Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 17 лютого 2019 року
Тексти > Тематики > Публіцистика

Стежкою легенд

Переглядів: 26353
Додано: 21.01.2012 Додав: misologus  текстів: 143
Hi 1 Рекомендую 1 Відгуки 0
Джерело: І. Акимушкін. Стежкою легенд. К.: Веселка, 1970
Бога міста Мемфіса — Пта шанували як одного з найвеличніших богів Єгипту. Згодом він зіллявся з богом Озірісом, і слава Пта-Озіріса удвічі зросла. Бик Апіс був сином Пта, його живим утіленням. В образі бика бог Пта приймав нібито поклоніння людей. Так учили єгипетські жерці.
Бика Апіса вибирали дуже дбайливо. Він мав бути чорним з білим трикутником на лобі (символ Сонця у темряві Всесвіту!) і, крім того, відповідати ще двадцяти дев'яти іншим вимогам. Жерці з анкетою в руках досліджували тисячі биків, перш ніж їм щастило відшукати відповідного кандидата. І з того часу бик-обранець попадав ніби до раю. До земного раю: бика приводили до палацу з розкішним парком. Там, на привіллі, він жив собі любесенько. Годували його добірним кормом, поїли джерельною водою, купали в теплій купелі, обкурювали пахощами. Коли за двадцять п'ять років бик не вмирав природною смертю, жерці виводили його з палацу і топили де-небудь у безлюдному місці, далі від стороннього ока. Потім оголошували, що бог Пта поклав край своєму земному існуванню в тілі старого Апіса і вселився у молодшого бика. Але підтоптану оболонку бога не викидали як непотріб, а ретельно бальзамували і ховали з великими почестями на кладовищі в долині Саккара. Поховальні церемонії биків коштували дуже дорого — не набагато дешевше, ніж похорон фараона.
Поклоніння Апісу, безумовно, спершу було пов'язане з культом землеробства. Коли новий фараон посідав на трон, Апіса — божественного Апіса, розгодованого надмірним піклуванням жерців! — запрягали в ярмо, і фараон виїздив на ньому в поле. Там, освячуючи лани, він проводив плугом кілька борозен по землі.
КІШКА-БОГИНЯ І КіШКА-ВІДЬМА

Археологи розкопали на місці стародавніх міст Єгипту кладовища котів (у Бубастісі і Бені-Хасані), ібісів — у Ашмунені, баранів — у Елефантіні і крокодилів — у Омбосі. Всі ці тварини вважалися священними. Багато сил, багато коштів і часу витратили люди на марні заняття — спорудження гробниць, муміфікування і похорон гварин, яким фантазія жерців приписала надприродні властивості.
Навіть стародавні греки дивувалися великій кількості богів-звірів і богів-рослин у релігійних культах
Єгипту. Смоківниця тут не просто дерево, а втілена богиня Хатор. Лотос не болотяна трава, а бог Нефертум. Баран — бог Хнум. Бога Гора уособлював сокіл, Анубіса — шакал, Тота — ібіс, Сухоса — крокодил, а богиню Баст — кішка.
Убивство кота, навіть ненароком, у Стародавньому Єгипті каралося смертю на місці. Тому кожен, хто знаходив де-небудь мертвого кота, зупинявся на певній відстані від нього, скликав людей і волав, що не винуватий у його смерті. Тут же велося розслідування, і винуватих в убивстві кота негайно страчували: натовп роздирав їх на шматки. Римський історик Діодор розповідає, що якось — це було вже за часів римського панування в Єгипті — перед його очима римлянин ненароком убив кота. Зразу ж зібралася юрба, гунула до будинку бідолахи й розшматувала «злочинця».
Кішка була присвячена єгипетській богині Місяця, дітородіння й плодючості — Баст (або Бастет), яку завжди зображували з кошачою головою. Очевидно, плодючість кішки і нічний спосіб життя були причиною цього посвячення. Бога Сонця Ра, брата Баст, часто теж зображували в образі кота. Кажуть, через те, що зіниці цієї тварини розширюються і звужуються залежно від руху Сонця по небу. Придивіться до очей кота: коли в полудень Ра у своїй сяючій мандрівці небом підбивається високо-високо і досягає зеніту, зіниці кота — вузенькі щілинки. Ра поспішає на захід — зіниці в кота розширюються. Ра пішов спочивати, на Землю спустились сутінки, а зіниці у кота розширилися ще більше, на ціле око. То хіба ж оці магічні очі не виказують своїх таємних зв'язків із Сонцем?
Інша найвизначніша святиня, присвячена богові Ра, — гнояк скарабей, зобов'язаний своєю божественною кар'єрою кулькам із овечого кізяка, що їх він закочував до своїх нірок на схов. Жерці Єгипту вважали, що скарабей, який котить кульку, — живий прообраз руху Сонця по небу. Отже, і тут зв'язок з богом! І гноякові почали віддавати нечувану шанобу.
Жерці Країни пірамід дійшли й іншого глибокодумного висновку. Вони помітили, що, коли великий Ніл виходить з берегів, заливаючи поля землеробів, до їхньої країни прилітають великі птахи з серпастими дзьобами — ібіси. Від розлиття Нілу залежав добробут
Стародавнього Єгипту. Тому й ці птахи були зараховані до розряду могутніх істот, які керують течією ріки-годувальниці.
Та вернімося до котів і богині Баст.
У стародавньому місті Бубастісі, у східній частині дельти Нілу, на честь богині Місяця люди побудували великий храм. На свята до цього храму з усього Єгипту сходився люд. Грецький історик Геродот розповідає, що іноді збиралося до семисот тисяч прочан. Вони жертвували «священній кішці» бронзові, срібні и золоті котячі фігурки. 1 тут же ховали набальзамовані трупи померлих котів. Серед руїн Бубастіса знайдено силу-силенну статуеток, що зображували кішку в найрізноманітніших позах: наприклад, кішка годує кошенят чи бавиться з ними.
У Європі за античної доби коти теж були в пошані, поки до влади прийшла християнська церква. Ось тоді для котів настали чорні часи. Попи оголосили їх «виплодком пекла», посіпаками чаклунів і відьом. Фанатики почали мордувати котів, замуровувати їх у стіни, спалювати на вогнищах. Перед інквізиційним судилищем разом з єретиками і «відьмами» як обвинувачені поставали й коти. А надто непереливки було чорним котам. У деяких містах, наприклад у Мецці, щороку на Іванів день, коли, за переказом, цвіте папороть — чаклунське зілля, котів сотнями спалювали на майданах. У Голландії середу другого тижня в піст називали «кошачою середою». Цього дня в місті Іперн котів кидали з високої вежі. Звичай цей бере початок у X столітті, і ще 1863 року котів скидали з Іпернської вежі.
І причиною усіх цих жорстоких лиходійств був нічний спосіб життя котів. Звичаї стародавніх єгиптян, що вшановували котів божеськими почестями, більш зрозумілі й простимі. Адже коти дуже корисні тварини. Особливо неоціненну послугу зробили вони людям у давні часи, коли міста й села кишіли безліччю гризунів — мишами та щурами. Гризуни знищували запаси харчів, поширювали епідемії. Боролися з мишами в ті часи дві напівсвійські тварини — ласиця та вуж, яких тримали в хаті. Але вони не могли впоратися з цією роботою. А коли з Азії на Європу насунули зграї щур і видаси ці й вужі виявилися безсилі перед таким ворогом. їх і самих частенько з'їдали на обід щури. Коти — пострах мишей і щурів — принесли людям величезну користь, значення якої нам і тепер важко оцінити. А корисні тварини у сиву давнину мали особливі привілеї, їх часто возвеличували до священного рангу.
МАНГУСТА-ЧАРІВНИК
Мангусти й іхневмони — звірятка, схожі на наших куниць, — найхоробріші в світі винищувачі змій. Спритність, з якою вони розправляються зі своїми отруйним жертвами, справді гідна подиву.
У чудовому фільмі «Стежкою джунглів» ми бачили, як упевнено змагаються мангусти зі смертю. Під час сутички з коброю мангуста тримає ощирений писок буквально за кілька сантиметрів від зміїної пащі. Голова кобри в навальному кидку долає цю відстань так швидко, що не встигнеш і оком змигнути. Чверть секунди триває напад змії: кидок уперед, укус, випуск отрути з отруйних залоз — і голова знову займає попереднє положення.
Коли рухи змій такі блискавичні, то що можна сказати про швидкість їх переможців — мангуст, які завжди встигають ухилитися від зміїного укусу!
Марновірний поговір наділив цих звірят надприродними властивостями, що ніби уберігають їх від змій. Мангусти, бачте, володіють магічним хистом відводити укус змії, тому кобра замість невловимого супротивника хапає зубами лише повітря.
Та ось із Азії мангуст завезли до Америки. їх хотіли акліматизувати там для боротьби із зміями. Але спроба не вдалася: мангусти, славнозвісні винищувачі змій Старого Світу, ставали жертвами перших же блискавичних кидків гримучих змій. Століттями вироблялися в мангуст реакції на азіатських кобр і гадюк. А коли вони зіткнулися з гримучими зміями Америки, то, ведучи бій колишнім способом, виявили свою цілковиту безпорадність. Захисні рефлекси нового ворога були швидші, аніж їхні власні: мангусти не встигали ухилитися від отруйних зубів гримучих змій.
Як бачите, ніякого чаклунства, ніякого магічного дива: фізіологічний «механізм» звірятка спрацьовував раніше, ніж у змії, — мангуста здобувала блискучу перемогу: реакція запізнювалася — наставав трагічний кінець.
Придивляючись і до інших представників розмаїтої плеяди священних тварин: котів, корів, баранів, жуків, -- ми не бачимо і в їхніх звичках ніяких ознак надприродної могутності, якими обдарувала цих тварин фантазія забобонних людей.
Залишки первісного поклоніння тваринам збереглися ще й досі навіть у релігіях, які претендують на особливе становище серед інших, нижчих, як на їхню думку, культів.
Символічні зображення тварин часто-густо подибуємо в християнській міфології. Було дуже поширене, а надто в ранній період християнства, схиляння перед Христом в образі ягняти. Святий дух — один з різновидів триєдиного бога — шановано в подобі голуба, а святий Христофор на православних іконах наділений собачою головою, ніби бог Анубіс на барельєфах Стародавнього Єгипту.
Слуги диявола збурюють спокій християн знову ж таки в образах тварин — напівкозлів-напівмавп з шкірястими крилами кажанів. Інші фантастичні створіння церковного символізму — дракони, апокаліпсичні звірі, херувими, серафими, василіски, єдинороги — створені з найрізноманітніших, що не пасують одна до одної, частин справжніх і казкових звірів, птахів і плазунів.
Це вже не тотемні і не священні тварини, хоча й пов'язані з ними кревними узами. їм християни не поклоняються, не приносять офір, але вірять у них. Це істоти міфологічні. їхні недоладні постаті супроводжують святих і пророків у їхніх подвигах або втілюють своїм мерзенним і відразливим виглядом нечестиві діяння диявола.
Такі, наприклад, херувими — несосвітенна мішанина із биків, левів і орлів у видіннях Ієзекіїля і фантастичні шестикрилі серафими Ісайї («у кожного з них по шість крил, двома закривав кожний обличчя своє, двома закривав ноги свої, а двома літав»).
Отакий, певне, янгол з вогненним мечем, що охороняє, згідно з біблією, райську браму. В староєврейському тексті його називають херубом, тобто биком. Євреї поклонялися херубам [Згодом християнські богослови назвали херубів херувимами і зображували їх иа іконах у вигляді рожевощоких дитячих голівок з крильцями.] у сиву давнину і зображували їх як величезних крилатих биків з двома обличчями — людським і бичачим.
Схожі на херубів апокаліпсичні страховиська — надянголи, що вдень і вночі співають перед престолом бога трисвяту пісню: «Свят, свят, свят, господь бог, вседержителю, що був, є і прийде». Перший з них має вигляд лева, другий — тельця, третій — людини, четвертий — орла, і в кожного по шість крил і очі на всьому тілі. Ці химери стали згодом символічними двійниками чотирьох євангелістів: Матфея, Марка, Луки і Іоанна.
Пророк Іона уславився завдяки китові, що проковтнув Іону, а святий Георгій — драконові, якого він переміг і з яким відтоді не розлучається на іконах.
Дракон у християнській міфології — давня алегорія сатани, так само як порося з яструбиними пазурами — Нерона-антихриста, а семиоке й семироге ягня — самого Ісуса Христа.
З неймовірними створіннями знайомлять нас і давні руські книги — сказання, енциклопедії, хронографи і азбуковники. Ми бачимо дивні постаті фантастичних химер на фасадах стародавніх церков, на іконах, читаємо про них у билинах, стрічаємо в народних казках і повір'ях. З дитинства кожному з нас знайомі ці слова — дракон, василіск, єдиноріг, русалка, риба-кит, птах-фенікс. Менш популярні, але, мабуть, теж відомі багатьом Індрик-звір і Стрефіл-птах.
ГЛИБИННА КНИГА
ЧУДО-ЮДО РИБА-КИТ
Наші предки мали улюблену книгу. Читали її царі, і бояри руські, і прості люди. Каліки перехожі [Давня російська назва убогих прочан. Здебільшого це сліпі співці та оповідачі стародавніх билин.] ще на світанку історії Російської держави в XII столітті співали людям вірші з Глибинної книги. Книгу так названо «від глибини велемудрості, що в ній міститься».
Дуже популярним був цей твір. За одвічних часів занесені сказання Глибинної книги до давніх рукописних списків — найстародавніших пам'яток нашої культури.
Уже в XII столітті церква переслідувала людей за читання цих «єретичних» творів. Згодом світська й духовна влади терпиміш ставилися до Глибинної книги. Глибинна книга — її друга назва Книга голубина — відповідала (звичайно, стосовно до знань своєї доби) на питання, які за всіх часів хвилювали людей: «від чого зачався у нас білий світ, від чого зачалося сонце красне... молод-ясен місяць? Від чого зачались зорі ряснії, світ-люд божий?»

— Яке місто усім містам мати?
— Яка ріка усім рікам мати?
— І яка гора усім горам мати?
Та нас у цій книжці про зоологічні легенди цікавлять інші питання «глибинної велемудрості»: давній народний твір розповідає про якихось дивних істот.
А кит-риба усім рибам мати — І заснована вся сира земля, Вся сира земля, вся підсонячна;
Коли ця риба поворушиться,
Вся сира земля обернеться.
Тому-то і кит-риба усім рибам мати...
Стрефіл-пташка усім пташкам мати...
Коли ця пташка затріпочеться,
Все синє море заколишеться,
Потопляє море кораблі гостинні
Із товарами коштовними...
Тому-то Стрефіл-пташка усім пташкам мати.
У нас Індрик-звір усім звірам звір...
Але про Індрика-звіра ми розповімо трохи згодом.
Якого морського звіра автори Глибинної книги називали китом-рибою, сумніву нема. Безперечно, це всім тепер відома тварина: гігантський морський ссавець — кит. Щоправда, кит не риба, а звір. Мільйони років тому пішов він від якихось суходільних тварин, що нагадували, за думкою деяких учених, стародавніх собак. Кит дихає легенями, а дітей вигодовує молоком. До речі, китове молоко дуже поживне, воно містить до п'ятдесяти відсотків жиру (коров'яче — лише три-чотири відсотки).
Не дивно, що сисунець-китеня розвивається дуже швидко: за день набуває ваги по сто кілограмів і виростає на 4 сантиметри завдовжки. Щоправда, і молока він випиває чимало — біля двохсот літрів на день! [Ці цифри одержали дослідники, які вивчали найбільших китів — блювалів.]
Наші предки, звичайно, нічого не відали про ці зоологічні тонкощі. Адже навіть учені лише триста років тому встановили, що кит не риба, а ссавець [Правда, ще давньогрецький філософ Арістотель (384 — 322 роки до нашої ери) писав, що кит годує дитинчат молоком. Однак із середньовіччя кита вважали рибою, аж поки англійський натураліст Дж. Рей (1648 — 1705) довів, що кит — тварина.]. За середньовічною традицією автори Глибинної книги вважали, що на киті «заснована вся сира земля». А коли так, то чудо-юдо риба-кит повинен, очевидно, мати величезні розміри. І Глибинна книга, і інші староруські легенди про тварин приписують китові розміри, які цілком відповідають його незвичайному призначенню. Моряки іноді беруть кита за великий острів, розповідає давня «зоологічна» книга «Фізіолог».
«І, кидаючи якір, сходять йому на спину, щоб розпалити багаття. Але тварина, збуджена вогнем, опускається у глибочінь, тягнучи на дно все, що було на ній».
«Глибинна» риба-кит не є загадкою для зоолога. Образ запозичено із звіриного царства, перебільшені тільки розміри тварини. Інша справа, Стрефіл-птах і Індрик-звір — ще двоє дивних героїв Глибинної книги.
Ці істоти напрочуд фантастичні й не схожі на відомих нам створінь. Чи вигадані вони?
СТРЕФІЛ-ПТАХ
Загадка Стрефіла-птаха розв'язується простіше, ніж Індрика-норокопача.
Про дивовижного птаха, що живе далеко за південними морями, розповідають не лише руські легенди. У Західній Європі цей птах відомий під ім'ям грифа, перси звуть його симургом, а араби — руххом.
Коли рухх здіймається у повітря, то затуляє Сонце. У пазурах він може понести слона або навіть єдинорога з нанизаними на ріг трьома слонами!
У XIII столітті знаменитий Марко Поло [Венеціанський мандрівник, який відвідав у XIII столітті Персію, Китай та інші країни Сходу. Про свої пригоди він розповів у «Книзі про розмаїття світу». Нині її видали багатьма мовами.] мав справу з птахом рухх.
Він розповідає, що монгольський хан Хубілай, у якого гостював Марко Поло, почув, що далеко за межами Китайської імперії живе птах-велетень, на ім'я «рухх». Хан послав на розвідку відданих людей: вони повинні були докладно дізнатися про дивовижного птаха. Гінці відшукали батьківщину птаха рухх — острів Мадагаскар. Самого птаха не бачили, але привезли його перо завдовжки дев'яносто п'ядей! [Сучасні дослідники гадають, що гінці привезли не пташине
перо, а лист мадагаскарської пальми Sagus ruffia. Її стовбур сягає
п'ятнадцяти метрів заввишки. З верхівки звисають сім чи вісім
гігантських листків, схожих на пташині пера.]
Місце проживання Стрефіла-рухха ханські гінці вказали точно будемо на Мадагаскарі, пошукаємо в його лісах легендарного птаха.
Зоологи минулого століття вже здійснили таку мандрівку. 1832 року французький натураліст Віктор Сганзен знайшов на Мадагаскарі шкаралупу величезного яйця — вшестеро більшого за страусове.
Пізніше на острів Святого Маврікія (у Маскаренському архіпелазі) прибули по ром мешканці Мадагаскару. Замість барил вони привезли з собою шкаралупи велетенських яєць. У кожній вмістилося по тринадцять пляшок рому! Нарешті було знайдено й кістки дивовижного птаха: 1851 року їх привезли до Паризького музею. Відомий французький учений Жофруа Сент-Ілер вивчив ці кістки і склав за ними науковий опис легендарного птаха. Він назвав його епіорнісом — «найвищим з усіх високих птахів».
Тут ми змушені дещо розчарувати читача. Виявилося, що гігантський птах Мадагаскару не такий величезний, як про це оповідають стародавні легенди. Він не міг понести в пазурах слона, але не поступався перед ним зростом. Жофруа Сент-Ілер уважав, що деякі епіорніси мали п'ять метрів заввишки! Та, мабуть, він перебільшував. Однак триметрові епіорніси не були рідкістю [Відомо три види епіорнісів: найбільший — Aepyornis maxi-
mus, завбільшки як слон, трохи менший — Aepyornis médius і най-
менший завбільшки як страус — - Aepyornis hildebrantii.]. Три метри — середній зріст слона. Важив отакий птах близько півтонни!
Та, на жаль, він не вмів літати: не мав епіорніс ані розвинених крил, ані двигуна для них — кіля на груднині і відповідної мускулатури. Епіорніси живилися рослинами і дрібними тваринами, як і всі страуси. Адже епіорніси — велетенські страуси. Наші предки, назвавши легендарного птаха Стрефілом, були найближчі до істини: Стрефіл походить від грецького слова «струфіо», яке вживалося у стародавній Русі для позначення страуса.
Ніхто з натуралістів не бачив живих епіорнісів. Мадагаскарські страуси-велетні вимерли сто років тому.
ІНДРИК-ЗВІР, УСІМ ЗВІРАМ ЗВІР
Читаймо далі Глибинну книгу. Ми зупинилися на описі Індрика-звіра:
У нас Індрик-звір усім звірам звір, І ходить він, звір, по підземеллю,
Куди хоче іде по підземеллю, Ніби сонечко по піднебессю. Він проходить усі гори білокаменні,
Прочищає струмки і проточини,
Пропускає ріки, криниці студені,
Куші звір пройде, там джерело кипить,
Коли цей звір обернеться,
Закиплять усі джерела підземнії;
Коли цей звір розіграється,
Увесь всесвіт колихається.
Усі звірі земні йому, звірю, вклоняються.
Нікому кривди-бо він не чинить.
Зовсім неймовірний звір! Та невдовзі ми побачимо, що народна творчість, формуючи незвичайний образ Індрика-звіра, витала не лише в царині безпідставної фантазії. Життя та реальні спостереження дали оповідачам матеріал для цієї легенди.
Які ж біологічні ознаки Індрика-звіра?
Звір цей величезний і живе в землі. Риє рогом підземні ходи й тунелі і в такий спосіб відкриває джерела, прочищає кринички й сповнює озера та річки водою. А розбурхається Індрик-звір під землею, «увесь всесвіт сколихнеться». Отже, він — причина землетрусів.
Але це ж не хижий звір — мирний гігант: «нікому кривди не чинить». Живиться, мабуть, рослинами або тим, що в землі знаходить.
По всій російській Півночі, по всьому Сибіру й навіть далі — в Китаї поширені легенди про дивовижного звіра-крота нечуваного зросту. Він нібито розміром з слона і має роги, які правлять йому за землерийний пристрій. Опис крота-гіганта, на ім'я тин-шу або ін-шу («миша, яка ховається»), ми подибуємо у стародавніх китайських книжках.
«Бун-зоо-ганн-му» — давній китайський твір про тварин, складений у XVI столітті. Про тин-шу його автори пишуть так: «Він постійно перебуває в печерах, схожий на мишу, але досягає розмірів бика. Хвоста не має, а колір його темний. Він напрочуд дужий і викопує собі печери в тористій і лісистій місцевостях».
Інша давня китайська книжка повідомляє про тин-шу цікаві подробиці. Живе кріт-велетень у краях темних і ненаселених. Має куці ноги і погано ходить. Риє землю чудово, однак коли випадком вигулькне на поверхню, то одразу ж умирає, щойно побачивши промені сонця чи місяця.
А ось виписка з маньчжурського літопису: «Тварину, на ім'я фан-шу, подибуємо лише у краях холодних, на берегах річки Тай-шун-шани і далі до Північного моря.
Фан-шу схожий на мишу, але завбільшки з слона. Він боїться світла і живе під землею в темних печерах. Кістки має білі, як слонова кістка. Вони дуже легко обробляються, на них нема шкарубин. М'ясо його холодне й дуже поживне».
Ескімоси узбережжя Берінгової протоки звуть ЦЬОГО звіра кілу-кнук — кит кілу.
Морське чудовисько аглу, з ким він бився, викинуло його з моря на берег. Кілу-кнук так гепнув на землю, що глибоко увійшов у грунт. Там він живе й досі, пересуваючись з місця на місце за допомогою своїх іклів, орудуючи ними, як лопатами.
Багато мандрівників Сибіру занотували в евенків, якутів, мансі, чукчів та інших народів нашої Півночі такі самі оповіді про велетенського підземного мешканця. Усі повідомлення однотипні. Тварина-норокопач у найлютіші зими ходить під землею туди й сюди. Бачили ніби, як звір, гуляючи під землею, несподівано наближався до поверхні. Тоді він хапкома накидав на себе землю, швидкував глибше заритися. Земля, обсипаючись у тунель, утворює вирву. Звір не терпить сонячного світла і гине, тільки-но вийде на поверхню. У річкових кручах, по схилах ущелин часто-густо подибують мертвих кротів-велетнів: тут тварини ненароком вискакують з-під землі. Гинуть вони, попадаючи і в піщаний грунт: пісок обсипається і стискує землекопів з усіх боків.
Звір живиться нібито багном, а землю риє своїми рогами. Він може рухати ними навсебіч і навіть схрещувати їх, як шаблі. Роги схожі на слонові ікла, й інколи їх звуть зубами. З рогів виготовляють держаки до ножів, скребачки, всілякі дрібнички.
Добувають роги підземного велетня навесні, коли скресає крига. Під час великої повені вода, піднімаючись, розмиває береги, відриває цілі прискалки. Перегодом, коли мерзлий грунт трохи відтане, на поверхні іноді з'являються цілі туші цих тварин, здебільша їхні голови з рогами, які ростуть з рота. Роги ці виламують і продають китайським і російським купцям.


Ви, запевне, вже здогадалися, про яких тварин ідеться? Авжеж про мамутів! Адже це їхні ікла й заморожені трупи знаходять у Сибіру. До того ж і сама назва мамута свідчить про те, що й легендарний кріт-велетень тин-шу, і фан-шу, і Індрик-звір, і фінський мамут — одна й та ж сама істота.
Сучасна російська назва мамута походить від староруського слова «мамут» [Німецькою, французькою та англійською мовами написання
цього слова збереглося без змін.]. Росіяни запозичили його у фінських племен, які населяли європейську Росію. Багатьма фінськими говірками «ма» означає землю, а «мут» по-фінськи — кріт.
Отже, «мамут» — «земляний кріт».
Ну, а Індрик? Як він дістав своє дивне ім'я? Російський учений Сергій Усов, професор Московського університету, наприкінці минулого століття присвятив дослідженню цього питання велику статтю. Розглянувши найрізноманітніші варіанти, він дійшов висновку, що слово «Індрик» та інші назви цього звіра, які подибуємо в староруських легендах, — Інрог, Індрог, Індра, Кондик — походять від ненецької назви мамута — «йен-гора». Від «ай» — земля й «гора» — ватажок. «Йен-гора» — означає «підземний ватажок», або інакше, «звір, усім звірам звір», «йенгора, — пише С. Усов, — запрошки можна переробити на Інгора, перестановка літер властива російській мові, яка з Teller зробила телерку і тарілку, із Futerall — футляр, перестановка літер приваблює й тим, що вона осмислює чуже слово».
Справді, Інрог означає, що звір має роги, якими він, за переказом, риє землю. Від Інрога походять Індрог і Індрик.
Отже, дуже поширені в народів Сибіру та європейської Півночі легенди про велетенського звіра який рогами розчищає собі путь під землею, породжені знахідками мамутових кісток. Мамутові трупи й ікла завжди лежать у землі, поблизу поверхні. Тисячі років тому народилося повір'я, ніби ці істоти, як-от кроти живуть під землею і гинуть, щойно впаде на них сонячний промінь. Яка ж то сила-силенна стад отих «кротів» пасеться в товщі землі, коли мамути, випадком вигулькнувши на світ божий, гинуть тут у такій великій кількості, що в нас у Сибіру щороку добувають десятки тисяч їхніх «рогів»!
ЗАМОРОЖЕНИЙ СЛОН

У Ленінградському зоологічному музеї біля входу до залу сидить величезне кошлате чудовисько. Звір дуже згорбився, круто вигнув спину, ніби страшенний тягар впав йому на плечі. Передніми лапами, масивними колонами, він важко зіперся на землю. Із пащеки стирчать довгі вигнуті ікла, обрубок хобота безпорадно звисає долу. Відвідувачі музею довго юрмляться біля дивного опудала. Його поважний вигляд, жива, динамічна поза (здається, ніби звір ще живий, завмер на хвильку, щоб перепочити) справляє велике враження.
Це славетний березівський мамут — одна з найцінніших викопних знахідок у всьому світі. Березівський мамут має цікаву історію.
Дуже давно берегом невеличкої сибірської річки, згодом названої Березівкою, йшов кошлатий велетень. Похмуро хитаючи головою, він жував віхоть трави.
 
Наші Друзі: Новини Львова