Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 09 липня 2020 року
Тексти > Жанри > Лірика  ::  Тексти > Жанри > Повість

Сойчине крило

Переглядів: 602976
Додано: 22.04.2003
Hi 0 Рекомендую 6 Відгуки 4
«Никанор Ферапонтович був для мене дуже добрий. Проте грубість його натури і неотесаність його поведінки збуджувала в мені обридження, тим більше, чим більше він силкувався надати їй вигляд цивілізованих манер.
Боже мій, коли подумаю про ті три місяці, проведені з
ним...
Та ні! Пощо тобі моїх вражінь, моїх гірких досвідів, оплаканих кровавими слізьми? Швидше, швидше до кінця!
Весною коло самого Красноярська, коли ми обоє їхали на якийсь його завод, на нас напали бродяги. Мабуть, довго засідалися на нього. Мабуть, візник був у змові з ними. Досить: їдемо лісовою просікою, нараз — гов! Коні стають, і до нас з усіх боків тиснуться страшні, кудлаті обличчя, блискотять ножі, револьвери...
Никанор Ферапонтович боронився. Був страшенно сильний. Та з самого початку борні один бродяга ввіпхнув йому свій ніж між лопатки. Він рванувся, і ніж лишився в тілі. Доки ніж був у тілі, доти Никанор Ферапонтович боронився. Кидав напасників, як снопи, ламав їм ноги копняками своїх здоровенних чобіт. Та коли бродяга підсунувся ззаду і вирвав ніж із рани, Никанор Ферапонтович швидко ослаб і покотився додолу.
Мучили його страшенно... Знущалися над ним, поки не сконав.
Я сиділа в повозі, як труп, і гляділа на се труп'ячими очима.
Потім ми поїхали. Хто такий? На козлі сидів інший візник, а обік мене в футрі Никанора Ферапонтовича... Зиґмунт.
— Цілий місяць полюємо на тебе,— сказав він коротко.— Ну, богу дякувати, нарешті спіймали.
На лісовій поляні була нарада. Боже мій, які лиця! Які фігури! Які голоси!
Ділили добичу. За мене зчинилася бійка. Зиґмунт доказував, що я його жінка, але там, у сибірських лісах, сей доказ не мав ніякої ваги. Я дісталася ватажкові. Його звали коротко «Сашка», але хто він був, якої народності і якої віри, сього не знав ніхто, і до сього було всім байдуже.
Мені здається, що він був жид.
Зиґмунт покинув ватагу, шепнувши мені на відхіднім:
— Не бійся.
По двох тижнях ватагу в її лісовій криївці обскочили три роти солдат. Сашку на місці повісили. Інших позаковували.
Мене взяв капітан. Зиґмунта, що припровадив їх туди, закували разом з іншими. Більше я не бачила його. Ніч нас звела, ніч розвела, і для мене він лишився страшним виплодом ночі».
«Переводжу дух. Згадую...
Оте, що тепер прийшло, майже рік, се було найтяжче, найстрашніше з усього, що я зазнала в житті.
Ані побут між злодіями, ані блукання по сибірських тундрах, ані життя в тайзі серед бродяг не було для мене таке страшне та погане, як життя в домі капітан-ісправника Серебрякова.
У нього була шлюбна жінка, зла, як гадюка, але загукана ним, держана в страсі і вічних побоях. Подумай, як то було нам жити обом?..
Капітан раз у раз пив, а в п'янім виді бив нас обох, не розбираючи.
Дні й ночі минали мені, як у найтяжчій каторзі.
Нарешті я втекла від нього. Хотіла йти в Байкал утопитися, та натрафила на поїзд, яким їхали війська на війну з Китаєм. І поїхала з ними. Мені байдуже було з ким...»
«Страшна була ніч. Бомбардування сильніше, як коли-будь досі. Здавалося, що все місто розторощать на порох.
Микола Федорович умер. Ховають його з нарадою.
Сьогодні тихо. Штурм відбито. Обі сторони ховають убитих та перев'язують ранених. Якби ти бачив, що криється в сих худеньких, невидних словах!..
Китаєць говорить мені:
— Ся ніч — почта приїхав.
Кінчу сей лист. Досить. І так усього не переповісти. А маєш доказ, що я не хотіла утаїти від тебе нічого.
Прощавай! Любий мій!..Та ні, не буду розжалоблювати себе.
Адже побачимося... як не тут, то там? Віриш у бачення там? Я вірю. Здається, що якби на хвилю перестала вірити, здуріла б, руку наложила б на себе. А може, ся сама віра — симптом божевілля?
Прощай! Гармати грають. Чи новий штурм? Іду над море, щоб передати лист китайцеві. Ще раз прощай! До побачення.
Твоя Сойка.


І се має бути правда? Ні, ніколи!
Глупа, романтична дівчина повидумувала, безмежні муки, і крихітки радощів, задля яких і безмежні муки не муки!
Що таке чоловік для чоловіка? І кат, і Бог! З ним живеш — мучишся, а без нього ще гірше! Жорстока, безвихідна загадка!

«До побачення». Так вона кінчить. Та невже ж се можливе? Невже для нас, розділених так многими могилами, е якесь побачення? Ні, не вірю!
А понад ті могили пливе рікою одно велике неперерване страждання. І мучить нас.
До побачення, серце! Приходь! приходь! Що врятувалося, переходячи через стілько могил, що лишилося живе в наших серцях по стількох руїнах — нехай живе! Нехай надіється!
Та ні, мабуть, не для нас надія! Не для нас весна. Ми змарнували, поховали її. Нашої весни не воскресить ніяка сила!
Де ти тепер? Чи все ще там, у тім кровавім Порт-Ар-турі, серед ранених та призначених на загибель, сама носячи своє велике кладовище в серці? Чи, може, давно вже твої кості розмиває бурхливе Жовте море?
Чи, може, знов доля викинула тебе в широкий світ, у сибірські тундри, в китайські брудні передмістя, вкинула в болото і грається тобою, як забруканою, попсованою забавкою, поки не кине десь на смітнику? Голубочко моя! Де ти, отзовися! Нехай у сю новорічну годину хоч дух твій перелине через мою хату і торкне мене своїм крилом! Нехай його подих донесе хвилю дійсного, широкого, многостраждущого життя в моє слимакове, паперове та негідне існування! Може, й я прокинуся, і я стрясу з себе ті пута, і рвонуся до нового життя!

Та що се я?
Три чверті на дванадцяту! Господи! А я сиджу над сим листом і весь замочив його сльозами!
Цілу годину просидів, сам себе не тямлячи. І плачучи. Що се зо мною діється?
Новорічна година наближається. Чи так-то я надіявся зустрічати її?
Де мої сподівані радощі? Де мої естетичні принципи? Де моє тихе задоволення? Пропало, пропало все! Ось де життя! Ось де страждання! Ось де боротьба, і розчарування...

вання...
де боротьба, і розчару-

Дзінь-дзінь-дзінь!
Дзвоник у передпокої! В сю пору?
Що се таке? Телеграма?
Івась, мабуть, спить уже.
Та ні. Чую, відмикає.
Якийсь гомін! Що се? Хто се? До мене? В таку пору?..
Кроки в салоні.
— Се ти, Йвасю?
— Я, прошу пана.
— Ти ще не спав?
— Ні, прошу пана. Читав досі.
— Що там таке?
— Якась пані в передпокою. Конче хоче бачитися з паном.
— Пані? Стара? Молода?
— Не знаю. Завельонована.Я перепрошав — не хотіла йти. Скинула футро. Там холодно, а вона сидить у такій легкій сукні, червоній з білими цятками...
— Проси!

В лютім 1905


 
Наші Друзі: Новини Львова