Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 29 жовтня 2020 року
Тексти > Тематики > Художня  ::  Тексти > Жанри > Повість

На гастролях в Микитянах

Переглядів: 13721
Додано: 14.03.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0

— Навіщо? Я не вернулась тим, що думала їхать нічним поїздом. А вночі заспала, бо мене не збудили оті гультяї номерні. Думаю їхать сьогодні опівдні, бо вдень вже не спатиму й не засплю, — говорила далі Софія Леонівна і якось плуталась в виправдуванні за свій чудний вчинок.

— Ти когось ждала, когось сподіваєшся? Ти ждеш Наркиса? Тн мала на думці їхати з ним в Петербург? Я не думав, що ти зрадлива. Це ж зрада! — крикнув несамовито Флегонт Петрович. Він згадав якісь натякання свого брата, хоч і неясні, на котрі він тоді мало звернув увагу.

Він спахнув, прискочив до Софії Леонівни й сікався до неї, червоний на виду, з каламутним поглядом очей. Зблизька він примітив, що на їй було нове гарне убрання, хоч трохи й побгане, неначе вона виряджалась не в дорогу, а кудись в гості. Це кинулось йому в очі і ще більше пересвідчило його, що вона когось сподівалась в гостиниці.

— Схаменись! одчепись ти од моєї душі! Кого б я тутечки ждала? Хіба ж люде часом не опізнюються на поїзд? Опам'ятайся! перехрести лишень свого лоба. Що за нісенітницю ти верзеш, неначе збожеволів або собачої блекоти наївся, —справдовувалась Софія Леонівна.

Флегонт Петрович з нестямки не знав, що й робить, і бігав од кутка до кутка, як неприкаяний, мов розлютований лев по залізній кучі. Очі блищали лютістю. Він почервонів, посатанів та репетував на всю гостиницю. Софія Леонівна витріщила на його очі. Цей завжди смирний, добрий та помирлнвий чоловік ніколи ні на кого так здорово не сердився й не кричав, а тепер став несамовитий, неначе збожеволів. Десь у його взялось таке завзяття, така палючість, що Софія Леонівна тільки дивилась на його здивованими очима й слідкувала за кожним його рушенням. Її брав острах навіть за своє живоття. Але в такій лютості та в нестямці Флегонт Петрович здавався їй кращим і навіть більше подобався їй, як і Наркис Назарів дуже подобався їй в час свого вередування та гніву. Паничів і чоловіків з голубиною смирною вдачею вона не любила; навіть нехтувала ними; їй були уподобні чоловіки й паничі палкі, що в усьому трошки скидались на хижих звірів.

— Флегонте! вгамуйся! Ти дурно сердишся й мордуєш себе та й мене своїм безтямким заздрінням. Я й думки не мала їхать з кимсь в Петербург і тебе кидати. Поїду, та й знов приїду, хоч, може, й довгенько там задляюсь, бо я ж давно була в матері, — сказала Софія Леонівна.

Вона добре знала, що Флегонт Петрович любить її щиро й без міри і, через свою любов та добрість, простив би їй, хоч би вона його й зрадила.

— Де це в тебе взялась така любов до своєї рождениці? Ти ж було з нею тільки сваришся та лаєшся щобожого дня. Може, тобі замандюрилось вилаяться з нею всмак, бо ви давно вже лаялись. Про мене, й їдь! Я тебе не силую зоставаться. Але як ти мені не вернешся через десять день або й швидше, то я усе спродаю і хіба що вартніше в хаті одішлю до брата на схованку, а сам перейду на передніше бурлакування в мебліровані покої. Чуєш? Прощай! — сказав Флегонт Петрович і раптом вибіг з номера.

Софія Леонівна мусила опівдні їхати в Петербург сама, смутна та зажурена.

«Щось з Наркисом трапилось. Може, він їхав вкупі з товаришами, і йому було ніяково заїздить сюди до мене й їхати разом зо мною. І може, він через що поминув Київ, поїхав просто в Петербург і жде мене там в Знаменській гостиниці. Він же любить мене так, що був ладен тікать зо мною в Швейцарію або й в Америку», — думала думу Софія Леонівна, сидячи в вагоні.

Прибула вона в Петербург і з вокзалу поїхала не до своєї рождениці, як вона брехала чоловікові, а просто в Знаменську гостиницю, далеко од осередка міста, сливе, коло Лаври. Питала вона й розпитувала в гостиниці і в служників, і в конторі і довідалась, що там нема й не було ніякого Наркиса Назарова.

«Це, мабуть, його розраяли, щоб він не їхав в медицинську академію, або, може... він мене й зрадив. Цей пещений красунь такий легкодумний, як мала дитина. Я не дуже йняла віри його обіцянкам ще й на селі. Дурно тільки їхала в таку далеч та витратила багацько грошей. Але... мій Флегонт не скупий, і як розстарається грошей на гастролях, то й матиму гроші».

В той час, як Наркис ще пробував на селі в матері, до сусіднього знайомого дідича приїхала його родичка, інститутка, така гарна, що він за вакації забув і за Софію Леонівну, і... за свою любов до неї й обіцянку. Ніхто й не розраяв його з Софією Леонівною. Розраяло їх само Наркисове почування, само молоде та змінливе серце.

Софія Леонівна побула кільки день в матері. На перший день вона розказувала матері за своє життя на селі та за київські новинки. Але на другий день вони якось несамохіть почали зачіпать одна одну, а потім пішли в їх якісь докори, якісь неприємні бог зна колишні згадки, як у їх обох звичайно це траплялось сливе щодня й передніше, а потім згодом вони вже посварились і полаялися, бо були обидві непомирливі на вдачу. Софії Леонівні швидко надокучило завсіднє змагання та сварка. Вона побувала в усіх своїх родичів, побачилася з ними, набалакалась досхочу й зараз вернулась додому.

Флегонт Петрович зострів її радісно.

— Сонце моє знов зійшло для мене й освітило мене, — сказав він, радіючи; а Софія Леонівна цмокнула його в уста і в щоку, і він ухопив її в обнімок і пригорнув до себе.

Після палкої вихватки в гостиниці він і справді знов сподобався їй.

Наркис, котрого задержала на селі красуня, через кільки неділь сам поїхав в Петербург, і Софія Леонівна зовсім зникла і з його серця, і навіть з його пам'яті.

Левко вийшов з університету й став земським доктором в одному містечку в Київській губернії. Він так любив співи, що завів чудовий хор, набирав у півчу не тільки школярів, але й чоловіків, котрі передніше вчились у школі, і навіть дівчат та молодиць, котрі мали гарні голоси. Він привозив свій хор в Умань, а потім і в Київ і давав кільки концертів, на котрих хор співав не тільки українські народні пісні, але й хорові п'єси з українських опереток.

Левка одначе тягла до співів, до сцени ніби якась непереможна сила. Він нарешті таки не встояв проти великого природженого потягу до співів та артизма, покинув земську службу на селі, поїхав у Петербург, довгенько вчився в консерваторії, а потім на курсах професора Еверарді й виступив на сцені в опері з таким великим поспіхом, що незабаром його запросили в петербурзький імператорський театр за велику річну плату.

Минуло кільки год. Левко оженився на Україні і вже мав сина. Але з ним несподівано трапилось нещастя. Він застудив в мокрому та багнистому Петербурзі груди. Слабість кинулась на горло. Голос його став хрипкий, а потім зовсім пропав.

Левко не видержав такого нещастя, що одняло од його і славу артиста, і засіб. Він зажурився, впав у тугу; на його найшла меланхолія. Докторські ліки дорого коштували й нічого не помагали. І він з нестямки та з одчаю вибіг в пекарню, вхопив ножа, перерізав собі горло й двічі штрикнув ножем собі в бік. Палка, жвава та нервова вдача допровадила його до сумного кінця й запагубила великий талант.

Чутка про його несподівану слабість і смерть дійшла через газети і в Микитяни до отця Зіновія й Ольги Павлівни і дуже їх засмутила.

— Чи ти пак знаєш, що як Левко був ще малим хлопцем, то був дуже нервний та вередливий, та лайливий, — промовив отець Зіновій. — Часом як почне було вередувать, коли йому траплялась в чому-небудь якась недогода, то він плакав і вередував цілісіньку годину, доки було заспокоїться і зовсім вгамується. А як пришле було батько за ним коні, щоб їхать додому на вакації або на святки, то на його находила така нервова радість, що він було бігає по кімнаті, стрибає, махає руками, дриґає ногами, регочеться, аж кричить. Я постерігаю, що страшенна туга й досада довели його до такого сумного кінця. Шкода мені і його, і його великого таланту, що загинув так несподівано.


1903 року.
Київ.

--- КІНЕЦЬ ---


Текст звірено з виданням: Іван Нечуй-Левицький. Зібрання творів у десяти томах. Том восьмий. Прозові твори. Київ: Наукова думка, 1967. Стор. 5–130.
Набір: Ярослава Левчук
Електронне форматування: Максим Тарнавський

Оригінальний текст взято з бібліотеки КІУС:
www.utoronto.ca/elul

У *.txt форматував Віталій Стопчанський


 
Наші Друзі: Новини Львова