Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 22 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Повість

Перехресні Стежки :

Розділи 30-39

Переглядів: 20552
Додано: 19.02.2006 Додав: ЛЕВ  текстів: 1281
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: ЛЕВ
XXX

Він здибав о. Зварича ще за селом. Священик, низенький худенький чоловічок літ коло сорока, окружений купою селян і селянок, чалапав болотистим гостинцем, ідучи до села; ряд свіжих могилок на кладовищі, що темним чотирикутником розстелилося оподалік від села і манячіло своїми дерев'яними хрестами та капличкою на середині, показував, що о. Зварич власне вертав від похорону. Порівнявшися з купою людей, Євгеній привітався, велів жидові їхати наперед і заїздити на попівство, а сам зліз із брички і пішов пішки разом з панотцем і селянами.
- Що у вас, похорон був? - запитав він.
- О так, похорон, - якось мов нерадо буркнув о. Зварич.
- Та й не один, - додав хтось із селян.
- Мруть хіба в селі?
- Ну, та... померли.
- Слабість яка? Пошесть?
- Ще гірше.
- Як то?
- Пошесть ц[ісарсько]-к[оролівська], патентована.
- Що се ви, отче? Загадками говорите.
- Ба ні, що правда. Адже отсе вертаємо з такого похорону, якого ви ще, певно, не бачили. Семеро дітей нараз.
- Дифтерія? - не без легкого страху промовив Євгеній.
- Ні. Здоровісінькі були.
- Ну, через що ж померли?
- А, бачите, ведлуг пшипісу[1]. Фізик приїхав віспу щепити і защепив усі діти зопсованою коров'янкою. Замість віспи прищепив гангрену - і отсе сьогодні семеро ми їх поховали. А п'ятеро ще мучиться.
- Боже! - скрикнув Євгеній.
Селянки, що йшли позаду, всі голосно захлипали і піднесли фартухи до очей. Чоловіки йшли понурені, мовчки.
- Слухайте, пане, - промовив згодом один селянин. - Адже я старий чоловік. Сей хлопчик був мій одинак... три роки мав... як чічка, пане, як золото, хлопчик...
Перервав. Сльози душили його. Жінки позаду заридали наголос.
- Адже я не ручу за себе. Ану ж мені туск прийде до голови і я ще сеї ночі візьму сокиру за пояс, і піду до міста, і зайду до пана фізика, і вгороджу її по сам обух йому в голову. Як гадаєте, пане, ви адукат - як міркуєте, що мені за се буде?
- Андрію, гей, Андрію! - з притиском, нервово обізвався священик. - Що ви говорите? Гріх таке говорити. Моліться Богу, щоб відвернув від вас лихі думки!
- Єгомость! -з болючим докором скрикнув селянин. - Адже знаєте мене не віднині. Скажіть самі, чи я забіяка, лиходій, душогуб? Чи я завинив що пану фізикові? Чи я йому в погану годину дорогу перейшов? За що ж він мене всиротив? За що він мені душу скалічив?
- Хіба ж він того хотів?
- Хотів чи не хотів, а чому не подбав, щоби чисту матерію щепити? - вмішався Євгеній. - Се ж очевидна його провина.
- Е, для хлопських дітей усе добре! - гірко говорили селяни. -Трута замість матерії - овва! Чи то їх шкода? Умре їх з десятеро, то й що з того? Більше місця буде для паничів та жидиків.
- Слухайте, люди, - мовив Євгеній, - коли се сталося?
- Якраз нині тиждень тому.
- І ви давали про се знати кому?
- Зразу не знали, що сталося, - мовив о. Зварич. - Діти пищать з болю, рани на рученятах почервоніли, почали гнити. Тілько тоді один чоловік кинувся до міста по лікаря. Лікар приїхав і тілько в долоні сплеснув. Отсих семеро вже були при смерті. Тамтим іншим щось там робив, записував, але й на них слаба надія.
- То вже він сказав, що донесе про се, де треба, - додав один селянин.
- Ну, поки там він се зробить, ми зробимо від себе донесення до суду, - мовив Євгеній. - Адже се нечувана річ!
- Ой, пане, - мовив знов один селянин. - Чи раз то вже таке трафлялося, що діти від щеплення вмирали. Адже наші баби бояться пана фізика гірше зарази.

- Звичайно п'яний щепить, - лаконічно додав о. Зварич.
- Ну, і так йому се уходить? Ніхто про се не знає?
- Знають, чому би ні. І в раді повітовій знають, і в старостві знають, та що з того?
- Хто йому що зробить! - додавали селяни. - У него плечі.
- Ну, люди добрі, то так не може бути, - мовив Євгеній. -Сього не повинні пустити плазом! Такий чоловік ані одного дня більше не повинен бути фізиком.
- Іншому би певно не дарували, - мовив о. Зварич, - але пану Пшепюрському, жонатому з бувшою гувернанткою пана маршал-ка, ну, сьому не легко можна що зробити.
- Попробуємо, - мовив спокійно Євгеній з тою рішучістю, що виявляла ціле обурення, яким тремтіла в тій хвилі його душа. І, обертаючися до людей, він додав:
- Ходіть зараз на пробоство. Зробимо донесення, а завтра я сам подам прокураторові.
Селяни сумно хитали голови.
- Т-та, робіть, що знаєте, але ми одно знаємо. Йому за се нічого не буде. А втім, хоч би його й повісили, то наших діточок се не оживить.
Жінки, ридаючи, розходилися по хатах, а чоловіки разом з Євгенієм і о. Зваричем пішли на пробоство.


XXXI
По вечері Євгеній з о. Зваричем сидів іще якийсь час, розмовляючи про всякі справи. Правда, о. Зварич був не дуже великий майстер у веденні розмови. В гімназії він був звісний як «тупа голова»; ледве перелізши через матуру, він записався на теологію і скінчив її якось так, що ніхто ніколи не чув його голосу. Він у політику ніяку ніколи не мішався, ні з чим наперед не виривався, в студіях був остатній і перелазив з року на рік з тяжкою бідою, та все-таки якось переліз. У нього не було ні приятелів, ні ворогів; він не втискався нікому в знайомість; про його домашні, сімейні відносини ніхто не знав нічого понад те, що стояло в його nationale: що він син убогого дрогобицького передміщанина, зрештою від малої дитини сирота. Скінчивши теологію, він оженився, висвятився, дістав якесь сотрудництво в горах і зараз першого року повдовів. І знов потяглося одиноке життя. Його переносили з сотрудництва на сотрудництво, поки вкінці, по десятьох літах, йому не дали маленької парафії в Бабинцях.
Опинившися на селі яко священик, - зразу сотрудник, а потім парох, - о. Зварич виявив деякі нові боки своєї вдачі. Повільний, тупий до книжки, тяжкий на думання, він мав велику охоту до різних механічних праць, до токарства, стельмаства, до пасічництва і садівництва і всім сим умів ставати в пригоді селянам. Вдовець, одинокий, змалку привиклий до простого життя, він не потребував дерти селян за ніякі треби, жив майже нарівні з ними, читав не много більше, як освіченіші його парафіяни, переймався їх справами, помагав де і як міг. Сам про те не знаючи і не думаючи, витичуючи собі дорогу від заспокоєння одної селянської потреби до заспокоєння другої, він робив своїм тихим способом і в своїм невеликім крузі велике діло двигання народного життя на вищий ступінь. У крузі завзятих політиків та балакучих теоретиків-панотців о. Зварич не любив показуватися, а коли мусив там бути, приміром на якімось празнику або соборчику, то сидів, звичайно, пикаючи люльку, мовчав, як на турецькім казанні, і від'їжджав, не раз не обмінявшися ні з ким ані одним словом, крім звичайного повітання.
Євгеній пізнав о. Зварича також при якійсь такій оказії і зразу не звернув на нього ніякої уваги. Поки йшли шумні диспути про етимологію і фонетику, про Куліша і Драгоманова, російську мобілізацію і шанси війни між Росією і Англією в Індії, о. Зварич мовчав, пикаючи люльку і немов дрімаючи в куті старої софи. Далі перейшла розмова на ближчі справи, на вибори до сойму, на конечність якогось «порозуміння»; о. Зварич і тут мовчав так само, як мовчки прислухувався й Євгеній. Далі Євгеній закинув про найближче: про стан селянства по селах, про читальні, каси позичкові. Тут більша часть попередніх голосних бесідників значно притихла; пробували викручуватися загальними фразами про недозрілість народу до автономного життя, про глупоту і невдячність хлопа. І тут перший раз о. Зварич промовив. Винявши люльку з рота, він вижидав хвилину загальної тиші і пробовкнув мов віднехотя:
- А по правді скажіть: за що нам той хлоп має бути вдячний? Що ми для нього зробили?
- Як то? Як то? - загукали з усіх боків голоси і пішли вичислювати тисячні випадки та справи, де руська інтелігенція «стояла за хлопом». Євгеній пробував знов затамувати сей потік і підніс

думку взятися всім до економічної санації селянства в повіті. Він звернув увагу на те, що багато селян позатягало позички в рустикальнім банку, платять лихварські проценти або занедбують сплату і попадають на ліцитацію. Чи не можна би як сьому зарадити? Оратори позвішували голови. «Що ми на се порадимо? Найпростіша рада була би: виняти з власної кишені гроші і поплатити хлопські довги. Але ми не крезуси. А вдодатку непо-радність, глупота і негосподарність наших хлопів швидко вичерпала би й Ротшільдову касу». Євгеній зачав доказувати можність рятунку, радив подумати про конверсію селянських довгів на нижче опроцентовані, притягнути до акції громадські каси, повітову раду, - але все се були тоді такі нові та нечувані речі, що палкі політики попросту закричали його. «Се неможливо! Де нам до того братися? Хто позичив у банку, той мусить заплатити» і т. д. Євгеній пробував звернути увагу бесідників на те, що при ближчім огляді деталів справа може показатися не такою неможливою... «Ну, візьмім ваше село - кілько у вас довжників банку?» Показалося, що ніхто з завзятих політиків сього не знав.
- Ну, се вже сором! - мовив Євгеній.
- Хлопи криються з тим, - пробував викручуватися один, але всі чули в душі, що сей викрут нещасливий. Усім було ніяково. Євгеній пропонував усім присутнім порозвідувати, кождий у своїм селі, хто, де, і на кілько, і на які проценти задовжений. «Будемо мати такий виказ, то попробуємо подумати про способи санації». Оратори раді були такому виходові, що переносив справу в будуще, шумно обіцяли зробити все і роз'їхались. Розуміється, що про виконання ніхто й не подумав. Тільки один о. Зварич по кількох тижнях зголосився до Євгенія з детальним виказом усіх довжників у своїм селі. Показалося, що там у рустикальнім банку задовжених було мало, але найбільше сиділо по кишенях приватних лихварів-жидів, а то й своїх братів, багатших селян. Почали радитись оба над способами рятунку. Євгеній мав перевести переписку з банком крилошанським у Львові, чи сей не захотів би взяти на себе конверсії сих довгів; о. Зварич мав шукати деяких місцевих способів. Через тиждень він знов явився в Євгенієвій канцелярії і сказав йому, що знайшов спосіб конверсії і переписка з банком крилошанським уже непотрібна. Євгеній був того дня дуже занятий і не мав часу розпитати його, який се спосіб, а о. Зварич, очевидячки, не мав охоти розводитися широко, що се за спосіб, і так вони розсталися. Се було досить швидко по оселенні Євгенія в місті. Аж пізніше, по розмові з Ваґманом, Євгеній почав догадуватися, що се Ваґман став йому тут у пригоді. Він бажав сьогодні розвідатись про се докладніше.
- Слухайте, отче, - мовив він, закурюючи цигаро, - я, властиво, так і не довідався від вас, як ви зробили з тими вашими довжни-ками?
- Так, як ви радили, - мовив о. Зварич, пикаючи свою невідступну люльку.
- Як то?
- Конверсію.
- Яким способом?
- На п'ять процент.
- В якім банку?
- В жаднім.
- Ну, а як же? Відки взяли грошей? Адже тих ваших довжників було більше як на шість тисяч?
- Півсеми тисячі.
- Се ж великі гроші.
- Ми позичили десять тисяч на п'ять процент, і се нам менш докучає, як ті півсеми на лихварські проценти. Знаєте, там деякі платили по крейцару від ринського щотижня!
- Хто ж вам дав десять тисяч? На яку гіпотеку?
О. Зварич бухав клубами синявого диму і всміхався.
- На яку гіпотеку? На мою бороду.
- Але ж у вас і бороди нема!
- А бачите. А проте гроші дістав. І без ніяких формальностей.
- Але від кого ж?
- Od dobroczyncy, nie pragnacego wymienienia jego nazwiska[2].
- Xa, xa, xa! - засміявся Євгеній. - Od dobroczyncy! Значить, від Ваґмана.
Лице о. Зварича протяглося.
- Ви відки знаєте?
- Значить, угадав! - сміявся далі Євгеній. -Знаєте, він був раз у мене і зарекомендувався мені яко добродій добродіїв. Ви сказали «dobroczyncy», і мені зараз пригадалися його слова.
- Він вам говорив про мою позичку?
- Ні, але згадував про вас.
- А чого він у вас хотів?
- Е, там... інтерес... Зрештою поговоримо й про се... Але скажіть мені, як се сталося, що він дав вам такі великі гроші?
- Він просив мене не говорити про се нікому.
- А мене відіслав до вас, щоб ви дали мені поняття, що він за чоловік.
- Гм... то диво! Та зрештою... Ну, певно, він боїться, щоб інші жиди-лихварі не дізналися, що він помагає виривати хлопів із їх пазурів. А то би з'їли його!
- А я думаю, що вони знаються з собою, як лисі коні. Не бійтеся, жиди не зроблять йому нічого.
- А з тими грішми то аж мені самому дивно було. Знаєте, я знав Ваґмана ще здавна. То була хлопська п'явка - не дай Господи! Кілько людей той чоловік з торбами пустив!.. А від кількох літ якось щез, хлопам не зичить, відпродує обійстя, закуплені на ліцитаціях, назад хлопам. Кажуть, що тепер на панів кинувся.
- Що за причина такої зміни?
- А хто його знає. То страх мудра бестія. Може, занюхав там ліпший зиск. А на наших повітових панів він лихий за сина.
- Хіба він мав сина?
- Мав. Парубчак був так собі, гусяче повітря. Але староста за щось хотів допекти Ваґманові і постарався, щоб його сина взяли до війська. Ну, розщибався Ваґман, платив на всі боки, мало до криміналу не дістався, їздив до Львова, - ніщо не помогло. Ще гірше розлютив наших матадорів, бо там десь повиволікав різні їх справки, шахрайства та підкупства. Ну, і помстилися на нім: син як пішов до війська, то вже більше не вернув.
- Як то?
- Нездара була, слабовите. Ну, а там - знаєте... Жид, нездара, ще, може, мали на нього око, ну, та й замучили. Не минули три місяці, а Ваґманового сина випустили з касарні - але на окописько. То відтоді Ваґман зробився, як кажете, добродієм добродіїв.
- Се він сам так говорив вам?
- Ні. Се я догадуюся.
- Але пощо ж би в такім разі він брався воювати з лихварями-жидами і помагати хлопам?
- Або я знаю.
- Що йому за інтерес зичити гроші на непевне, от, наприклад, вам? Адже ж я певний, що у вас маєтку нема настілько, щоб міг на вас пошукати десять тисяч.
- За мене цілого ніхто й півтисячі не дасть, - мовив о. Зварич, махнувши рукою.
- Ну, то на яке ж він дав вам гроші?
- А на яке? Я йому розповів, яка справа. «Добре, - каже, -рятуйтеся. Я вас, отче, знаю, ви чесний чоловік. Дайте мені скрипт, зобов'яжіться самі вести сю справу і сплачувати мені довг з процентами, то я вам гроші дам. А з хлопами я не хочу мати ніякого діла. І щоб ніхто не знав про се, ані в селі, ані в сусідстві, прошу вас. Нікому не кажіть!» Та й по всій параді. Я зараз підписав скрипт і - гроші в руку. І до тижня всі хлопські довги в цілім селі сплачені, викуплено сто моргів, а я зробився громадським банкіром, і касієром, і екзекутором.
- І сплачують довжники?
- Точнісінько. Правда, треба лазити, пильнувати, радити, упоминати, - ну, але у мене власного діла небагато, то й лажу по селі.
- Ну, а якби так, не дай Боже, вас не стало? Що тоді?
- Я се говорив Ваґманові. А він сміється. «Що то вас обходить? Я ризикую, а не ви».
- Дивно! Дивно!
- Стрілило щось до голови жидові. Ну, а нам чому не користа-ти? Ех, якби-то наші кондеканальні хотіли троха менш політи-кувати, а більше попрацювати! Адже Ваґман міг би зробити таку вигоду не мені одному. Знаєте, його числять на півміліона оборотових грошей. Се мені інші жиди говорили. Адже тими грішми можна би при добрім порядку за десять літ цілий наш повіт вирвати з лихварських рук.
Довго ще вночі розмовляли Євгеній і о.Зварич, перебираючи сільські болячки та можливі й неможливі способи рятунку. Правда, о. Зварич, занявшися справою викупна селян із довгів, мало звертав уваги на інші справи. Про заснування читальні в селі не думав, а такі випадки, як затроєння дітей при щепленні віспи, як вибори до ради повітової і громадської, заставали його зовсім не приготованим. Він знав тільки своїх довжників у селі, але навіть не пробував витворити з них якусь свою партію і навіть стояв на тім, що всяка така партійна робота - непотрібна і шкідлива. Євгеній надармо силкувався переконати його, що се помилка. О. Зварич, як і всі чесні люди з обмеженим кругозором і тісною головою, вперто стояв на своїм, і вони пішли спати, не договорившися до нічого путнього.


XXXII

Термін у Гумниськах був назначений на дев'яту рано, тож Євгенію треба було виїхати з Бабинець дуже вчасно, щоб поспіти на сю годину. І справді, він виїхав, не бачившися рано з о. Зваричем, і велів Бернові поганяти не гаючись. Але насеред села мусив зупинитися. Коло криниці ждала на нього купка селян. Вони здалека поклонились йому і, держачи шапки в руках, наблизилися до брички.
- Здорові були! - привітав їх Євгеній. - А що, панове?
- Та ми хотіли би з паном побалакати, - мовив один із селян.
- Коли ж бо у мене часу мало. Спішуся на термін до Гумниськ.
- Ще пан стануть на час. А ми би дуже просили...
 
Наші Друзі: Новини Львова