Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 21 жовтня 2019 року
Тексти > Тематики > Публіцистика

Стежкою легенд

Переглядів: 27523
Додано: 21.01.2012 Додав: misologus  текстів: 143
Hi 1 Рекомендую 1 Відгуки 0
Джерело: І. Акимушкін. Стежкою легенд. К.: Веселка, 1970
Протягом цілих століть люди зжилися з легендою про повелителя змій, народженого від півня й жаби, і не помічали вже кричущих протиріч і дурниць, якими вона рясніла. Василіск твердо ввійшов, так би мовити, в побут середньовічного обивателя. Про василісків християни читали у «святих» книгах, нро них сповіщали пілігрими, засновники монастирів. Василісків споглядали на картинах у храмах, з трепетом розглядали їхні опудала у міських кунсткамерах. Не вірити у василіска — все одно що піддавати сумніву вірогідність драматичної сутички святого Георгія з драконом!
Навіть натуралісти тих часів писали про василіска. 1480 року в Голландії видано трактат по зоології з багатозначною назвою ««Dialogus creaturarum» («Міркування про створіння»), В ньому читаємо: «Сей різновид ящірок називають по-грецьки василіском, а латиною — регулюсом [«Regulus» — латиною означає «царевич».]. То цар усіх змій і зміїв. Навіть гади тікають від василіска, такий нестерпний його подих».
Пліній Старший також писав про василіска. За його словами, це звичайна змія, але з маленькою золотою короною на голові. Можливо, основою такого судження послужило невірно зрозуміле повідомлення про рогату гадюку Північної Америки, зображення якої часто надибуємо в єгипетських папірусах. (її ієрогліф означає звук «ф»). У рогатої гадюки на голові ростуть два чималих ріжки, здаля вони нагадують зубці невеличкої корони.
Середньовічні письменники возвеличили «вінценосну» змію у сан «царя змій, зміїв і ящірок», увічнивши тим самим злощасну помилку великого натураліста давнини. А деякі пішли ще далі, проголосивши василіска царем усього живого на Землі (крім людини, зрозуміло).
Загальна віра у василіска протрималася до середини XVI століття. Конрад Геснер [Конрад Геснер (1515 — 1565) опублікував у 1551 — 1558 роках п'ятитомну «Природничу історію тварин». Вона була багато
ілюстрована й містила в собі описи (часто досить фантастичні)
усіх відомих на той час тварин.], лікар із Цюріха, перший серед відомих учених не пошкодував різких слів, розвінчуючи короноване чудовисько. Він називав розповіді про василіска «базіканням кумась і безглуздям». Те, що робітники у глибоких шахтах і каменярнях зомлівають, буває, каже Конрад Геснер, не від смертоносного подиху василіска, а від «отруйної цвілі й зіпсованого повітря».
Віллі Лей пише, що грунтові води в Австрії часто насичені сірководнем. Звідси й сморід. Люди та тварини, попадаючи до отруєної сірководнем атмосфери, наражаються на небезпеку [У Долині смерті в йєллоустонському парку (США) сірководень і вуглекислий газ, просочуючись крізь розколини у гірських породах, убивають тварин, що підходять близько.].
Дослідження показали також, що підґрунтові верстви Відня складаються із шарів пісковика, який залягає не щільною породою, а крихкими грудками досить-таки химерної форми. З'єднуючись одна з одною, вони утворюють дивні фігури.
У колодязях, викопаних мешканцями Відня, часто з'являлась «тухла вода», насичена сірководнем. Спустившись на дно колодязя, люди могли знайти там химерну брилу пісковика й визнати її за труп славнозвісного василіска.
ЖЕНІ АНВЕР

Жені Анвер — патентований василіск із Антверпена. Він дуже вплинув на розвиток повір'я про царя змій. Дослідники, які спробували встановити походження цієї дивної назви, добилися небагато. Гадають, що слово «Анвер» утворено від французької назви міста Антверпена — Анвер. Саме в Антверпен ведуть сліди, що зв'язують музейні колекції Жені Анверів із місцем їх походження.
Отже, Антверпен — місто, де вперше заповзятливі набивачі опудал почали виготовляти василісків. Справа була вигідна. Муніципальні власті, монастирі, заможні люди охоче купували портативних чудовиськ. Юрми відвідувачів сходилися поглянути на виставки дивовиж, і справа процвітала. Кожен монастир мав свого легендарного засновника. Звичайно, цьому святому мужу серед інших фантастичних подвигів годилося за традицією перемогти в герці дракона чи хоча б василіска. Щоб надати легенді більшої переконливості, ченці роздобували речові докази — сушені василіски.
Торг ішов жваво. Невдовзі ремісники Антверпена не могли вже задовольнити зрослий попит на Жені Анверів. Виробляти їх узялися інші міста Європи. Мілан, Венеція й Верона стають новими центрами «василіскової» промисловості.
Конрад Геснер з жалем констатував, що в Європі до біса розвелося пройдисвітів, які нівечать творіння божі, видаючи їх за казкові істоти. І темний люд вірить їм. Фальшивомонетників жорстоко переслідують за підробки, а фабриканти фальшивих чудовиськ процвітають, ошукуючи простаків. У четвертому томі свого твору, присвяченого морським тваринам, Конрад Геснер описує одного із саморобних монстрів. У крамничці торгівця в Цюріху він бачив Жені Анвера, якого видавали за василіска. Конрад Геснер дослідив опудало й переконався, що воно виготовлене із звичайнісінького ската. Малюнок з підробленим василіском Геснер помістив у своїй книжці з єдиною метою — застерегти, як він додає, своїх читачів від ошуку на той випадок, коли їм доведеться зустріти в якій-небудь крамничці такий товар.
Хто бачив ската, легко зрозуміє, чому саме ця химерна риба правила здебільшого за матеріал для виготовлення василісків і осиротілих дитинчат дракона, убитого святим Георгієм.
Пласке, ніби плескач, тіло ската обведене великими плавцями, достоту схожими на крила. Беручись виготовляти василіска, майстер одділяв праворуч і ліворуч від переднього краю грудних плавців ската по довгому клаптю і після нескладних маніпуляцій перетворював їх на передні лапи. Вправно підрізані черевні плавці заміняли майбутньому василіскові задні ноги, а рештки відповідно декорованих грудних плавців — крила. І тепер скат набував зовнішності фантастичної крилатої істоти. Залишалося відповідно оформити голову ската. Тут майстри середньовічного сюрреалізму виявляли неабиякий хист.
Скат на вигляд куди сумирніше створіння, коли дивитися на нього згори. В нижній частині його тіла природою «вигравіювана» маска, яка й без штучних переробок здаться досить страхітливою. Довгий рот риби розтягнений, ніби в посмішці. Ніздрі над ним схожі на вирячені очі (особливо коли вставити в них скельця), а глибокі борозни й зморшки навколо рота домальовують своїм примхливим поєднанням ті частини потворної морди, яких бракує.
Щоб надати Жені Анверу ще химернішого вигляду, набивачі опудал до краю розтягали скатів рот. Тканину навколо рота видовжували: виходили в'ялі щоки; маківку голови загинали вгору, на зразок архієпіскопської митри. Тепер можна запрошки закріпити на ній позолочену коронку. Новонародженого Жені Анвера фіксували в динамічній позі, з роззявленою пащею й розіпнутими крилами, а потім висушували. Покупців не треба було довго чекати. Хто ж бо не захоче придбати за приступну ціну «царя усіх зміїв»?
У християнських країнах віра у василісків, певне, остаточно й досі ще не вмерла. Нові Жені Анвери час від часу з'являються на світ. Походження їхнє, як і колись, — іхтіологічне. 1929 і 1933 років два саморобні василіски привернули в США увагу широкої громадськості і преси. Допитливі журналісти простежили їхню біографію від рибальських хиж на березі океану, де піймано перетворених на чудовиськ рибин, до марновірних споживачів.
«Патентований василіск» із Антверпена, як видно, ще досі має попит у країні хмарочосів.
Безперечно, чудовиська-саморобки чимало сприяли поширенню безглуздої віри у різноманітних фантастичних створінь.
У наступному розділі мова піде про русалок, і ми довідаємось, що були такі умільці, які навіть риболюдей умудрялися виготовляти досить майстерно. За виробний матеріал для сеї продукції правили не скати, а інші рибини, з більшим хвостом.
СИРЕНИ КАЗКОВІ Й НАТУРАЛЬНІ
РИБОХВОСТІ БОГИ Й БОГИНІ
Мабуть, нема на світі жодної більш-менш значної держави, в народних переказах якої не фігурували б дивні напівлюди-напіврибини — прекрасні довгокосі дівчата з риб'ячими хвостами замість ніг. У різних країнах звуть їх по-різному: русалки, сирени, нереїди, наяди, лорелеї, мемейди. Рибалки, мореплавці, мисливці й просто любителі нічних прогулянок при місяці натрапляли на них біля туманних берегів Норвегії, у тихих затоках російських річок і на сонячних пляжах тропічних островів.
Дуже поширене повір'я про морських дів. Може, справді де-небудь на землі мешкають істоти, схожі на казкових русалок?
Одначе розповімо історію по порядку.
Прабатьком усіх чарівних морських дів уважаеться стародавнє вавілонське божество чоловічої статі. Щоранку воно виходило з хвиль Червоного моря, аби навчати людей землеробству, будівництву храмів і міст, лікуванню та всім іншим мистецтвам і ремеслам. Увечері бог-викладач знов щезав у морській безодні. Ім'я цього люб'язного створіння — Оаннес.
Берос, халдейський жрець і астролог, який жив у III столітті до нашої ери, описав його у своїх «спогадах»:
«Тіло божественної тварини схоже на риб'яче. Під риб'ячою головою має вона іншу голову. Має тварина і людські ноги, що зрослися з риб'ячим хвостом. Має і розум, а мова її доладна й зрозуміла. Вона навчила людей письма й наук і кожного роду мистецтв — словом, вона навчила людей усіх хороших звичаїв і ремесел». Ранні зображення Оаннеса цілком відповідають опису Бероса. Проте в чудернацькому костюмі (голова судака замість шолома і плащ з риб'ячої шкури) Оаннес, однак, мало нагадує морських дів — нащадків.
Минали століття, і Оаннес змінював свою подобу. На скульптурах, знайдених у Хорсабаді, ми бачимо його вже у «формі», як годиться прабатькові русалок: з риб'ячим хвостом замість ніг, але з тулубом і головою людини. Змінивши зовнішність, бог-русалка зберіг усе ж таки свою чоловічу суть.
Першим рибохвостим божеством жіночої статі була Атаргате (або Деркето), сірійська богиня Місяця і риболовлі — її культ процвітав у місті Ієраполі (сучасний Мембідж). За словами Лукіана, римського історика, «вона напівжінка, але від стегон донизу у неї росте риб'ячий хвіст». Ніхто у країні стародавніх фінікійців не наважувався рибалити без дозволу грізної рибохвостої богині. Ліцензії на риболовлю за добру платню видавав її верховний жрець. На деяких фінікійських монетах, що дійшли до нас, вибито зображення Атаргате: за зовнішністю це типова русалка.
Оаннес був богом Сонця, а Атаргате — богинею Місяця. Жителі Ближнього Сходу бачать щодня, як Сонце і Місяць зіходять далеко на сході, де хлюпочуться хвилі Великого океану, і, відбувши свою сяючу мандрівку небом, знову сідають у Середземне море на заході. Природно було припустити, що Сонце й Місяць (або їхні міфологічні символи — Оаннес і Атаргате) живуть у морі, а звідти недалеко й до риб'ячого хвоста, яким їх прикрасила легенда.
З розвитком фінікійської культури росла й слава богині-русалки. Поети щедро наділяли її компліментами, — облесники звичайно розсипають їх перед особами прекрасної статі: зваблива, чарівна, горда, прекрасна. Атаргате мала вплив на розвиток культу інших божеств. Деякі учені-міфологи гадають, що «народжена з шумовиння морського» грецька богиня кохання Афродіта, а отже й римська Венера — пішли від Атаргате.
Афродіту в її морських мандрах супроводжували звичайно водяні божества нижчого рангу — тритони. Як уявляли собі цих рибохвостих пажів стародавні греки, ми можемо судити по зображеннях на давніх корінфських монетах: колісницю з Афродітою ведуть два тритони, обидва, як і Атаргате, від голови й до кінчика хвоста «чистокровні» русалки.
Знамениті сирени, які марно зваблювали своїм співом Одіссея, спершу зображувалися у вигляді птахів з жіночими головами. Та незабаром їхня зовнішність докорінно змінилася: замість пір'я на тілі виросла луска, крила перетворилися на прекрасні жіночі руки, а пазуристі ноги — на риб'ячий хвіст. І сирени стали двійниками тритонів. Саме у цих жорстоких, але чарівливих створінь морські діви й русалки пізніших часів запозичили свій чарівничий голос.
ВОНИ БАЧИЛИ ЇX НА ВЛАСНІ ОЧІ
Натуралістом, який написав перші сторінки природничої історії русалок, був Пліній Старший. «Щодо сирен, — говорить він, — то чутки про них не казкові байки, а щира правда. Вони насправді існують: погляньте, як їх зображують художники. Усе їхнє тіло шкарубке й лускувате, навіть у верхній частині тулуба, що нагадує жіночу постать. Сирени живуть у морі, поблизу берегів. їхні тихі смутні голоси можна почути і вдень. Одну сирену знайшли мертвою на морському березі. Місцеві жителі розповідають, що жалісні зойки конаючої було чути далеко від берега».
«Діно, батько Клітархуса, — читаємо далі, — коли був у Індії, бачив їх».
Між іншим, у ті часи русалок бачив не лише Діно. Ніхто не сумнівався в їхньому існуванні. Морські діви здавались такими ж звичайними мешканцями водної стихії, як омари і тріска. І природно, що багато моряків надибували цю живність на своєму шляху, повертаючись із заморських країв з вантажем дорогоцінного вісону чи бурштину.
Русалки не повиводились на морі і за пізніших часів. Про це свідчить, наприклад, такий цікавий запис у судовому журналі відомого мореплавця Генрі Гудзона: «Сьогодні один з членів нашої експедиції помітив з облавка русалку і гукнув товаришів поглянути на неї. Увесь час, поки русалка пропливала близько облавка корабля, вона суворо дивилася на людей. Потім подалася у відкрите море і перевернулася кілька разів. Коли русалка пірнула, матроси розгледіли її хвіст. Він скидався на хвіст дельфіна, але був краплистий, як у макрелі».
1726 року вийшла у світ книжка німецького священика Валентина «Природнича історія Амбойни». Валентин довго проживав у Індонезії і, звісно, описуючи тваринний світ цих чудових островів, не міг змовчати про «русалок», таких звичних побіля берегів Ост-Індії. Першу частину розділу про рибу Індонезії він присвятив опису «морських чоловіків» і «морських жінок». На малюнку, де зображені різні представники морської фауни, ми бачимо в товаристві пили-риби й бичка чарівну дівчину з довгим риб'ячим хвостом. «Сія морська діва — істота, що нагадує сирену, була спіймана на березі Борнео, в адміністративному дистрикті Амбойни. Довжина її п'ятдесят дев'ять дюймів (тобто близько півтора метра). Вона прожила в діжці, наповненій водою, чотири дні і сім годин. Час від часу тихо пищала, як миша. В діжку кидали молюсків, крабів, усяку рибу, але вона нічого не їла».
Проте русалка, мабуть, не жила «святим духом», а живилася, як і всі земні істоти, бо «по її смерті на дні діжки знайшли екскременти, схожі на котячі». Очевидно, пожива, яку пропонували нещасній полонянці, на її смак не була їстівною. І справді, «русалки», які жили близько берегів Індонезії (про це ми невдовзі дізнаємось), живляться лише водоростями.

Чутки про морську діву із Амбойни швидко досягли вищих кіл. Англійський король Георг III зажадав одержати оригінальний малюнок рибохвостої дівиці, зроблений з натури офіційним художником Ост-Індської компанії. Російський цар Петро І, мандруючи Голландією, уздрів якось копію цього малюнка в конторі амстердамського видавця. Пристрасть Петра І до наук і знань усім добре відома. Він розшукав автора історії амбойнської русалки і прискіпливо розпитав його.
«Жодне повідомлення на світі не заслуговує більшої віри, ніж це!» — запевнив його Валентин.
ВИСТАВКИ РУСАЛОК
Нарешті дійшло до того, що в XIX столітті почали влаштовувати виставки русалок. Кожен міг за кілька монет поглянути на водяних дів. Попит на ці дивовижі був великий, і їхні антрепренери непогано заробляли. Одна така виставка, організована в Єгипетському залі Лондона, принесла небувалий на той час прибуток: всі опудала русалок з їхніми солом'яними тельбухами закупили два італійці за нечувану ціну — сорок тисяч доларів!
Англійський натураліст Френсіс Бакленд відвідав іншу виставку і уважно розглянув експонат: невеличка голівка зі зморщеним, як печене яблуко, обличчям. Брови насуплені, зуби вищирені. У нижній щелепі химери стирчав людський зуб. Це підсилювало схожість з людиною.
Бакленд установив, що русалка виготовлена з голови й тулуба мавпи, майстерно зшитих з риб'ячою шкірою, знятою з великої тріски чи мерлана.
Старожили деяких українських сіл ще пам'ятають, що років п'ятдесят тому якийсь спритний дурисвіт возив селами пересувний акваріум. Між усякою морською дивовижею тут була й жива русалка — дівиця в засіяному блискітками карнавальному вбранні сирени. Сплетений з лика хвіст починався від талії, в ньому, наче у футлярі, ховалися ноги. Русалка на мигах пояснювала, що в річці полишилися її дітки, і просилася додому. Господар, закликаючи до балагана відвідувачів, казав, що за велінням царя він незабаром відпустить свою полонянку на волю. Поспішайте, мовляв, поглянути!
Не лише дрібні пройдисвіти, а й великі ділки наживалися, ошукуючи народ. Відомий американський цирковий підприємець Барнум цілком оцінив вигоду, що становлять собою русалки. Він включив їх до програми свого великого бізнесу й почав показувати морських дів у базарних балаганах.
Звичайно, і європейські набивачі опудал практикувалися у виготовленні мозаїчних монстрів із шкіри риби, мавпи, тюленя та іншого підручного матеріалу. Однак найбільшим центром цього виробництва були країни Південно-Східної Азії — Китай і Японія. Наскільки гам справа була поставлена на широку ногу, свідчить такий кумедний епізод із історії зоології.
Усілякі мандрівники, місіонери і навіть натуралісти так часто привозили з берегів Тихого океану шкури й опудала підроблених тварин, сфабрикованих із різнорідних частин, що невдовзі вчені почали ставитися до зоологічних дивовиж Сходу, як до свідомого обману.
1797 року в Австралії відкрили дивного звіра з пташиним дзьобом замість морди. То був качкодзьоб. Проте дивна знахідка не викликала в Європі очікуваної сенсації. Зоологи просто не повірили, що така істота — витвір природи, а не людських рук. Досхочу надивилися вони на всіляких рибохвостих монстрів, імпортованих із Далекого Сходу, щоб не покепкувати з нового жарту — птаходзьобого звіра.
Минуло два роки. Англійський зоолог Джордж Шоу знехтував загальною думкою й наважився пильно вивчити шкуру химерного створіння. По тому він заявив, що ніякого обману нема. Проте ще сто років точилася вчена суперечка щодо качкодзьоба: хто це — звір з пташиним дзьобом, що, як з'ясувалося, ще й несеться, чи птах або ящір із звірячим тілом (цей плутаник качкодзьоб годує дітей, що вилуплюються із яєць, молоком).
Отже, в балаганах, у кунсткамерах і на різних виставках показували не справжніх, а підроблених русалок. Тож яких морських дів бачили в океані моряки? Яку нещасну істоту, взявши в Амбойні за русалку, зморили голодом у діжці?
Учені виявили в деяких морях і річках дивних тварин з риб'ячими хвостами і... майже жіночим погруддям. Взявши до уваги провідну роль, яку ці тварини зіграли у виникненні повір'я про водяних дів, зоологи назвали їх сиренами. Потрібно, одначе, мати неабияку уяву, щоб на такій прозаїчній основі побудувати романтичну легенду про прекрасних хижачок з чарівливими голосами. Проте у відважних підкорювачів морських обріїв фантазія завжди була багатюща.
СЛОНИ — РОДИЧІ МОРСЬКИХ ДІВ
Тварини-сирени, або, як непоштиво їх звуть деякі натуралісти, морські корови, щодо своїх вокальних обдарувань — пряма протилежність солодкоголосим тезкам з легенди. Вони зовсім німі. Пирхання — єдиний звук, що його, як відомо, видають дорослі сирени. У дитинчат репертуар розмаїтіший: вони можуть не тільки пирхати, але й тихенько попискувати. Нема у сирен і довгого волосся на голові. Правду кажучи, у них взагалі нема ані волосся, ані шерсті: тіло голе, як у кита. Тільки поодинокі волосинки-щетинки — жалюгідна згадка про колишню розкішну шкуру — збереглися де-не-де на шкірі.
Фізіономії сирен такі непривабливі, що неймовірно, як легенді вдалося обдарувати прекрасною зовнішністю їхніх міфічних двійників.
Ніяких людських ознак у будові морських корів, звичайно, не виявлено. Проте не один раз моряки сприймали їх здаля за людиноподібних істот. Траплялося це не тільки за часів Плінія чи Гудзона, а й у наші дні. Один капітан розповів, що якось у Червоному морі на його кораблі зняли тривогу: людина за бортом. Недалеко троє потерпілих корабельну аварію людей «стояли по груди у воді й сигналили руками». Між ними була жінка. Вона притискувала до грудей дитя! Негайно корабель поспішив на допомогу. Раптом потопаючі пірнули, перед очима вражених моряків майнули їхні риб'ячі хвости.
Виявилося, що за людей узяли дюгонів — тварин з ряду сирен. Капітан твердив, що схожість самиць-дюгонів з жінками, які купаються, така велика, що він одразу зрозумів походження легенди про морських дів.
Справа в тому, що у самиць морських корів молочні залози містяться не на череві, як у інших тварин, а на грудях. Передні ласти їхні дуже рухливі, і самиці-годувальниці мають звичку, коли пливуть на спині, притискати дитя, яке ссе, одним ластом, ніби рукою, до грудей. При цьому мати ніжно схиляє до дитини голову — ну, справжня тобі жінка, яка колихає немовля!
Сирени живуть у тропічних морях і річках. Науці відомо їх чотири види: дюгонь (Червоне море, прибережні води Індійського океану, Філіппінські острови і північне узбережжя Австралії), ламантин (річки й морські затоки західного побережжя Африки), звичайний манат (східне узбережжя Америки від Північної Кароліни до Бразілії) і амазонський манат (річки басейну Амазонки й Оріноко).
Двісті років тому і в наших морях теж водилися сирени. Та ще які сирени! 1741 року експедиція Берінга відкрила на Далекому Сході, біля Командорських островів, морських корів ростом з кита. Серед сирен-велетнів тварини завдовжки десять метрів не були рідкістю. Та на жаль, за двадцять шість років після прилучення до науки Стеллерових корів (так назвали командорських сирен) промисловці, налетівши з Камчатки, винищили всіх капусниць. Стеллерові корови живилися водоростями ламінаріями, по-місцевому, морською капустою. Тому їх і прозвали капусницями.
Хижацьких нахилів, приписуваних міфічним сиренам, зовсім нема в сирен справжніх. Це сумирні тварини. Єдина їхня пожива — водорості й морська трава.
Зовні морські корови дещо нагадують великих тюленів. Але замість задніх ластів мають риб'ячий хвіст. (Хвостові лопасті розташовані, одначе, не вертикально, як у риби, а горизонтально, на зразок китів).
Спершу вчені дійшли висновку, що сирени — родички китів. Якийсь час сирен навіть називали рослиноїдними китами. Проте ця схожість з китами чисто зовнішня. Виявилося, що сирени мають багато спільного з дельфінами?., тюленями? Ні, із слонами!
Доведено, що і слони, і сирени походять від спільних предків. Тому риси родинної схожості зі слонами збереглись у сучасних сирен, хоча вони й схожі більше на рибу, китів, якщо хочете, навіть на русалок, але не на мастодонтів. Ми вже знаємо, що у самиць сирен молочні залози — на грудях. У слоних — те ж саме. У слонів і сирен все життя старі, стерті зуби замінюються новими, доброякісними. Самці дюгонів озброєні невеликими бивнями (іноді завдовжки до двадцяти сантиметрів), які розвиваються на зразок слонових: із різців верхньої щелепи. Навіть кістки сирен складаються з дуже щільної важкої маси, що нагадує слонову кістку.
Тепер мало что із фахівців сумнівається, що прообразом поширених майже на всій землі казок і легенд про русалок були морські родичі товстошкірих гігантів. Стародавній бог з риболюдською подобою Оаннес, як оповідає вавілонський міф, народився і жив у Червоному морі — де рясно водилися дюгоні.
Наступні рибохвості боги, богині й духи нижчого розряду — тритони, сирени, русалки — запозичили в нього свій зовнішній вигляд. На грунті цього запозичення розвинулися численні перекази й повір'я про фантастичних рибо-дів.
У міфології античного світу морські й річкові божества оселилися так тривко, що почали навіть втручатися в справи людей, що їх аж ніяк не обходили. Давній грецький міф розповідає, як розгнівалися морські богині, коли почули нескромну мову ефіопської цариці Касіопеї: та надто вихваляла свою красу. Богині надумали покарати гордівницю, ублагали Нептуна, головного бога морів, наслати на царство Кефея, нещасного чоловіка Касіопеї, морське чудовисько. Дракон немилосердно плюндрував землі Кефея. Тільки принесена в жертву царева дочка могла врятувати становище. Не з доброї волі — за вимогою народу віддав Кефей свою дочку на поживу потворі. Ця трагічна подія й поклала початок наступній легенді.
СВЯТИЙ ГЕОРГІЙ І ДРАКОН
СВЯТИЙ ГЕОРГІЙ — РУСЬКИЙ БОГАТИР
Давня ця легенда. Сюжет її надихнув багатьох поетів і живописців. Лише рукописних текстів стародавньої легенди про битву з драконом дійшло до нас «багатство незглибиме» — понад двісті списків російською, сербською, грецькою, сірійською, латинською, німецькою, французькою та багатьма іншими мовами.
Дві основні дійові особи легенди — святий воїн Георгій і фантастичне чудовисько — дракон. Ми розглянемо походження кожного з них. Почнемо з Георгія.
З усіх християнських святих, мабуть, найпопулярнішим серед нашого народу був Єгорій Хоробрий. Багато повір'їв пов'язано з його ім'ям, чимало пісень проспівано каліками перехожими на його честь. Він став офіційним патроном руських царів, московські князі обрали святого
Георгія покровителем, занісши його звитяжну постать до числа геральдичних аксесуарів свого герба [Святого Георгія «у срібному озброєнні й лазуровій приволоці (мантії)», який списом простромлює «золотого із зеленими крилами дракона», було зображено на гербі Московського князівства, а згодом — Московської губернії.].
А руські селяни вважали святого Георгія покровителем пастухів і мисливців. Єгорій — пан над вовками і зміями. Згодом його влада була поширена на все звіряче царство. Кожному звірові призначає Єгорій здобич, кожному мисливцеві — його вилов. Вовки не мають права роздерти навіть ягня без дозволу Єгорія, а якщо, бува, хижаки спустошать отари, то, звичайно, за волею святого, який надумав покарати людей за гріхи. Тому колись у багатьох селах Росії заведено було вигонити худобу на пашу вперше по зимі не раніше 23 квітня (церковне свято святого Георгія Побідоносця). В цей день на честь високого покровителя стад по всій Русі великій різали мільйони овець: від кожного двору по вівці — давній слов'янський звичай офіри, припасований до церковного вчення.
У руській поетичній творчості святий Георгій виступає в двох головних ролях: як богатир-мученик і як переможець дракона.
Перша його роль, за винятком мучеництва, нічим не відрізняється від традиційних подвигів руських богатирів.
Ось лише зовнішність у Єгорія незвичайна: народився він із золотими руками й срібними ногами.
А на чолі у нього красне сонечко, На затилочку ясен місяць.
З малоліття Георгій був хвацьким козаком:
Іще почав її Єгорій з п'яти-шести років, І конем володіти, і списом штрикати.
Та сталася біда: на місто, яким правував батько Георгія, Федір Смоленський, напав чужоземний цар Грубіянисько. Маги забирає Георгія до печер: У Печер-гори пішла та гори кам'яні, Та з собою забрала вона чада милого.
Вісім років жив Георгій у горах, друзями його були лише лісові звірі. Якось хлопчик попросив матір розповісти йому, чи був у нього «рідний батечко». Дізнавшись, що сталося, Георгій надумав помститися нечестивому Грубіяниську, звільнити народ від чужоземців.
Тут із хмари-то випадав йому добрий кінь, А із хмаринки випадала шабля гострая, Шабля гострая йому, палиця важучая, Ще всілякі там знаряддя богатирськії.
Хіба ж це не добрий знак? Та ба! — Георгію спочатку не таланить: він попадає в полон до Грубіяниська. Вороги мордують його, пилкою пиляють, колесують, в окріп кидають. Але чудо:
У Єгора під казаном не вогонь горить, Не вогонь горить, то різні квіти цвітуть.
Напівживого Георгія саджають у погріб. Проте богатир убирається в силу, рве пута, вбиває катів і розганяє ворогів.
Потім звільняє своїх сестер — Віру, Надію, Любов, і «вони зажили тут та всі по-старому».
Так закінчує свою кар'єру святий Георгій — богатир руський. Другий його подвиг — битва з драконом — піддався ґрунтовній церковній обробці і відбувся спершу не на руському грунті.
На півдні Балканського півострова, поблизу східного узбережжя Пелопоннесу, лежить стародавнє місто Аргос. Три тисячі років тому грецькі мандрівні співаки аеди під акомпанемент кіфар урочистим білим віршем оповідали спартанському народові й вождям про подвиги першого в європейській історії драконоборця. Звали його не Георгієм, а Персеєм, і був він не святим угодником, а сином Зевса Громовержця і красуні Данаї, царівни з Аргоса. Так розповідає міф.
ПОГАНСЬКИЙ ГЕРОЙ ЗМІНЮЄ ІМ'Я Й БОГІВ
Убивши горгону Медузу — істоту таку жахливу, що єдиний позирк на неї міг перетворити людину на каміння, герой Персей повертається додому. Раптом на скелі, біля самого берега морського, бачить він прекрасну Андромеду, дочку бідолахи-царя Кефея.
Бліда з жаху, стояла закута у важкі кайдани Андромеда; з невимовним острахом дивилася вона на море, очікуючи, що ось-ось з'явиться чудовисько й розшматує її. Персей сприйняв би її за дивну статую з білого пароського мармуру, коли б морський вітер не

розвівав їй коси. Герой швидко спустився до неї і ласкаво запитав:
-- О, повідай мені, прекрасна діво, чия це земля?
Скажи, чому прикута ти до цієї скелі?
Андромеда розповіла. Нічого не втаїла. Та не встигла закінчити свою розповідь прекрасна діва, як заклекотіла морська безодня і між бурхливими хвилями з'явилося чудовисько. Воно високо підвело голову з роззявленою величезною пащекою. Голосно зойкнула з жаху Андромеда.
Але Персей за іграшки убив дракона, а згодом одружився з прекрасною Андромедою (ось на весіллі йому довелося добряче попрацювати мечем, захищаючи молоду від зазіхань інших женихів).
По всій Елладі з вуст у вуста пішов поголос про подвиги Персея. Згодом усні перекази про героїв записано в книжках, і весь античний світ пізнав і уподобав сміливих грецьких богатирів. Про їхні славні діла складали поеми, скульптори висікали із мармурових брил їхні могутні постаті, діти і юнаки Стародавньої Греції і Риму вивчали в школах героїчні легенди предків і навчалися наслідувати героїв.
Славний то був час. Ера наук, що тільки зароджувались, життєрадісного мистецтва й спорту. Та сталося лихо: з пагорбів Палестини на землю героїв, художників і скульпторів, на сади перших академій впала зловісна чорна тінь — тінь хреста.
Християнська релігія розпочала свою переможну ходу країнами античного світу. Похмура бузувірська філософія, ніби запаморочлива недуга, опанувала людей. Радість життя, красу природи, освіту оголошено ворогами нового бога, нової віри. Християнська церква усю свою нелюдську злість обернула проти науки, проти поганської культури, проти шкіл фізиків і натуралістів. Юрми злавіснілих монахів погромили бібліотеки. Не помилували й кращу з них, Олександрійську, — чудо людського генія й працелюбності! Побили каменюками бібліотечних служителів і вчених.
Попи самі почали «вчити» народ. По-своєму відредагували учені книги.
Отоді і герой Персей дістав нове ім'я і новий фах — він став християнським подвижником, святим великомучеником і місіонером.










 
Наші Друзі: Новини Львова