Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 29 жовтня 2020 року
Тексти > Тематики > Художня  ::  Тексти > Жанри > Повість

На гастролях в Микитянах

Переглядів: 13720
Додано: 14.03.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
— Леоніде Семеновичу! Чи ви пак взяли з собою краски? Маю до вас маленьке прохання, — сказав отець Зіновій до гостя, як той вступив у кабінет.

— Аякже! Я завсігда беру з собою на село свої малярські причандали, бо як угляджу будлі-де гарненький поетичний закуточок, то не втерплю й зараз змалюю його собі на пам'ятку, — сказав Леонід Семенович.

— Поновіть мені, будь ласка, старі образи трьох святителів. Це ті, що ми кладемо на аналой перед іконостасом наперемінку в кожну неділю. Баби чисто постирали шерсткими губами усі фарби, а в нас храм на трьох святителів, то ці образи завжди кладемо на аналой для парафіян, щоб вони знаменувались.

— Добре. Біжіть до церкви та принесіть ті образи. Я піду в школу та в одну мить і поновлю їх, бо тут в покоях і душно, і мух сила. Мухи порозвозять свіжі краски. В школі й холодненько, і мухи ще не завелись. Там і діти не заважатимуть, — сказав Леонід Семенович.

Отець Зіновій швиденько почимчикував до церкви й

незабаром приніс три зчорнілі образи, на котрих ледве було знать постаті святих в неясних обвідах.

Леонід Семенович забрав під пахву образи, взяв палітру та пензель і пішов до школи на роботу. В школі саме пили чан на причілку під гіллям старої верби в холодочку. Леонід Семенович пішов в школу, поставив три образи рядком на столі, попідпиравши їх книжками, і заходивсь поновлять. Розмазавши краски на палітрі, він швиденько понаводив жовтою та жовтогарячою фарбою парчеві смужки, позамальовував витерті зелені та червоні ризи, підсвіжив види, а потім почав пораться коло митр, але замість митр він намалював папські тіари.

Леонід Семенович не любив малювать образів. Отець Зіновій намігся з роботою, дуже нудною для його. За таким малюванням його брала нудьга, і він розважав себе жартовливими додатками на образах; але це не показувало, що він був богозневажник, як не були богозневажниками складачі давніх великодних кумедних українських віршів, ні їх читальники та слухачі.

— «За одним присідом — вечеря з обідом» — от я й поновку скінчив! — говорив Леонід Семенович. — А дивіться, чи гарно буде?

— Гарно, гарно, хороше! Образи стали ніби новісінькі! Спасибі вам, що ви оце приїхали. Неначе знали, що вже час поновлять трьох святителів, — говорив отець Зіновій. — Але... що це за папські тіари? Ой лишечко!

— Я радий, що зробив вам сяку-таку послугу. Нехай же сохнуть. От я зараз знов перероблю папські тіари на митри.

— А ми тим часом сідаймо та пограймо в карти, поки зготують обід, — сказав Флегонт Петрович до отця Зіновія.

— «Я до нього торгу й пішки!» — обізвавсь отець Зіновій. — Ми ж оце в вас в гостях на дачі, то треба ж гостювать та бавитись, доки ви тутечки. Один тому час. Леоніде Семеновичу! кидайте образи та беріть у руки оте «луб'я», що лежить на столі.

— Ні, не сяду. Я не люблю грати в карти. Надворі година, — ясно та прозірно. Погода мені дуже прияє. Піду я оце зараз на греблю та схоплю накидок з вигляду на ставок та питель. Це ж закуточок такий поетичний, що аж сам проситься на картину, — сказав Леонід Семенович.

Він і справді не був картяр, і його брала нудьга за картами. Не любили карт його батько й його брати. І в батьковому домі не було й заводу карт, ні грання в карти.

Чоловіки посідали за карти й запросили взяти спіл в гранні й Софію Леонівну. Леонід Семенович забрав свої малярські причандали, свиснув на свою собаку й длявою ходою почвалав наниз до ставка на греблю.

Гребля була стара, широка, як шосе. На обох боках греблі росли столітні верби, насаджені ще бог зна колишніми дідичами. Гребля скидалась на розкішну стару алею, в котрій верховіття та гілля зійшлось докупи й поспліталось одно з одним в якісь зелені гніздища. Леонід Семенович перейшов греблю й вибрав місце на кінці супроти питля, недалеко од лотоків. Він розташувався на лавці, що була під останньою вербою на ріжку греблі коло містка на лотоках. Механік та мірошники вкопали в землю ту лавку на кілках, щоб було де одпочити та побалакать в холодку в вольний од роботи час.

Година та пізній ранок і справді прияли маляреві. Сонце вже високо підбилось вгору й неначе дивилось з високості синього неба на саму середину здорового довговастого ставка. Надворі було гаряче, ясно й тихо. Повітря було чисте, надзвичайно прозоре. Вигляд був прозірний: було видко здалеки кожний закуточок, кожний листочок. Це дуже прияло художникові.

Леонід Семенович зиркав накруги й вибирав в береговині найкращі місця та закуточки для змалювання. Він поставив на триногах чималий, вже заґрунтований блят і почав вдивляться в околишню місцину. В кінці греблі під високим горбом стояв мурований питель на чотири етажі. Коло питля збоку було притулене забудування для паровика постінь з питлем, а побіч його бовваніла височезна залізна труба, що виганялась багато вище од верб та осокорів ніби в синє небо. Питель виразно й яро жовтів проти ясного сонця на зеленому полі з вербового гілля, неначе сам намагавсь стати на картині спереду, на першому місці: бери, мов, мене, бо я ж окраса цих верб та цього ставка. Поперед питля стриміли штахети на містку над лотоками. Проти питля, через шлях, на сугорбі було видко гарний мурований невеличкий дім з ґанком, де було житло для механіка та для писарів. Дім пишавсь на сугорбі, над самим ставком, як цяцька, з ялинками по обидва боки ґанку. Нижче од дому, понад шляхом, в огороді зеленіли, неначе побгані зелені руна, гіллясті акації. А далі за греблею лиснів широкий та довгий ставок, неначе обставлений двома зеленими високими стінами з верб та осокорів. Недалечко од берега проти домка ніби плавав довгенький маленький острівець, ввесь зарослий старими тополями, бог зна коли насадженими, певно, ще за часів панщини. А далеко вгору, де зелені береги ставка сходились близенько, де вливалась в ставок річечка, знов ніби плавав подовжастий плисковатий острівець, зарослий зеленим високим бадиллям та лозами. Здавалось здалеки, ніби там плаває здоровий кошик, повний жовтих квіток, свіжого зілля та бадилля. Повітря було гаряче й вогке. По воді простяглась неначе золота стежка од берега до острівця, і лисніла, і блищала, аж очі вражала золотими скалками. На острівці сиділи гуси та качки, неначе обліпили зелені м'які бережки. На ставку й коло берегів плавали здорові зграї гусей та качок. Гуси грали на воді, плескали, ляскали крилами об воду; вода раз у раз ніби ворушилась. Дрібні хвилі та брижі неначе розсипались по ставку, несли на собі золото та срібло й розкидали навкруги по воді іскри та проміння. Коло берега недалечке од лотоків чоловіки напували воли, котрі стояли по коліна в воді, ясно освічені сонцем. Одні смоктали воду повагом, поволі, другі стояли непорушно, і в їх з ротів текли потьоки до самої води. Потьоки лисніли на сонці, неначе срібні шнурки. Воли стояли ніби з срібними довгелецькими вусами.

В гарячому повітрі було тихо. Усе стояло непорушне, ніби намальоване на полотні. Далеко на ставку понад берегами під лозами було видно на воді сідла рибалок на чотирьох кілках. Рибалки сиділи з удлищами непорушно, неначе вироблені з міді людські постаті. Надворі було тихо, але в тій ніби мертвій зачарованій тиші закипіло світове живоття. Веселі гуси ґеґали на ставку, брьохались, ляскали крилами, вигравали по воді; качки безперестану кахкали, пливучи довгими рядочками. Удлища в рибалок вряди-годи ворушились, неначе ті мідні постаті, мов пам'ятники на майданах, вряди-годи оживали. Самий веселий світ вранішнього сонця був ніби живий і ворушив живоття в усьому. Над берегом світ дрижав, мов живий. Вода хилиталась і ворушилась, мов жива.

— Гей. Чорний! Гей! Соб, Безрогий! — чулось в веселому світі гукання чоловіків, що завертали дрімаючі напоєні воли з води й хвиськали в повітрі батогами.

— Ану, Шутий! Годі тобі смоктать! Допався, неначе до браги! Гей! Цабе! Час рушать з мішками! — гукав на воли другий дядько й штовхнув пужалном ззаду Шутого, з позбиваними кінчиками рогів, вола. — Ще й куняє в воді! Мабуть, тобі там гарно?

— Ший ставай, Безух! — кричав голосно хтось коло здорового магазину за питлем, запрягаючи в ярмо того Безуха.

Леонід Семенович схопив оком загальний обвід вигляду на питель, на горб з поетичним домком, з острівцем з тополями, з широким плесом води й почав робить той обвід хапком, жваво, накидаючи ного смужками та пружками на полотно. Він замугикав стиха пісні. То була ознака, що він натрапив на якусь «Ідею вигляду», на якісь сподобні йому закуточки.

А сонце грало промінням на вербах та на воді. Гуси та качки плавали й раз у раз збивали крилами воду. Вода розходилась кружалами, в котрих лисніло проміння. Ставок ніби сміявсь. На далекому острівці по бережку дибали чорногузи й миготіли на сонці червоними дзьобами та ногами. Дві шуліки шугали понад ставком і з жадобою поглядали на каченята. Річані чаєчки літали понад ставком, неначе білопері голуби, і різким криком пронизували гаряче повітря. Нижче од греблі на спусті шуміла вода. В шумі під спустом купались малі підпасичі й кричали різкими голосами, незгірше чайок. В питлі гули колеса, гула уся снасть, неначе велетенський бубон десь на кутку на весіллі. Гула вода, падаючи з лотоків на турбинове колесо. З високого димаря швидко валував дим, ніби хтось викидав і шпурляв з його здорові чорні клубки вовни. Клубки летіли вгору в синє високе чисте небо. Труба пахкала, ніби жива стота. Веселі ластівки-щурі пурхали над самісінькою водою та все щебетали, черкаючись крильцями об воду. На питлі цвірінькали горобці; над покрівлею вились голуби. Джерела живого, веселого живоття ніби десь пробивались і проривались з невідомого нутра землі, з недосяжного потаємного небесного простору. Усе в піднебессі неначе було промкнуте потаємним світовим животтям, дрижало од веселої світової жизності. Усе ворушилось, раділо та вигравало і в гарячому повітрі, і в синьому небі, і в хвилях теплої води. Небо неначе сміялось до пишної землі, а земля осміхалась до золотого сонця.

І в душу молодого художника промкнулась та потаємна іскра світового живоття, що аж вигравало з збитками і в небі, і на землі. І Леонід Семенович несвідомо затяг веселої пісні й на той час забувсь за своє горе, навіть за свою вродливу, але зрадливу жінку. Якась потаємна світова радісна міць злинула на його, оповила його душу заразом з землею, водою й вербами, з сяєвом марева і влила в його радісну направу, веселе почування, поетичне натхнення.

Леонід Семенович обчеркав хапком обвід вигляду на картині й почав поволі накидати малюнок, та все стиха мугикав пісню. То був знак повного вдоволення його душі; то був виявок його почуваннів краси на землі й у небі.

«Забрав би з собою в душне та курне місто і ці верби та осокори, і цей лиснючий ставок з берегами, і цей питель, і шпиль з домком, та горенько, що не влізуть у торбу. Треба хоч схопити обвід та накидок от тутечки та завезти додому. А вигляд сьогодні чудовий та прозірний! Надзвичайно ясно надворі, видно кожний листочок, кожну бадилину! Чудова погода! чудове освітлення! Саме добре малювать», — думав Леонід Семенович і хапки водив рукою по полотні, неначе хапався, щоб часом не нахмарило й не затемрявило прозірного вигляду.

Сонце стояло трохи не серед неба. Надворі стало душно. В вогкій бережині під густою вербою стало ще душніше. Рука в маляра почала мліти. Він скинув бриля й кинув його додолу. Люде вештались по греблі, здоровкались з ним. Він одповідав їм голосно, але й голови не поверстав до їх, неначе в його скам'яніли в'язи. Вийшов з питля механік німець і, йдучи на обід, завернув через місток до Леоніда Семеновича, побалакав трохи, поцікавивсь картиною, оглядів малюнок і пішов додому на шпиль. Зайшли й два євреї, млинові бухгалтери, поцікавились малюванням, заглянули через малярові плечі на картину й попрямували просто до домка на шпилі.

Коли це саме опівдні щось несподівано загуло, застугоніло, і неначе задвигтіла за греблею земля, неначе десь схопивсь вихор або пожежа. Леонід Семенович оглянувсь назад. Коло церкви на сугорбі піднялась курява, густа-прегуста, неначе хмара піднімалась однизу з землі й досягала вже до високості менших бань. Курява наближалась. Почулось рохкання та мекання. Корови заревли, і їх

ревіння пішло понад ставком. Леонід Семенович догадавсь, що то череда йде на стійло. Курява сягала вже до середини ставка й неначе закаляла честе блискуче повітря. З-за шпиля сунула череда, ніби орда наступала. З шпиля ніби посипались свині, за ними висунувсь наче гай з рогів. Жваві свині бігли, мов хапались або кудись поспішали. Густа, сливе суцільна жива маса ніби посунулась з шпилів і попростувала набік од греблі на стійло нижче од спуста над широке плесо. Кільки корів одбилось од гурту й простувало до ставка. Підпасичі займали їх, цькували собаками й турлили назад. Слідком за чередою з-за шпиля катав панський табун коней. Жваві коні посипались до плеса й протовпом кинулись до води просто через череду. Курява вкрила верби на греблі, неначе вони зайнялись, тліли й куріли. Леонід Семенович вглядів ту куряву й забідкавсь. Вигляд став непрозірний, неясний, неначе хтось задимив самий світ сонця. Маляр оглянувсь на греблю. Через греблю сунулась густа отара овець на всю ширину. Вівчарі ставили отару на стійлі по другий бік ставка в холодку під вербами, що росли на окопах коло городів. Вівці позбивались докупи, ніби позлипались. Здавалось, що гребля вкрита здоровецьким живим чорним вивернутим кожухом, на котрому подекуди манячіли білі латки та уставки.

Порох душив Леоніда Семеновича. Очі в його запорошились. Він устав, хапком одсунув триноги й картину на самісінький край греблі до низенького тинка, котрим була обрамована гребля од ставка. Живий кожух посунувсь незабаром на місток і пхав маляра з лавки, зачіпаючи його довгі ноги.

— А кучю, каторжні! От тобі й малюй! Принесло ледащо оцих дурних животин. Пропала уся поезія! Нема де дітись, треба кидать роботу, — говорив сам до себе маляр і, вхопивши свої причандали в руки, він насилу-силу протисся поза вербами через живий кожух і швиденько пішов додому, втікаючи од густого давлючого пороху. Він прийшов до школи, де ще грали в карти.

— Чи це ви й досі граєте? А мене оце овечки прогнали з греблі. Мусив утікать од тієї сарани. Трохи не спер мене отой дурний натовп з греблі в воду. Попсували мені роботу, — бідкався Леонід Семенович.

Матушка прислала наймичку, щоб вона покликала на обід. Але картярі не вважали на неї й усе грали. Аж тут несподівано в світлицю вступила баба-бранка.

— Ой батюшко! Це я до вашої милості прийшла: молодиця обродинилась завчасу. Охрестіть мерщій дитинча, бо воно нечасне, та вже й ледве дише: от-от одійде до бога. В цієї молодиці діти й часті, але якісь не живучі. От і це вродилось нечасне. Я вже його ввела в хрест: тричі облила свяченою водою. А ви вже, панотче, дохрестіть, — просила батюшку баба-бранка. — Та й родиво було таке важке, що либонь і породілля до вечора не доживе. Ще як вона ходила вагітна, то вже нездужала.

— Коли б ця дитина була часна, то от ми й дограли б оце зараз до кінця. Чом би пак дитині не підождать трохи! — говорив Флегонт Петрович.

Батюшка швиденько пішов додому, щоб до обіду встигнуть увести в хрест дитину. Софія Леонівна вже готувала обід самостійно, як у себе вдома в Києві.

— От і добре, що трапилась ця нечасна дитина. Поки батюшка дохресте дитину, я до обіду ще й наведу фарбами свою картинку.

— Що ж це ви намазголили на полотні? Нічогісінько не розберу. Не то лози, не то дерева, не то якесь гайвороння... Ще й збоку стримить якийсь стоян, неначе шибениця, — промовила Софія Леонівна з ваганням та з недомислом в очах.

— Ой ви! Не маєте ви тямку про малярські справи ані на шаг. Ось я зараз понаводжу усе, так тоді й дізнаєтесь, що то за гайвороння. Нічого ви не тямите, — обізвавсь Леонід Семенович.

— Ну! я не така вже нетяма, щоб і цього не втямить. Бачу, що ви намалювали кат зна що та й годі!

Софія Леонівна й справді нічого не тямила в мальовництві, не любила картин і ніколи не дивилась, що на їх намальоване.

— Ож дивіться! — сказав Леонід Семенович і, вхопивши пензля в руки, в одну мить посинив воду, позеленив верби та осокори, навів жовтогарячою фарбою питель, почорнив трубу. Картина одразу ніби ожила й глянула на неймовірну Софію Леонівну. Поки покликали обідать, картина вже була ніби живий вигляд з греблі на околишні береги.

— Кидайте вже оте мальовидло та ходім обідать, бо я вже їсти хочу! — обізвавсь Левко Ігнатович, вирячивши очі на картину та несамохіть слідкуючи очима за кожним рушенням пензля. — Ну та й падковиті ж ви до цього штучництва! Ви б, надісь, малювали і вдень, і вночі. Як гамселить по полотні!

— Атож! Як найде на мене оце дурне натхнення, то я й справді був би ладен і вночі малювать. А часом то так зам'якинюсь та розледащію, що й пензля не хочеться взять у пучку. Це, певно, на мене тутечки повіяв подих сільської поезії. Це ж мої гастролі на селі, мабуть, такі, як будуть згодом десь далеко і твої, Флегонте Петровичу.

В суботу Флегонт Петрович з Леонідом Семеновичем , та Левком пішли на співку, щоб трохи справить півчу, а в неділю вони співали в церкві в хорі. Артисти виспівували і в хорі, і в тріо так, що селяни з дива сливе усюслужбу божу стояли лицем не до престолу, а до хор, де гриміли чудові голоси. Слава за їх співи пішла навіть по селах скрізь по околиці.





V


Три дні ще пробув Леонід Семенович в сестри. Ще двічі ходив на греблю з своїми мальовницькими причандалами, щоб докінчить роботу. Картина ще гаразд і не висохла, а тільки зашерхла, як він вже зібрався в дорогу.

— Час мені браться до батька в Канівшину. Швидко мине той тиждень, що й не зоглядишся, а мені треба б ще посхоплювать деякі гарненькі вигляди по Росі в Канівщині. Може, мені знов доведеться десь тинятись на далекій півночі, де я вже тинявся. Як було побачу на картині понамальовувані рідні місця, то неначе вдома побуваю, аж повеселішаю й стаю бадьористий. Часом було аж очі зайдуть сльозою од нудьги та смутку на чужині за рідною країною.

Через три дні, наспівавшись та розваживши себе малюванням, Леонід Семенович рушив з двора до батька в Канівщину. Сестра заплакала на прощанні. Їй жаль було і брата, і його малого сина, котрого наче сиротою покинула навіжена мати. З Леонідом Семеновичем поїхав в містечко й батюшка за налигачами, обротями, налюшниками та деякими закупками, потрібними в жнива. На козлах примостивсь і Флегонт Петрович, щоб дізнаться, чи нема часом на пошті звістки про запрошування будлі-куди на гастролі з артистичного бюра. Леоніда Семеновича одвезли на вокзал, а самі вони заїхали в крамниці. Зробивши свою купівлю, вони зострілись з одним знайомим з містечка. Він запросив їх до себе на карти. Невважаючи на гарячий жнив'яний час, отець Зіновій загаявся до пізньої доби і вже сливе в глупу ніч вернувся додому з налигачами та обротями. Матушка сердилась, сварилась та й годі сказала. Усю провину вона скидала на своїх гостей, що наїхали не в добрий час, саме в жнива, бо через гостей часом доводилось занехаять роботу на полі. Після од'їзду Леоніда Семеновича й Левко догадавсь, що й йому час би вже їхать до батька. Але отець Зіновій і Флегонт Петрович намагались, щоб він зостався ще на якийсь час, мабуть, через те, щоб розважить себе трохи, бо їм не було з ким грати в карти. Левко не дуже-то й одмагавсь і зостався. Він обідав наперемінку то в школі, то в матушки. Сусіди баби скуповували по селі для Софії Леонівни курчата та кури на обід. Маша ходила щоранку на батющину леваду по бутвину та усяку гичку на закришку й готувала обід у школі в пекарні. Хліба й паляниць до чаю постачала гостям матушка. Життя гостей в опрічній хаті вже не заважало хазяїнові й господині. Софія Леонівна часом запрошувала батюшку й усю його сім'ю до себе на чай на причілок. Отець Зіновій був дуже радий гостям, бо йому було до кого повсякчас піти в гості, розважить себе трохи, і побалакать, і поспівати, і в карти пограть. Левко, як штукар на вдачу, своїми смішками та жартами розвеселяв усіх, а найбільше обох хазяїнів, і без того нахильних до жартів та штукарства. І Маша в опрічному житлі вже не так здорово гнула кирпу перед наймичками й наймитами: вона оговталась, оббулася в чужій оселі, вже не так бундючилась перед сільськими слугами, призвичаїлась до сільського щоденного порядку в батющиному домі, ходила туди за молоком та паляницями й частенько-таки бігала позичать посуд для якоїсь потрібки. Часом вранці, йдучи з кошиком по бутвину на леваду, вона ніби ненароком завертала на греблю до питля, щоб прогулятись та при нагоді й побачиться з молодим товаришем механіка, панком Суходольським. Течія життя пішла рівно, плавко і для обох сім'їв дуже приємно.

Через три дні після того, вже надвечір, Флегонт Петрович з товаришами грав у карти на причілку під старою вербою. Вже сонце обійшло школу сливе навкруги й неначе заглянуло з-за вугла на причілок. Вечірній гарячий промінь сонця впав у густу тінь од школи й перетяв її золотою стрілкою до самого стола. Саме в той час од церкви через вигон якийсь пан катав неначе навзаводи на баских кониках. В фаетоні стримів панок в дорожньому парусиновому білому пальті з відлогою, напнутою на капелюш, як звичайно їздять місцеві дідичі та урядовці по селах.

— Хтось катає добренькими кіньми, неначе аж хапається, так прудко біжать коні. Може, це хтось їде до вас, — сказав Флегонт Петрович.

— Це їде хтось не тутешній, бо погонич не повернув на об'їздку кругом вигону по твердому шляху, а покатав навпростець через вигон по глибокому піску та по будяках, — обізвавсь отець Зіновій, — дивіться, як врізався шинами в глибокий пісок і плуганиться, неначе загальмував фаетона.

Але через хвилину прибігла наймичка Ївга й сказала, що приїхав якийсь пан, либонь з фабрики чи з гамарні з БілоїЦеркви, бо як говоре, то закидає ніби трохи по-лядському або по-німецькому.

Отець Зіновій пригладив долонею кудлате волосся й похапцем почимчикував до господи. Там на подвір'ї стояв фаетон. Візник розгнуздав коні, щоб вони трохи одсапали та попаслись на зеленому шпориші в дворі, бо коні аж перепались од бігні. Отець Зіновій вступив у світлицю й побачив молодого панича, дуже гарного на вроду, чорнявого, випещеного й убраного в нову гарну й дорогу одежу.

— Добривечір вам! — привітавсь панич до батюшки.

— Доброго здоров'я! Сідайте, будьте ласкаві. Ви, мабуть, з білоцерківської гамарні? От і добре. В мене постиралось аж п'ятеро коліщат в молотилці. Я оце мав на думці заїхать до фабрики, як був у Білій Церкві, та на лихо спохвату забувся вкинуть коліщата в повозку. Може, ви вкинете їх у свій фаетон?

 
Наші Друзі: Новини Львова