Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 23 липня 2019 року
Тексти > Тематики > Публіцистика

Стежкою легенд

Переглядів: 27153
Додано: 21.01.2012 Додав: misologus  текстів: 143
Hi 1 Рекомендую 1 Відгуки 0
Джерело: І. Акимушкін. Стежкою легенд. К.: Веселка, 1970

У Візантії бідолаха Персей назавжди розпрощався з Андромедою, був навернений до християнства, канонізований як святий лицар і занесений до офіційного культу церковної відправи.
У XI столітті легенда про святого Георгія-драконоборця попадає на Русь, його войовничу постать ми бачимо вже на фресках давньоладозької церкви у Новгороді, побудованої, на думку фахівців, у XI — XII століттях.
Може, славний київський князь Ярослав Мудрий, хрещений Георгієм, який, за словами літописців, «почитая кнігі часто в ноші і днє», повелів перекласти з грецької на руську легенду про подвиги свого святого покровителя. При дворі князь зібрав «многіх пісцов», які за його наказом «перекладалі от грек на словенское пісьмо і спісаша кнігі многі».
Аби потвердити, що святий Георгій — це лише християнізований Персей, досить розповісти обидві легенди — подібність їхня між собою майже стереотипна.
Ось поміркуйте самі.
«КАК ВО ГРАДІ БИСТЬ, ВО ЛАОСІ...»
«Бисть на восточні страні град вєлік, іже наріцащеся Лаосі [В інших варіантах легенди місто зветься «Гевал», «Агав»,
«Антоній-град» і т. ін.]. Бліже града то бє озеро. Бисть во озері то змій вєлік і ісходя от озера і поядая множество члк».
Посходилися люди та й пішли до царя тієї країни. Волали:
«Что сотворім, яко погібає зле от звіра сєго?»
Не було людини, у якої змій не зжер би дочку чи сина. Черга за царем — принести спокутну жертву. Примусили його, «слєзамі обліваяся, плакаша і ридая»,

випровадити дочку свою любиму на берег озера — на поживу чудовиську.
А в цей час святий воїн Георгій повертався з перської війни — «із гречеського воїнства от пєрскія возвратілся брані».
Підійшов він до озера, хотів коня напоїти та й уздрів дівицю, «б'ющуюся в персі і власи тєрзаше», і запитав її:
— Что сидиш, отроковіце, і почто плачешися? Что суть людіє зряще тебе із града?
Спитав він-ласкаво, «тіхом і кротком гласом», а не так, як «нєції воїни», які, стрівши дівицю, «кріцать, лають, бешіньно вопіють і бєстиднаво вєщають».
Вона все оповіла йому, а потому попросила йти геть:
— Не ізгубі своей доброти, мнозі бо от него поглощени биша!
— Не бойся, — відповідав їй Георгій. — Не отступлю бо тебе в напасті сєй».
Та й почав богу молитися. «І бисть глас с нєбєсі глаголя:
— Георгіє, угодніче мой, дерзай, не бойся: аз єсмь с тобой».
Раптом дівчина закричала:
— Господінє мой, отиді скоро от мене: сє бо ісходіт змій і до не снєдєн будєше со мною».
І от зануртувало озеро, заклекотало. «Змій ісходя яко бура сільная і волни морскія воспромєташе на брєг і шум вєлікій творяше і воздвіже главу свою яко комару вєліку і разіну акі пропастію, хотяше пожраті святого. Георгій же, оградів себя знамєнієм чесного креста, і рече вєлікім гласом:
— Во ім'я Іісуса Христа стані, проклятий зверю, і рці мі — на кого ідєші?
Змій же, свів себе і наложі язик, акі стрелу, і яда своего наполнів, приснул ідяще на брєг. Блаженний же рече:
— Запрещает ті Іісус Христос, іже ісконі повєлє тебе прєсмикатіся по землі. Тако і нинє того Христа моєю сілою повініся мне!»
І сталося «чудо преславноє». Страшний дракон, усежирущий змій, від таких слів одразу знітився, принишк і впав до Георгієвих ніг. Святий узяв у дівиці пояса,

зв'язав ним покірне чудовисько, і повела царівна те чудовисько, ніби овечку сумирну, до свого міста. Георгій їхав попереду і проповідував:
« — Станіте, не бойтєся. Аще веруете во едіного бога, в него же аз вєрую, то спасєни будіте».
Зрадів народ. «Покажи нам, — кричить, — силу бога твоего, да всі уверуем в него!»
Тоді Георгій вийняв меча і відтяв голову драконові, і весь люд увірував у Христа. Цар викликав із-за моря епіскопа й увійшов у хрест «со всем домом своїм». Похрестили всіх людей тієї країни, розтрощивши «капіща суєтних ідолов. Проклят буді Іраклій і Аполлон!» А порятована царівна постриглась у черниці.
Ось і казці кінець.
Тепер ми маємо з'ясувати історію походження другої дійової особи легенди — дракона. Що це за звір? Звідкіля прийшов на землю руську?
«ДРАКОН» ЛІЛІПУТ
В Австрії, у місті Клагенфурт, на ринковому майдані стоїть монумент. Пам'ятник поставлено приблизно 1500 року. Зображує він скульптурне тріо: велетня, дракона, що вивергає з пащі полум'я (тобто водяний фонтан), і сукувату палицю, якою велет латає боки чудовиська.
Дракон (особливо його фізіономія), незважаючи на перетинчасті кажанячі крила, дуже нагадує... шерстистого носорога — кошлатого звіра, який разом з мамутом жив у Європі за льодовикової епохи.
На думку істориків, величезний череп, який правив скульптору за модель драконової голови, знайдено наприкінці XV століття поблизу Клагенфурта. Зрозуміло, без зайвих дебатів ухвалили, що голова розміром з барило може належати тільки драконові, переможеному у стародавні часи місцевим Георгієм Побідоносцем. На честь дивної знахідки отці міста вирішили спорудити на ринковому майдані згаданий монумент.
Другий австрійський дракон порядкував біля Вільтена, де нині стоїть знаменитий монастир. Кажуть, колись на цьому місці був драконів сад. У саду росли золоті яблука. Навколо саду стояла огорожа з чистого срібла.
Дракона переміг благочестивий Геймо. Він не забув, що своєю перемогою зобов'язаний богові. А тому вдячний драконоборець продав золоті яблука, за вторговані гроші побудував монастир і поселив у ньому ченців.
Кістки забитого дракона колись зберігалися в монастирі. Проте, хоч як ченці берегли святиню, спритні шахраї таки викрали її. Тоді абат роздобув десь драконів язик — отаку гостру, як багнет, рогову річ. її зберігали у срібних піхвах (срібло, звичайно, взяли з огорожі драконового саду). Століттями прочани дивилися на язик у срібних піхвах, в якому до того ж об'явилися чудодійні властивості.
Драконова кров, пролита Геймо, забила поблизу монастиря сірчаним джерелом, відомим нині як «Драконова кров». Джерело має цілющі властивості. Тому деякі ревматики, що зцілилися, відписали монастирю своє майно. Багатство Вільтеновської обителі на драконовій крові та язиці росло як на дріжджах. На очах звершувалось чудо: один язик годував велику кількість шлунків.
Кожний середньовічний монастир, навіть геть зубожілий, хотів мати за свого родоначальника святого Георгія. Бракувало драконів.
Мабуть, церкві треба було придумати якусь теорію, що пояснювала б рідкісність драконів. І автор знайшовся.
У XVII столітті єзуїт Афанасій Кірхер у своїх «науково-природничих» творах зобразив справу таким чином: земля, за його вченням, як швейцарський сир, вицяткувана дірками. Там, у глибині цих дірок, у підземних печерах та гротах, і міститься «кунсткамера» усіляких монстрів — героїв біблійних легенд.
У підземеллі мешкають різні чудовиська, проте більшість — дракони. Вони дуже рідко стрічаються на поверхні, бо їхнє місце проживання глибоко під землею
Дракони, з якими доводилося битися християнським святим, — це заблудлі бродяги. Вигулькнувши з нори на світ божий, вони не могли знайти дороги назад.
Із заблудлим драконом бився не на життя, а на смерть відомий на Заході драконоборець Вінкельрід. Лицар стрів страховисько поблизу села Вілер у Швейцарії і негайно атакував його. У книзі «Підземний світ» (1678 рік) Кірхер умістив «портрет» убитого Вінкельрідом дракона, що мав довжелезну шию і ще довший хвіст, а з лопаток у нього стирчали два вузьких крила. Палеонтологи одноголосно стверджують, що художник, який намалював «дракона» із Вілера, користувався, як моделлю, кістяком плезіозавра — допотопного ящера, що жив у морі сто мільйонів років тому. Передні ласти ящера драконописака переробив на крила.
Кірхер розповів ще іншу історію дракона-блукача, який бешкетував на острові Родосі, аж поки його забив 1345 року шляхетний лицар Деодатус із Гозона. Зображення родоського дракона теж наведено у книзі Кірхера: це досить-таки точна копія справжнього летючого дракона — ящірки лісів Яви.
Схожість цієї ящірки з крилатими зміє-ящірками, яких удостачу надибуємо у середньовічних легендах, пояснює нам їхнє походження.
Справа в тому, що дивна ящірка з острова Яви своєю незаконною поведінкою спростовує відомий вислів «народжений повзати літати не може». Вона літає! Правда, лише згори вниз, та все ж таки літає.
З іншого боку, як на зовнішність, ця ящірка — справжнісінький тобі дракон, хоча й замаленький дракон, так би мовити, дракон-ліліпут. Коли вчені побачили ящірку-пілота, вони назвали її Draco volans, тобто «летючий дракон».
У звичайному стані летючий дракон нічим особливо не різниться від інших деревних ящірок. Аж ось мимо пролетів метелик — дракон плигає з гілки, враз на його боках виростають «крила», і він пікірує на здобич. Ухопивши комашину, планерує вниз і сідає на дерево.
«Крила» миттю зникають. Принцип дії крил дуже простий: п'ять чи шість подовжених ребер цієї тварини можуть, ніби на шарнірах, відсовуватись вбік, розтягуючи зібгану в зморшки еластичну шкіру. Планер готовий до польоту! Тварина щасливо приземлилася — ребра-крила «автоматично» згортаються.
Китайці перші з культурних народів познайомилися з природою Малайських островів.
Дракон-ліліпут, який пурхає між гілками чарівного лісу Яви, правив за живу модель для традиційних драконів, їхні стилізовані зображення ми надибуємо на китайських старожитностях.
Дракони, що з'явилися в легендах середньовічної Європи, скопійовані з китайських. Згодом, коли європейці познайомились з живим оригіналом китайських зображень, легенда про драконів ніби фактично підтвердилась.
Перші летючі дракони з острова Яви, яких видавали за новонароджених драконенят, завезені до Європи дуже давно. Вони були добре відомі ще Конраду Геснеру. Карданус із Павії, відомий у ті часи лікар і математик, бачив у музеях Парижа п'ять висушених летючих драконів. «Крила їхні, — писав він 1557 року, — такі малі, що, на мою думку, вони дуже погано літають. Вони мають зміїну голову і дуже гарне забарвлення. Нема ані пір'я, ані волосся, а найбільший серед них розміром з волове очко» (дрібна пташка з ряду горобиних).
Можливо, трансформація античних драконів на крилатих ящерів сталася під враженням знайомства з летючими ящірками Зондських островів. Адже за античних часів і за часів раннього середньовіччя дракони мали іншу подобу.
«Драко», на думку Конрада Геснера, грецьке слово. Воно означає: «той, що бачить зіркими очима». Греки так звали дуже великих змій. Словом «dracones» давньогрецькі й римські натуралісти називали пітонів і удавів. Пліній писав, що дракони живуть в Індії, у тропічних лісах. Чатуючи на деревах, вони падають зверху на здобич і вбивають її, стискуючи кільцем свого тіла.
Тепер ми повністю дослідили родовід споконвічного ворога святого Георгія: індійські удави і летючі ящірки з Яви породили крилату химеру, яка під враженням велетенських кісток, знайдених у землі, виросла в устах поговору до чудовиська казкового розміру й люті.
КЛАДОВИЩА ДРАКОНІВ
Стародавні кістки, що їх люди іноді викопували із землі, породжували найрізноманітніші легенди й повір'я. Хоч чиї б вони були, для релігії оці тлінні рештки — неоціненна знахідка. Ще б пак! Адже вони є речовим «доказом» істинності старозавітних міфів про фантастичних чудовиськ і велетнів. Та ба! — нечестиві трударі науки розкопали усі «кладовища гігантів», щоб перевірити, чи таким був світ до Адама, яким зображують його біблійні легенди. Вони вивчили й кістки, викопані колись ченцями-«палеонтологами», й безжально розвінчали їхні святі «теорії».
Череп «дракона», забитого святим воїном із Клагенфурта, й досі зберігається у ратуші цього міста. Будь-який зоолог може впевнитися, що цей «дракон» умів літати не краще за черепаху: адже череп належить шерстистому носорогу (Rhinoceres antiquitatis).
А «язик» дракона з Вільтена, який чудодійно годував сотні чернецьких шлунків, виявився зовсім уже неподобною річчю — півтораметровим списом меч-риби. У XVIII столітті «язик» ще зберігали в срібних піхвах у музеї міста Інсбрука.
Однак деякі кістки, знайдені в землі, дійсно належали драконам. Та ще яким драконам!
Страховиська, які й понині живуть у народних казках: гідри, змії-гориничі і змії-альбери — немовлята в порівнянні з справжніми чудовиськами, які жили колись на Землі. Проте було це дуже й дуже давно — сто і сто п'ятдесят мільйонів років тому. Ані людей, ані навіть їхніх чотирируких предків — мавп — тоді ще не було на світі. «Земна кора, — пише професор В. В. Лункевич [Валеріан Вікторович Лункевич (1866 — 1941) — радянський
біолог, популяризатор та історик природознавства. Написав багато науково-популярних книжок з різних питань природознавства.
Автор тритомника з історії біології — «Від Геракліта до Дарвіна».], — це воістину величезне кладовище природи». Тут цілий світ допотопних мерців. Станьте перед стрімким берегом річки чи моря, спустіться до підземної шахти, і ви побачите, що земна кора складається з різнорідних грубих нашарувань. Усі гори, береги річок і морів, уся тверда поверхня Землі складена з потужних шарів вапняку, піщанику, глини, сланцю та інших мінеральних порід, і в багатьох з них поховані рештки давніх тварин і рослин. У найглибших шарах залягають, як правило, давніші й примітивніші істоти, у поверхневих шарах — тварини пізніх епох, зверху — кістки доісторичної людини й сучасних їй тварин.
1843 року у піщаних плитах Коннектікуту (штат на сході США) палеонтологи надибали сліди якихось дивовижних «птахів». У порівнянні з метровими лаписьками, які полишили свої відбитки у кам'яному літопису Землі, слонова нога здавалася занадто мініатюрною. Якого ж зросту були пташки, що розгулювали пляжем доісторичного моря?
Це були, звичайно, не птахи. Сто мільйонів років тому на суходолі, на морі і в повітрі нашої планети панували ящери. Деякі з них, мов кенгуру, бігали на двох ногах. Ось чому їхні сліди схожі на пташині. Ще й тепер одна австралійська ящірка — хламидозавр, маленька родичка вимерлих велетів, при швидкому пересуванні користується лише задніми ногами. Біжить «клусом» на двох ногах, підтримуючи рівновагу тіла за допомогою довгого хвоста [Професор О. Абель, відомий австрійський палеонтолог, помітив, що й звичайна зелена ящірка, яка водиться у нас на Кавказі, в Криму й на півдні України, іноді спирається на задні йоги й
тікає, як хламідозавр.].
Багато ящерів за часів свого владарювання на Землі пересувалися так само.
А то був дивний час! Ніколи доти Земля не бачила таких чудовиськ і навряд чи побачить знову. Вони панували всюди — на суходолі, на морі і в повітрі. У безкраїх хвойних і папоротевих лісах жили найрізноманітніші ящери. Вони шугали між деревами^на шкірястих, неначе пергаментних, крилах. Відпочивали на гілках, згорнувши крила, страхітливі й потворні, «ніби вихідці з пекла». Галявинами сновигали моторні двоногі динозаври завбільшки з курку, а у високій траві біля болота поважно, перехильцем, копишилася величезна, як будинок, тварина. Неоковирний, мов колода, тулуб вагою в десятки тонн підтримують масивні колони-ноги. Кожна нога вдвічі вища за людину! Довга й гнучка шия-змія, увінчана малесенькою голівкою, постійно рухається: голова дбає про єдине — про їжу. Щоб прогодувати таку махину, зубам і шлунку доводилося, запевне, працювати і вдень і вночі! Немов гігантський удав, за потворою волочиться довгий хвіст, який міг би одним ударом забити слона.
Цього ящера вчені назвали брахіозавром. Брахіозавр — за зростом чемпіон серед усіх відомих науці гігантів. Він був удвічі вищий за жирафу і, витягнувши шию, міг би зазирнути у вікно четвертого поверху! Дванадцять метрів — отакий його дивовижний зріст!
У геолого-палеонтологічному музеї Берлінського університету зберігається повний кістяк брахіозавра, кістки якого німецькі вчені добули на горі Тендагуру в Африці. Ось його розміри: довжина — 22,65 метра, загальна висота — 11,87 метра, висота у карку — 5,8 метра, довжина шиї — 8,78 метра. Кажуть, що це ще був не найбільший екземпляр!
Брахіозаври жили у річках і озерах більш як сто мільйонів років тому. Вони не плавали, а повільно рухалися по дну. Маючи такий великий зріст, брахіозавр сміливо переходив убрід будь-яку річку. До того ж ніздрі цієї дивної тварини містилися не на кінці писка, а високо на тім'ї. Щоб ковтнути свіжого повітря, йому не треба було підводити голови над водою. На поверхні, наче перископ, з'являвся лише тім'яний горбок ящера, клапани ніздрів відкривалися, і повітря зі свистом засмоктувалося у величезні легені. Деякі вчені вважають, що дорослі брахіозаври не могли рухатися суходолом: їх би розчавила власна вага!
До пари цьому велетню був інший «дракон» — стегозавр. Від мав малесеньку, звислу до самої землі

голову, в якій містилася жалюгідна крихітка мозку. Дивно, як міг ящір, на зріст такий, як слон, обходитися в житті тією мізерною кількістю мозку (об'ємом з волоський горіх)?
Виявляється, окрім недорозвиненого головного мозку, стегозавр мав ще задній, крижовий мозок, на який він, в основному, і покладався. У крижі стегозавра була велика, разів у двадцять місткіша, ніж у голові, мозкова порожнина. Справжній череп! Але не в голові, а в основі хвоста. «Річ неймовірна, — говорить В. Лункевич, — і принаймні дуже дивна!» Стегозавр справді заднім розумом був міцний.
Повздовж спини стегозавра, від голови й до хвоста, тягнувся подвійний ряд величезних — до одного метра у поперечнику — трикутних щитів. На хвості стегозавр носив чотири гострі мечі — довгі кістяні шпичаки. Це страшна зброя! Ударом хвоста стегозавр прохромлював свого ворога наскрізь.
Однак від кого такий грізний захист: і шпичаки на спині, і мечі на хвості? Хто насмілювався нападати на дракона-мечоносця? Адже навіть лева цей ящір міг би розчавити, мов те кошеня.
Тиранозавр-рекс був найстрахітливішим хижаком, яких знав світ. Його розміри: висота — п'ять, довжина — чотирнадцять метрів! Метрові щелепи тиранозавра озброєні сотнями гострих і великих, схожих на ножі, зубів. Одним ударом своїх страшних зубів тиранозавр-рекс запрошки розпанахав би черево слона, а носорога міг би понести у пащі.
Бігав тиранозавр на двох задніх ногах. Його величезні лаписька відміряли гігантські кроки: чотири метри завдовжки! Отже, він легко міг переступити через слона середніх розмірів! Поява тиранозавра жахала стародавніх мешканців нашої планети. Від його зубів багато ящерів сховалися у своїй закостенілій шкірі, як у бліндажі.
Страхітливі чудовиська водилися і в океані. А над хвилями стародавнього моря, ніби чайки і альбатроси, літали численні крилаті створіння. І це теж були ящери! Одні — ростом не більші за дрозда, інші мало чим поступалися перед драконом святого Георгія.
Найнезвичайніший крилатий ящір — птеранодон. Він мав беззубу голову завдовжки близько метра, з гребенем-кермом на потилиці. Кості черепа тонкі, як папір; крила у птеранодона величезні — розмах крил його досягає восьми метрів! — а невеликий тулуб підвішено під ними, наче мотор на гігантському літальному апараті. Майже все життя птеранодон проводив у повітрі, ширяючи над поверхнею моря, і опускався на скелі лише тоді, коли відкладав яйця.
Минуло вже понад шістдесят мільйонів років, як останній птеранодон пролетів над хвилями океану. На Землі настало велике вимирання ящерів. Ніколи ще смерть не мала такого багатого ужинку. Нові тварини-ссавці почали завойовувати планету, витісняючи звідусюди неоковирних «драконів».
Останній з них вимер більш як за шістдесят мільйонів років до того часу, коли християнські попи перетворили Персея на святого Георгія — ватажка усіх драконоборців.
ВІДБИТКИ ПАЛЬЦІВ ПРАВЕДНОГО НОЯ
Якийсь доісторичний дракон, що блукав пляжами нині зниклих морів, полишив на скам'янілому піску такі дивні сліди, що завдяки їм мало не попав у святі праведники.
1824 року в Англії, поблизу міста Тарпорлі, робітники старих каменярень знайшли на гладеньких плитах пісковику чіткі відбитки... людських долонь. Положення пальців, їх пропорції — все як у людини. Тільки за розміром більші та кінчики пальців тонші. Великий палець надто відстовбурчився вбік. Перед відбитком величезної руки видно слід маленької, мабуть, дитячої ручки.
Пішов поголос, що то сліди сатани, який, спускаючись каменярнею в пекло, випалив їх на камінні, чіпляючися своїми вогненними лаписьками. «Гіпотеза» не оригінальна. Церква цей домисел замінила іншим. Відбитки долонь належать не сатані, а Ноєві і його родині!
Ось де істина. Ной, плаваючи в ковчезі бурхливим морем, пристав до берега, очевидно, не на горі Арарат, як гадали раніше, а поблизу скель туманного Альбіону.
— Чому ж, — несміливо питали деякі скептики, — він залишив тут сліди не сандалій своїх, а рук?

-- Це ж дуже просто! — відповідали їм кмітливі патери. -- Коли ковчег пристав до берега, Ной і його
домочадці — погляньте: ось відбитки рученяток його
дітлахів! ухопилися руками за скелі, щоб їхню посудину не понесло знову в океан. Трималися цупко, і камені навіки святобливо зберегли пам'ять про дотик рук
праведної людини. Минали століття, вітер і плинні води засипали піском причал Ноя, і ось тільки тепер
люди випадково його розкопали.
Дійсно, все пояснювалося дуже просто.
1834 року, тобто через десять років після опису цих подій, в Німеччині надруковано «Відкритий лист професорові Блуменбаху про дуже дивні сліди якоїсь доісторичної великої й невідомої тварини, відкриті кілька місяців тому в піщаних кар'єрах на горі Гес поблизу міста Пльдбургхаузена».
Пльдбургхаузен лежить у Тюрінгії, недалеко міста Грфурта. Пісковик, який добувають у цих каменярнях, має темно-червоний колір. Церква в Гейдельберзі і Страсбурзький собор збудовані з такого ж каменю. Цей пісковик як правило розшаронакий на природні плити, зовсім не спаяні між собою. На поверхнях, якими горішня й спідня плити торкаються одна одної, часто знаходять скам'янілі відбитки допотопних тварин. Спідня плита зберігає сам відбиток, а горішня — опуклий рельєф породи — своєрідний кам'яний «зліпок» з оригіналу спідньої плити.
Тож і у верствах ерфуртського пісковика теж знайшли дивні сліди людських рук. Оскільки знахідка стала надбанням науки, негайно спалахнула вчена суперечка. Деякі палеонтологи, очевидно, недовго обмірковували свої здогадки. Доктор Ф. Фойгт, наприклад, твердив, що сліди належать стародавній мавпі, яку він поквапився назвати палеопітеком. Олександр Гумбольдт заперечував йому: мавпи живуть у тропіках, а Пльдбургхаузен, як відомо, лежить ближче до полюса, аніж до екватора. Найімовірніше, сліди залишило яке-небудь давнє сумчасте, як-от кенгуру.
Гігантська жаба, печерний ведмідь і павіан мандрил теж фігурували як можливі гіпотетичні претенденти на володіння дивними слідами.
1835 року доктор Кауп, справедливо вважаючи, що жодна річ на Землі не повинна залишатися без назви, вирішив дати ім'я таємничому незнайомцеві. А що сліди схожі на долоні, то йому не довелося довго міркувати над першою частиною імені: «хейрос» (знівечене «хірос») — так грецькою мовою зветься долоня. За прийнятою в зоології традицією, друга частина наукової назви тварини може бути чи «заурос» (по-грецьки «ящірка»), якщо ця тварина плазун, чи «теріум» («звір»), коли це ссавець.
Але спробуйте визначити за такими недоладними слідами, чи їх власник годував своїх дітей молоком, чи взагалі нічим не годував!
Доктор Кауп проявив нормандську мудрість і передбачив обидва варіанти, дипломатично назвавши руконогого звіра «тварина з Пльдбургхаузена, хіротеріум, або хірозаурус». Сталося так, що майже всі вчені книжки почали вживати лише першу назву — хіротеріум, хоча саме вона і виявилася неправильною, бо, як тепер з'ясовано, руконога тварина була плазуном.
Згодом сліди хіротерія знайшли у Франції, Іспанії і США.
Тут зоологи виявили ще одну дивну деталь: великий палець на відбитках знаходиться не на внутрішньому боці сліду, як у всіх тварин на землі, а на зовнішньому. Відомий англійський палеонтолог Річард Оуен припускав, що, можливо, руконога тварина була двометровою жабою, але пересувалася по землі не стрибаючи, а «клусом», ставлячи праві лапи ліворуч тулуба, а ліві — праворуч, тобто на ходу перехрещувала ноги.
Приятель Р. Оуена, геолог Чарлз Лайєль, опублікував навіть малюнок уявної «хрестоногої» істоти. На малюнку справді великі пальці лап виявилися із зовнішнього боку сліду.
Сто років тривала суперечка про хіротерія. Ні кісток, ні зубів його ніде не знаходили, а самі лише сліди. Таємницю дивних слідів остаточно розгадав лише 1925 року німецький палеонтолог Вольфганг Зергель. Пильно вивчивши усі відомі сліди хіротерія, В. Зергель внаслідок цілої низки дотепних висновків встановив, що загадковий руконіг був рептилією із ряду псевдо-крокодилів. Він вів хижацький спосіб життя (про це свідчать заглибини від гострих пазурів на деяких відбитках). Пересувався хіротерій в основному на задніх лапах, лише злегка спираючись на маленькі передні.

Щоб утримати рівновагу, позбавлений твердої передньої опори, ящір повинен був мати довгий і масивний хвіст і порівняно коротку шию.
Професор В. Зергель довів, що гак званий «великий» палень, неправильне місце якого викликало стільки суперечок, розміщений цілком правильно. Річ у тому, що це не великий палець, а навпаки, мізинець, тільки дуже збільшений. У багатьох рептилій убік від інших пальців стирчить не внутрішній палець, що відповідає великому на людській долоні, а зовнішній. Подібна будова лап була й у хіротерія.
Через кілька років після досліджень Зергеля у Бразілії знайдено допотопні кістки дуже близького до хіротерія ящера — престозухуса. По суті, це південноамериканський (правда, значно більший) різновид хіротерія. Палеонтологи чудово вміють відновлювати за кістками зовнішній вигляд вимерлої тварини. Виготовлений ними скульптурний «портрет» південноамериканського родича хіротерія підтвердив вірогідність усіх передбачень В. Зергеля.
Так була розгадана ще одна зашифрована на камені таємниця природи.
 
Наші Друзі: Новини Львова