Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 29 жовтня 2020 року
Тексти > Тематики > Художня  ::  Тексти > Жанри > Повість

На гастролях в Микитянах

Переглядів: 13723
Додано: 14.03.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0

— Потривай лишень, ось я винесу їх надвір в садок, а ти подивись на їх у вікно, — сказав Леонід Семенович.

Він ухопив обидві картини, пішов у садок і почепив на сучках на вишнях. Картини покращали вдвоє. Вода в озері аж лисніла. Хвильки на березі аж біліли. Дівчата й хлопці неначе сміялись і манячіли, ніби маленькі ляльки, поначіплювані в зеленому гіллі.

— Чи ви їх продаєте, чи дурно роздаєте? — спитала Софія Леонівна в маляра.

— Я їх вже понавозив братам чимало, а в себе обвішав усі стіни, так що й курці нігде клюнути. Коли вони вам сподобні, то я й вам щось намалюю. Продавати якось ніяково, і таки шкода, та ще як мені сюжет дуже припаде до вподоби. А вольного часу в мене так багацько, щойого нікуди дівати. Які вам до вподоби? Чи дівчата та хлопці, чи Альпи? — сказав Леонід Семенович до Софії Леонівни, запалюючи папіросу.

— Обидві гарні. Я люблю й дівчат та хлопців... — прохопилась вона й трохи не сказала, — і студентів, — але якось вдержалось слово на кінчику язика.

Він робив папіроси й пахкав раз у раз, не перестаючи, та все щось говорив, про щось оповідав. Папіроса гасла, а він знов тер сірнички та її запалював, все пахкав безперестанку та все говорив. Він розказував за артистів або за усяких регентів, за хори, за півчих, за усякі співи й більше ні за що. Іншої розмови в його не було. Ця однобічність розмови скидалась на мономанію і згодом обридала так, що всім, а більш од усього націям, була невидержка його слухать, і вони втікали з світлиці. Як він був веселий, то любив оповідать ще й передражнювати ті особи, за котрих говорив. Це передражнювання він так штучно удавав, неначе й справді грав будлі-де на сцені в театрі.

— Як же ви там живете в Києві? Чи добрі до вас ченці? — спитав отець Зіновій.

— Поки що вони до мене добрі, але я до їх не дуже добрий. Тільки економ на півчеській, отой отець Пафнутій, вже мені трохи остогид. Коли не прийду справлять півчу, він усе стовбиче в дверях, або підслухає під дверима, або зазирає в двері з-за одвірка. Після співки оце сяду та й балакаю з великими півчими, найнятими дрібними урядовцями з канцелярій, а він усе висовує свого гострого носа з-за одвірка, підслухає, про що ми балакаємо, та підглядає, чи не стоїть часом в нас пляшка на столі. Оце позавчора якось сидимо, та й забалакались до смерку. Коли дивлюсь, аж з-за одвірка вже висовується його довга ключка, неначе журавель висовує свого дзьоба. Покаже дзьоба та й сховається, А ми все сидимо та балакаємо. Він, певно, не втерпів, одхилив другу половинку дверей...

Леонід Семенович схопився з місця, налапав на столику-косинчику в кутку стару батющипу скуфію, почимчикував в кабінет, надів скуфію, накинув наопашки батющин кафтан, закинув патли за вуха, стулив долонею невеличку борідку, згорнув навхрест руки на грудях і почав виглядать з-за одвірка: висуне голову та й сховається. Потім помалесеньку, неначе закрадалась лисиця до курей, увійшов у двері, згорбившись та скорчившись в три погибелі, ще й ступав на ході навшпиньки. Він розтяг губи сливе до вух і так змінив свою постать та обвід лиця, що й справді скинувсь на якогось монастирського шпигуна-слимака.

Всі зареготались. Навіть поважна Софія Леонівна засміялась. Леонід Семенович був таки добрий штукар і вмів дуже штучно удавать усяких людей усякої верстви.

— Господи Іісусе Христе, помилуй нас! — промовив Леонід Семенович тоненьким підлесливим голоском. — Чи все в вас гаразд?

— Амінь! Усе гаразд, усе! Тільки нема по чарці після співки, щоб гортань промочить, — вже гукнув Леонід Семенович басом і випроставсь на ввесь зріст.

— По нашому уставу це не полагається, хіба тільки в великі святки в трапезі полагається по одній красовулі, — сказав Леонід Семенович, знов згорбившись та підсолодивши голос.

— А я думаю: дай налякаю оцього непроханого наглядача, — заговорив він вже своїм голосом. — Та обернувсь до вікна, заглянув та як гукону ніби з дива: «Отець Пафнутій! Он отець намісник іде в клобуці; коли в клобуці, то це він, певно, ходе по чернечих келіях». Як стрепенеться мій шпигун, як шугне в двері! — «Ой, господи Іісусе Христе! А в мене ж на столі пляш... Були в гостях сусіди ієромонахи», — каже він з переляку. В його, мабуть, саме тоді стояли на столі пляшки з наливками, бо він дуже любе наливки. Аж тут і справді в сінці присурганивсь о. намісник. Ледве несе свою ситу гладку особу.

Леонід Семенович накинув на голову бриля, що лежав на фортеп'яні, вернувсь в кабінет, вхопив сестрину чорну хустку, що висіла на стільці, напнув її на бриль, ніби чернечу намітку, випроставсь на ввесь зріст, задер голову, випнув черево, напиндючивсь і повагом увійшов у двері. Кінці хустки коливались та метлялись по обидва боки. В його в одну мить ніби виросло таке черево, неначе він підмостив під кафтан діжу з тістом. Ступивши повагом кільки ступенів, він коливавсь на обидва боки, ще й придержував обома руками пузо, цей осередок чернечої ваги й вартості.

— А ви, отче Пафнутію, тут? — гукнув він низьким басом, ніби голосом ситого й гладкого чернецького начальника.

Постать була така смішна, така химерна, що всі реготались, аж сльози виступили з очей. Метлялись кінці хустки, коливалось і черево. Уся здорова постать неначе хиталась на ногах од великої ваги чернечого черева.

— А ви, Леоніде Семеновичу, на співці? — промовив він до мене з порога.

— А тут, — кажу. — От і добре, що я зострівся з вами. Мої півчі нарікають, що їх годують пісним борщем з лободою та з тарханами... А він до мене: «Та то вони вигадують! В монастирях спасаються не тархани, а ченці та спасеники-прочани, та люде божі. Цьому неправда», — каже він до мене та й головою затріпав, аж намітка заколивалась.

І Леонід Семенович показав, як намісник затріпав головою. Кінці хустки зателіпались, неначе він замахав здоровецькими вухами. Вийшло таке смішне опудало, що матушка аж покотилась на канапі од реготу. Софія Леонівна. по своїй вдачі здержлива та поважна, не могла на цей час здержаться й зареготалась на всю світлицю. Діти аж вищали од реготу.

— Он скинь оту намітку, бо вмру од сміху! Цур тобі, пек тобі, як розсмішив мене! — говорила сестра, аж червона од реготу.

— Що це ви вигадуєте на нас? Я, Леоніде Семеновичу, чув це про вас не вперше. Це якась пеня на нас, та ще й надаремна, якась намога, якась причепа, хто його зна й за що. Я буду жаліться на вас архієреєві. Побачимо, хто виграє, а хто програє. Не буде Галя, то буде другая, — гримів Леонід Семенович докірливо басом на всю світлицю та все тріпав хусткою, неначе пейсами.

Сестра схопилась і зняла з його ту хустку. В неї од реготу виступили сльози з очей.

— Гляди лиш, щоб тобі та намітка часом не пошкодила, — сказала сестра.

— Ого! нехай тільки мене зачепе. Я втирав носа кращим од його псяюхам; утру носа й йому. Не злякався я його й не боюсь.

— «Не бійсь, та стережись», — кажуть в приказці. Він може вам пошкодить, — обізвавсь отець Зіновій.

— Нехай шкоде! не дуже-то мені завгорить! Не я шукаю місця, а місце шукає мене. Я вже чув, що цей нахабний калугер вже підставляє мені під ноги стільчика, де тільки зможе. Але я йому цього не попущу й не подарую нізащо.

По його очах було видно, що він і справді не любе нікому попускати й дарувать. Сестра знала, що він нікому й ніколи не дарував і через це мусив часто мінять службу. Вона одразу ущухла й замовкла. Замовкли усі, тільки діти в кутку ще верещали й пустували поти, поки матері не впинили їх і не випровадили в садок.

Леонід Семенович сів у крісло, запалив папіросу й почав оповідать і за своїх начальників, і за артистів-співаків, і за всяких регентів. Він було як почне ці оповідання, то вже не спиниться. Оповідання тяглись без кінця одно за другим та все за співи, та за співців. За інші речі та за інших людей він не любив розмовлять. То була в його ніби якась однобочність вдачі, може, й манія.

— В Подольському хорі тепер регентує якась вимочена в квасу кислиця, бо й мордочка в його, як кислиця. Це ледащо переманило в мене оце недавно два баси. А само мале, дрібне та заниділе, нужденне, миршаве, але зависне, зле та опришкувате! Як справляє хор, то аж стрибає, неначе його хтось припікає в п'яти розпеченим залізом. Пищить та верещить тоненьким голоском, неначе порося в тину. Як тільки котрий дискант не доносить або переносить або котрий альт зарізнить, то він скіць до його та камертоном лусь по лобі! Скаче на всі боки, як заєць, ще й тріпає руками, неначе сполохана курка крилами, та так і сипле раз у раз навкруги помордаси, потиличники та поляпаси.

І Леонід Семенович, звичайно длявий, зайорзав на кріслі й показував, як той регент кидається на всі боки та дає поляпаси.

— А от в Петербурзькому хорі, в Ісакія в соборі, був регент так регент! Високий, поставний, здоровий та тихий, рівний, поважний.

Сестра знала, що як він почне розмову за всяких співаків, то не сплоха спиниться. Вона почала позіхать. За нею позіхнула Софія Лсонівна, а потім і Флегонт Петрович позіхнув на всю світлицю після смачного тривного поживку. А Леонід Семенович все тяг своє оповідання рівним одногучним та одноманітним басом.

— Так отой регент, от так регент! Цей не собачка-дзявкало, що й сюди дзяв-дзяв, і туди дзяв-дзяв! та круть-верть на всі боки, як муха в окропі! Цей регент

справляє хор повагом, так достоту, як я! — сказав він з почуванням своєї вартості, трохи збільшеної.

— Та годі вже тобі за тих регентів! — аж крикнула на його сестра, бо їй вже осточортіли ті оповідання. — Говори за щось інше й цікавіше!

Вона була нервова людина і вже насилу-силу видержувала ті нецікаві для неї оповідання. А Леонід Семенович нітрошки не вважав на неї й тяг далі басом, неначе якусь товсту колоду, котра шипіла десь по піску або по землі й наводила сонноту та дрімоту на слухачів.

— Оцей регент так знає своє діло, вміє справлять півчу, неначе в мене вчивсь. Як співи йдуть вгору, так він піднімає руки вгору, неначе знімає їх до бога. Певно, бачив, як я часом в Петербурзі ставав замість регента в Ісакія.

І Леонід Семенович розставив руки й зняв їх, неначе до бога, ніби ширококрилий орел, що насторочився підняться високо вгору й махонув дужими крилами.

— А як підуть співи на тихіше, цей регент спускає руки нижче; а як ще тихіше, цей регент спускає руки нижче; а як ще тихіше, — то тільки воруше пальцями та все шепоче: «Тихіше, тихіше...» — ще й очі заплющує...

Леонід Семенович і сам поволі спускав руки нижче, простягнувши їх на всю довжину, закинув назад голову, заплющив очі й помалесеньку ворушив заразом усіма довгими тонкими пальцями та все стишував голос та шепотів: «Тихіше, тихіше...» Він неначе й сам засипав або замирав. Але засипали і його слухачі. Усім так надокучили його довгі ті оповідання, що всім хотілось криконуть: та годі вже, бо остогидло!

Сестра вже не видержала далі, схопилася з стільця й крикнула: «Ой годі вже, годі, бо мені вже нудно!»

Вона втекла в двері, а Леонід Семенович ні кришки не вважав на неї: все сидів, закинувши патлату голову, й тріпав пальцями, все заплющував очі й шепотів: «Тихіше, тихіше, тихіше... цисс...сс».

Це «цссс..,сс» розсмішило й розбуркало дрімаючих слухачів. Вони недоброхіть засміялись і самі неначе прокинулись. Отець Зіновій знав, що цей артист ладен тягти таке оповідання хоч би й до смерку. Щоб його спинить, він раптом затяг церковної великодної пісні. Голос його загримів і одразу розбуркав Леоніда Семеновича. Флегонт Петрович і Левко несамохіть пристали до їх. На співаків неначе спало натхнення. Знов розпочались запеклі співи. Світлиця загула, аж в садку залунало.

«Ну тепереньки знов ревтимуть до смерку, — подумала Ольга Павлівна. — Ой коли б швидше здихатись цього клопоту! Коли б гості мерщій переходили на своє самостійне житло, бо вже мені невидержка далі. Це кара божа, а не артисти».

— Чи ти пак, Флегонте, пам'ятаєш артиста, баса Шакулу, того, що співав разом зо мною в опері? Це той, що було співає арії, неначе галушкою вдавивсь. Отак-о! — сказав Леонід Семенович, перебиваючи співи, і завів арію зовсім таким голосом, як той Шакула, неначе й сам галушкою або давлючою грушею вдавивсь.

Але Флегонт Петрович не вважав на його питання й тяг дрібний спів далі, щоб зумисне перебить його нудні оповідання й приголомшить його. Оповідач побачив, що втратив вважливих слухачів, замовк, а далі й сам незчувся, як пристав до їх. Веселий голосний всликодний спів неначе й його заметив охотою до співів і одразу пробуркав у йому природжений артистичний потяг до співання. Він вже забув і за Шакулу, і за регентів, і за їх химерні вихватки на співках і став співати вкупі з ними з нестямки так завзято, ніби він співав арії на сцені перед високими слухачами.

Тимчасом, як батьки грались в співи, діти теж грались в садку й несподівано збили таку бучу, що матері мусили йти в садок і розбирать їх справу, ніби на суді.

Флегонтів Петруша трохи скинувсь на мавпу, бо страшенно любив лазить по покрівлях та по деревах. Леонідів синок теж дряпався слідком за ним на височезні старі вишні. Вони давали привід о цьому й матущиним дітям. І ті дерлись слідком за ними на гіляки. Петрушка виліз на вишню й дражнився звідтіля з дітьми. Матущин синок достав його за ногу й почепивсь на їй. Петруша гепнув з вишні й дав поляпаса Івасеві, а Івась дав йому здачі по потилиці. Хлопці зчепились, як півні, і подряпали один другому щоки. Петруша гамселив Івася. Івась лупцював кулаками Петрушу. Маша була в садку, але вона не дуже ними пеклювалась і загалом наглядала за дітьми тільки здалеки. Із садку піднявся крик. Брати оступились за Івася й кинулись на Петрушу. Скоїлась справдешня баталія. Матері повибігали в садок, їм з переляку уявилось, що, може, котрий хлопець упав в криницю, бо в садку була криниця з журавлем.

Почали розбирать ту справу. Петруша рів, Івась репетував. Маша напевно не могла знати, хто з хлопців правий, а хто винний, але виправдовувала свого панича й скидала пеню та провину на Івася.

Софії Леонівні стало жаль синка. Вона надулась, аж розчервонілась на виду й од того часу не говорила з матушкою, навіть одверталась од неї. Матушці так само було шкода свого Івася, але вона була звичайніша од гості й здержлива і не показувала свого невдоволення перед гістьми.

Але ввечері знов трапилась подія вже в пекарні. Ївга й наймити, звичайно, як слуги, були завидливі до Маші, шо вона завсігди б'є байдики, нічого не робе й Ївзі ні в чому не помагає. Дівчата змовились: вони собі й наймитам поклали кращі ложки за вечерею, а перед Машею поклали стару ложку, вищерблену на носику, з визубнем сливе до середини ложки.

— От тепер Маша, може, не похопиться виловить в мисці усі галушки щербатою ложкою! — сказала Ївга до наймитів. — А то ця прожир така спішна та ненажерлива, що за нею й не похопишся з їжею: не жує галушок, а просто глитає, неначе індик. Я не встигну проковтнуть однієї галушки, а вона вже проглине дві! Я лічила, скільки галушок вона проглине за вечерею, — сливе вдвоє більше за мене; я лічила-лічила та й лік погубила.

Але як наймички сіли за вечерю. Маша взяла ложку й зараз постерегла, що такою щербатою ложкою не можна донести юшки до рота. Вона пожбурила ложку до порога, а далі спересердя встала з покутя, вхопила щербату ложку й побігла в покої жалітись на Ївгу. Матушка мусила сама йти до пекарні й залагодить ую справу, знайшла новішу ложку на миснику й подала Маші. Але розлютована Маша вже й не сіла за стіл і вийшла з пекарні. Софія Леонівна бачила ту ложку, і їй чомусь здалось, що тут зневажають її наймичку через те, що, надісь, зневажають й її саму. Вона ще гірше насупилась. Кмітливе матущине око й не примітило. Матушка зобидилась.

— Ой коли б ці гості хутчій перебирались в своє житло. Дам їм усе, що потрібно в господарстві, дам і наддам, аби вони швидше виходили й жили собі нарізне од нас в опрічнім домі, — говорила Ольга Павлівна до отця Зіновія нищечком.

— Та то ти вже дуже пеклюєшся тією Машею. Ти не дуже їй потурай та падкуй коло неї, бо вона така ж сама, як і Ївга, тільки на селі кирпу гне, нібито вона справжня панна, — говорив о. Зіновій до жінки.

Але матушка була добра, і їй було шкода й Маші, що вона через свої вереди та городянські гордощі зосталась без вечері. Вона покликала Машу в прихожу, вкраяла добру партику паляниці, накришила на тарілочку сала й подала Маші. Маша взяла з якимсь нехтуванням в очах, сіла на стільці коло столика й почала уплітать паляницю й сало на всі застави.

В покоях знов почалось вештання та готування до парадової вечері, застеляння стола та розставляння парадового посуду. Леонід Семенович аж охрип од співів. І Флегонт, і отець Зіновій вже переситились тими співами й замовкли. Матушка попросила гостей сідати за вечерю. Подали смажені курчата.

— Та ти, сестро, не дуже-то пеклюйся мною. Мені не дуже-то уподібні усякі панські пундики. Ти мені зготуй гречані галушки з вишкварками, — оце так козацька іжа! — говорив Леонід Семенович, примостившись коло стола.

— Коли тобі ця потрава до смаку, то я звелю тобі принести. Сьогодні Ївга варила слугам на вечерю гречані галушки. Маша не схотіла вечерять, то в горшку їх, мабуть, зосталось доволі. Підіть, Машо, та спитайте в Ївги, —говорила матушка.

 
Наші Друзі: Новини Львова