Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 10 грудня 2019 року
Тексти > Жанри > Стаття

Нотатки про літературне життя 20-40-х років

Переглядів: 6704
Додано: 08.07.2009 Додав: Гавчик  текстів: 35
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Гавчик
<
1
>
Іван Сенченко

НОТАТКИ ПРО ЛІТЕРАТУРНЕ ЖИТТЯ 20-40-х РОКІВ
(Уривки)

У Куліша вдома був один-два рази в якійсь справі. Чистота в квартирі, у всьому охайність, порядок. Письмовий стіл — чистий, без газет, книжок, паперу й різного іншого мотлоху — відполірований блиск, до того ж не стіл, а столик, як рівняти до справжнього кабінетного стола. Ми тоді жили в Харкові в будинку «Слово». Там був просторий двір і пристойний скверик, навіть з квітами. Там і зустрічалися «олов'яне». І я кілька разів з Кулішем, бо він теж любив там проти сонечка посидіти. Хвильовий, Тичина, Вишня — ніколи в той скверик не виходили. Тоді я часто виводив у скверик своїх ще маленьких дітей, там і з Кулішем зустрічалися. Пам'ятних розмов не було. Справляв він на мене особливе враження: мені здавалося, що з кожного руху його, з виразу обличчя, очей ллється талант, доброта, доброзичливість, лагідність, мудрість. Бути з ним було дуже приємно.
...Повертаюся до Хвильового. Він був комуністом і — принциповим. Зобов'язання, взяте на себе, він вважав непорушним. Принаймні двічі я міг у цьому переконатися напевне. Десь у надрах тих самих 20-х років він написав нову працю, продовжуючи, певне, цикл своїх памфлетів «Україна чи Малоросія?».Цю свою працю він носив і в ЦК, там читали її. Прочитавши, осудили, зобов'язавши Хвильового не поширювати її. Ми йшли з ним вулицею, він розповідав про цей випадок. Спочатку мені, звісно, хотілося попросити його рукопис прочитати. Та це був перший імпульс, зразу ж по тому я відчув, що не маю права цього робити, і ще відчув, що він не зміг би цього зробити, не зміг би поламати свого слова. У ВАПЛІТЕ я прийшов, здається, тоді, коли Хвильовий, Яловий, Досвітній були виключені вже звідти або справа доходила до виключення. І от їх виключили. І тоді та й по тому чимало писалося, що це був хвильовистський маневр, викрут, що, залишивши організацію, він насправді продовжував і надалі керувати нею. Це невірна, упереджена думка.
Мав Хвильовий у ті роки власну теорію про два типи революціонерів. Один тип — романтики. Історія їх випихає на перші місця в моменти, коли точаться бої, ревуть гармати, коли руху набрали мільйонні маси народу. Оця колотнеча і є рідна стихія революціонера-романтика. До цієї групи Хвильовий зараховував і себе.
Гармати стихають, гуркіт колотнечі зникає, настають пореволюційні будні. , і мук, терзань і страждань для романтиків. Вони не знаходять місця в буденщині.
Тоді історія висуває нові лави діячів — господарів буденного дня. Обидві групи непримиренні.
У будень мав сіре якесь, майже непривабне арештантське обличчя. Коли мозок спав, то і вся його істота скніла, і, дивлячись на цього дрібненького чоловіка, завжди абияк одягненого, не можна було і уявити, що з ним стане, коли серця діткнеться святий вогонь неспокою. Перед нами ставала зовсім інша людина, красива, з навдивовижу виразним обличчям, з чорними іскристими очима. Брови чорні, звичайно погнуті, розліталися на всі боки. Видно було, що воістину божественний глагол — його стихія. Ось тоді вибухали дискусії, багаті, змістовні, красиві.
У 1923 році був присутній при зустрічі Хвильового з Павлом Григоровичем Тичиною на квартирі. Хвильовий дуже любив поезію Тичини, цитував його вірші напам'ять. Особливо подобався йому той вірш Тичини, де заєць ромашкам очі розтуляє. Любив його цитувати, не приховуючи свого захоплення. Відомо, тобто колись відомо було, що Хвильовий і Тичина мали ідеологічний конфлікт. Ішлося про деякі думки, висловлені Тичиною в поемі-вірші «Псалом залізу». В цьому своєму геніальному витворі Тичина з різних боків підходить до висвітлення «псалма залізу», бетону — цих символів XX залізного віку. Якщо в IV частині поет говорить про новий, комуністичний псалом залізу, то в першій — про картину світу, яка передувала цьому. Похмурим тонам цієї частини відповідають і ключові рядки — «Ненавидим залізо й мідь...» (цитую з пам'яті). Хвильовий проти цього виставив контртезу: «Кохаємо залізо й мідь».Зараз обох цих творів у мене нема під рукою, тому й трудно сказати, хто з них правий, хто ні. Не думаю, щоб геніальне поетичне відчуття зрадило Тичині — зрозуміло, коли з твору не вихоплювати рядки, а брати його в цілому. Можливо, мав рацію і Хвильовий, адже могло статися й так, що говорили вони в цілому про різні
речі. Відповідь Хвильового була опублікована, Тичина напевне знав її. Як вони зустрілися? Хвильовий хвилювався і готувався до зустрічі, дома були вжитіналежні заходи. Я був тоді молодий, недосвідчений, дуже наївний. Я тежчитав Тичину, знав усе, що він надрукував, напам'ять, благоговів перед ним.Вражав його портрет в окулярах, в пенсне, в яких він не дуже був схожий на ту
демократичну письменницьку братію, з якою я познайомився в колишній домовій церкві Юзефовича. І ось Тичина прийшов, не такий, як усі, і водночас такий самий. На столі в господаря стояло вино й горілка. «Боги тільки вино п'ють»,— думав я, стежачи за великим поетом. Яке ж здивування моє було, коли він,
одгетькнувшися від вина помахом зневажливим долоні, сказав: «Я гіркеньку люблю!» Гіркеньку любив і господар. Змісту розмов не пам'ятаю, минуло жсорок сім років (зустріч відбулася в 1923 році, взимку). Але вони добре білягіркенької присіли, в кімнаті було тепло, затишно, панував настрій симпатії йприязні, який я з приємністю згадую і через оці півсторіччя.
У ті часи Хвильовий страждав частими головними болями, бігав по кімнаті своїм особливим піхотинським кроком, пов'язавши голову біленькою пов'язкою. Одяг. Хвильовий одягові не надавав ніякого значення, терпіти не міг краваток. У окремих товаришів, та й у пресі видрукуване, збереглося фото членів ВАПЛІТЕ. Прийшов у фотоательє і Хвильовий і забув начепити одну дрібницю — краватку. Хлопці її змайстрували з хусточки. Ходив багато літ в сірій обтрьопаній солдатській шинелі і облізлій шапці-вушанці. Ноги любив утепляти. Як усі, хто в гімназії вчився, не любив калош і не носив їх, але утепляв черевики зверху спеціальними накладочками, знав, як їх і звати, та зараз з голови вилетіло (чи не гетри). Красиві краватки і гарні костюми любив носити красень Валеріан Поліщук — високочолий, вродливий з лиця, широкоплечий і водночас високий... Тичина одягався якось непомітно, пригадую лише, що того, 1923 літа носив білий, старанно випраний і випрасуваний старенький кітель з іржавими краплинками.
Пізніше Павло Григорович оселився в одному зі мною будинку «Слово», в одному й парадному. Я — на другому поверсі, він — на п'ятому. Там біля нього зібралася сім'я — брат, сестра, племінники. Павло Григорович виділив собі одну з трьох кімнат. Час від часу я навідувався до нього. Працював він тоді над Сковородою. Щоб ознайомитися і зріднитися з темою, зібрав цілу бібліотеку. Одного разу, зайшовши до нього, я побачив таку картину: всі столи, всі підвіконники, вся підлога, робочий стіл були заслані книжками, розгорненими на потрібних Тичині сторінках. Посередині по лінії «двері — робочий стіл» (він стояв у глибині кімнати) Павло Григорович залишив стежечку. Тоді ж Павло Григорович вивчав вірменську й турецьку мови, до нього ходив знавець цих мов, здається, якийсь турецький підданий. Присутності в будинку Павла Григоровича якось не відчувалося. Навіть на наших сходах, коли він виходив з дому, коли приходив — було невідомо. І в скверику не видно було його, і в дворі, де взимку заливали ковзанку і Хвильовий шаленів на ковзанах. Про Сковороду в той час багато писали. Написав однойменну поему й Валеріан Поліщук, вийшла солідна праця на цю ж тему Дмитра Івановича Багалія, може, іще щось було. І Поліщука, і Багалія я прочитав, враження особливого на мене вони не справили: Сковорода був невловимий для мене
— я так і не дізнався, хто він, що він, який його світ ловив, не піймавши. Пробував читати самого Сковороду, але взявся за це діло невміло, самотужки. І почав читати з тих Сковородиних трактатів, в яких він тільки починав шукати себе. Нічого не зрозумів і кинув. Тим часом для розуміння Сковороди потрібний добрий путівник по ньому. І починати читати слід не з початку, а з останніх його філософських трактатів. Про своє нерозуміння похвалився Тичині, він відповів: «Туману багато в нього, але серед того туману є багато важливих, потрібних досліджень, думок, поглядів». Я повірив Павлові Григоровичу на слово і років сорок до Сковороди не повертався, коли не згадувати сорок третього року. Тоді я працював у Москві, мені випадково трапився під руки том Сковороди, я знову взявся до нього, намагався читати «по-матеріалістичному» і майже з таким самим успіхом, як і раніше. Лише наприкінці 60-х років, потрапивши в сферу інтересів своєї дружини — О.С.Компан, взявся впритул за читання сковородинівського двотомника, не перескоком, а наполегливо, систематично. З-під отого схоластичного туману, про який казав Павло Григорович, справді підвелася постать геніальної людини, пристрасної, одержимої боротьбою проти зла, за людину.
З-під пера Тичини Сковорода вийшов багатший, многогранніший, ніж у Поліщука і Багалія. Та про цього Сковороду вже всі і все знають.
Дружні почуття єднали нас і пізніше, під час і після війни. Розбив їх вересневий пленум СПУ 1947 року, коли Каганович, призначений тоді на першого секретаря КП(б)У, опрацював план поновити події 1937 року на Україні. Розробив грандіозний план чистки організацій і установ України, де, на його думку, окопалися в незліченній кількості українські буржуазні націоналісти. Почав, як звичайно, зі Спілки письменників. Намітив три жертви — Рильського, Яновського, Сенченка. І відкрив по них вогонь з усіх гармат. Пленум тривав три дні — днями й вечорами. За цей час встигло виступити сто двадцять промовців. Кожен з них виходив на трибуну з розтрощувальною, як тоді казали, критикою. Уявляєте, що після всього цього залишилося від нас, зокрема від мене? Іду по вулиці і бачу, як давні знайомі тікають у під'їзди, в підворітні, перебігають на другий бік вулиці. А це вже був рік не 37-й, а 47-й, коли Каганович забажав повернути солодкі події, що мали місце десять років тому. Діставши посаду першого секретаря ЦК КП(б)У, приїхав у Київ і почав безчинствувати. Треба було створити привід, щоб покінчити з тими, хто вцілів у попереднє десятиріччя. Зібрав письменників і почав відновлювати знайомство
— він був першим секретарем ЦК КП(б)У ще в 1924-28 роки. Почав пригадувати: «А, — каже, — пам'ятаю таких і таких мерзотників, таких і таких...» Настрій чорний, гнітючий, безвихідь, задихаються люди в паніці, в безвиході. І тоді щось в рядах письменників замигтіло, хтось спробував підвестись, махнув рукою. І почувся голос Тичини Павла Григоровича. Він залепетав. Точно переказати цей лепет не можна, розшифрувати ж можна так: «Не всі ж такі злочинці.Були й інші, як, наприклад, я. Це ж я тоді написав «Партія веде!». Сатрап глянув в бік сміливця, пізнав, певне, і — милостиво усміхнувся: «А, пам'ятаю». Коли Павло Григорович те промовив, я зрозумів, що він відскочив від мене, крикнув, як Галушка: «То не я вам потрібний, а він!» Прости йому, Господи, на страшному суді! («Я» — тут не тільки Сенченко, а всі присутні, на кого падало звинувачення Кагановича). Геніальний поет, як і всі ми, в хвилину небезпеки показав себе мізерною, легкодухою людиною. Переконаний, що ні Хвильовий, ні Куліш — так не зробили б!
Ось тоді тріснула пружина й у наших взаєминах із Тичиною. Він відсторонився настільки, що навіть через десять років після того пленуму, зустрівши десь у Спілці, не помічав мене і дивився в мій бік як у порожнечу. Але одного разу ми все ж зустрілись, він тоді ще міністром був. Гуляв я над Дніпром і, виходячи на дорогу, зустрівся з Павлом Григоровичем. Метрів за двадцять стояла його машина. Знайшов сили привітатися зо мною, і, більш того, люб'язно запропонував підвезти до міста. «Чорт з тобою, — подумав я,
— дати ногам відпочити — річ непогана». Бо таки справді був стомлений, і погодився. Люб'язність оця мене аніскілечки не здивувала, здивувало інше, здивував сам Тичина. У ньому з'явилося те, чого я раніше не помічав. Щоб дійти до машини, треба було пересікти дорогу. Почали пересікати, і тут я витріщив очі від подиву. Павло Григорович не йшов, а ніби танцював, виробляв якісь дивні піруети, робив такі рухи, немов обминав незриму мені перепону. «Що з вами, Павле Григоровичу?» — спитав я. Він із стражданням на обличчі показав мені на мурашок, що густо мережали потріскане асфальтове покриття. Поглянув я на його страдницьку постать і — подарував йому все. Він боявся завдати кривди кузочці, що ж тоді говорити про людину! Це була остання наша близька зустріч. Потому бачилися німо, лише здалеку. Я почав уявляти його як найніжнішу, найдорогоціннішу квітку, якій долею приречено було потрапити в сталінську катівню. Це людину зламало, покалічило, знівечило, вбило. Та я помилився. Він знайшов у собі сили випростатися. Викликав його якось до себе Скаба (не тільки його, а ще й Смолича, Миколу Івановича Супруненка і ще когось четвертого), розповів щось про теревені зарубіжних націоналістів і запропонував написати статті, кожному в своєму плані, про розквіт української освіти, культури і про ту довершеність, якої домігся в розвитку ленінської національної політики на Україні Андрій Данилович Скаба. Вислухавши все це, Тичина скипів. «Ви брешете, — сказав він у вічі «меценатові».
— Ви все це робите на словах, а на ділі докладаєте всіх зусиль, щоб зробити навпаки!» Тичині, звичайно, не бракувало фактів. Скаба і «скабісти» підносили їх Тичині в необмеженій кількості і тоді, коли він був міністром освіти, і тоді, коли ходив у чині Голови Верховної Ради республіки. І тепер усе це він виклав перед «меценатом». Це абсолютна правда. Мені про це розповідав Юрій Корнійович Смолич, що був при цьому присутній. Скаба, звісно, розсердився. Тичина попав в опалу, та ще й як! Незабаром мало святкуватися його 75-річчя. Та Андрій Данилович подбав про те, щоб свято обійшлося без нього. Не прийшов. І зробив ще й так, що про ювілей не дізналися республіки (зокрема Білорусь, Вірменія, Казахстан).
Ну, а Тичина зостався Тичиною.
Минули літа, п'ять насичених важливими подіями років. За цей час померло ВАПЛІТЕ, зник «Літературний ярмарок», перестав існувати й «Пролітфронт». Я був членом усіх цих організацій, але не ініціатором. Оргробота ніколи мене не принаджувала. Я не знаю, як і коли зародилося ВАПЛІТЕ (ввійшов до нього пізніше), не знаю і того, як зароджувалися «Літературний ярмарок», «Пролітфронт». Але ініціаторами їх були люди, яких я любив, довіряв, з якими просто зжився, в тодішньому Харкові з ними не можна було розминутися, бо на початку 30-х років навіть жити почали під одним дахом. З Хвильовим мене пов'язувала давня закоханість у автора «Синіх етюдів»; з Досвітнім я здружився на полюванні; глибока пошана мене в'язала із Тичиною; з Копиленком я потоваришував ще з 1912 і Панчем 1923 років. Близьке знайомство пов'язувало з Михайлом Йогансеном, Яновським, Юрком Смоличем. Перед Кулішем я благоговів і любив його. Ці люди в основному і становили актив і ВАПЛІТЕ, і «Ярмарку», і «Пролітфронту», хоч, звичайно, дехто виходив із цього гурту, дехто приєднувався. Я добре почував себе в цьому товаристві, любив його, адже іншого в мене й не існувало. Були якісь тертя між ними? Крім випадку з Тичиною, — не пригадаю. І ось взимку 1932 року трапився той випадок, який потряс мене, про який і зараз я не можу спокійно згадувати. Серед дня у Хвильового збиралося його товариство, було багато людей, серед них Куліш і Досвітній. Я жив близько з Миколою Григоровичем, то й собі побіг зі свого другого поверху до нього на третій. Там було гамірно, весело, вступив у розмову. І раптом, не пам'ятаю вже в якому зв'язку, Досвітній накинувся на мене: «Ти хто такий? Де ти взявся?» (Такий ідейно мізерний, шкідливий носій всякої нечисті! При цьому підрозумівалося^що він якраз навпаки), — і таке в цьому роді. Він не був п'яний, взагалі того дня не було там п'янки. Я остовпів. Як же ти запитуєш, хто я, коли я разом з вами топчу літературну ниву ще з 1921 року!? Як же ти запитуєш, хто я, коли, змагаючися з цензорами, друкував у своєму журналі мої писання? Скільки разів ми зустрічалися за чаркою і так просто в гостях у когось із нас! Це ж ціла третина мого життя — 12 роківі І раптом — хто ти, звідки ти?
Це були важкі часи для цієї групи людей. Виходило так, що, незважаючи на всі зусилля, якась сила відкидала нас набік. І, мабуть, вони знесилилися, почали шукати винного. Виходило так, що неначе тим винним мав бути я! Досвітній того року взагалі чогось змінив ставлення до мене, зокрема — коли працював у Всеукомдрамі — він головою, а я — секретарем секції — кинув необгрунтовано кілька різних грубих зауважень на мою адресу. Пояснень я не просив: розійшлися — і все. Тепер я знову бачив його проти себе вороже настроєного, з розчервонілим, аж темним, обличчям. «Ми взагалі не знаємо, хто ти, що ти!» Оговтавшись трохи від несподіванки, я обернувся і мовчки вийшов з кімнати. Дуже хотілося гукнути йому: «Ех ти, банкрот! Ех ви, банкроти!» Та не сказав. Серед них був Куліш — а він тільки входив у творчий зеніт. Який же він банкрот?! Так і розірвався мій довгорічний зв'язок з Хвильовим,Досвітнім. Куліш залишився при своєму давньому ставленні до мене. Не раз заходив до мене. Один такий візит я запам'ятав на все життя. Після свого перебування на ХПЗ я поїхав у Луганськ на завод Жовтневої революції писати історію цього заводу. Прожив там рік, час од часу навідуючись додому. Працював на цьому заводі я від травня 1933 до січня чи березня 1934 року. В грудні 1933 року я приїхав на кілька днів додому. Було моторошно. Йшли безконечні арешти. Наш будинок «Слово» з обох входів патрулювався філерами. За час мого перебування в Луганську зникли навіки Григорій Епік, Валеріан Поліщук, Василь Вражливий, Іван Падалка, Андрій Панів, Євген Касяненко, Павло Лісовий, Сергій Пилипенко, Володимир Коряк і багато-багато інших людей. Хто залишився, ходили як приречені, з чемоданчиками напоготові. Надвечір'я було важке, холодне, сіялася мряка. Подзвонили. Це зайшов Микола Гурович, у білих валянках, у теплому хутряному напівкожушку. Ввійшов стомлено. Скинув шапку, сів коло столу, збоку. Відсапався (він був хворий на серце — шість років війни далися взнаки), сказав: «Ось що, Ваню, всіх беруть, певне, візьмуть і мене. То я вам скажу, і це знайте: ніде й ніколи я не виступав проти Радянської влади, ніколи й нічим не провинився супроти неї». Ці слова запали мені глибоко в серце. Що я, проте, міг сказати йому, коли і в мене побачив він готовий чемоданчик? Я йому відповів: «Шанси у нас рівні. Тож коли щось зі мною трапиться, то знайте, що і я нічим не провинився супроти Радянської влади». Коли в перших місяцях 1934 року я повернувся додому з Луганська, ні Куліша, ні сім'ї його вже не було в «Слові».
Хвильовий любив повторювати слова Єсеніна «Все пройдет, как с белых яблонь дым». Ніколи, навіть вдома, не був спокійний, все бігав по кімнаті, часто спльовуючи.
В ті роки в обох у них попідростали дочки, яких вони, крім іншого, навчали й музики. Обидві дівчинки грали добре, в тому числі й Бетховена, зокрема «Патетичну сонату». Сонату цю обидва дуже любили і не раз, зібравшись, прослухували у виконанні падчірки Хвильового — Люби Уманцевої.
Хвильовий був легкий, спритний, з незвичайною віртуозністю ганяв на ковзанах взимку на нашому дворовому катку. Кататися на цей каток виходило багато людей, але хто ще, крім Хвильового, добре катався, не пам'ятаю.
Пилипенка називали: «Папаша, дайте папіросу і руб». Він, як і Хвильовий, умів гуртувати навколо себе людей, тільки інакше: побачитися з ним приходили в «Плуг», до Хвильового — й додому. Виходить, у Хвильового було більше домашності, камерності і, мабуть, демократичності. Солдатська благенька шинелька Миколи Хвильового не становила ніякого рубежу між нами, молодшими, і ним. Молодшими, тому що він був набагато старший, скажімо, за мене, мав народження, здається, в 1891 чи 93 році. Крім формальної старшості, була ще й інша: шість років фронтів! А це — зовсім інший, незмірно багатший внутрішній досвід. І все ж — рубежу не було! А між нами, молодшими, і Сергієм Володимировичем рубіж був. Може, тому, що він завжди був при звучній посаді — редактор газети, директор Інституту літератури? Хвильовий же був вільний птах, без якоїсь регламентованої професії, вільний художник, богема, чи що! І, проте, в ньому сиділа безодня енергії, винахідливості, ініціативи. Більшість з того, що хвилювало літературну суспільність 20-х років, походило від Хвильового, він був ініціатором створення не менше як з півдесятка літературних організацій. Пам'ятаю, як на початку 20-х років він носився з ідеєю «федерації». Можливо, навіть вийшла літературна збірочка під цією маркою. Пізніше морочився з «Гартом», не елланівським, а своїм власним, ще перед Елланом, і т.ін. Він же автор памфлетів, опублікованих у 1925 році в «Вістях» чи в додатку до них, що наробили стільки шелесту. Він же — засновник ВАПЛІТЕ, «Літературного ярмарку», «Пролітфронту»... Людина невичерпної ініціативи й енергії! Цікава одна особливість. Він був лише майстром початку. Почне, а закінчують уже інші. «Гарт» від Хвильового перейшов до Блакитного, звідти до Микитенка. ВАПЛІТЕ почав він, закінчував Куліш, а «Літературний ярмарок» закінчував Григорій Епік...
Хвильовий і Блакитний. Про суперечки між ними нічого не знаю. Запам'ятався, проте, такий факт. Коли Блакитного поклали в лікарню в Померках, Хвильовий почав організовувати одвідування хворого Еллана. Ходило не менше як чоловік з десять: Тичина, Куліш, сам Хвильовий, Копиленко, Йогансен. Я не ходив, чимось був зайнятий. Закликаючи товаришів до поїздки в Померки, він, це я сам чув, висував такі аргументи: треба одвідати хворого товариша, показати йому, що він не сам, що всі ми з ним, що справа, за яку він бореться,
— і наша справа.
Безперервна організаційна пропасниця Хвильового, з одного боку, і раз на довгий час визначена організаційна форма у Пилипенка. «Плуг» був заснований в березні 1922 року і проіснував з єдиним незмінним головою Пилипенком до 1932 року, до розпуску всіх організацій. «Плуг» був воістину «Земле моя, всеплодющая мати». Він виростив кадри, якіі лотім, пізніше, заповнили ряди ВУСППУ, ВАПЛІТЕ, «Молодняка», «Західної України» ще й «Трактора» — була й така письменницька організація. Через «Плуг» пройшли Панч, Усенко, Копиленко, Сенченко, Василь Вражливий, Володимир Гжицький, Бедзик, Шмигельський, Савка Божко, Кириленко і багато-багато інших! Ще треба сказати ось що. На початку 20-х років своє помешкання мали, по суті, лише плужани: це величезне напівпідвальне приміщення в Селянському будинку. Тут щотижня відбувалися уславлені плужанські «понеділки». Аудиторії збиралося від 50 до 100 чоловік. От сюди й приходили «понеділкувати» і виступати і неплужани. Зокрема я пам'ятаю в цій аудиторії Павла Григоровича Тичину. Того вечора з читанням свого оповідання виступив Василь Вражливий. Вислухавши, Павло Григорович сказав: «От уже готовий письменник!» У цій же аудиторії з читанням своїх новел з циклу «Сині етюди» виступав, і не раз, Хвильовий. Після одного з таких читань ходячою цитатою стали такі його слова: «А сосни гудуть, гудуть. Чого так сосни гудуть? Ах ви, сосни мої, азіятський край!»
«Плуг» щоразу обновлявся й існував далі. Вели його — Пилипенко, Биковець і чергові висуванці. Незмінним членом «Плуга» був Андрій Васильович Головко й Андрій Панів. Я у «Плузі» перебував з березня 1922 року по серпень 1926 року, коли перейшов у ВАПЛІТЕ.
Михайло Яловий — загадкова людина. Широколиций, привітний, з постійними перескоками в громадському житті. Ось що я про нього писав у 1927 році в «Подорожі до Червонограда»: «Михайло Яловий — екс-голова Конградської Ради робітничих, солдатських та селянських депутатів, екс-редактор «Бідноти», екс-редактор «Червоного шляху», екс-президент ВАПЛІТЕ, поет, драматург і романіст, симпатична людина й товариш».
Є люди дивної організації. От як Володя Сосюра. Поет це був, без сумніву, геніальний, і ніхто, крім Миколи Куліша, не міг так брати слухачів в свої руки, як Володимир,- Володя Сосюра. Та ось він встряє у спірку. Його вихідна позиція: А не є Б. Тим часом опонент зробив блискучий хід, кинув сніп феєрверочних аргументів, і Володя вже гукає у захваті: «А так, так! Так я ж і говорив, що А тотожне значенню Б». У Хвильового навпаки. Чим яскравіший феєрверк доказів у його опонента, тим гарячіше починає працювати його мозок. Така дискусія відбулась, між іншим, і після прем'єри п'єси Миколи Куліша «Мина Мазайло». Слабким пунктом п'єси я вважав те, що зміст її надто прив'язаний до інтересів однієї країни. Хай мовні проблеми, порушені автором, є пекуче актуальними на Україні. А поза нею? Як їх сприймуть десь за кордонами нашої землі?
Я мав на увазі такі європейські країни, як Франція, Англія, Німеччина. І мені здавалося, що мої аргументи неспростовні, здавалося, що загнав я свого супротивника в глухий кут. Та він стих лише на одну мить. Ось брови його крилами розлетілись, очі засвітилися, мовби сипнули іскрами. В наступну мить він уже йшов у атаку. Хай Європа, Франція, Англія. Так! А хіба ж світ починається і закінчується Європою? А ви можете мені сказати, яке враження п'єса Миколи Гуровича може справити в Єгипті, Алжирі, в Марокко, в Індії, в інших колоніальних країнах?
Час той був неспокійний. В Алжирі і в Марокко точилися війни, спалахували повстання, трусило у визвольній лихоманці Єгипет...
Що я міг сказати супроти цього, коли світ потрясали національно-визвольні змагання колоніальних поневолених народів? І справді, як знати, як би в тих умовах прозвучала ця п'єса геніального Миколи Гуровича?!
Був фаталіст. Твердо знав, що загине тринадцятого числа. Мав колосальну інтуїцію. Акції по колективізації країни своїми масштабами повинні були захопити його. Прийшов час знести з обличчя землі тисячолітні копиці мужицького гною. І Хвильовий начебто ожив. Зв'язався з газетами, подався у відрядження, був свідком потрясаючих картин. Пам'ятаю, після однієї такої чергової поїздки хтось із компаньйонів по поїздці, здається, Епік Григорій, захоплено розповідав про апокаліптичну картину спалення на вигоні церковного устаткування — аналоїв, престолів, хоругов, ікон, іконостасу і василькових віничків, якими священик обпорскував парафіян свяченою водою. Гриць запалювався. Горів. Хвильовий сидів блідий, зосереджений, дивився кудись через голови. Вигляд такий був у нього, немовби спинився над безоднею. І вже більше не їздив. До цієї теми не повертався.
Він взагалі любив випити. З друзями, щоб було весело, людно, з гомоном,з піснями. Але випивав він від нагоди до нагоди, від іменин до хрестин.
То колись. А тепер: була нагода випити в громаді — пив у громаді, не було такої нагоди — випивав сам і все розстібав комір сорочки, немов йому душно було. Бачили, як він п'яний спав на території Шатилівської лікарні під парканом. Насувалася зима з 1932 на 1933 страшний рік. Вулиці міста заполонили постаті охлялих, голодних людей, які тинялися від будинку до будинку, рилися в смітниках, сідали відпочити під парканами, і більшість їх там і знаходили вічний відпочинок. Хвильовий посірів, став маленький, поводився, як загнаний звірок. Жив у присмерку, коли ж з'являлася якась спромога — улаштовував цілонічні бучі, оті учти під час чуми.
Роман його (Хвильового. — Н.Д.) «Вальдшнепи» прочитав увесь. Хто не читав цього твору, той не може скласти повного уявлення про Хвильового. Особливий талант, гострий, витончений. Зміст уже випарувався з голови, залишилося враження: повен світла, неба, Дніпрових просторів (дія відбувалася на лимані). Люди розумні, живі, діють, люблять, страждають. Прочитавши рукопис, я подумав: «Буде великим нещастям для нашої літератури, коли його заборонять». Заборонити його не заборонили, але світу роман не побачив з інших причин: ВАПЛІТЕ припинило своє існування, а з ним і журнал, де він почав друкуватися. Відгуки, які з'явилися після публікування перших розділів роману, я вважаю несправедливими, бо були продиктовані групівщиною, адже було модно лаяти все, що з'являлося з-під пера ваплітян. Лаяли Сенченковий «червоноградський цикл», лаяли п'єси Куліша, навіть «Патетичну сонату», лаяли все, що приносив у видавництва Яновський, у тому числі «Чотири шаблі», і надто — «Вершників».
З Юрієм Яновським у ті роки ми жили поруч на одній площадці. Після родинних конфліктів Григорій Епік розлучився зі своєю першою дружиною. Відбувся обмін. Вона перебралася в квартиру Яновського, а Юрій Іванович оселився в одній з кімнат трикімнатної квартири Епіка. Це на тій-таки площадці, де була й моя квартира. Юрій Яновський був хворовитою людиною. У нього було не все гаразд з нирками. Після трепанації черепа в районі вуха трохи недочував. Був високий, вродливий, страшенно працьовитий, однолюб, з вишуканим смаком, тонким розумом. Роки 1933-1937 були жахливі, він відсторонився від того, що діялося навколо, дотримувався однієї філософії — працювати, працювати, працювати. «Вершники» він написав у ті страшні роки і був битий за те...
Жив у ті часи такий собі письменник Іван Улянович Кириленко, людина одверта, по-своєму чесна, але малописьменна, до того ж украй зіпсована владою. Він колись працював секретарем Г.І.Петровського, потім на відповідальних посадах у редакціях, нарешті став одним із лідерів ВУСППу. Я з ним був знайомий ще з найдавніших плужанських часів, були на «ти», провели разом не одну годину. Десь на початку 30-х років, якось зустрівшися, ми за давнім звичаєм розговорилися. Він саме був на вершині адміністративного успіху і аж цвів од задоволення. Почали розмовляти про силу влади, про її принаду, про втіху до запаморочення, яку вона дає. Я, пам'ятаю, спитав: «А як ти себе
почуваєш, не забув іще про те, як ходити ногами по грішній землі, простою людиною, без чинів і звання?» І він відповів: «Не уявляю такого життя. Мені або бути при владі, або не жити!» Сильно і чесно сказано. От оцей Іван Улянович і був однією з вищих інстанцій, над Яновським зокрема. Він осудив його чарівну поему «Чотири шаблі», кидав громи й блискавиці на «Вершників». «Знаємо, які це вершники! Віддайся їм на волю, то й завезуть, знаємо куди!» З гарної, чулої людини виробився чиновник, кар'єрист, якому було байдуже до літератури, якому було начхати на все, тобто якому, щоб утриматися на своїх позиціях, потрібно було увесь час чхати на все, гримати, виявляти пильність, тобто раз у раз брехати, зводити наклепи. Без цього утриматися на своїй адміністративній вершині він не міг, його збили б звідти інші, меткіші, енергійніші, отакі, як Ілько Стебун. І він молотив направо-наліво, заробляв свою посаду, уніформу, становище.
(Був у Івана Кириленка і товаришок йому під пару — «ідеолог і тодішній цар і бог в літературі», засвідченням Д.Гуменної [21]: «...диктатор і деспот серед літераторів Іван Микитенко. Вкрав чужу п'єсу про безпритульних і надрукував її під своїм прізвищем, що дало йому літературне ім'я та гроші. ...Батько «найпролетарськішого» тоді письменника Івана Микитенка мав свого часу 500 десятин землі, то ж син і пнувся, і вилазив зі шкіри, і біг по трупах, щоб довести радянській владі свою щиру відданість...»)
«Знаємо, які то вершники!» — згадав цю кириленківську фразу, і в уяві постали інші часи, пов'язані з 47-м роком, коли Каганович докладав всіх сил повторити тридцять сьомий рік на Україні ще раз. Він, як звір, накинувся на Сенченка, Рильського, Яновського. За розпорядженням, т[ак] з[ваний] вересневий пленум СПУ три дні підряд трощив ту трійню. Та сатрапові здалося, що трощили мало й не так. На другий чи третій день після того пленуму він зібрав у приміщенні ЦК збори київської інтелігенції, де він знову громив, гримав, молотив найбільше Юрія Івановича і його роман «Жива вода». Нарешті скрикнув на адресу критиків Яновського: «Хіба так критикують?! Я вам покажу, як слід це робити! Іване Дмитровичу (це до Назаренка), візьміть на столі в мене примірник роману!» Ух, як же чкурнув Іван Дмитрович! Я думаю, йому й зараз соромно згадати, як він побіг трюхачка, не пішов, а побіг трюхачка через сцену в кабінет Кагановича. Не знаю, як іншим, а мені було й соромно за Назаренка, і кривдно — адже ж це секретар нашого українського ЦК! Так ото він побіг і через мить тим же самим способом повернувся назад. Каганович узяв книжку, розгорнув її, знайшов потрібний абзац, почав читати. В абзаці йшлося про те, що надійшла весна, що війнули теплі вітри і з вирію почали повертатися журавлі. (Чи, може, навпаки було, може — осінь прийшла і ті журавлі зібралися в ірій; не пам'ятаю уже, а книжки звіритися нема під руками.) Прочитав цей «страшний» абзац Каганович, одвів руку, скрикнув: «Чули про журавлів? Знаємо, які це журавлі!» На вищому і на нижчому щаблях тієї пекельної машини жили одними думками і висловлювалися одними й тими самим формулами: «Знаємо, які вершники! Знаємо, які журавлі!»
Між іншим, з тією критикою Кагановича стався конфуз. Розмахнувся
рубонути, а коли почав рубати, забракло уміння. Поступово нахабний брутальний тон обернувся на якесь невиразне белькотіння, сатрап не натренований був аналізувати літературні твори, заздалегідь же не звелів холуям підготувати текст виступу і тепер не знав, що казати. Відбувся якимись дешевенькими беззмістовними загальниками.
Василь Вражливий. Справжнє прізвище Штанько. Був він гарний письменник, ініціативний. Сподобались йому чомусь Каспій, прикаспійські простори, він і поїхав туди на розглядини. Захопився підготовкою у тому краю до видобутку нафти, написав дуже гарний свіжий роман, який, коли не помиляюся, називався «Эмба Нефть» чи «Емба Нафта». Але роман вийшов уже в тяжку пору, коли кривавий собака Сталін дірвався до влади, позагризав усіх своїх можливих супротивників і почав винищувати всіх можливих, гаданих супротивників. Робилося все це в обстановці тяжкого фізичного й морального терору. Він був винахідливий. Винаходив все нові й нові демагогічні гасла, всі свої нові кошмарні злочини провадив під прапором боротьби з ворогами народу. Кінець кінцем і сам народ був оголошений «ворогом народу», і, щоб поквитатися із ним, кривавий кат організував два голоди на Україні і в південних районах Росії, на Кубані і в Казахстані. Протягом років 1934—1938 по Україні, по її містах і селах, гуркотіли спеціальні тюремні машини, т[ак] з[вані] «чорні ворони», хапали свої жертви. Хто потрапляв туди, як правило, назад не повертався. Заарештованих морили голодом, піддавали страшним тортурам, розстрілювали тисячами і десятками тисяч із кулеметів, топили в старих баржах у Білому морі, біля берегів Соловецького монастиря. Зокрема там були потоплені Григорій Епік, геніальний наш драматург Микола Куліш, видатний режисер Лесь Курбас, Топили їх в інших північних і далекосхідних морях. Десятки, сотні тисяч людей, і все це — вороги народу!
У цей час якісь провокаційні сили організували переїзд західноукраїнської інтелігенції з Польщі в Радянський Союз. Це була сталінська диверсія. Він давно носився з думкою переселити українців у Сибір1, а інтелігенцію її винищити. І ось в середині тридцятих років взявся за здійснення своєї програми. Обдурені провокаторами, з Галичини на Україну, зокрема в Харків, переїхала ціла група західноукраїнських інтелігентів і літераторів. Серед них — Василь Бобинський з жінкою і дітьми і відомий письменник Антін Крушельницький зі своїми двома дорослими синами. І сотні інших.
Після того, як Василь Вражливий розлучився з жінкою, у нього вивільнилася одна кімната, де й оселився з синами Антін Крушельницький. Сталінські «чорні ворони» розправилися з Крушельницькими, тоді прискіпалися до Вражливого. Вони завжди знаходили привід для розправи. А тут і ламати голову довго не доводилося, бо, бачте, Василь Вражливий організував на своїй квартирі явочний пункт для шпигунів і диверсантів. І молоду людину, чудового письменника,віжу, благородну, творчу людину було знищено. Взяли, і звідти він, як і десятки та сотні тисяч інших, не повернувся. Де вони його діли: чи голодом заморили, чи розстріляли з кулеметів, чи потопили в старій баржі — хто про це знає?
Дер Ністер. Єврейський поет. Був знайомий з ним років з десять. Справжнє прізвище — Каганович. Стримана, замкнена в собі людина. Коли ж розворушиш — оживає.
З ним була зв'язана трагікомічна історія. Коли в середині тридцятих років почали викривати ворогів народу, то харківська письменницька організація вирішила не бути останньою. Керували нею тоді Леонід Юхвід й Іван Плахтін. Критикували з притиском, розтрощувального матеріалу не шкодували. Потім комусь із них, не знаю саме кому, спало на думку провадити чистки з участю народних мас, сказати б, представників трудящих низів. А де їх візьмеш, коли харківське відділення знало лише двох чоловіків з низів отих — двірника з будинку «Слово» Якима (Петимка) і кербуда (прізвище забув). (Болдинер — я пам'ятаю, бо його прізвище стоїть, як понятого, на протоколі арешту батька. Був він гидкою людиною, і покійна мати боялась його.) Був він колись бухгалтерським працівником якогось видавництва, здається, «Вістей». Отож бухгалтер з професії. Перед початком засідань обранці з низів проходили відповідний інструктаж у керівників Спілки. От прийшла черга Дер Ністера стати перед трибуналом. Виділений правлінням доповідач, тобто прокурор, обвинувач, слідчий, виступив з відповідною промовою, а що фактів ніяких не мав, то здер їх з стелі. Щось плів про модернізм, імажинізм, футуризм і подібне. Виступ був громовий, та цього, звісно, було мало. Мав настати пік, зеніт дійства, і тоді ото на сцену були спущені Яким і кербуд. Яким ступив на сцену бадьоро, та поки підійшов до трибуни, забув свою всю програму. Запикав, замикав, нарешті сказав, адресуючи виступ Дер Ністерові: «Як ото той сказав, то такий він і є!» — та й сів на своє місце («той» у його промові означало — промовець, обвинувач, прокурор, слідчий). Слідом за ним кербуд виступив. Товстий, дурний, нахабний... Цей став на трибуну і вигукнув патетично: «Та що ви з ним цяцькаєтеся?! Та ж він символітик! Символітик, кажу, чуєте, символітик!»
Цей геніальний виступ зрозуміли тільки агенти НКВД, які раз у раз були присутні на вечорах, засіданнях, зборах Спілки. Інколи такі розтрощувальні збори були підігнані під кульмінаційне дійство. Ледве в приміщенні відлунювали голоси анафеми, як завіса роздиралася, на авансцену виступала сталінська агентура, оточували жахливого злочинця, вели. Біля парадного вже чекав т[ак] з[ваний] «чорний ворон», будь він навіки проклятий. Дер Ністера з якоїсь причини не заарештували тоді, заарештували років через 12 пізніше, але вже тоді, коли він разом з іншими єврейськими письменниками переїхав в Москву. Чи інкримінували йому Якимів виступ, чи ні, не знаю. Можливо, аргументи кербуда мали більшу силу. Цікаво, що той кербуд, який виступав проти Ністера, сам був євреєм.
Михайло Биковець. Журналіст, бистрий на перо, який з незрівнянною оперативністю і майстерністю обслуговував сьогоднішній день. Людина діла.Це на ньому довгі роки тримався «Плуг» і його орган «Плужанин». Численні свої опуси підписував здебільшого псевдонімом Марусик, а частіше — урізаним прізвищем і ім'ям — Мих. Бик. чи Бик. Мих. Жартуючи, літератори вигадали йому ще кілька таких прізвищ: Мих Хим, Хим Мих, Мих Киб, Киб Мих тощо. Велетенської працездатності людина. Останні роки до арешту працював над біо-бібліографічним словником, склав величезну картотеку, яка займала цілу шафу. Після арешту хтось все це викинув у підвал «Слова». Йшли люті арешти. Тероризовані люди, перед якими маячили постаті філерів, що з усіх боків оточували «Слово», і «чорні ворони» мовчазно проходили повз тих повних цупко і дбайливо пов'язаних папок. Не до того було. Та що сирові неопрацьовані папки! Загинула величезна колекція портретів передових діячів мистецтва й культури кінця 20-х років геніального Анатолія Галактіоновича Петрицького! І це вже не на приватній квартирі і не в сирому підвалі опального будинку, а в мистецькому сховищі, на очах у всього суспільства, якому, проте, теж не було ніякого діла до того бузувірства — над кожним висів дамоклів меч, невідомо було тільки, коли він впаде... Кажуть, що начебто розпорядження про знищення колекції віддав культпроп ЦК і пізніше — міністр освіти Андрій Хвиля, що, звісно, не врятувало його.
Закінчив Биковець Кобиляцьку гімназію і далі не вчився. Одного разу у нас з ним виникла цікава розмова. «Ой, дивися, Михайле, суспільство стає щораз освіченіше, нові люди потоком ідуть з університетів, інститутів... Гляди, не сядь на мілину з своєю гімназією», — сказав я. «Про це я знаю, — відповів Михайло, — і склавши руки не чекаю удару. У мене своя система удосконалювати свої знання, будь певен, мілина мене не страшить! Якщо суспільство щороку в своїх знаннях підіймається на п'ять сантиметрів, то я намагаюся піднятися на сім-десять сантиметрів, так і буду йти попереду!» У нього була гарна бібліотека, читав він багато, працював теж як оперативний працівник в «Плузі», в «Плужанині» він був незамінний. Писав, не усамотнюючись в кабінеті. В той час для плужанства характерна була «купність», кабінетне домашнє життя було вдивовижу, в своїх селах ми завжди і скрізь купчилися, збиралися на гулянки, гуртувалися. Цю звичку принесли в перші часи і в «Плуг». Дома всиджували ледве до 1—2 години, далі зривалися і спливали у свої кошари. Таких було кілька. Спочатку редакція газ[ети] «Селянська правда», де ми неймовірно заважали працівникам робити газету, не розуміючи, звичайно, цього; далі — в приміщенні «Плуга», на Пушкінській, в тому будинку, де розмістився комбінат Фурера «Радянське село». Друга година — і в «Плузі» вже повно. Діла не було, то сходилися без діла, як на вечорниці, тинялися по коридорах, по кімнаті, відпочивали на підвіконнях, на двох стільцях, що мала редакція «Плужанина». Крім Сенченка, тут часто товкся Копиленко, Іван Шевченко, Антін Дикий, Пилип Голубничий, Анатоль Гак. Тиняються з кутка в куток, щось говорять, сперечаються, а Мих Бик, Бик Мих, Киб Мих, Мих Киб, Марусик сидить за столом, він був секретарем журнальчика, власне, справжнім його редактором, кидає репліки, зауваження і водночас — опрацьовує кореспонденцію розбірливим гарним почерком, без поправок, без переписувань,отож писав відразу начисто. Більшу половину перших номерів журналу «Плужанин» (здається, спочатку він «Плугом» називався) написав сам Михайло Биковець під різними псевдонімами, за що йому велике спасибі!
Любив Кубань, часто їздив відпочивати на Кубань, десь у нього були знайомства, розповідав, як косив сіно, громадив, як возив його на таких самих гарбах, як і у нас, на Кобиляччині. Поетом у вузькому значенні слова не був. У ширшому треба ж справді бути поетом, щоб, маючи такі практичні ділові нахили, застряти в редакції журнальчика на якісь півсотні сторінок. Адже ж міг чоловік буть правителем справ якого завгодно міністерства, директором якої завгодношколи, технікуму, заступником міністра по організаційних питаннях чи в справі масової роботи. Міг бути незамінним працівником енциклопедії, статистичного бюро! Просто Кобиляки не привчили його до масштабного мислення, з Кобиляк в «Плуг» потрапив, де панували ті ж самі традиції. Жаль. А міг би, як Білик-Рудченко, піднятися до генеральських апартаментів. З ним було легко, не літав чоловік у високостях, був наскрізь земний, тому не лукавий, щирий, прямий. В особистому житті йому не таланило. Товаришування з сестрою Досвітнього ні до чого не призвело, розійшлися. Вже маючи понад тридцять років, зустрівся з жінкою, в яку молодим був закоханий, на той час вона вже була вдовою, мала сина. Перевіз до себе. Жили, жили якісь там два-три-п'ять років (скільки саме, забув) та й розійшлися, на перешкоді її дитина стала. Зрозуміла жінка, що з Михайла батька синові не буде, й пішла. Для неї найсвятішою річчю було щастя дитини, «а я вже якось доживу»! Михайло сумував, та зарадити не міг, видно, виховувати чужу дитину не така проста річ. А її любив і шкодував, що так сталося.
Загинув у застінках, як і тисячі та сотні тисяч інших.
Володимир Коряк. Десь весною двадцять третього чи двадцять четвертого року я пішов у Харківський загородній парк. Механізованого сполучення тоді не було між містом і парком, ходити доводилось пішки. Я ішов, тішився гарним теплим ранком. Десь посеред дороги мене наздогнав Володимир Коряк. Пішли разом. Говорили про се, про те. Раптом він заговорив про національне питання і спитав, що я з приводу цього думаю. Я відповів те, що думав: настав після воєнної хуртовини мирний час, і Володимир Ілліч знайде змогу впритул зайнятися цим питанням. «То ви думаєте, що національне питання у нас розв'язане?» — «Вважаю, що в основному розв'язане». Сказав я це і помітив тінь розчарування на обличчі Коряка. Далі ми йшли майже мовчки, а коли прийшли в парк, Коряк викинув такий фортель. «Ви посидьте тут на лавочці, — сказав він мені, — а я збігаю куплю цигарок он у тому кіоску». Пішов і не повернувся. З цього часу Коряк мене не злюбив. І де тільки міг, накидався. Десь в двадцять четвертому році в студентському журналі «Студент революції» я опублікував оповідання, в якому зачепив проблему будівельного матеріалу майбутнього. Про це я, звісно, не мав ніякого уявлення, але мені здавалось, що матеріал будівель майбутнього мав бути особливим: міцним, прозорим. І я створив його з чистого повітря. З чистого повітря! Цього було досить для Коряка, і він поспішив оббрехати молодого письменника, який, мовляв, комунізм і комуністичне будівництво вважає за повітряні замки! Дрібна, нікчемна, підла людина! Вдруге він показав себе як критика, учепившися за одну фразу з першого оповідання із серії «Червоноградських портретів». При описі портрета Михайла Михайловича я вжив порівняння: щоки у Михайла Михайловича були, як червоні помідори. В цьому великий критик побачив квінтесенцію всього твору, кваліфікував цей твір як апологетику куркулів, а мене назвав апологетом куркульства! Глибоко переконаний, що запитання його про те, як я дивився в ті роки на розв'язання національного питання на Україні, було провокаційне.
Величезний ніс робив його схожим на пацюка. Психологія людей страшних тридцятих років.
Треба ж було такому статися, що саме середини 30-х років Спілка завихрилась у п'яних бенкетах. Бенкети влаштовувалися за всякої нагоди. Організатори не скупилися на продукти, які невідомо звідки бралися, бо Україна після подій 33-го року лежала непритомна, голодним, вимореним кістяком. Згадувався «Пир во время чумьі». Я пам'ятаю не менше десяти таких диких бенкетів. Паралельно з бенкетами творці нашого життя ухопилися за актуальну справу: навчити танцям членів Спілки письменників! При обласному клубі відкрився танцклас. Танцклас при Спілці! Що ж це може означати? І наївні людські душі повірили, що ера «чорного ворона» й філерів, які зграями ходили побіля людських жител в місті, закінчилася, що тому жаху кінець і віднині країна, люди і члени Спілки зможуть зажити людським життям! Піймалися на вудочку багато наївних манілових. І я. Тягло до людей, бо вдома таки страшно було дивитися з вікон на моторошні постаті філерів, розставлених на всіх виходах зі «Слова». Ну, танцювали — не танцювали, повертаємося додому. Вийшли на свій тротуар. О радість — філерів не зустріли, не стовбичили вони ц біля хвіртки! О люди, люди, як вам небагато треба, щоб відчути себе хоч трохи щасливими! І ми зраділи. Було нас двоє: я і ще один непоганий чоловік. Висуванець з хорошими задатками. Галушко — ім'я й по батькові забув. Письменник, громадський діяч, молодий учений, до якого на випивку сам О.І.Білецький заходив. У Спілці, здається, був якимось адміністратором. І ще, крім усього цього, був членом міськради, чого не багато членів Спілки досягли. Зітхнули ми з ним з полегкістю, пройшовши хвіртку. Та рано, рано зраділи! Не встигли пройти й половини до нашого парадного, як від стіни відділяються дві постаті в специфічній уніформі, як тіні, відділяються! «Стривайте!» Спинилися. Ну, думаю, натанцювалися, кінець, Іван, твоїм походенькам, підеш туди, куди пішли Вишня, Куліш, Йогансен, Поліщук, Іван Падалка, Євген Касяненко, Павло Лісовий, Василь Вражливий, Олесь Досвітній, Андрій Панів, Гриць Епік. Піймався, як риба в гузир, значить, кінець. А Галушка почав викручуватися: «Та що ви, товариші! Ви, певне, помилилися! Я не такий, як інші: я, Галушка, письменник, учений, посідаю такий і такий пост у Спілці, член міськради!» Все це, звичайно, була правда. Та що було моторошно: в ту мить, як вони підступили до нас, Галушка відділився од мене, і все, що він ото сказав, можна було прочитати: «Я знаю, що ви ганяєтесь за Сенченком. Але Сенченко — це не я, Сенченко — ото біля вас стоїть, а я
— Галушка, ось із святим ореолом над головою!»
Бідолашний Галушка. Прийшла страшна година, і ореол не врятував його! Але цього разу нас спинили не для того, щоб заарештувати, а взяти в поняті! Уявляєте? Яка до кінця витримана законна процесуальність: поняті!
Вбік від теми. Тоді Галушку взяли понятим при арешті Івана Вухналя, мене — до Юхима Ґедзя. Зайшли. В квартирі вопіюща бідність, злидні. Юхим любив випивати; та він і раніше випивав, а жив добре. Справа в іншому: він був заприсяжний гуморист і драматург з легкого жанру. Отож уявіть собі становище бідолашного гумориста, який у середині 30-х років мав заробляти на життя гумором і драматургією! Навколо дикий розгул осатанілих здобишників, людський плач, зойки, сльози, рипіння гальм «чорних воронів», які зграями прорізували вулиці міста, — і гумор, сміх! Бідолашний гуморист мав двоє дітей і, щоб прогодувати їх, спродав усе, що було в кімнаті, і вона стояла пусткою (щоправда, займав Юхим три кімнати, але агенти окупували лише одну). Треба робити обшук, а стіни — голі! А хата — пустка! Відкрили шухляди столу — звичайного, обіднього,
— а в шухляді й листочка паперу. А обшук робити слід, бо ж поняті тут! І, крім того, хоч здохни, а щось же та слід знайти придатне для побудови звинувачення! Крім столу, в кімнаті стояла вузенька, довга, обідрана канапка, яка, певне, й залишилася вдома тому, що ніхто не хотів купити її. Один з агентів підвівся зі стільця, попрямував до канапи, взявся за кришку рукою. І тут Юхим не стерпів, стишеним голосом попередив зловісно: «Обережно, там бомба!» Агент аж підскочив, руку відсмикнув. Потім, звісно, оговтався, відкрив ту злощасну канапу. В ній лежали шмаття газети і якась мопрівська збірочка — була тоді така організація громадська МОПР, яка розшифровувалася як товариство міжнародної допомоги в'язням чи щось у цьому роді. Але для агента не мав ніякого значення факт допомоги, його очі прикипіли до слова міжнародний... Ага! Міжнародний! Це, значить, стосунки із закордоном! А це ж арена шпигунської діяльності! І злощасна брошурка полізла у портфель як незаперечний свідок криміналу! Звісно, і без брошурки Юхима взяли б. Акта, звісно, ніхто ніякого не складав. Забрали Юхима й пішли. Я, ледве тягнучи ноги, поплентався до себе на другий поверх (Юхим жив на п'ятому). Вийшов на балкон. Починало світати, морок посинів. І побачив ще одну трійку, яка йшла через двір. Посередині Іван Вухналь, по боках — архангели. Дійшовши до кінця дворища, Іван Вухналь обернувся в бік свого балкона і помахав на прощання рукою Аллі, дружині своїй, рідній сестрі Миколи Бажана. А біля воріт уже стояв «чорний ворон».














 
Наші Друзі: Новини Львова