Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 21 травня 2019 року
Тексти > Тематики > Публіцистика

Стежкою легенд

Переглядів: 26839
Додано: 21.01.2012 Додав: misologus  текстів: 143
Hi 1 Рекомендую 1 Відгуки 0
Джерело: І. Акимушкін. Стежкою легенд. К.: Веселка, 1970
Доктор Дін старанно вивчив історії хвороби членів експедиції Говарда Картера і довів, що їх згубила не помста мертвого фараона, а «печерна хвороба». Збудником цього рідкісного захворювання був вірус гістоплазмозис. Він міститься в екскрементах кажанів.
Дослідили Тутанхамонову гробницю і знайшли в її поховальних покоях послід кажанів, а в ньому — смертоносний вірус.
КАЖАНИ «БАЧАТЬ» ВУХАМИ
Вищезгадане давнє повір'я про те, що кажани полюбляють жіноче волосся, яке ніби обирають за посадочний майданчик, несподівано підтвердилося. Цей дивний факт спричинив у зоології цілу серію чудових відкриттів. Від кажанів до риби, від риби до китів, комах, птахів, змій переходили експериментатори зі своїм дослідницьким начинням. Скрізь виявляли вони невідомі до цього часу дивовижні органи чуття.
Описом цих несподіваних відкриттів ми почнемо другу частину нашої книжки. Тема її — оповіді про деякі нещодавно розгадані таємниці природи. Факти, що розкрились біологам, які вивчали таємниче царство тваринних інстинктів і пристосувань, разючіші за найсміливіші вигадки фантастів.
З давніх-давен здогадувалися, що кажани мають якесь загадкове чуття — шосте, невідоме досі людям.
Та й важко не думати про це, спостерігаючи, як літають кажани.
У нічній пітьмі, в мороці підземель вони літають так упевнено, ніби наділені чудовою здібністю бачити невидиме.
Тільки-но наука, виборсавшись із середньовічного болота умоглядних спекуляцій, перейшла до експериментального методу, були проведені досліди і над кажанами, аби встановити природні причини їхньої непояснимої усевидючості.
З того часу і до наших днів, сто п'ятдесят років, точилася наукова суперечка про дивні здібності рукокрилих літунів. I лише недавно, нарешті, таємниця була розгадана.
Наприкінці XVIII століття знаменитий італійський фізіолог Ладзаро Спалланцаві здійснив такий дослід. Він понатягував у великій кімнаті від стелі до підлоги велику кількість ниток і впустив до кімнати кажанів, позбавлених зору. Сліпі тварини прекрасно літали й не торкалися ниток. Спалланцані вирішив, що кажани, очевидно, обдаровані особливим, шостим чуттям, завдяки якому вони орієнтуються в польоті.
Дослідами Спалланцані зацікавився його швейцарський колега Шарль Жюрін. Він повторив їх: справді, сліпі кажани літають не згірш від зрячих! Тоді Шарль Жюрін позбавив тварин слуху, заліпивши їхні вуха воском. Результат був несподіваний: кажани перестали розпізнавати навколишні речі, почали натикатися на стіни, ніби сліпі.
Що трапилося? Невже вони бачать вухами?
Дізнавшись про досліди Шарля Жюріна, Спалланцані спершу подумав, що то якась помилка. Він вирішив перевірити, чи справді воно так. Наслідок підтвердив висновки Ш. Жюріна: кажани із заліпленими вухами ніби нічого навколо себе не бачать.
Неймовірно! Жорж Кюв'є, відомий французький анатом і палеонтолог, великий авторитет у біологічній науці того часу, не хотів вірити, що слух має якесь значення в орієнтації кажанів. Ж. Кюв'є запропонував досить-таки дотепну гіпотезу, яка мала інакше пояснити здібності кажанів.
Кажани, твердив Кюв'є, володіють дуже тонким чуттям дотику, а надто в них чутлива шкіра крил. Така чутлива, що, наближаючись до перепони, кажан сприймає крильми згущення, підвищену щільність повітря, що виникає між його тілом і зустрічним предметом. Це відчуття править за сигнал — попереду перешкода! І «пілот» змінює курс.
Понад сто років протрималась у науці ця гіпотеза Ж- Кюв'є. Лише в середині нашого століття за допомогою новітніх приладів вдалося нарешті встановити істину.
До розв'язання цієї цікавої проблеми вчені дійшли майже одночасно в трьох різних країнах.
Голландець Дійграаф вирішив перевірити, чи справді відчуття дотику допомагає кажанам не натикатися на перепони. Він поперетинав чутливі нерви крил: прооперовані тварини відмінно літали. Отже, відчуття дотику тут ні до чого. Тоді експериментатор позбавив кажанів слуху — вони відразу неначе посліпли.
Дійграаф мислив так: оскільки стіни й речі, на які наражалися кажани в польоті, не видають ніяких звуків, тож звуки видають самі кажани.
Відлуння їхнього власного голосу, відбите від навколишніх речей, попереджає звіряток про перешкоди на їхньому шляху.
Дійграаф помітив, що кажан, перш ніж полетіти, роззявляє рота: видає, мабуть, не чутні нам звуки, «обмацуючи» ними оточення. В польоті кажани теж час від часу роззявляють рота (навіть коли не полюють за комахами).
Це спостереження навело Дійграафа на думку здійснити такий експеримент. Він одягнув на голову звірятка паперовий ковпак. Спереду, ніби забороло лицарського шолома, в ковпаці відчинялися й зачинялися маленькі дверцята.
Кажан із зачиненими дверцятами на ковпаці не міг літати, наражався на речі. Варто було в паперовому шоломі підняти забороло, як звірятко зовсім змінювалося, летіло точно і впевнено.
Свої спостереження Дійграаф опублікував 1940 року. А 1946 року радянський учений, професор А. П. Кузякін, розпочав серію дослідів над кажанами.
Він заліпив їм пластиліном рот і вуха і випустив у кімнаті з напненими вздовж і впоперек мотузками. Майже всі тваринки не змогли літати. Таким чином, результати дослідів Ш. Жюріна ще раз підтвердилися. Але експериментатор установив новий цікавий факт: кажани, вперше кинуті до приміщення для пробного польоту з відкритими очима, «безліч разів і дуже сильно (неначе щойно спіймані птахи) билися об скло не-запнутих вікон».
Це відбувалося вдень. Увечері при електричному світлі кажани вже не натикалися на вікна. Отже, вдень, коли добре видно, кажани довіряють більше зору, ніж іншим органам чуття. Але ж зору кажанів більшість дослідників взагалі не надавали ніякого значення.
Професор А. П. Кузякін далі провів досліди в лісі. На голови тваринкам — рудим вечірницям — він одягнув ковпачки з чорного паперу. Звірятка не могли тепер ані бачити, ані користатися своїм акустичним радаром. Кажани не ризикнули літати в невідомість. Вони розгортали крила і спускалися на них, як на парашутах, на землю. Лише деякі одчайдушні звірятка полетіли навмання. Наслідок був сумний: звірятка зачепилися за дерева й попадали на землю.
Тоді в чорних ковпачках вирізали три отвори — один для рота, два для вух. Звірятка безстрашно пустилися в політ: «летіли швидко й сміливо, вільно обминали і стовбури дерев, і маленькі гілочки крон».
А. П. Кузякін дійшов висновку, що органи звукової орієнтації кажанів «годні майже повністю замінити зір, а органи чуття... не відіграють ніякої ролі в орієнтуванні, і звірятка в польоті ними не користуються».
За кілька років до цього американські вчені Д. Гріффін і Р. Галамбас застосували іншу методику для вивчення засобів орієнтування кажанів.
За допомогою електротехнічної апаратури вони зуміли виявити й дослідити фізичну природу звуків, що їх видають кажани. Вводячи особливі електроди у внутрішнє вухо піддослідних звірят, установили також, якої частоти звуки сприймають їхні органи слуху.
Цю проблему заходилися вивчати й інші дослідники. І ось яких висновків вони дійшли.
АКУСТИЧНЕ «ЧУТТЯ ДОТИКУ»
З точки зору фізики будь-який звук — це коливання, що хвилеподібно поширюється в пружному середовищі. Звуки, які видають тварини, виникають унаслідок коливання голосових зв'язок, напнених на зразок своєрідних струн у гортані тварини. Зв'язки надають коливального руху прилеглим часточкам повітря. *Далі звук поширюється у вигляді повітряних хвиль, що розходяться на всі боки.
Що більше коливань робить за секунду тіло, яке коливається (чи пружне середовище), то вища частота звуку. Найнижчий людський голос (бас) має частоту коливань близько вісімдесяти разів на секунду, або, як кажуть фізики, частота його коливань дорівнює вісімдесяти герцам. Найвищий голос (наприклад, сопрано південноамериканської співачки Іми Сумак) має близько тисячі чотирьохсот герц.
У природі й техніці відомі звуки ще вищої частоти — сотні тисяч і навіть мільйони герц. Рекордно високий звук у кварцу — близько одного мільярда герц! Потужність звуку кварцової платівки, яка коливається в рідині, в сорок разів перевищує потужність звуку мотора літака. Та ми не можемо поглухнути від цього «пекельного гуркоту», бо не чуємо його. Людське вухо сприймає звуки з частотою коливань лише від шістнадцяти до двадцяти тисяч герц. Більш високочастотні акустичні коливання прийнято називати ультразвуками — саме їхніми хвилями кажани «обмацують» місцевість.
Ультразвуки виникають у гортані кажана. Адже гортань своєю будовою нагадує звичайний сюрчок: випущене з легенів повітря вихором летить через нього — виникає «свист» дуже високої частоти, до сімдесяти тисяч герц (людина його не чує).
Кажан може періодично затримувати потік повітря через гортань. Потім воно з великою силою вихоплюється назовні, ніби викидається вибухом. Тиск повітря, що проноситься через гортань, удвічі більший, аніж у паровому котлі. Непогане досягнення для тварини вагою вісім-двадцять грамів.
У гортані кажана збуджуються короткочасні високочастотні звукові коливання — ультразвукові імпульси. За секунду їх буває від п'яти до шістдесяти, а у деяких видів навіть від десяти до двохсот імпульсів. Кожен імпульс-«вибух» триває усього дві-п'ять тисячних часток секунди.
Короткочасність звукового сигналу — дуже важливий фізичний фактор. Лише завдяки йому можлива точна звукова локація, тобто орієнтація за допомогою ультразвуків.
Від перешкоди, розміщеної від звірка на відстані 17 метрів, відбитий звук повертається приблизно за 1\10 секунди. Коли звуковий сигнал триватиме довше за 1\10 секунди, то його луна, відбита від речей, розміщених на відстані ближче 17 метрів, сприйматиметься органами слуху тваринки одночасно із основним звучанням.
Але ж саме за проміжком часу між кінцем посланого сигналу і першими звуками луни кажан інстинктивно одержує уявлення про відстань до речі, яка відбила ультразвук.
Тому звуковий імпульс такий короткий.
Радянський учений Є. Я. Пумпер 1946 року зробив дуже цікаве припущення, яке добре пояснює фізіологічну природу звукової локації. Він уважає, що кажан кожен новий звук видає відразу після того, як почує луну попереднього сигналу. Таким чином, імпульси рефлекторно йдуть один за одним; подразником, що викликає їх, править луна, яка сприймається вухом. Що ближче кажан підлітає до перешкоди, то швидше повертається луна, і, отже, частіше звірятко випускає нові «крики» звукової локації. Нарешті при безпосередньому наближенні до перешкоди звукові імпульси починають іти один за одним надзвичайно швидко. Це сигнал небезпеки! Кажан інстинктивно змінює курс польоту, ухиляється від напрямку, звідки відбиті звуки надходять занадто швидко.
Дійсно, досліди показали, що кажани перед стартом видають за секунду лише п'ять-десять ультразвукових імпульсів. У польоті видають їх частіше — до тридцяти. При наближенні до перешкоди звукові сигнали йдуть іще швидше — до п'ятдесяти-шістдесяти разів на секунду. Деякі кажани під час полювання на нічних комах, наздоганяючи здобич, видають навіть двісті імпульсів на секунду.
Звуколокатор кажанів — дуже тонкий навігаційний «прилад»: він може запеленгувати навіть мікроскопічно малу річ діаметром усього 0,2 міліметра! Але дальність його дії не велика: у звичайних наших кажанів, як звикле, біля одного метра.
Проте в останні роки у деяких видів рукокрилих відкрито, так би мовити, потужні звуколокатори, спроможні попереджати тваринку про перешкоди, віддалені на шість-вісім метрів. Це кажани — підковоноси. Деякі з них водяться на півдні нашої країни — в Криму, на Кавказі, в Середній Азії. Підковоносами їх названо за скульптурні нарости на писку у вигляді шкірястої підкови, дивної форми гребенів і зморщок. Нарости не пусті прикраси: це своєрідні «антени», які скеровують звуковий сигнал і сприймають його луну. Деякі дослідники твердять, що носові отвори підковоноса лежать у центрі складної системи акустичних рефлекторів, роль яких виконують згадані шкірясті рельєфи.
Підковоноси видають ультразвук не ротом, як наші
звичайні (гладконосі) кажани, а носом. Звукові імпульси, що їх вони видають, відрізняються куди більшою (двадцять-тридцять разів) тривалістю. Принцип звукової локації у підковоносів, очевидно, інший, ніж у гладконосих кажанів. Про відстань до речей вони, мабуть, судять не за тривалістю проміжку між звуковим імпульсом і луною, а за силою відбитого звуку: од віддаленіших речей луна менш гучна, аніж від ближчих.
В Африці знайдено кажанів, які, очевидно, поєднують обидва принципи звукової локації. Віддалені речі вони «обмацують» тривалішими звуковими імпульсами, а ближчі — короткими, у яких до того ж більша частота звуку (до ста двадцяти тисяч герц).
За допомогою звукової локації кажани розвідують не лише шлях, а й хмари комарів та інших нічних комах — свою здобич.
У процесі еволюції в комах також виробився цілий ряд захисних від ультразвуку пристосувань. Багато нічних метеликів, наприклад, густо вкриті дрібненькими волосинками. Річ у тім, що м'які матеріали — пух, вата, шерсть — поглинають ультразвук: отже, волохатих метеликів важче запеленгувати [3 цієї причини, гадають деякі натуралісти, кажани іноді сідаю і на жіноче волосся. Не отримавши поворотного звукового сигналу, кажан наштовхується на перепону, яка поглинула ультразвук, — жіночу голову.].
У деяких нічних комах розвинулися чутливі до ультразвуку органи слуху, які допомагають їм завчасно дізнатися про близьку небезпеку. Втрапивши у радіус дії звукової локації кажана, вони починають кидатися на всі боки, щоб вибратися з небезпечної зони. Деякі нічні метелики, запеленговані кажаном, вдаються навіть до такого тактичного прийому: згортають крила й падають донизу, завмираючи нерухомо на землі.
Нещодавно професор Редер з університету Тафта (СІЛА) виявив у нічних комах ще дивовижніші способи протилокаційного захисту. Йому поталанило записати на магнітну стрічку електричні імпульси, що їх видають якісь невідомі органи в метеликів.
Професор Редер намагається з'ясувати, як саме використовують метелики свої «електротехнічні» засоби, щоб виявити ворога й уникнути його пеленгатора.
ШОСТЕ ЧУТТЯ

«БЕЗЗВУЧНІ» КРИКИ РИБИ І КИТІВ
За останні десять-п'ятнадцять років зоологи з подивом установили, що чудовим шостим чуттям володіють не лише кажани. Ультразвуковими «навігаційними приладами» озброєні, як виявилося, багато птахів. Кулики, кроншнепи, сови та деякі співочі птахи в тумані й темряві знаходять шлях за допомогою звукових хвиль. Своїм криком вони «обмацують» землю внизу і за характером луни пізнають висоту польоту, близькість перешкод та рельєф місцевості.
Гладкий сплюха, або гуахаро [Черевце пташенят гуахаро, які щойно вкрилися пір'ям, має шар жиру. На батьківщині гуахаро здавна існує промисел: коли пташенятам виповниться приблизно два тижні, до печер приходять люди з довгими жердинами, руйнують гнізда, знищують безліч пташенят і тут же, біля входу до печери, витоплюють із них смалець, який славиться чудовими якостями.], — один з небагатьох нічних птахів, що живляться овочами, — гніздиться в печерах Південної Америки. Цілісінький день гуахаро перебуває в глибочині підземелля. Пернаті троглодити швидко й безшумно шугають темними лабіринтами підземних гротів і ніколи не наштовхуються на стінки. Дональд Гріффін, уже відомий нам дослідник звуколокаторів кажанів, зацікавився гуахаро. Виявилося, що птах на льоту голосно тріскоче. Цей звук дуже короткий: триває одну тисячну секунди, частота його коливань близько семи кілогерц. Звукові хвилі, збуджені тріскотінням гуахаро, відбиваються від стін печери й повідомляють птаха про близьку перешкоду. Звуколокатор кажанів працює «безшумно», а тріскотіння гуахаро людина чує за сто вісімдесят метрів.
Д. Гріффін заткнув ватою вуха деяким птахам і пустив їх до темного залу. Гуахаро втратили здібність орієнтуватися, наштовхувалися буквально на кожну річ на їхньому шляху.
Очевидно, з метою звукової локації видають ультра
звуки невеликої частоти (двадцять-вісімдесят кілогерц) і багато інших тварин — морські свинки, щури, сумчасті летяги і навіть деякі південноамериканські мавпи.
Кити й риби, яких довгий час уважати німими, за допомогою ультразвуків спілкуються між собою сигналами, розвідують місцевість, вимірюють глибину, дізнаються про наближення інших зграй риби, про скупчення рачків.
Кожні п'ятнадцять-двадцять секунд дельфін видає серію коротких звуків. Записані гідрофоном і відтворені гучномовцем, вони нагадують скрип дверей.
Найменший сплеск на поверхні води — і дельфін, роблячи частішими свої крики, «обмацує» ними річ, що занурюється у воду. Звуколокатор дельфіна такий чутливий, що його уваги не уникне навіть обережно опущена у воду дрібненька шротинка. Впущена у водоймище риба засікається негайно. Дельфін кидається наздоганяти. Хоча в каламутній воді він не бачить здобичі, та все ж таки безпомилково переслідує її. Слідом за рибою дельфін точно змінює курс. Дослуховуючись до луни свого голосу, дельфін, як і людина, злегка нахиляє голову то в один, то в інший бік, намагаючись точніше визначити напрям звуку.
Коли в басейн з дельфіном опустити одночасно тридцять шість вертикальних стержнів, дельфін швидко плаває між ними і зовсім не черкається об них. Однак великочарункові сіті його звуколокатор, очевидно, не може знайти. Дрібночарункові дельфін «намацує» легко.
Великий зубастий кит кашалот також видає ультразвуки. Орган, який їх відтворює, ще достоту не вивчено. Мабуть, звукові коливання виникають унаслідок руху слизових складинок гортані та носа під дією сильного потужного струменя повітря, яке видихає кашалот.
Радянські дослідники помітили, що дельфіни та білухи видають звуки дихалом, тобто ніздрею [Усі так звані зубаті кити — дельфіни, кашалоти, нарвали,
білухи — мають лише одну ліву ніздрю, або дихало. Правий носовий хідник атрофований.], наділеною дужою мускулатурою, яка затуляє, носовий отвір під час занурення у воду. Знавець китів, радянський зоолог А. Г. Томілін установив, що чорноморські дельфіни білобочкі відтворюють дихалом звук, схожий на писк. Під водою людина добре чує його. Може побачити також бульбашки повітря, які проминаються з щільно закритої ніздрі. Писк — це лише частка різноманітної гами дельфінових звуків, яку людське вухо може
сприймати. Нечутні ультразвуки у дельфінів досягають ще більшої частоти, аніж у кажанів, — до ста п'ятдесяти тисяч герц або й того більше.
РАДАР ВОДЯНОГО СЛОНА
Серед великої кількості священних тварин Стародавнього Єгипту була одна рибинка з абсолютно унікальними здібностями.
Рибка ця — мормірус, або водяний слон. Щелепи в неї витягнуті у невеличкий хоботок. Мормірус може бачити невидиме, і це здавалося надприродним чудом. Винахід радіолокатора допоміг розкрити таємницю.
Виявляється, природа дала водяному слонові найдивніший орган — радар!
Багато рибин, як усім відомо, мають електричні органи. У морміруса на хвості також міститься невеличка «кишенькова батарейка». Напруга струму, що вона виробляє, невеличка: якихось шість вольтів. Але цього досить.
Щохвилини радіолокатор морміруса посилав в простір вісімдесят-сто електричних імпульсів. Від розрядів «батарейки» виникають електромагнітні коливання, які частково відбиваються від навколишніх речей і у вигляді радіолуни знову повертаються до морміруса.
«Приймач», який уловлює луну, міститься в основі спинного плавця дивовижної рибки. Мормірус «обмацує» місцевість за допомогою радіохвиль!
Про ці незвичайні властивості морміруса 1953 року повідомив Східноафриканський іхтіологічний інститут. Співробітники інституту помітили: коли до акваріума з мормірусами занурювали будь-яку річ з високою електропровідністю, наприклад, шматок дроту, то рибки починали неспокійно метушитися. Майнула думка: можливо, мормірус має здібність відчувати зміну електромагнітного поля, збудженого його електричним органом. Анатоми дослідили рибку: парні гілки великих нервів проходили уподовж її спини від головного мозку до основи спинного плавця. Там вони розгалужувалися на дрібненькі гілочки і закінчувалися у тканинних утвореннях на однакових один від одного інтервалах. Очевидно, тут і міститься орган, що уловлює відбиті радіохвилі. Коли мормірусові поперетинати нерви, які обслуговують цей орган, він губить чутливість до електромагнітного випромінювання.
Мормірус водиться на дні річок, озер і живиться личинками комах, яких видобуває з мулу довгими щелепами, наче пінцетом. Під час пошуків поживи рибка звичайно оточена густою хмарою скаламученого мулу і нічого навколо не бачить. Капітани кораблів із власного досвіду знають, який незамінимий за таких умов радіолокатор.
Мормірус не єдиний на світі «живий радар» [3 більшою чи меншою точністю була піддана дослідженню
передбачувана електролокаційна система, крім морміруса, ще в
кількох видів риби. Однак робили припущення, що, можливо, уся
електрична риба, а її відомо біля ста видів, має радари.]. Чудове радіооко виявлено також у хвості електричного вугра Південної Америки, його «акумулятори» розвивають рекордну напругу струму — до п'ятисот і, за деякими даними, до восьмисот вольтів!
Американський дослідник Кристофер Коутес після серії експериментів, проведених у Нью-Йоркському акваріумі, дійшов висновку, що невеличкі бородавки на голові електричного вугра — це антени радіолокатора, які приймають відбиті від навколишніх речей електромагнітні хвилі; їх випромінювач міститься на кінці хвоста вугра. Вугор має таку чутливу радарну систему, що, очевидно, може встановити, якого характеру річ опинилась у полі діяльності локатора. Коли ця тварина придатна до споживання, то електричний вугор негайно повертає голову в її бік. Потім дією могутніх електричних органів передньої частини тіла «поціляє жертву блискавицями» і, не поспішаючи, жере вбиту електричним розрядом здобич.
Фізична природа риб'ячого електролокатора ще не зовсім зрозуміла. Справа в тім, що, як відомо, короткі радіохвилі дуже поглинаються водою, і радари, створені людиною, абсолютно безпорадні під водою. Довгі радіохвилі можуть промкнутися на деяку глибину, але вони не придатні до радіолокації.
Між іншим, досвід минулої війни показав, що в певному діапазоні радіохвиль можливий радіозв'язок кораблів з підводними човнами, які перебувають на невеликій глибині. Радіозв'язок з космосом теж провадять в дуже вузькому спектрі електромагнітного випромінювання. Можливо, мормірус унаслідок тривалої еволюції зумів «добрати» до свого радіолокатора саме такий діапазон електромагнітних хвиль, за допомогою якого йому вдалося здійснити радіолокацію і під водою, звичайно, на невеличких дистанціях. А може, все криється в чутливості його органів сприймання. Адже їхня відносна потужність перевершує показники, що їх досягла людина в радіотехніці.
Наука лише трохи відхилила завісу над входом до господи хвилюючої таємниці. Органи радіолокаційного чуття тварин тільки-но починають вивчати, і попереду ще безліч цікавих відкриттів.
У риби є ще одне незвичайне чуття — відчування найтонших коливань води.
Будь-який рух у воді викликає хвилі. Водяні хвилі поширюються повільніше за радіохвилі, проте, виявляється, і з їхньою допомогою також можна «обмацувати» місцевість.
По тілу рибини, від зябер до хвоста, тягнеться ланцюжок найдрібніших отворів: ніби хтось найтоншою голкою прошив рибину на швейній машинці. Ця чудесна кравчиха — природа, а найтонша строчка — бічна лінія рибини. Кожен отвір бічної лінії веде до мікроскопічної порожнини. В ній міститься чутливий сосочок, нервом з'єднаний з мозком. Водяні хвилі коливають сосок — мозок дістає відповідний сигнал. Так риба дізнається про наближення ворога.
Сліпа риба плаває не згірше зрячої. Вона ніколи не наражається на кути. Сліпа риба і за здобиччю полює, мабуть, не згірше зрячої. Одного разу до акваріума, в якому жила позбавлена зору щука, пустили рибинок. Щука насторожилася. Сосочки бічної лінії повідомили, що здобич недалеко. Коли рибки наблизились, щука кинулась із засідки і вхопила одну з них. Вона не бачила рибок, але не схибила: бічна лінія — дуже точний коректувальник.
Органи, які вловлюють коливання води, вчені відкрили також у пуголовків і тритонів. У жаб їх немає.
ЧИ МОЖНА БАЧИТИ ТЕПЛО!

Натуралісти завжди дивувалися витонченості совиного зору: птахи полюють у темряві на дрібних гризунів і виловлюють їх чимало — десятки за ніч.
Може, й сови, як і тварини, з якими ми допіру познайомились, також шукають здобич з допомогою якогось незвичайного чуття?
Деякі вчені вважають, що сови бачать... тепло, яке випромінює тіло їхніх жертв. Можливо, совині очі вловлюють невидимі для нашого зору інфрачервоні, тобто теплові, промені.
Коли пучок світла пропустити крізь призму, то він розпадеться на складові промені з різною довжиною хвиль і частотою коливань. Наші органи зору сприймають їх як кольорові елементи спектра: червоний, жовтогарячий, жовтий, зелений, голубий, синій, фіолетовий. Крім видимих людським оком променів, пучок світла складають ще й невидимі промені — ультрафіолетові та інфрачервоні.
їх можна виявити за допомогою різних приладів: наприклад, фотографічної платівки ( ультрафіолетові промені) і дуже чутливого термометра (інфрачервоні промені). Доведено, що інфрачервоні промені є не що інше, як теплове випромінювання будь-якого нагрітого тіла.
Кожна жива мишка, кожна пташка також випромінює інфрачервоні промені. Хижак, який має своєрідні чутливі до теплових променів «термометри», міг би визначити за їхньою допомогою місцеперебування своїх жертв.
Досліди з совами дали суперечливі наслідки. Одним ученим пощастило підтвердити припущення про «тепловий» зір сови. Інші своїми працями довели, що такого зору сова не має. Питання це ще має бути уточненим (сіра сова бачила інфрачервоні промені, а вухата сова — ні).
Проте знайшли ще й інших тварин, які мають інфрачервоний зір, — черепах та кальмарів!
Польський дослідник Войтузяк, експериментуючи з водяними черепахами трьох різних видів (одна з них звичайна європейська болотна черепаха), довів, що вони розрізняють довгохвильові промені сонячного спектра і їх можна навчити сприймати інфрачервоне світло як зримий сигнал.
Щодо кальмарів [Кальмари — тварини із групи головоногих молюсків, родичі восьминогів і каракатиць.], то деякі глибоководні види, крім звичайних очей, мають ще так звані термоскопічні очі, тобто органи, здатні уловлювати інфрачервоні промені. Ці очі розкидано по всій долішній поверхні хвоста. Кожне має вигляд невеличкої темної цяточки. Під мікроскопом видно, що побудоване воно, як звичайне око, але має світлофільтр, який затримує всі промені, крім інфрачервоних.
Світлофільтр міститься перед лінзою, яка заломлює проміння, — кришталиком. Лінза відкидає сконцентрований пучок теплових променів на чутливий до них орган, який сприймає промені.
Термолокатори іншої конструкції недавно вивчено в змій. Про це відкриття варто розповісти докладніше.
ТЕРМОЛОКАТОРИ ЗМІЙ
На сході СРСР, від прикаспійського Заволжя та середньоазіатських степів до Забайкалля та уссурійської тайги, водяться невеличкі отруйні змії, так звані щитомордники: їхня голова зверху покрита не дрібною лускою, а великими щитками.
Люди, що бачили щитомордників зблизька, стверджують, ніби в цих змій чотири ніздрі. В усякому разі, з боків (між справжньою ніздрею та оком) у щитомордників добре помітні дві великі (великі ніздрі) і глибокі ямки.
Щитомордники — близькі родичі гримучих змій Америки, яких місцеві жителі іноді звуть квартонарицями, тобто чотириніздрими. Отже, і гримучі змії теж мають на морді дивні ямки.
Усіх змій з чотирма «ніздрями» зоологи об'єднують у родину так званих кроталід, або ямкоголових.
Ямкоголові змії водяться в Америці (Північній і Південній) та в Азії. За своєю будовою вони скидаються на гадюк, але відрізняються від них згаданими ямками на голові.
Понад двісті років учені розв'язують загадану природою крутиголовку, намагаючись встановити, яку роль відіграють у житті змій ці ямки. Яких тільки не було припущень!
Гадали, що це органи нюху, дотику, підсилювачі слуху, залози, які виділяють мастило для рогівки очей, уловлювачі найменших коливань повітря (бічна лінія у риби) і, нарешті, навіть повітронагнітачі, які поставляють до ротової порожнини нібито необхідний для утворення отрути кисень.
Проведені анатомами тридцять років тому старанні дослідження показали, що лицеві ямки гримучих змій не зв'язані ні з вухами, ні з очима, ні з якимись іншими відомими органами. Це заглибини на верхній щелепі. Кожна ямка на певній глибині від вхідного отвору розділена поперечною перегородкою (мембраною) на дві камери — внутрішню і зовнішню. Зовнішня камера міститься спереду і широким воронкоподібним отвором відкривається назовні, між оком і ніздрею (в ділянці слухової луски). Задня (внутрішня) камера зовсім замкнута. Лише згодом пощастило помітити, що вона з'єднана із зовнішнім середовищем вузьким і довгим каналом, який відкривається на поверхні голови біля переднього кутка очей майже мікроскопічною порою. Проте, коли в цьому є потреба, розмір пори може, мабуть, значно збільшуватись: адже отвір має кільцеву замкнену мускулатуру.
Перегородка (мембрана), що розділяє обидві камери, дуже тонка (завтовшки біля 0,025 міліметра). Густе сплетіння нервових закінчень пронизує її у всіх напрямках.
Безперечно, лицеві ямки — це органи якихось чуттів, але яких?
1937 року два американські вчені — Д. Нобл і А. Шмідт опублікували велику працю про наслідки своїх багаторічних дослідів. їм пощастило довести, стверджували автори, що лицеві ямки становлять собою... термолокатори! Вони уловлюють теплові промені і за їх напрямком визначають місцеперебування нагрітого тіла, що випускає ці промені.
Д. Нобл і А. Шмідт експериментували з гримучими зміями, штучно позбавленими всіх відомих науці органів чуття. До змій підносили обгорнуті чорним папером електричні лампочки. Поки лампи були холодні, змії не звертали на них ніякої уваги. Та ось лампочка нагрілася — змія відразу це відчула. Підняла голову, насторожилася. Лампочку наблизили. Змія блискавично кинулася і вкусила теплу «жертву». Не бачила її, проте вкусила точно, не схибнувши.
 
Наші Друзі: Новини Львова