Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 25 вересня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість

Олівець

Переглядів: 23004
Додано: 22.02.2003
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
ОЛIВЕЦЬОлiвець

Прошу нiяким свiтом не думати, що се я розповiдаю видумку, або що напис на
заголовку сеї повiстки - яка-небудь метафора. Нi, дiло справдi йде про олiвець,
i то не цiлий, а кусник от так, вiзьмiмо, три цалi* (* Ц а л ь - мiра довжини,
2,4 см.) завдовжки. А втiм, як хто скаже, що пiвчетверта цаля, то також не пiду
з ним до вiйта судитися. Але то знаю добре, що чотирьох цалiв завдовжки не
тримав. Се мiг би я, як кажуть правники, "ствердити головною присягою", або, як
кажуть нашi ясеничани *(* Ясеничани - селяни села Ясениця Сiльна (тепер
Дрогобицького району Львiвської областi).), "побожити й заскаритися, на чiм свiт
стоїть". Пiвчетверта цаля, не бiльше, задовгий був герой сеї повiстки. Хоть то
лiт тому чимало, як ми бачилися з ним останнiй раз, себто - як я бачив його, бо
вiн своїм затемперованим * (* Затемперований - заструганий, загострений) носиком
хiба ж мiг мене бачити? А притiм вiн цiлих пiвтора днi лежав у моїй шкiльнiй
торбi, пiд книжками, достоту у тьмi кромiшнiй! Аби не збрехати, то буде тому не
менше шiстнадцяти лiт, - доволi часу, щоб забути й про якого щирого приятеля. А
я не забув про нього, про пiвчетверта цаля задовгий кусник олiвця, в оправi з
темно-червоного дерева, шестигранний i полiтурований нажовто, з срiбним, вибитим
написом "Мittеl" * (* Середнiй (нiм.).)на тупiм кiнцi; з другого кiнця був
затемперований, не надто остро, а не надто й тупо, - саме стiльки, скiльки
потрiбно для сiльського школяра.
В такiм видi лежав вiн одного зимового поранку на снiгу на подвiр'ї ясеницької
школи саме коло стежки, котру протоптали зрана школярi. Се був погiдний, чудовий
поранок. Мороз потискав, мов скажений; у повiтрi лiтали малесенькi платочки
снiгу, зовсiм прозiрчастi, виднi тiльки по дiамантовiм блиску, коли в них
заломався сонячний промiнь. Олiвець не застряг у замерзлiм iскристiм снiгу, а
лежав зовсiм наверха. Його жовта полiтура полискувалася до сонця, а срiбнi букви
"Мittеl" виднiлися здалека. Певно, котрийсь школяр, бiжучи до школи, загубив
його. Вiн так i лежав, простягнувши свiй чорний, заострений носик до стiн школи,
немов силувався вказати кожному прохожому, що там його належне мiсце; немов
просив своїм срiбним поглядом, аби його вийняти з тої хоть гарної, але дуже
холодної постелi i занести до школи, вiдки широко по селу розлягався гармидер
хлопцiв, що дожидали пана професора.
Скажiть же тепер самi на совiсть, що би ви зробили, якби вам лучилося побачити
такого Мittеl'а, i то в подiбнiм, не зовсiм для його "чину" вiдповiднiм
положеннi? Думаю, що 90 % iз вас, не пiдозрiваючи в нiм героя не то повiстки,
але навiть газетярської новинки або мiзерного анонса, пiдняли б його i сховали
попросту до кишенi. Iншi 10 %, запевне, навiть не схилились би по нього.
Я, признатися щиро, належав до тих 90 %, се значить, не пiдозрiваючи нiчого
злого в олiвцi, схилився по нього i, не маючи нiде при тiлi кишенi, вложив його
до шкiряної школярської торби, в котрiй були мої книжки. Але що при тiм було не
зовсiм звичайного, так се те, що я вельми втiшився своєю знахiдкою. Я був бiдний
сiльський хлопець i нiколи ще на своїм вiцi не мав олiвця, все мусив писати тим
проклятущим гусячим пером, котре так страшно капало, бризкало i порскало пiд
натиском моєї руки. А тепер нараз - я знайшов олiвець! Та й ще який гарний!
Правда, я бачив його лише мельком, ще як лежав на снiгу, бо вiдтак, ухопивши
його в руку, я швидко шусьнув його до торби, немов боячися, щоб сонце, котре так
ясно свiтило, не викрало його з моєї руки. А ще друга цiкава штука при тiй
операцiї була та, що менi й через голову не перейшло, аби котрий школяр мiг був
його згубити, - чуєте, - анi через голову менi не перейшло. Де, де, де! Котрий
тут у нас школяр губить олiвцi! То мусив бог зна якийсь незнайомий пан приїздити
до професора, - ну, певно, то вiн, якимось дивним способом загубив той олiвець.
А може, то був гендляр, котрому професор торiк продав корову; може бути, що сей
олiвець лежав тут iще вiдторiк i нiхто його, бiдного, не видiв. А може, вiн упав
уночi з неба враз зо снiгом? Адже ж бабуня казали, що не раз жаби падуть iз
неба; чому ж би й олiвцi не мали падати? Так мiркував я, йдучи через подвiр'я до
школи. Що ж, хiба шестилiтньому хлопцевi не вiльно так мiркувати? А впрочiм -
нi! Менi дуже сподобався той олiвець. Я держав руку в торбi, а вiн був у моїй
руцi, я обертав його гранками сюди й туди, старався вгадати його грубiсть,
вiдновити перед своїми очима його стать, - одним словом, моя фантазiя, мов
мотиль коло квiтки, невпинно крутилася й шибала коло олiвця. Вона насилу
вiдганяла всяку думку, що олiвець мiг належати котромусь школяру, i що, значить,
менi прийдеться вiддати його назад властителевi.
В класi повно вже було школярiв. Деякi сидiли в лавках i бубонiли завдану
лекцiю, хвиля вiд хвилi боязко позираючи на дверi, чи не йде професор. Iншi,
смiлiшi, ходили пд класу, билися, тручалися помiж лавками, мазали рiзнi дива
крейдою на таблицi i стирали їх вiдтак швидко намоченою шматою, котра служила
замiсть губки. За олiвцем нiхто не питав. Се мене дуже врадувало, i я швиденько,
немов крадькома, шусьнув у другу лавку i сiв на своє звичайне мiсце. Виймаючи
книжку, потрiбну для слiдуючої години, я почув у торбi брязк олiвця об шкiру i
весь затремтiв - не знаю, чи з радостi, чи з якоїсь неясної тривоги.
Ось i професор прийшов, почалася наука. Нiчого! Ось i година минула, професор
вийшов, крик i гомiн почався по-давньому, про олiвець нiхто й слова не каже. Я
сиджу, оглядаюся довкола i тремчу, мов злодiй над краденим добром, боячись, що
ось-ось надiйде хтось i зажадає вiд мене олiвця. Але нiхто не жадає олiвця.
Школярi ходять i вчаться, сваволять i товчуться по-давньому. Степан Леськiв, мiй
добрий знайомий, наближується до мене.
- Ов, ти, видно, нинi рахункiв не вмiєш; то-то будеш у шкiру брав! А ще як менi
скаже професор бити, ну, майся гаразд, небоже!
Що за збиточник той Степан! Вiн знає, що рахунки - моя слаба сторона, i любить
не раз подрочитися зо мною. Але я знаю добре, що вiн таки жартом говорить;
притiм нинi я не боюся професора, бо я рахункiв (писати цифри до 100) навчився.
О, ще й як навчився! А хто вчора цiлий день писав пальцем цифри по шибах вiкон,
покритих густою росою?
- Ну, ну, не дуже ти журися моїми рахунками, - вiдповiв я Степановi. - Уважай
лиш, аби ти сам не дiстав у шкiру!
Диво дивне, бiгме, що диво! Я хотiв вiдповiсти Степановi також жартом, з
усмiхом, ласкаво, - а вiдповiв якось так злiсно, гризько * (* Гризько -
сердито.), таким понурим голосом, що аж самому стало погано! Ба, я чув навiть,
як цiле моє лице налилося кров'ю. Степан стояв хвилю передо мною i, не кажучи
нiчого бiльше, дивився на мене зачудуваним поглядом, а далi вiдiйшов, видимо
засмучений тим, що вразив мене своїм жартом. Вiн так мене любив, той лагiдний,
тихий, услужливий i добрий хлопчина! За що я так гризько вiдповiв йому? За що
засмутив його? Вiн же ж говорив до мене жартом, i я не мав нiякої причини
гнiватися на нього!
Такi мислi шибли менi через голову, коли Степан пiшов i мовчки сiв у свою лавку.
То був невеличкий, русявий хлопчина-восьмилiток. Його батько, бiдний селянин,
був сусiд мого вуйка, у котрого я жив, тож i оба ми, хлопцi, товаришували раз у
раз iз собою. Степанiв батько давнiше, кажуть, був багатий чоловiк, але великий
огонь та всiлякi iншi нещастя зруйнували його господарство. Вiн був високий,
сильний мужчина, з понурим лицем, раз у раз схиленим у землю, i говорив грубим,
рiзким голосом. Я мимовiльно якось боявся його i вважав його жорстоким
чоловiком. Зато малий Степан весь удався в матiр, тиху, лагiдну жiнку з ладним
iще, добродушним лицем i ясними сивавими очима. Тому-то не раз, стоячи за плотом
на пастiвнику * (* Пастiвник - пасовисько.), пiдстерiгав я, поки старий Леськiв
вийде з хати, аби бодай на хвилю забiгти до Степана, побавитися з ним. Правда,
ми не раз i сварилися, як звичайно дiти, але нiколи не надовго. Я, гарячiший до
сварки, а то й до бiйки, звичайно перший був i до перепросин, а Степан, усе
однаковий, усмiхався так любо, немов хотiв сказати:
"А видиш, я то давно знав, що ти не видержиш без мене!"
Але тепер, по що я тепер розгнiвався на Степана? Та нi, я чув добре, що я зовсiм
навiть не розгнiвався на нього! Навпаки, його жалiбний, сумний погляд болiв менi
якось, вертiв у моїй дитинячiй грудi. Я стидався чогось, сам не знаючи чого, i
забув про олiвець. Аж коли вражiння остигли i проминули i перед собою побачив я
торбу, в котрiй мої нерви немов чули здалека дотик олiвця, тодi знов моя
фантазiя вернула назад до того предмета i за хвилю про Степана i його сумний
погляд я забув зовсiм.
Знов увiйшов професор, почалася година наукова i поволi проминула; про олiвець
нiхто нi пари з уст.
Третя година мали бути рахунки. Тота висока i страшна наука вiдбувалася таким
способом, що професор викликував одного до таблицi, казав йому там писати
 
Наші Друзі: Новини Львова