», — заперечує Впертюх.

«Ой, облиште, не смішіть! Перегріли голову на сонці, у мозку утворилися застійні осередки. Зверніться до спеціаліста-пспхіатра — він витлумачить ваш сон. А як самі не зможете вчасно зупинитися, він влаштує вас куди слід».

«Усе ж таки треба перевірити, — наполягає Впертюх. — Зараз єдиний і найпростіший спосіб перевірки — з'ясувати, чи існували насправді Скорик і Вітько-зрадник. Місцевість ти знаєш. Вовча балка — поряд. Згадай, що розповідали про партизанський загін, який діяв там під час війни. Здається, й деякі імена називані. Отож, як це не дивно, всупереч усьому— біжиш правильно. Не зупиняйся!»

«Хай буде так!» — згодився з цим доказом Скептик, наперед знаючи, що ні про Скорика, ні про «мушкетера» ніхто з колишніх партизанів у селищі не згадає...

— Скорик? Так, був такий партизан. Командир розвідників. Про нього в обласному краєзнавчому музеї е матеріали. Але він помор п'ять років тому. А вас хто послав до мене?

Світло-карі, аж ніби руді очі дивляться на мене спідлоба.

— Бібліотекарка Ганна Павлівна. Вона сказала, що ви теж були в партизанах.

— Вона так сказала? — водить сивою маленькою головою зліва направо й знизу догори, як знов зиркає на мене спідлоба. На зморшкуватій шиї — рубець. Щось знайоме ввижається мені в тому, як він водить шиєю. Може, я бачив його уві сні?

— То ви були в партизанському загоні?

 
Наші Друзі: Новини Львова