Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 29 жовтня 2020 року
Тексти > Тематики > Художня  ::  Тексти > Жанри > Повість

На гастролях в Микитянах

Переглядів: 13712
Додано: 14.03.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0

Софія Леонівна розбалакалась з молодим студентом, жартувала, реготалася. Він докладав жартів і вряди-годи смикав її за руку, неначе залицявсь до неї або й женихався в жарти...

Поважний передніший тон у Софії Леонівни десь зник. Під грушею сиділа й теревені справляла з молодим хлопцем неначе не та поважна панія, що приїхала в дім отця Зіновія, а якась інша, і весела, і жартовлнва, що любе й жартувать з хлопцями, а може, й лицятись. Вважлива та кмітлива матушка зараз постерегла ятрівчині норови і вдачу своїм жіноцьким тонким розумом.

— Чи це ви, Флегонте Петровичу, йдете на полювання? Коли йдете зараз, то й мене візьміть з собою. Я люблю швендять по луках, — сказав перегодя гість.

— Хіба з ломакою підете на качок, бо в мене нема другої рушниці, — обізвавсь Флегонт Петрович.

— Та в мене в коморі десь валяється негоденна стара рушниця, — обізвався отець Зіновій. — Держу про всякий випадок: на злодіїв та розбишак, а то й на скажених собак. Часом лякаю ворон на вербах, бо ці хижі хапуни як занадяться в оселю, то помаленьку так і вищезнуть курчата й каченята.

— От і добре. Задля такого вловчого, як я, заваляща рушниця саме підхожа, — сказав гість.

Отець Зіновій пішов через двір до комори; забрязкав ключами, трохи потовкся та понишпорив у коморі. Щось звалилось і брязнуло об поміст; і незабаром вийшов на сонце з дверей комори, неначе з чорної продухвини, отець. Зіновій з старою заіржавілою, але добрящою рушничкою.

В садок поприбігали діти. Левко почав гратись з ними та бігать наввипередки по доріжках, неначе сам змалився й став дитиною. Діти повеселішали, почали реготаться, кричали, аж верещали. Софія Леонівна почала й собі сміятись. Один хлопець поліз на стару грушу, неначе кіт. Левко кинувся за ним в густе гілля, виліз на самий вершок груші й почав там кукурікать, а потім закував, як зозуля. Діти реготались ляскучим сміхом на ввесь садок.

— Ото пустує! Дійсно так, наче малий школяр, — сказала Софія Леонівна. — І йому не завадила б приставлена нянька або й різка.

— Та він і змалку був такий пустун, що «ходив на голові», як приказують на селі. Раз якось, як приїхали ми до його батька в гості, то він перекидався на ожереді соломи сторч головою так, що трохи не скрутив собі в'язів. Він, як то кажуть, якийсь ніби кручений вдався; часом було регочеться так, що аж спазми схоплять його в грудях, і ми даємо йому напитись криничаної холодної води, і тоді він трохи вгамується, а потім важко дише та одсапує, — казала матушка і чогось важко зітхнула.

— Такий вже він навісний та пришелепуватий вдався на вдачу зроду. Що то з його вийде? — казав отець Зіновій і трохи задумавсь.

— А годі вже вам дуріть з дітьми! Ось і рушниця ваша прийшла з комори. Лаштуймось лишень на болото! — гукнув Флегонт Петрович на ввесь садок, неначе затяг якоїсь арії.

Левко зліз з груші й прибіг засапаний, аж почервонілий. В одну мить понабивали рушниці набоями, покликали собаку й рушили з двора. — Та не вихайте так на ході рушницями! Гей ви, вловчі! будьте обачливіші. А то ще котрась рушниця пальне та наробе мені пожежі в дворі, — гукав здалеки отець Зіновій.

— Та не гайтесь там довго! Поспішайте на обід, щоб не довелось нам довго піснюкать! — гукнула й матушка з садка через штахети.

— Добре, добре! Ждіть нас на обід. Нанесемо вам качок повну торбину! — одгукувавсь з-за тину Левко. — А може б, і ви, Софіє Леонівно, потьопались з нами на болота та на очерети? Сидітимете ж тут дурно та з нудьги позіхатимете. А то, може б, дійсно вам, а не нам поталанило застрелить якусь дурну качку.

— Коли ж я наберу болота в черевики та задрипаю спідницю! — гукнула Софія Леонівна з-за штахетів.

— То надіньте чоловікові чоботи та підтикайтесь, та, й гайда з нами по луках! — одгукнувсь Левко з-за тину.

— Йдіть вже, йдіть, та не дляйтесь, а то ще хтось попередить вас та й вистріляє усі качки, а вам зостанеться тільки пір'ячко! — гукнула з садка матушка.

Вловчі пішли до річки навпростець через сукупні огороди й незабаром зникли десь у вербах та соняшниках. В садку одразу стало тихо. Два молоді співаки пішли й неначе з собою понесли і пісні, і веселість. Матушка зараз пішла в пекарню, щоб наставляти борщі та загадать наймичкам патрати й розбирать порізані курчата. Отець Зівовій пішов до клуні. Софія Леонівна зосталась сама в садку, довгенько сиділа на лавці під грушею, а далі знялась з місця й пішла по довгих доріжках та стежечках. В садку стало тихо і здавалось ще тихіше й мертвіше після недавнього веселого балакання та реготу. Тільки було чуть, як десь далеко в гущавині лящали та верещали діти та в гіллі цвірінькали горобці.

На Софію Леонівну найшла задума й нудьга. Вона чомусь пожалкувала, що не пішла з вловчими на левади та луки хоч би подивиться, як вони стріляють та влучають в качок. Живучи в людних містах, вона одвикла од самотності. Наполягаюча на серце нудьга в цій глушині трохи стурбувала її.

Вже давно сонце звернуло з півдня. А вловчі не вертались. Вже й обід був готовий. Матушка ждала гостей, застелила стіл, накраяла хліба й паляниці, а гостей не було. Вже сонце стало на вечірньому прузі. Усім схотілось істи. Отець Зіновій випив чарку горілки й почастував гостю, щоб заморить черв'яка, як кажуть на селі; але черв'як не заморивсь і надокучав страшенно. Матушка аж зблідла од втоми та голоду. А гості, неначе зумисне, гаялись та не дуже-то хапались додому.

— Оце лишечко! Чого це вони так довго забарились? — бідкалась вона перед Софією Леонівною. — Вже й борщ умлів, і каша впріла, і печеня з курчат всмажилась. Ото горенько! І борщ перестоїть, і каша перепріє. Мені буде сором перед вами. Вже люде полуднують, затого й вечір буде, а ми ще й досі не обідали.

Але саме в той час загавкали собаки в дворі. Усі кинулись до дверей зострічать вловчих. Усі були раді, бо були голодні, неначе втомлені, аж тлінні. Тлінні були і вловчі од довгого блукання, ледве-ледве волокли задрипані ноги, натруджені на мочарах. Паничеві пощастило: він таки застрелив одну качку в очереті. Флегонт Петрович десь у гіллі влучив в сиворакшу й приніс цю одним одну здобич. Посідали за стіл і уплітали на всі застави і перестояний борщ, і перепрілу кашу, а пересушені курчата аж хрущали на всі покої. Задрипана пещена вловча собака протовпом вбігла просто до стола, а далі попрямувала в опочивальню і вже була ладна виплигнуть на парадове ліжко й простягтись на укривалі для одпочинку. Матушка побігла слідком за нею й одвоювала свої подушки.

Пообідавши всмак, неначе робочі трудовники після важкої цілоденної праці, отець Зіновій, Флегонт Петрович та Левко пішли курити в світлицю. Левкові заманулось співать. Він одчинив свій чемодан і витяг звідтіля чимало писаних та друкованих нот. Йому кинулась в очі арія з стародавньої опери «Стрілець». Ця арія на три голоси здалась йому найуподобніша після недавніх вловів. Отець Зіновій взявся співать басову партію, Флегонт держав партію секунди. В Левка був гарний високий тенор, і він почав співати партію першого тенора. Почались не співи, а більше репетиція співів. Отець Зіновій зовсім не знав своєї партії й почав передніше од усього вчити її, вигукуючи і вздовж, і впоперек, помиляючись на кожній ноті. Артист сів за фортеп'ян і проказав йому усей спів. Почали справляться: заспівали втрьох, але всі помилялись, бо знали цю арію вловчого не дуже добре. Покої аж гули од якогось негармонічного крику. Все починали арію з початку й не доводили до кінця, та й знов вертались до початку. Врешті якось потрапили довести арію до кінця й почали вже співать її. Усі співці набрались охоти й завзяття. Вони викрикували, скільки було сили, співали арію по кілька раз. Софія Леонівна й господиня слухали-слухали та й слухати перестали, їм остогидли ті крики, те верещання дужих голосів, що ніби не зміщувалось в тісненьких покоях. А баси вигукували з завзяттям: гоп-гоп-гоп! гуп-гуптуп! піф-паф-піф-паф! — так завзято, що шибки в вікнах трохи не дзвеніли.

Матушка затулила вуха долонями. Софія Леонівна, міцніша й видержливіша на нерви, тільки осміхалась. Переспівавши тричі арію, співці знайшли якусь другу арію в тріо і знов почали розбирать та справляться. Знов забренькав фортеп'ян, почались крики та викрики й навіть змагання та лайка. Але чим далі, арія пішла зручніше. Співаки співали з завзяттям, аж самі себе слухали, бо голоси в їх були дуже здорові й чудові. Левко знов знайшов якусь підхожу для їх арію. Після тієї арії вони знов згадали за «Стрільця» і вхопились за його. «Гоп-гоп, піф-паф! гоп-гоп!» неначе аж тріщало й лящало в вухах у матушки. Левко схопився з місця, ходив по залі й на радощах аж махав руками й дриґав ногами.

— Ой коли б вони випровадили того «Стрільця» або в садок, або й десь далі, на луки та мочарі, та там і гопали, про мене, хоч і цілий день! — промовила нишком матушка до Софії Леонівни. — Їй-богу, вже далі не видержу: вуха луснуть!

І вона хапком вийшла з світлиці, затуляючи долонями вуха; а співці, нітрошки невважаючи на неї, тільки осміхнулись і не вгавали, і навіть ні на одну хвилину не спинялись. Арія йшла за арією раз у раз, бо вони саме розспівались. Усі три були співучі й поетичні на вдачу. Зачеплені нерви саме розворушились і роздратувалися. Співці несвідомо почували якусь потребу вдоволить свою співацьку жагу й саме розходились. Вони були ладні співать й вигукувати того «Стрільця» хоч би й до смерку, так він припав до їх співацької вподоби.

— Цур вам, пек вам з вашим «Стрільцем», — і собі гукнула Софія Леонівна, бо й її вуха вже далі не видержували. Вона схопилась з стільця й попрямувала до дверей та й утекла в прихожу.

— Куди ж це ви тікаєте? А хто ж нас слухатиме, як усі слухачі повтікають? — гукнув Левко і, наздогнавши Софію Леонівну, вхопив її за обидві руки та й потяг назад.

Між ними почалась тяганина та войдування. Софія Леонівна пручалась, Левко не пускав і смикав її за руку та цуприкував назад. Ольга Павлівна визирнула з дверей і вгляділа те, ніби дитяче войдування, але схоже на залицяння або й женихання. Вона раптом одхилила голову за одвірок і сховалась з осміхом на устах.

«По якому це воно? — майнула в неї думка. — Чи це воно в їх по-парубоцькій, чи, може, по-сьогочасному, по модному... Щось ця наша невістка трохи заздрінна... в стосунках до паничів. Дуже вже вона вольно поводиться з моїм дівером... А може й з іншими паничами вона так само поводиться...»

Вечірній чай пили вже смерком в садку під старою гіллястою грушею. Після чаю знов почались співи. Чудові голоси дзвеніли, аж розлягались по садку та по левадах. Отець Зіновій давно співав вкупі з добрими голосами й неначе не міг наспіватись, бо в йому таївся теж артист, котрий тільки випадком потрапив у рясу. Він був ладен співать з гарними співцями хоч би й до півночі. Вже надворі поночіло; наймичка принесла лампу й поставила на столі. Флегонтові Петровичу заманулось грати в карти. До карт запросили й Софію Леонівну. Матушка пішла до пекарні пеклюватись вечерею. Незабаром зійшов місяць. Ніч була ясна та тепла. Картярі грали сливе до глупої ночі. В пекарні була крутанина з вечерею. Наймички крутились, як мухи в окропі, готуючи парадову вечерю для гостей. Гості ще й після вечері довго не лягали спати. Артист та його жінка, як звичайно буває в оперних співців, зучились в місті обідать аж після опери, в другій годині ночі, а лягали спати аж у третій. Їм і тепер не хотілось спати. Вже в глупу ніч все вгамувалось. Світло погасло, і все в домі й в оселі затихло.

Другого дня хазяїни й слуги своїм звичаєм мусили вставать вдосвіта. Усі ходили ніби сонні. Артист і його жінка спали сливе до півдня, бо позвикали в місті спати до дванадцятої години, — до цього раннього ранку в артистів. Ольга Павлівна звеліла наставить самовар. Самовар кипів-кипів та й годі сказав. Артист не вставав і аж хріп у кабінеті. Сіли пити чай самі. Левко встав, прочумався й похапцем сів за стіл до чаю, позіхаючи раз у раз безперестанку. Вже й самовар прохолов, вже й посуд помили й поприбирали на столі, а гості все викачувались в постелі. Матушка пішла до пекарні, щоб загадать Ївзі наготувати, що належалось до обіду. В пекарні знов почалась тяганина. Артист ще звечора просив, щоб йому всмажили на обід сиворакшу. Матушка була гидлива, хоч знала, що люде їдять сиворакш. Довелось Ївзі смажить сиворакшу й качку в риночках нарізко, а курчата окроме. В Ївги побільшало роботи. Маша не помагала Ївзі ні в чому й не бралась ані за холодну воду.

Вона неначе зумисне одмикувала од пекарні, і, забравши дітей в садок, вона тільки походжала по садочку та виспівувала під самісінькими вікнами коло пекарні міські трактирні романси:



А какой-то в сиртуке
Держит Катю на руке,
Целует ее, целует ее.
Она его целовала,
Его цепочкой играла,
Просила часов, просила часов...



— А бодай ти луснула з твоїми «часами»! — промовила Ївга до няньки.

Ївгу аж злість брала, що ця міська наймичка, така сама, як і вона, ні в чому не помагає їй, а тільки виспівує пісень в садку, ніби справдешня панна. Вона якось несвідомо одразу зненавиділа цю міську гордовиту наймичку, для котрої мусила ще й сиворакшу смажить окреме в ринці, бо чула, що в Києві міщани їдять сиворакш та галок. Од завидливості та ненависності до Маші вона зумисне тільки покапала маслом сиворакшу, щоб вона висмажилась на сухар і щоб Маша поламала свої довгелецькі зуби за обідом.

Вже опівдні артист і його жінка повставали й почали

вмиватись. Матушка загадала Маші наставлять вдруге самовар, але Маша втекла в садок і очевидячки це хотіла браться за самовар. Друга наймичка, горнична Мотря, мусила сама наставлять вдруге самовар. Самовар стояв на столі до самого пізнього сільського обіду.

Після чаю Флегонт Петрович з Левком знов задумали йти на влови. Обидва були надто падковиті до вловів і дуже любили тиняться по гаях та зелених луках, та очеретах, бо обидва ще й до того любили і зелені гаї, і левади, й луки. Надворі була година. Сонце сяло й неначе манило їх в гаї та луги. Погода сприяла вловам якнайкраще. Обидва забрали рушниці, покликали собаку й знов потяглись понад річкою по гаях та луках вже на другий бік, аж до Білої Церкви. Обидва гуляли по чудових низинах та береговинах між двома пасмами гір та горбів і не дуже-то й квапились стрілять будлі-яку дичину.

Знов довелось ждати їх з обідом сливе до вечора. Матушка вже сердилась; сердились і наймички. Тільки Маша ні на що не вважала, не клопоталась ні за що, і без сорому пішла з Петрусем теж на влови, — на греблю до питля, де вона роздивлялась на молодих офіціалістів, що вряди-годи виходили на ґанок з питля розважить себе з нудьги та й подивитись на гарненьку приїжджу киянку.

Вловчі приблукались до господи вже як сонце стало на вечірньому прузі, задрипані та заляпані багном, але з таким апетитом, що й вовки їм позавидували б. Знов довелось їсти перестояну страву та пересмажену суху печеню. Артистові подали в риночці смажену сиворакшу, але сиворакша висохла, як сухар. Артист трохи не поламав собі зубів і ткнув сиворакшу в зуби своїй собаці. Голодна собака потрощила її в зубах, одразу проковтнула і тільки облизувалась.

Наприкінці обіду приїхали два артисти тенори, Завіновський та Чсрнявськнй. Вони були з другого сумежного повіту, їхали до своїх батьків батюшок на вакації й по дорозі завернули до Флегонта Петровича, щоб подивиться на його дачу й одвідать його. Але артистова дача була ще не полагоджена, і вони завернули до отця Зіновія, бо Завіновський доводився йому братом в других. Закусивши й випивши по чарці після дороги, артисти пішли з Флегонтом Петровичем подивитись на школу. За ними пішла й Софія Леонівна, а за нею, як звичайно, посипалась дітвора й попленталась Маша. Оглядівши школу, вони вернулися до отця Зіновія в світлицю покурити та побалакать. Обидва артисти були молоді й ще недавно виступили на сцену. Обидва були високі, довгошиї, тонкі станом, жваві та проворні. Завіновський був чорнявий, аж смуглявий, Чернявський був делікатний, русявий, з карими ясними очима. Завіновський одруживсь з якоюсь артисткою, але вже й розійшовся: вона пішла соб, а він цабе, бо були «обоє рябоє» і обоє були невдатні супряжичі в житті. Він вже був зібрав собі п'ять тисяч карбованців, але, розійшовшись з жінкою, чи з нудьги, чи з досади вже й прогайнував ті гроші.

Отець Зіновій попросив артистів заспівать яку-небудь арію. Артисти познаходили якісь співи в тріо й розпочали співи. Ольга Павлівна й Софія Леонівна посідали й з охотою слухали їх чудові співи.

Але врешті отець Зіновій якось згадав за арію з «Стрільця» і попросив заспівать її, ще й сам пристав до їх. Цей «Стрілець» вже трохи лякав паній. Дужі голоси криконули з усієї сили. Розляглось по покоях: гоп-гоп! гуп-гуп! Вікна в покоях неначе залущали, ніби в світлиці задзвонили в усі дзвони. Ользі Павлівні була невидержка, — вона втекла з покоїв і звеліла подавать самовар в садок під грушу, щоб на такий спосіб виманить цих крикунів з покоїв на простір в садок. Вона знала з досвіду, що на тих співаків часом ніби бувають наслані знахурські крикливці. А крикливці безперечно були наслані — чистим повітрям, поезією чудової місцини, поезією садків та гаїв. Усім заманулось співати й виливать поетичну направу душ в співах та в гуках, та в гармонії чудових арій.

Панії посідали коло стола. Ольга Павлівна поналивала чай в стакани. Але співаки й гадки не мали за чай. Вони знов розпочали свого навісного «Стрільця», почуваючи широкий простір для своїх міцних та дужих грудей. Під гіллям груші, осторонь од стола, вони вдарили голосами так, що сповнили гуком увесь садок, ніби величезний театр. Голоси розглягались і по садку, і по оселі і луною одгукувались, через сумежний з садком вигін, в зеленім старім ліску, одгукувались і по другий бік вигону на високих п'ятьох банях церкви. Люде спинялись на шляху й з дива наче очамріли та витріщали очі на садок, звідкіль ішов якийсь нечуваннй чарівний спів.

— Ну та й репетують! Ну та й ґвалтують, неначе до їх приступає! — гомоніла матушка до Софії Леонівни. — Ще добре, що заманила їх у садок, бо в світлиці й вікна б полускались.

— Це вони неначе прибули на гастролі, їм, мабуть, все уявляється, що вони на гастролях, і на їх, мабуть, найшло сільське натхнення, бо в мене вони ніколи не вигукували так здорово, як оце тутечки в вас у садку, — говорила Софія Леонівна.

Нагупавшись та нагопавшись донесхочу, гості посідали за стіл і хапки сьорбали чай якось нервово, неначе хапались, поспішаючи в театр на службу. Напились чаю й почали розмовлять про артистичні й оперні справи.

Сонце заходило, неначе падало в зелену безодню на далеких очеретах та гаях. Пишнота на рожевому заході, в синьому небі, на зелених лиснючих луках, в синій далечі лісів, на горбах знов викликала в співунів хіть до співів. Надворі було тихо, як у покоях. Шум та гам на селі стишувавсь і ніби замирав. Зелена земля й синє небо неначе дрімали в легеньких сутінках. Надворі потрошку смеркало. Вечірня поезія махнула крилом над садком, над річкою та зеленими очеретами. Потоптаний закаблуками канупер та м'ята розливали пахощі. Резеда ніби розливала тонкий ароматичний солодкий дух, що промикувавсь в повітря поміж гіллям. Співаки затягли чудової арії в тріо. І чудові були їх співи не для публіки, а для себе! Скільки щирого почування, скільки поезії виливалось з їх молодих душ під синім небом! То були щирі й поетичні співи поетичних на вдачу душ, співи щирого артизма й штучннцтва, а не співового байдужного ремества, як здебільшого буває в театрах на сцені, де часто співці одбувають повинність, як селяни одбували колись панщанну повинність.

І Софія Леонівна, і Ольга Павлівна, під подихом поетичного вечора та співів, несамохіть слухали, не розмовляли, неначе зчамріли од співу. Вони обидві позадумувались. Ольга Павлівна зітхнула. На той час вона забулась і за гармидер в покоях, і за клопіт в пекарні. Тихі мелодії, чарівні, як синє небо та рожевий захід, навели на клопотливу та запопадну господиню тиху задуму й поезію. В неї серце несамохіть взрушилось. Щось миле, приємне заворушилось в її серці, в її уяві. Їй чогось згадались і ніби привиджувались давніші часи, молоді літа. Ніби промайнули перед нею чиїсь тіні, приємні, милі, як ті співи, і ніби визирнули з давнини. Задзвеніли чиїсь давні молоді голоси, неначе вони одгукувались з давньої давнини її молодих літ, ніби десь з неба. Вона ніби почула з далекого гаю, як там щебетали пташки, співав соловейко, кувала зозуля, — але десь далеко-далеко... І з тієї далекої далечі неначе на неї повіяло духом зеленої весни... Вона згорнула руки й задумалась, згадуючи свою молодість, згадуючи поезію свого дівування.

Софія Леонівна, хоч була черства на почування, і собі задумалась. Вона дивилась на молоденького Левка, але... вона вгляділа, ніби уявки, в тінях вечора чиїсь великі палкі й блискучі чорні очі. Майнули чиїсь густі чорні брови. Вона згадала красуня студента, Наркиса Назарова, його чорні очі, захищені довгими кучерявими віями, згадала й зітхнула. Він був далеко од неї...

Вона так само запрошувала й його прибуть до неї в гості на село на дачу. І їй чогось в цей час заманулось, щоб він прибув оце зараз, таки цього вечора... щоб подивиться на ті пишні очі отутечки, під цим зеленим гіллям, під тихим сяєвом вечірнього неба. Вона насамохіть зітхнула. Поезія співів, поезія вечора промкнулась і в матеріальну душу, і в серце цієї Мессаліни під гіллястою грушею.

А співаки доводили до кінця свої співи. Арія наприкінці пішла в піано, а далі в піаніссімо, тихе, делікатне, замираюче. Співи неначе впадали в дрімоту і ніби засипали од солодкої втоми солодким сном, і вже лунали снами мрій та чарів, золотих, легеньких, як марево, гарячих літніх днів.

Хазяйновита господиня заслухалась і сиділа мовчки, похиливши голову. В її клопотливій душі все ворушились, як золоті пасма марева, якісь приємні тіні, якісь милі згадки. Софії Леонівні страшенно забажалось зараз побачить чорноокого красуня, заманулось, щоб він стояв тутечки під гіллястою грушею попліч з Левком, щоб вона могла дивитись на ті виразні чорні палкі очі, милуваться молодим гарним видом красуня.

«Чи приїде ж то він до мене на село? Ой, коли б приїхав! А я ж його запрошувала, аж благала!» —думала та гадала молода Софія Леонівна, розкидаючи думи та гадки за недавній минувший час у Києві.
 
Наші Друзі: Новини Львова