Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 19 травня 2019 року
Тексти > Тематики > Публіцистика

Стежкою легенд

Переглядів: 26831
Додано: 21.01.2012 Додав: misologus  текстів: 143
Hi 1 Рекомендую 1 Відгуки 0
Джерело: І. Акимушкін. Стежкою легенд. К.: Веселка, 1970
Віруючі підходять і вкушають хліб та вино з водою, себто тіло і кров сина божого. Ось і прилучились до вічного життя!
Вищезгадане чаклунство над перетворенням їжі на тіло Христове чинилося суворо за інструкцією, складеною «святими отцями» Іоанном Златоустом і Василієм Великим, архієпіскопами Константинопольським і Кесарійським. Вже саме це таїнство досить переконливо свідчить про кричущі нісенітниці церковних обрядів, брутальну примітивність і сміховинність теоретичних засад, на яких тримається віра в Христа і в дешевенькі «дива», які чиняться його ім'ям.
Та інколи у церквах під час сеансів шахрайських штукарств відбувалося справжнє диво: істинна, не уявна «кров» з'являлася раптом на проскурі. Маленькі криваво-червоні крапельки!
Жах посідав віруючих. «Замовляли молебні та обідні, — пише російський натураліст Васильківський, — ставили свічку й запалювали лампади. Думки всіх віруючих були спрямовані на пошуки винуватців гніву божого. А тому дехто, кого в народі мали за чаклунів чи відьом, опинявся чи на вогнищі, чи то в киплячій смолі, а то й просто його розривали на шматки».
Істинні ж винуватці «грізного знамення» такі мізерно малі, що відшукати їх можна тільки з допомогою мікроскопа — «диявольського» приладу, від якого (боронь боже!) християнину краще триматися осторонь [Ян Сваммердам (1637 — 1685), один із перших натуралістів,
що працював з мікроскопом, зовсім лишився розуму, надивившись
з цієї «бісової рурки» усіляких інфузорій. Набожний християнин,
він вирішив, що вчинив непоправний гріх, угледівши те, що всеблагий господь бажав сховати від людських очей. У нападі божевілля Сваммердам розтрощив мікроскоп і спалив усі свої рукописи, крім одного, який, на щастя, був у приятеля.]. Це Bacterium prodigiosum (чудесні бактерії), як звуть їх учені, мікроскопічні живі палички, виділення яких зафарбовані в кармінно-червоний колір. Вони поселяються на варених продуктах — картоплі, різних кашах, хлібі, м'ясі, сирі, молоці та яйцях — спочатку у вигляді маленьких цяточок. Поступово цятки перетворюються на червоні краплинки. «Коли таку краплину слизу, яка з'явилася на картоплині, розмазати голкою, — пише Васильківський, — то за день-два вся картоплина вкриється справжнісіньким карміном».
А що проскура — це теж хліб, то й на ній час від часу оселяються бактерії. А надто це трапляється під час так званої літургії раніше освячених дарів, на якій причащаються проскурами, освяченими минулої неділі.
Мікроби, що утворили «чудесну кров» на проскурі, належать до групи так званих хромогенних бактерій, здатних «виділяти фарби усіх відомих у сучасній техніці відтінків». Хромогенні бактерії зафарбовують молоко синіми чи жовтими смугами. Вони ж надають гнійній рані характерного кольору. Завдяки їхній діяльності з деяких рослин виготовляють такі чудові фарби, як індиго, персіо, орсейль. Ці ж бактерії лякають християн, з'являючись у вигляді кармінних краплинок на черствому хлібі, пишномовно названому проскурою.

«МАНДРІВНІ ВОГНІ»
ШПИГУНИ З ВЕНЕРИ
Навесні 1948 року з неба впав таємничий снаряд і зарився в землю у пустелі Нью-Мексіка. Під час розкопок серед уламків металу знайдено маленьких істот, схожих на людей, але зростом всього лише дев'яносто сантиметрів. Усі вони були мертві. Перегодя ще два отакі загадкові апарати впали в пустелі Арізона.
З одного вийняли тіло маленького гномика, зі зморщеним, як у мавпи, обличчям. Щоразу представники військово-повітряних сил США оточували місце падіння снаряда. Повідомлення про ці події тримали в суворій таємниці.
А що суворіше таємницю оберігають, то важче вдається її вберегти. Так сталося й тоді. Незабаром громадськість узнала всю правду про ці вельми цікаві події.
Стало відомо, що літальні снаряди, які розбилися в пустелях США, не що інше, як таємничі летючі тарілки, що про них іще рік тому повідомляв пілот Арнольд. Вони прилетіли на Землю з іншої планети, керовані маленькими створіннями, що нагадують мавп. Шістнадцятеро членів екіпажу цих міжпланетних кораблів загинули під час падіння й дуже обгоріли. Проте один труп із третього снаряда був у порівняно доброму стані. Його відправили до інституту Розенвальда в Чікаго. У снарядах знайдено різні навігаційні прилади, серед них радіотелеграф із записом незрозумілого повідомлення, зробленого знаками, невідомими на Землі.
Міжпланетні шпигуни! Вони розвідують Землю й готують десант! По країні поповзли зловісні чутки... Газети обговорювали різні варіанти цих приголомшливих подій. Деякі репортери твердили, що шістнадцятеро членів екіпажу міжпланетного корабля не згоріли, а взяті живими в полон. Уряд США тримає в таємниці всі відомості, що їх стосуються, аби не викликати паніки в країні. Полонені астронавти не розуміють англійської мови, що, між іншим, цілком природно. Коли їм показали карту сонячної системи, один з них тицьнув пальцем на другу планету від Сонця — Венеру. Отже, вони з Венери, а не Марса!
Тоді фахівці вирішили помістити полонених до камери, наповненої вуглекислим газом, щоб створити венеріанцям атмосферу їхньої батьківщини.
Ці приголомшливі новини не з фантастичного роману. «Бентежні» оповістки проперших розвідників з чужої планети вмістили деякі французькі вечірні газети за підписом американця Френка Скаллі, котрого рекомендували як «експерта з проблем наукового дослідження». Проте виявилося, що Френк Скаллі фахівець з «наукових проблем» зовсім іншого роду. Це відомий американський автор цікавих творів на тему «Як розважатися перед сном».
Два інших американці, якийсь Адамський і Леслі, у книжці «Летючі блюдця приземлилися» розповідають про свою зустріч у каліфорнійській пустелі з жителями Венери, що прилетіли на блюдці.
Зараз Адамський роз'їжджає країнами Європи, виступає по телебаченню, дає безліч інтерв'ю: він стверджує, що на одній тарілці в товаристві двох прекрасних космічних дам злітав на Венеру (по дорозі побував і на Місяці), зробив два фільми про життя венеріанців і незабаром збирається знову відвідати цю планету (він знає нібито місце приземлення тарілок з Венери). Голландська королева попросила взяти в політ її хвору доньку й показати знаменитим лікарям із космосу. Адамський пообіцяв.
1953 і 1954 років він видав дві книжки про життя на Венері, ілюстровані численними фотографіями.
Не дивно, що багато людей на Заході вірять у достеменність описаних вище подій. Після того як протягом чотирнадцяти років преса частувала населення західних країн нісенітними повідомленнями про горезвісні летючі блюдця, зневіритись людям у цьому фантастичному забобоні тепер буде нелегко.
Про які ж, однак, летючі посудини йдеться? 1947 року американський пілот Кеннет Арнольд описав якісь дивні летючі в небі речі, які він уздрів з літака. Дев'ять світних дисків летіли вряд зі швидкістю три тисячі кілометрів на годину. «Вони були зовсім пласкі, як блюдця». Звичайно, Арнольд міг би знайти й інше порівняння, але такий заголовок найкраще впадав у око.
І він не помилився — жадібна до сенсацій преса швидко підхопила цей «вдалий» вислів. У газетах і журналах одна за одною почали з'являтися численні статті про летючі блюдця чи тарілки. Існує вже досить велика література з цього питання. Тепер дивні летючі речі люди почали бачити повсюди. Виявляється, летючі блюдця бувають великі й маленькі, світлі й темні, звичайно світні чи вогненні, кулясті або з різкими розпливчастими обрисами. Вони з'являються погожої днини й негоди, вдень і вночі, але найчастіше ввечері, в основному поодинці, але буває, що й групами. У серпні 1951 року кілька ночей поспіль у Техасі спостерігали одночасно цілий десяток летючих блюдець. У вигляді вогненних плям, добре помітних на тлі нічного неба, линули вони в повітрі, ніби журавлиний ключ.
Багато спостерігачів завважували металевий блиск алюмінію на поверхні цих дивних речей. І зараз же народилася легенда: летючі тарілки — це міжпланетні кораблі, що їх засилають до нас жителі інших планет, аби дослідити умови життя на Землі і можливість висадки десанту. Існувала ще інша «гіпотеза»: летючі тарілки — радянські розвідувальні ракети!
У ніч на 20 червня 1952 року дві світні тарілки зависли над Капітолієм. Була оголошена повітряна тривога, і американський воєнний міністр Форрестол так перелякався уявних радянських апаратів, що вистрибнув у вікно й розбився.
З усіх повідомлень про летючі блюдця чи тарілки найцікавішою є така трагічна подія. У січні 1948 року над американською авіаційною базою «Нокс» помічено величезне летюче блюдце. Діаметр воно мало не менше ста п'ятдесяти метрів, з цієї дивної речі шугав стовп червоного полум'я. Негайно в повітря піднялися три винищувачі. Два з них не могли наздогнати «диявольського диска» і згубили його з очей. Але третій літак, яким керував капітан Томас Ментелл, успішно переслідував саморушну тарілку. Про свої спостереження Ментелл радирував на аеродром. Літальний апарат, передавав він, безсумнівно, металевий, піднімається вертикально вгору з великою швидкістю. З височини дев'яти тисяч метрів Ментелл повідомив, що об'єкт перебуває зараз просто над ним. «Бачу річ, іду на зближення...» — це були його останні слова. Більше ані слова від нього не почули. Літак на базу не повернувся. Згодом на землі знайшли його понівечені уламки, розкидані страшенним вибухом на великій території.
Трагічна загибель американського пілота упевнила багатьох скептиків у тому, що летючі блюдця — дійсний факт і факт досить небезпечний.
БОЙТАТА ПРИЙШЛА!
— Бойтата прийшла! Бойтата прийшла! — шепотіли смертельно перелякані індіяни.
— А що ж тут жахливого? — запитав Аркадій Фідлер.
Польський мандрівник гостював у індіянському селищі, в глухомані одвічного лісу, коли раптом зчинився увесь цей переполох. Зі спотвореними від жаху обличчями хазяї заштовхнули його всередину хижі й квапно почали замикати усі вікна й двері.
— Та що трапилось? — перепитує здивований мандрівник.
— Бойтата! Бойтата прийшла... Бойтата — злий дух. З'являється рідко, але завжди сіє зло. Нападає на людей, вражає тварин, може осмалити волосся. Коли від неї тікають, вона наздоганяє і вбиває.
Гнітюча тиша панує в хатині, де щойно велася задушевна бесіда. Всі сидять мовчки, боячись поворухнутися.
Що ж так настрахало відважних мисливців джунглів?
Вогненна куля! 3 лісу на іншому боці річки раптом вихопилася вогненна куля. «Враження таке, — розповідає Аркадій Фідлер, — ніби хтось розмахує смолоскипом. Але там нікого немає. Вогненна куля діаметром майже в метр пливе у повітрі, блакитнуватим світлом

осяваючи дерева. Потім падає на воду, відскакує від гладіні, знову падає й повільно ковзає уподовж річки».
— Бойтата! Бойтата! — усіх охопив жах.
І справді, є чого боятися: серед ночі у нетрях, сповнених таємничого шереху та вигуків, раптом не знати
звідки з'являється величезна вогненна куля й летить у
повітрі, ніби жива! І незабобонна людина може бути
ошелешена цим дивним явищем. А й справді, що це за
штука — таємнича Бойтата?
Ось ще одна загадкова подія, в якій головною дійовою особою була вогненна куля. Сталося це в Англії. В якомусь будинку під час грози несподівано завалилась стінка каміна, і з проламу раптом вихопилась якась вертка вогненна куля завбільшки з футбольний м'яч. Дивна річ плавно й повільно облетіла всю кімнату. Від її поверхні йшло яскраве сяєво, проте люди в кімнаті не почували ніякого жару. Куля наблизилася до ніг переляканої людини, піднялася вгору до її голови, і людини, ледь жива від страху, відвела голову вбік, аби не зіткнутися з цією «диявольською штукою».
Потім куля попливла у повітрі назад до каміна, влетіла в комин і піднялася на дах. За кілька секунд вона вибухнула там з такою силою, що рознесла комин, а його скалки розбили дахи сусідніх будівель.
«Злих духів» давно вже ніхто не бачив у Європі, але вогненні кулі, як бачите, стрічаються й тут. За тисячолітню історію європейської культури назбиралося багато повідомлень про різні «подвиги» дивних вогненних куль. Деякі з цих куль пробивали гранітні стіни, руйнували будівлі, переносили в повітрі каміння й людей, трощили корабельні щогли, висаджували в повітря літаки і навіть — розповідають церковні історики — калатали в дзвони та викрадали вино з монастирських погребів.
Не ручаючись за достеменність двох останніх повідомлень, фізики, однак, уважають, що руйнівна сила вогненних куль, описана численними спостерігачами, цілком відповідає дійсності. Справа в тому, що «злий дух» Бойтата, вогненна куля, що вибухнула в каміні, летюче блюдце, що знищило літак Ментелла, та інші такі ж «порушники спокою» — це кулясті блискавки.
БЛИСКАВКИ ВИГОТОВЛЯЮТЬ ЛЕТЮЧІ ТАРІЛКИ
Кулястими блискавками називають округлі й рухливі утворення, що виникають під час грози. Вони мають незвичайну вибухову силу. Розмір вони мають від п'яти сантиметрів до кількох десятків метрів. Німецький фізик Ленерт пише, що навіть великі кулясті блискавки мають таємничу здібність проходити через дуже маленькі отвори. Іноді вони дістаються до кімнати через кватирку, шпару в дверях або навіть замкову щілину!
У фізиці існує кілька гіпотез, які пояснюють виникнення цих дивовижних блискавок. Звичайно вважають, що грозовий розряд розщеплює молекули азоту й кисню. У повітрі утворюється розжарений вихор з озону, атомів азоту, твердих часточок пилу й диму. Цей вихор несе величезний запас енергії і збоку має вигляд світної кулі.
Кулясту блискавку такого типу вперше вдалося виготовити в лабораторії радянському вченому — професору Г. І. Бабату. Повітря, вміщене в кварцову рурку, розігрівалося в магнітному полі струмом високої частоти. Всередині рурки виникав вихор розжарених газів, що стрімко обертався. Магнітне поле надавало газовій хмарі форми світної кулі.
1952 року шведський учений Бенедікс опублікував цікаву працю, в якій пропонує іншу теорію походження кулястих блискавок. Насамперед, говорить він, сама назва «куляста блискавка» неточна. Правильніше було б назвати її «блискавковою кулею», бо куляста блискавка зовсім не блискавка і ніякого електричного заряду не має. Вона виникає лише внаслідок великого грозового розряду, породжується блискавкою. Бенедікс вважає, що кулясті блискавки утворюються в насиченій парами води атмосфері внаслідок сильного електричного розряду. Електричний розряд на своєму шляху так розігріває повітря, що молекули пароподібної води розщеплюються на складові частини — атоми водню й кисню. На шляху розряду утворюється, так би мовити, довгий циліндр із суміші цих розжарених газів, який згодом розпадається на кілька окремих «вогненних куль». Замість багатьох маленьких кульок може виникнути одна велика.
На поверхні кулястої блискавки внаслідок охолодження й зворотного сполучення водню з киснем утворюється вода. Вона й надає кулі характерного металевого блиску, що його численні спостерігачі відзначають у летючих тарілок.
Звичайно куляста блискавка разом з потоками повітря плавно ширяє у небі. Та, коли порушується рівномірність її охолодження, вона під дією реактивних сил, які виникають на її поверхні, починає рухатися з величезною швидкістю, ніби ракета. Куляста блискавка може поступово повністю перетворитися на воду, без шуму й вибуху. Проте нерідко трапляється, що, наштовхнувшись на якусь річ або з інших причин, вона вибухає. Вибух буває дуже руйнівний [22 липня 1918 року у штаті Юта (США) вибухнула куляста блискавка неподалік отари овець: усі 504 вівці були вбиті
вибухом.]. Адже суміш кисню й водню у пропорції, близькій до їхнього співвідношення в молекулі води, — дуже сильна вибухова речовина. її звичайно називають гримучим газом! Не мудра річ, що літак Ментелла, переслідуючи природний «балон» з гримучим газом розміром з Хеопсову піраміду, розлетівся вдрузки, коли цей газ вибухнув.
Підраховано, що кожного року на Землі відбувається шістнадцять мільйонів гроз. Щосекунди спалахує на небі сто блискавок! Можна уявити, скільки летючих тарілок виникає в земній атмосфері внаслідок незліченної кількості грозових розрядів! Як бачимо, сама природа нашої планети удосталь виготовляє горезвісні «космічні кораблі» Правда, перелякані обивателі частенько сприймали за летючі блюдця не лише кулясті блискавки, а й інші найрізноманітніші речі та явища. Наприклад, метеорити, супутники, відблиск у хмарах сонця або полярного сяйва і навіть метеорологічні балони, як це сталося в Голландії та Франції.
Радянський учений, академік Л. А. Арцимович пише [«Правда», 8 січня 1961 року.], що промені сонця, проходячи крізь атмосферу, відбиваються від хмар, водяних крапель чи кристаликів льоду, і тоді на небі виникають дивні химерні відблиски, які можуть видатися людям, незнайомим з атмосферною оптикою, літальними апаратами марсіян.
До таких явищ належать і «несправжні сонця», райдуга, світлові стовпи, які можна спостерігати за сильного морозу.
Прихильники космічного походження дивних світних утворень в атмосфері звичайно посилаються на фотознімки летючих тарілок, опубліковані деякими журналами. Одну з таких фотографій, щоправда зовсім випадково, зробили й на території нашої країни. 1959 року співробітник полярної станції в Тіксі Є. Мурашов вирішив сфотографувати метеорологічний майданчик. Проявивши плівку, він, на свій подив, побачив на ній зображення якоїсь дивної, схожої на світну дзигу речі, що ширяла над майданчиком.
В «Комсомольской правде» (від 8 січня 1961 року), радянський фізик А. Микиров пояснив, як ця річ опинилася на плівці: об'єктив фотоапарата сфотографував власне відображення!
Промені від яскравого світла (прожектора на метеомайданчику), відбиваючись від лінз і оправ об'єктива, утворили на тлі темного неба зображення світного округлого тіла, яке й сфотографував Мурашов.
Кожний фотоаматор може виготовити будь-яку кількість фотографій округлих світних фігур, форма й положення яких залежатимуть від розміру кута між оптичною віссю об'єктива і напрямком на джерело світла.
«ВОГНІ СВЯТОГО ЕЛЬМА»
Куляста блискавка — лише один, так би мовити, найяскравіший «вогник» із розмаїття «мандрівних вогнів».
— Мандруючи лісами й болотами, кладовищами й міжгір'ями, печерами й церквами, вони породжують у забобонних людей містичний острах або боязку святобливість.
Чи доводилося вам блукати літньої ночі заснулим лісом? Темні обриси дерев незворушні. Тиша і спокій.
Раптом попереду — тьмяний вогник! Ось він сховався. Знову горить, але в іншому місці. Знову погас. Підсвідома тривога змушує прискорити ходу. Мимоволі пригадуються нісенітні розповіді про душі нерозкаяних грішників, що блукають уночі, про відьомські вогні стародавніх скарбів, про усіляку погань, якою забобони населяють опівнічний ліс.
Гноми й духи землі, мандруючи своїми темними підземеллями, теж нібито освітлюють шлях оманливими вогнями. Буває, що в тропічному лісі перед великою грозою, коли все навкруги наелектризовано, наче лейденська банка, тисячі зіниць, фосфоруючи, дивляться з кожного листка дерев. Індіяни Гвіани кажуть, що це злий дух Канайма, розпавшись на мільйони душ, насичує своєю злою волею природу.
А що таке насправді ці дивні нічні вогники? Розглянемо все по порядку. У різних випадках істинною причиною загадкового світіння можуть бути й не однакові фізичні чи біологічні явища природи.
Наука вже давно встановила, що «мандрівні вогні», які спалахують смерком над могилами старого кладовища, не душі померлих, що відвідують одна одну. Це загорається в повітрі так званий болотний газ, або метан, — сполука водню та кисню. Він виділяється внаслідок гниття органічних речовин. Над болотами вночі блукають такі ж бульбашки метану, що самі займаються в повітрі.
Дивні явища інколи спостерігають моряки, лісничі й
просто городяни. Буває це перед грозою, коли чорні хмари низько нависають над землею. Тоді на церковних хрестах, корабельних щоглах або верхівках дерев спалахує раптом яскраве фіолетове сяйво. Часом з високого пагорба видно, як великі лісові простори зоріють білим світлом.
Мерехтливі омахи холодного полум'я осяйним ореолом оточують іноді й голови людей, підведені догори руки, вуха коней, роги оленів. У країнах, де панує християнська релігія, ці дивовижні явища звичайно звуть «вогнями святого Ельма», «вогнями святої Єлени» або «тілом Христовим».
Християни вигадали міф, ніби осяйний німб навкруги голови або церковного шпиля зобов'язаний своїм походженням особливій святобливості ЦІЄЇ людини чи місця. Такою відзнакою нагороджують «святих» художники-іконописці.
Насправді сяйво виникає з суто фізичних причин.
Перед грозою, коли на небі збираються насичені електрикою хмари, всі речі, що височать над землею, під дією електричної індукції теж заряджаються струмом оберненого знака. Іноді з верхівок цих речей відбувається так зване витікання накопиченої електрики, що й викликає світіння. Нерідко воно супроводжується легким потріскуванням.
Усе відбувається наче в електричній лабораторії, тільки куди грандіозніше. Коли надати руху електрофорній машині, якою користуються школярі під час дослідів з фізики, то незабаром на її вістрях з'являються
і оманливі блідо-фіолетові китички променів. Чутно легеньке потріскування. Це електрична енергія «витікає» у простір з насичених нею провідників. У природі такими провідниками бувають речі, що височать над рівною місцевістю, будівлі, люди, тварини. Світіння, яке виникає над ними, служить передвістям не святого благословення, а близької грози. І тільки.
ЧОМУ СВІТЯТЬСЯ ГНИЛЮЧКИ!

Наприкінці літа після теплого дощу в лісі іноді починають світитися старі пеньки, коріння дерев, стовбури, що гниють на землі. Коли о тій порі випадковий перехожий заб'ється в лісові хащі, то він ніби втрапить до чарівного царства. Сонні дерева ледь ворушать стомленими гілками. Безшелесно пурхають над притихлими галявинами темні обриси сплюх. То тут, то там поміж темних стовбурів паркої літньої ночі палають дивні вогники — мерехтливі, матові, чарівні.
Вогники ховаються в коріннях, під корою замшілих пеньків, у листяному перегної. Здається, ніби примарним світлом світяться якісь неземні істоти, що полишили свої підземні палати, аби натішитися красою літньої ночі.
Ступите кілька кроків — і «перебіжать», неначе граючи в хованки, мерехтливі вогники: одні погаснуть, сховавшись за деревами, а з-за темних купин і пеньків виткнуться нові. Ви заклякли — нерухомо застигли й вогники. Ще крок — і нова заміна фосфоресціюючої декорації.
Незборимою силою чарів вабить таємниче світло. І жахно, і радісно. Хочеться йти далі у темну глибочінь осяяного оманливими вогнями лісу.
Ви наразилися на гнилий пеньок, від удару ноги він розсипається на багато світляних скалок. Земля під ногами засяяла сотнями великих і малих іскринок. Піднімемо один вогник — і миттю щезає казкова чарівність лісової таємниці. У нас в руках... шматок гнилого дерева.
Звичайний гниляк, але ж як чудово світиться! Принесемо його додому. Першої ночі він буде світитись і в кімнаті. Потім світло меркне. А за добу зовсім згасне. Коли в приміщенні задуха, то гнилючок не світитиметься і першої ночі. Виходить, що для світіння потрібен кисень. Таємниче мерехтіння відьомських вогнів — всього-на-всього наслідок повільного горіння, окислення речовин, які містяться в організмах, що живуть у гнилому дереві. Які ж це організми?
Ви здивуєтесь, дізнавшись про це. Світло виділяють не самі гнилючки, а гриби, які поселяються на. гнилих пеньках. Усім добре знайомий і, здавалось би, нічим не знаменитий гриб опеньок належить, виявляється, до родини світних грибів.
Ви ніколи не бачили світних опеньків? І не дивно — адже в опенька світяться не шапинка і не ніжка, а підземні «корені» — міцелії. Тонким мереживом обплітають вони весь трухлявий пеньок, розгалужуються між його корою і деревиною. Тонесенькими ниточками міцелії промикаються навіть між клітинами деревини і невидимою павутиною огортають усе дерево.
Коли в темряві за сприятливої погоди міцелії опенька починають світитися, здається, ніби світиться саме трухле дерево. Ось чому не всякий гниляк світиться, а лише «зачарований», тобто пронизаний міцеліями світних грибів.
У тропічних краях наш опеньок має багато світних родичів, і світяться в них не «корені», а спори, тобто грибне сім'я під шапинками. Отакі мініатюрні лампочки під абажурами! Сотнями стоять вони на вологій землі серед гниючого коріння. З-під шапинок струменить м'яке жевріюче світло, і міріади нічних комах летять на ці вогники.
Випромінюване грибом сяйво, ніби світло маяка, править дороговказом крилатим мандрівникам, які шукають гриби, щоб відкласти в них свої яйця. А грибам теж є користь від комах, бо ті на своїх лапках по всьому лісі розносять грибні спори.
Серед тропічних грибів є один диво-гриб, ім'я якого оточене в місцевих легендах містичним ореолом. Це знаменита «Дама під серпанком» — рослина з усіх поглядів дуже дивна.
Почнемо хоча б з того, що росте вона не днями і навіть не годинами, а хвилинами. Зростання «дами» не тільки можна побачити, але й... почути. З білосніжного «яйця», з тріском роздерши шкаралупу, з'являється гриб — живий витвір ювелірного мистецтва. Яка тонка «тканина» його серпанку, яке ніжне світло струменить з-під лакованої шапинки! Недарма цьому грибу жителі бразільських джунглів поштиво поклоняються, вважаючи його втіленням життєдайного духу природи.
Ріхард Крумбгольц, письменник і мандрівник з Німецької Демократичної Республіки, відвідав недавно Південну Америку. Він розповідає про свою зустріч у бразільських лісах з «Дамою під серпанком».

«ДАМА ПІД СЕРПАНКОМ»
Мандрівник вибрався із заростей на галявину і мало не наступив на якесь дивне яйце. Воно було щиро білого кольору й чітко вирізнялося на тлі зеленого моху. Спершу він подумав, що то гніздо гокко — «глухаря» бразільських лісів. Та зразу ж роздумав: жодний птах не відкладатиме свої яйця просто на вологий мох. Може, це яйце ягуани — гігантської ящірки?
Загадкова річ — пружна і вкрита шкірястою оболонкою. Р. Крумбгольн хотів був підняти його й роздивитися зблизька, та раптом помітив, що яйце... росте. Збільшувалося на очах! Вузька шпаринка розколола його оболонку і побігла далі, розпорюючи її на дві сфери.
Краї тріснутої шкіри на вершечку «яйця» розійшлися, і з шпарини між ними виповзла, вірніше вискочила, жовтогаряча лакована шапинка. Вона сиділа на довгій білосніжній шийці. Шийка швидко видовжувалася: щохвилини збільшуючись на п'ять міліметрів!
Що воно за чудасія: небачений звір, птах чи рослина?
Зрештою загадкова річ набула чітких обрисів. Це був гриб! Прямий як свічка, на стрункій білосніжній ніжці, він виріс за дві години на цілі півметра заввишки.
Та ось нова дивина вразила дослідника: з-під жовтогарячої шапинки гриба з тріском вискочив ажурний білий серпанок. Він упав майже до самої землі і, мов широкий кринолін, обвив ніжку дивовижної рослини. В той же час сильний і відразливий сморід падлини поширився від лісового дива на всі боки.
Одна за одною на сморід почали злітатися мухи й нічні метелики. За кілька хвилин їх уже стільки кружляло навкруги «пахучого» гриба, що Р. Крумбгольц змушений був відступити, аби звільнити їм місце.
Тим часом смеркало. Багато нічних комах, що кружляли навколо гриба, запалили на своєму тілі маленькі «ліхтарики». А гриб? Гриб теж світився — яскраве смарагдове сяєво струменіло з-під його шапинки. Світився й серпанок ніжним матовим відблиском.
«Наступного ранку, — пише Р. Крумбгольц, — я прийшов на галявину ще раз поглянути на дивовижний гриб. Та ба! Надибав лише невеликий клубочок слизу, — все що залишилося від чудової рослини.
Згодом я дізнався, що гриб, який так швидко й пишно переді мною розквітнув, місцеві жителі звуть «Дамою під серпанком», а вчені — дзвониковим диктиофором. Багато всіляких байок про нього ходить серед забобонних людей. Горе людині, яка звабиться його світлом. Проте я ніколи не жалкував, що майже всю ніч милувався цим рідкісним явищем природи».
«ВОГНІ ГНОМІВ»
Потрапивши до підземних гротів, люди інколи помічали на стінах печер чудесні переливи золотаво-зелених леліток. Здається, ніби там, у безодняві мороку, розкидані купи самоцвітів. Легенди розповідають, що воно й насправді так. Працьовиті гноми, невтомні золотошукачі, що добувають з гірських порід самоцвіти, склали тут свій добуток.
Здивований спостерігач підходить ближче, аби краще роздивитися дивне видіння. Набирає повну пригорщу блискучого «каміння», виносить його на поверхню, а в руці... лише грудочка вологої землі.
Та придивіться уважно до цієї землі. Бачите в ній тонкі матово-зелені нитки? Це молоді паростки печерного моху — шизостегу. То вони світяться в глибочині похмурих підземель.
Проте світло, що його випромінює мох, не його власне, а відбите, як в очах у кішки. Округлі клітини печерного моху побудовані на зразок оптичних лінз. Вони ' вбирають мізерні крихітки розсіяного в печері світла, заломлюють їх і вузьким концентричним променем спрямовують на хлорофілові зерна. А ті, використовуючи світлову енергію, створюють із неорганічних органічні поживні речовини.
Тому клітини моху навіть під землею дістають удосталь необхідного їм світла.
Світло, частково відбите від зернят, блищить в глибині гротів, мов самоцвіти, породжуючи казки про пустотливих гномів і печерних духів.
«ВОЛА ПОБИТИ КАМІННЯМ…»
ЗА ЩО ВІДШМАГАЛИ ПРОТОКУ!
злощасною вірою в духів пов'язані бузувірські, а часом і кумедні події сивої давнини й середньовіччя — суди й страти тварин. Це не легенди, а бувальщина. Але бувальщина фантастична, неначе легенда.
Дві з половиною тисячі років тому перський цар
 
Наші Друзі: Новини Львова