Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 29 жовтня 2020 року
Тексти > Тематики > Художня  ::  Тексти > Жанри > Повість

На гастролях в Микитянах

Переглядів: 13714
Додано: 14.03.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Наймити й Мотря осміхнулись. Вони терлись, м'ялись коло стола, і їм очевидячки було ніяково передніше од Маші сідати за стіл. Маша походжала по хаті, ніби справді якась панна з куделею чорного волосся на голові. Слугам уявлялось, що до їх випадком заскочила в пекарню на вечерю посесорова менша дочка, на котру Маша трохи скинулась з лиця і чорними бровами, і гостреньким довгеньким видом.

— Де ж та свинота? Чи в хаті, чи в людях? — одрізала Ївга.

— А верно в хати! Как здесь у вас нехарашо! И пола нет! —неслась чваньковита Маша.

— Ба є! Хіба ж ви не бачите? Ондечки! — сказала Ївга, тикнувши рукою на піл коло лежанки.

— Нет, вот этой пол! — сказала Маша й навіщось копирснула діл кінчиками черевиків, ставши навшпиньки. — Совсем, как у хохлов, мужиков. В Киеве в нашей кухне есть пол, и хороший пол з дубины,

Але Маша тільки дерла носа. В їх, у Києві, пекарня була тісна, як мишача нора, тимчасом як в матушки пекарня була просторна, світла, з образами на покуті, на которих Ївга почепляла свої два пустовітівські рушники, заткані червоними та синіми смугами та взорцями.

— Где же мне садиться? — спитала Маша поради, ніби в стін, ще й запишала губи.

— Де хочете, там і сідайте; хоч і на покуті. Сідайте на покуті, он тамечки під образами. А хлопці сядуть за столом, — порядкувала Ївга.

Маша пурхнула на покутя й сіла, запишавшись. Наймити все тупцяли коло полу й наче не насмілювались рушить з місця й сісти поруч з Машею за стіл. Левко згодом якось-таки набрався сміливості, але примостився осторонь, далеченько од Маші на другому кінці стола. Наймитчук примостивсь попліч з ним. Горнична Марта, хоч була в'юнка та зручна дівчина, сіла теж осторонь, коло їх рядочком. Маша стовбичила на покуті, ніби зумисне окреме посаджена. Хлопцям усе здавалось, що за стіл сіла якимсь випадком посесорова дочка, панна Мальвіна, і вони усе щулились, зиркали на неї спідлоба й їли мовчки. Тільки смілива Ївга примостилась перед столом на ослоні поблизу коло Маші.

— Какие в вас велыкие деревянные ложки! Я ще й рота сибе роздиру! Та шорсткие! Аж колют в губи! В нас ложки маленькие та гладинькие. Купуємо в Лавре, — говорила Маша.

Вона говорила тим страшним київським жаргоном, що в Києві зветься «русским языком», і щиро була пересвідчена, що вона говоре дійсно по-руській, мов справжня городянська панна або купчиха.

— А ми їмо, та якось і ротів не роздираємо. В нас кажуть, що тільки «суха ложка рот дере», — обізвалась Ївга.

— А кто ж берьот у рот сухую ложку? В нас у Києві цього дива нет, — говорила Маша.

— Та це так тільки приказують до того, коли нема чого їсти з миски, коли страви в мисках обмаль, чи що б то, — сказала Ївга.

— Якби мені довелось завсегда їсти таким ополоником, я б верно роздерла собі рота до самісіньких вух, — сказала Маша.

Хлопці осміхнулись. Маша була чорнявенька й гарненька, з карими очками та білим лицем. Але на довгому гострому виду негарно витикавсь її чималий рот з повними, випнутими наверх губами. Левко подивився на ті губи й осміхнувсь.

— Чи в вас усьо їдять на обід та вечерю вот еті галушки? В нас в барині дають нам щодня на обід печеню або котлети, а часом і печену курятину.

— А в нас на обід борщ та каша — мати наша, — сказала Ївга й осміхнулась. — Коло нашого обіду не багацько й заходу.

Але Маша, невважаючи на здорову зателепувату ложку, таки добре мотала з миски галушки й уминала на всі застави, бо в дорозі таки добре виголодалась. Вона аж глигала, як індик, хапаючись. Хлопці витріщали на Машу очі й загавронились так, що Maшaспожила й їх частку вечері. Хлопці встали з-за стола, не повечерявши вволю, сливе голодні. Наймитчук одкраяв собі партику хліба й пішов з хати, запихаючи рот хлібом.

Маша встала з-за стола, недбайливо перехрестилась перед образами, навіть не кланяючись, і вийшла в покої, нікому не подякувавши за вечерю. Слуги зараз підняли її на сміх та глузування й почали судити та гудить,

— Ще й пишається. Нема й для чого дерти здоровою ложкою того ротища. В неї й так рот, як верша, бо ложка так І пірнає вся в щелепах, — сміявсь Левко.

— Удає з себе якусь чи панну, чи городянку. А мабуть, прийшла в місто з якогось села в спідниці та боса. А тепер нап'яла на себе панянську сукню та й гне кирпу перед нами, — судила Машу Ївга.

— Ось як вийдуть в школу, то скине вона оті черевики, підтикає сукню та й стане коло помийниці, як от і ми, —обізвалась Мотря.

— А певно, бо вона ж така сама панна, як і я. Така ж куховарка, тільки що городянська, і їй нема чого навіть бундючиться та нестись перед нами, — говорила Ївга.

— Вона ніби й гарненька, але якась чудна, бо дуже довгобраза, — обізвався Левко.

— Вже й ви, Левку, тямите в красі! Яка ж в неї краса? Лоб широкий, а морда довга та гостра, неначе в кози. Ще й губи товсті та широкі, аж теліпаються на гострім підборідді на кінчику. Причепи їй цапину борідку, то й буде коза-дереза, — глузувала гостра Твга.

— Оце ж ви, Ївго, правду кажете. Вона й справді трохи скинулась на козу. Мені все уявлялось, що на покутя втеребилась коза, і здавалось, що вона от-от незабаром розтулить рота й замекає по-козиному, — глузував Левко й реготавсь.

— Та й говоре якось дуже голосно, аж кричить. Ще й голосок в неї різкий, неначе в перепродух та перепічайок. Чисто тобі ніби мекає: ме! ме! ме! — перекривляла Мотря. — А галушки жере, аж глигає, неначе індик, так що і в рот не потовпляться.

— А як вона хреститься до образів! Помахала пучкою, неначе одганяла мухи од очей, та й ні разу не поклонилася, ще й нікому не подякувала за вечерю: не знає, надісь, ні людського звичаю, ні звичайності, — говорила Ївга.

— Може, вона вихрестка, бо трохи витрішкоока, неначе жидівка; очі зверху, як у жаби, — докладав Левко.

В пекарні так одразу й продражнили Машу козою й звали її в розмові поміж собою не Машею, а київською козою-дерезою.





II


Минув день, минув і другий. Отець Зіновій послав листа до волосного, щоб поспішали лагодить школу. Але на лист не було ніякої одповіді. Гості й господарі стіснились в кімнатах. Діти грались і вже заводились, а то часом і билися з Петрушею. Флегонт Петрович раз у раз виспівував з братом усяких пісень: і церковних, і українських, і романсів з ранку до вечора. В покоях було людно й тісно. В пекарні побільшало роботи наймичкам. А Маша одмикувала од роботи зумисне й тільки посиденьки та походеньки справляла, навіть крадькома ходила иа прогуляння на греблю до питля. Слуги почали нишком гримать на Машу з зависності, що вона нічого не робе. А волосний і гадки не мав за школу: школа стояла обдерта, обчухрана та обляпана, мов сирота в дранті.

На третій день вранці в одчинені ворота прикотив з вокзалу фаетон. З фаетона виплигнув студент університету, родич отця Зіновія, на прізвище так само Літошевський, його брат в первих. Він частенько бував у Києві в гостях у Флегонта Петровича і двічі або й тричі на тиждень обідав у його. Вкупі з ним до артиста внадилось ще кільки студентів. Артист приймав їх і годував та частував дуже радісно, бо вони сприяли йому: з гальорки скажено викликали його на сцену й обсипали гучними навіженими аплодисментами. А такі завзятущі плескачі — це ж була вода на його млин. Молодій Софії Леонівні подобалась ця компанія, бо вона любила студентське веселе товариство. Щодня вона робила приварок до обіду або готувала зо дві зайві порції. А студенти знали за це й часто, добре виголодавшись на лекціях, заходили саме на обід, щоб підживитись смачними та тривними потравами в щедрої господині після піснюкання од обідів в дешевих поганих столових. Виїжджаючи на село, хазяїни запрошували молодих студентів одвідувать їх на дачі в школі, в чудовій місцині, де була й річка, де було чудове купання, ще й на луках та мочарах можна було ходити на влови на диких качок.

Отець Зіновій вибіг на ґанок назустріч гостеві. Молодий гість проворно вибіг по східцях, здійняв картуза й привітавсь до отця Зіновія, не рекомендуючись. Отець Зіновій придивлявсь до гостя й очевидячки не впізнавав його. Але гість був йому ніби по знаку.

— Одже ж ви, отець Зіновій, мабуть, мене не впізнаєте, бо давно мене бачили. Я Левко Гнатович Літошевський.

— А, Левко! То-то я придивляюсь до вас і бачу, що ви мені трохи по знаку! Я вас як бачив ще хлопцем, то потім не бачив вас і до цього часу. Як ви підбільшали й вилюдніли, вже навіть змужніли! Зовсім стали чоловіком, та ще й здоровим поставним чолов'ягою, вдалися в Літошевських, — говорив отець Зіновій, запрошуючи родича в покої. — От і спасибі вам, що ви не цураєтесь родичів і таки родаєтесь з нами, не так, як ваш панотець, що од нас ніби одцуравсь.

— Коли ж ми далеко од вас живемо. Не диво, що мій панотець не їзде до вас в гості. А от, як тільки я перечув через людей, що Флегонт Петрович приїхав до Києва, то зараз і пішов до його з одвідннами, — говорив гість на ході, вступаючи в прихожу.

Отець Зіновій запросив гостя в світлицю. В світлиці поралась матушка, саме стирала з фортеп'яна порох. Вона вгляділа гостя й зараз впізнала ного.

— А! Левко! Слихом слихати — в вічі видати! Як ви виросли та вилюдніли! Я вас одразу впізнала, хоч бачила вас ще хлопцем. Ви з лиця мало й змінились, — промовила Ольга Павлівна, пильно оглядаючи гостя.

Левко Гнатович стояв серед світлині, рівний станом, широкоплечий, височенький на зріст та гарний з лиця. Він і справді скидався на Флегонта Петровича і постаттю, і лицем, тільки був дуже русявий, навіть білявий, з темно-русою борідкою та з ясними русими вусами. Але в його очі були темно-карі, достоту такі, як і в Флегонта Петровича. Тільки на вдачу він був веселий, говорючий, верткий та жвавий, багато жвавіший, ніж Флегонт Петрович.

— Сідайте ж та розказуйте за себе, за вашого панотця, за вашу матір, — просила матушка.

Левко Гнатович розказав за свого батька, за матір, розказав, що він вже на третьому курсі, вчиться на доктора і їде до батька на вакації. Але по дорозі заїхав побачиться і з ріднею, і з Софією Леонівною, бо вона запрошувала його доконечно заїхати на село й подивиться на її житло десь в школі, чи що.

— А де ж та школа? — нарешті спитав гість. — Цікаво б побачить, як там примостилась Софія Леонівна.

— Та вона ще не в школі, а пробував тим часом у нас, бо школа ще й досі не опоряджена, — сказав отець Зіновій.

— От тобі й на! — прохопивсь студент. — А я оце приїхав на гастролі в Микитяни, бо й я ж трохи артист. Я співаю в українському хорі Лисенка й часом виступаю на його концертах навіть в солах. Та й в оперному хорі я беру уділ вряди-годи.

— Ви ж наш гість і родич, такий самий, як і Флегонт Петрович, — сказала матушка. — Побудьте і в нас на гастролях. Це вам не завадить.

— Де ж це вони ділись, що їх обох не видко? Може, кудись поїхали в гості? — спитав Левко Гнатович.

— Та там десь у садку Флегонт чисте рушницю. Оце хоче йти полювать на качок, — сказав отець Зіновій. — Ходім лиш у садок, то й побачитесь з ним.

Вони усі повставали й пішли в садок. За хатою під старою гіллястою грушею дулею на лавці сидів Флегонт Петрович, а на столі лежала рушниця. Софія Леонівна ходила по стежці й ніби марила про щось на самоті.

— То це ви приїхали? Я чув, що загуркотіло в дворі, і думав, що, певно, приїхав якийсь сусід батюшка, та й не дуже цікавивсь, — сказав Флегонт Петрович, цілуючись з гостем. — Соню! — гукнув він просто в гілля. — А ходи лишень сюди! Приємного гостя маємо.

Прийшла Софія Леонівна і, вглядівши гостя, аж руки зняла вгору з дива.

— А! Левко! Таки додержали свого слова! — аж гукнула вона, йдучи доріжкою, і приспішила ходу, неначе підтюпцем побігла назустріч паничеві.

Левко Гнатович вхопив її за обидві руки й тряс їх довго-довго. Було знать, що в їх єднання та братерство було велике й щире.

— Ото яка шкода, що ми не можемо привітать вас у себе, в своїй дачі, цебто в школі! — сказала Софія Леонівна, примостившись на вузькій лавці рядочком з гостем.

— То вітатимете мене от тутечки під грушею. Хіба ж отут погано? Надісь тут краще, ніж там у вашій школі. А ви вже й забідкались? Га? Еге, так? —сказав гість.

При цих словах він ляпнув її в жарти по руці, що лежала на столі.

Софія Леонівна осміхнулась і з смішками зирнула на матушку: дивіться, мовляв, які в його дурницькі молодечі жарти! Але по її веселих очах було знать, що такі жарти припадають їй до вподоби.

 
Наші Друзі: Новини Львова