Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 29 жовтня 2020 року
Тексти > Тематики > Художня  ::  Тексти > Жанри > Повість

На гастролях в Микитянах

Переглядів: 13716
Додано: 14.03.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
— На вас повіяла крилом поезія. Але... мені здається, поки ми дійдемо до господи, то ваша поезія й ваш смуток зникне, розійдеться, мов оте золоте марево, отой золотий порох сонця над ставною тихою водою, — сказала Софія Леонівна.

— Невже ви думаєте, що я такий легкодумний та забудливий? — спитав у неї Наркис.

— Я цього не думаю. Але я знаю добре, що сливе всі молоді паничі недерзкі, змінливі, як оте золоте марево над ставком та вербами. Поки дійдемо додому, отой золотий пил зникне й вищезне до останньої порошини, — сказала Софія Леонівна.

Вони вийшли на горб до церкви й попрямували через втерту стежку до школи. На вигоні почувся спів півчої. Голосні співи лились десь з верб з псаломщикової садиби.

— Цей псаломщик справляє півчу на неділю, надісь, в себе вдома, а вікна, мабуть, поодчинені. А побіжім та поспіваємо трохи перед чаєм. Я вже давно співав у хорі, — сказав Левко.

— А справді побіжім. І мені замандюрилось покричать, — обізвавсь Наркис.

І молоді однодуми, неначе змовившись, бігцем побігли навпростець до псаломщика через густі будяки, невважаючи на те, що їм було колько бігти через будяки та колючки. Діти побігли за ними навздогінці.

— Та не баріться, бо вже затого чай буде готовий! — гукала до їх Софія Леонівна з-за бузини та колючок.

Вона прийшла додому ще завидна. Маша вже наставила самовар. Вже й самовар закипів, а півча все співала й не вгавала. Псаломщикова хата стояла в опрічному дворі тільки через город од школи. Співи хору було чуть, неначе хор співав десь надворі під вербами. Спочатку співали церковних пісень, а згодом почали співать хорові українські пісні. А самовар кипів та вже й почав гаснуть. Софія Леонівна послала Машу покликати їх на чай. Але вони на неї не вважали та співали до смерку і вже смерком прийшли на чай.

— Чого це ви так довго загаялись у псаломщика? — питала вона в паничів.

— Вчили півчу співать українські хорові пісні. Я й у нашому селі навчив півчу співать гуртові українські пісні; і тепер у нас на селі не тільки парубки, але й дівчата добре співають хорові пісні, — говорив Левко.

— Треба буде ще кільки раз піти на співку та навчить хор українських гуртових пісень. Але цей молодий псаломщик таки не без пересвідченнів і не без національної самосвідомості, коли вчить півчу співати народні пісні. Мабуть, набрався цих пересвідченнів од передніших тутешніх вчителів, коли стямкував про цю справу. Хоч, сказать по правді, парубки та дівчата не здобріють такою культурою. Бо ця культура артизма, це ж те золоте марево, що ввечері сипалось золотим пилом на став та на верби, — сказав Левко.

— Воно ніби й так, але й це золоте марево культури трошки просвітить й одуховнить сільську темноту та сліпоту. Все докупи, усього потрошку, то все-таки загалом піде більше світа в глушину, — додав Наркис Назарів.

Випили чай і повечеряли на причілку. Маша вже поприбирала посуд з стола. Час було лягати спать, а сторож Яків не приходив в школу на ніч.

— Чом це Якова й досі нема? — спитав Левко в Маші.

— А хіба ж я знаю, чом його й досі нема, — знехотя одказала Маша не київським жаргоном, а чистою сільською українською мовою, бо вже оговталась на селі і з людьми, і з їх мовою.

Левко швиденько встав і промовив:

— А може, він там вже хропе під драбиною в сінях? А побіжу та подивлюсь.

В кутку в сінях під драбиною лежала купа соломи та якоїсь потерті чи мерви, а коло неї в куточку стояв невеличний куль соломи: то був Яковів матрац та подушка. Постіль була порожня, солома не розстелена на долу. Якова не було.

— Де це задлявся наш оборонець од усякої напасті? — промовив Левко, вернувшись на причілок. — Час би вже й лягати спать, а він, мабуть, прийде пізно, гуркотітиме, стукотітиме та й нас побудить.

— Може, забаривсь десь в гостях, бо сьогодні ж якесь свято, — сказала Софія Леонівна.

— Та сьогодні таке свято, що люде роблять на полі, як у будень, — сказав Левко, — може, він несподівано запив та загуляв, бо це часом трапляється з ним і в самісінькі жнива. Громада обирає за сторожа в школі або старезного діда, нездатного до роботи, або будлі-якого калікуватого чоловіка, або якогось старого п'яничку-москаля, бо й сама вважає на школу, як на якусь непотріб. Я в цьому добре пересвідчивсь по школі в нашому селі.

Але, загалом сказавши, Яків Прохоренко не був ледачий чоловік. Він був роботящий, працьовитий і навіть богобоящий. В неділю й на святках він влітку все було лягає на призьбі на причілку в себе вдома або коло школи й читає біблію або житія святих; а як вчився в школі, то співав у хорі на криласі. І, бувши в наймах, він робив роботу не тільки під загадом, але й без загаду. Тільки вряди-годи на його часом неначе щось находило, і він тоді пив напропали два або три дні поспіль, занехаявши усяку роботу навіть в самі жнива.

В волосній управі, після облічки рокової оплаті з кожного хазяїна, звичайно знаходилось кільки хазяїнів, що не заплатили всіх грошей. На Якові Прохоренкові було вже чимало недоплату за рік. Громада обрала його за сторожа до школи, і з рокової плати за службу, доки він сторожував у школі, одлічувала цьому винуватцеві гроші на громадську оплать. Через цю ніби волосну покуту Яків не дуже-то й дбав за свою недоброхітню службу при школі і при нагоді або при якійсь наглій оказії зовсім не ходив ночувать у школі, кинувши цю сироту без усякого догляду на одчай божий. Сторож неначе знущався над нею, як знущалась і волосна управа.

На причілку всі сиділи й балакали; думали, що сторож от-от незабаром надійде. На селі зовсім стишилось. В хатах світло згасало. На столі під вербою ясно світила лампа й освічувала частокіл і ворота, і далеко сягав широкий промінь од світла на вигон.

Коли це одразу десь далеченько на вигоні почулась пісня. Співав бас і тенор якоїсь чудернацької пісні. Обидва голоси були такі чудні, навіть дикі, неначе десь на вигоні вили й скавучали два вовки.

Дикі голоси наближались до школи й стали зблизька ще чудніші. Бас силкувався вторувати, але не потрапляв гаразд і гупав уривчасто, неначе товкач в ножаній ступі. Тенор аж вищав, аж скиглив на високих нотах, ще й переривавсь, неначе грала попсована катеринка.

— Ото концерт! Ото співи! Таких мені не доводилось чуть, одколи животію на світі, — говорив Левко і аж заливався од сміху.

Голоси було вже чуть недалечко, сливе за частоколом. Всі посхоплювались і побігли до частокола. Світ од лампи та од вікна сипався на внгон широкою смугою. І з темряви неначе вигулькнув Яків, високий, тонкий та смуглявий, як волох, а з ним попліч плентався Панько Дзюбаний, його близький сусід і приятель.

«Ой ти Гриць — я Маруся; ой ти служиш — й я наймуся», — вигукував рипучим басом Яків на ввесь вигон.

«Ой, Грицю, до телят! — в Гриця ніженьки болять;

ой, Грицю, до Марусі! — Зараз, зараз приберуся», — вищав Панько високим тенором, і в його рвучкий п'яний голос все рвався та перетинавсь, неначе в розбитої катеринки; а Яків все гупав, неначе гамселив та лупцював довбнею в здорове барило.

— Та це ж наш сторож, наш оборонець од злодіїв так завзятущо вигукує басом, — сказала Софія Леонівна.

— Якове! а чом ти не йдеш у школу спать? — гукнув з-за частокола Наркис Назарів.

— Нема часу! Не йду, бо ніколи. Постривайте трохи. От піду на часок додому та зараз і вернусь.

— А хто ж оце нас стерегтиме в школі, доки ти вернешся? — спитав всмішки Левко.

— А хіба ж вас хто покраде вночі, чи що? Куди ж пак, які боязкі! Мені ніколи. Нігде не дінетесь, доки я прийду, — обзивавсь Яків хрипким та сипким голосом і зараз затяг: «Ой ти Гриць — я Маруся; ой ти служиш — й я наймуся».

— Який святий та божий! А в неділю лежить на призьбі та все читає біблію сливе цілісінький день, — сказала Маша, стоячи на порозі.

— А як тверезий, то такий несміливий, таке м'яло, така хамула, що й в очі не дивиться, як з ким з нас говоре. Казала мені матушка, що він як іде до батюшки або до дідича по якомусь ділу, то бере в кишеню пляшечку горілки та ковтне чарок зо дві за брамою, а тоді вже йде в прихожу й говоре сміливіше, дивиться просто в очі й говоре за якесь своє діло, навіть жартує. А поки не вип'є, то в його насилу язик в роті повертається.

Паничі почали передражнювать Якова та Панька: «Ой ти Гриць — я Маруся; ой ти служиш — й я наймуся», — затяг Левко, неначе заскиглив, і, вхопивши під руку Наркиса, замахав рукою.

Наркис загупав і заскрипів достоту так химерно, як гупав та неначе скрипів голосом Яків. Левко вищав рвучким тснорцем. І вони, побравшись попід руки, потяглись вздовж частокола, махали руками, вихали ногами, неначе знавісніли. А Петруша, як та мавпа, потягся слідком за ними й замахав руками, задриґав ноженятами й занявкав, як кіт.

— Ой, покиньте оті ваші микитянські гастролі, — говорила Софія Леонівна й разом з тим реготалась на всю оселю.

А паничі вертались назад попід частоколом та все витинали спів достоту так, як Панько та Яків, неначе грали ролі на сцені. Петруша крутився й верещав, неначе чортеня. Маша стояла коло призьби і втирала рукавом сльози од скаженого реготу.

Левко й Наркис зостріли Якова, як він смерком прийшов ночувать в школу на другий день.

— А чом же ти, Якове, не співаєш сьогодні так гарно, як співав учора вкупі з Паньком? — спитав Якова Левко.

Яків осміхнувся й похнюпивсь та все дивився в землю. Йому було сором дивиться паничам в очі. Він засоромився так, як соромляться малі діти або дуже молоді дівчата, котрі затуляють вид рукавом й одвертають голову набік од сорому. Яків якось ніби скорчився, зморщивсь, потупцяв на одному місці й тихою ходою пішов в темні сіни до свого барлога під драбиною.





VII


Левко й Наркис внадились в псаломщикові покої і вчащали до псаломщика на співки трохи з нудьги, а більше через те, що в їх вдачі був зроду зародок артизма. Такі люде мають природжений потяг до якого-небудь штучництва або принаймні до штукарства. Через це-то і Левко, і Наркис горнулись до артистів та артисток, знайомились з ними, навіть приятелювали з декотрими. Через те вони обидва вчащали в Києві й до Флегонта Петровича, в котрого часто стикалися і знайомились з оперними артистами й з охотою приставали до їх компанії. До сцени їх неначе тягла якась непереможна сила, ще й до того вони обидва мали прехороші голоси й самі любили співать.

Але врешті Левкові вже надокучили ті микитянські гастролі і в хорі в псаломщика, і в покоях отця Зіновія. Розважать себе вже не було чим, окрім карт. Левко, як та бджола, вже виссав і висмоктав медок з усіх місцевих квіток, і йому забажалось їхати до батька. Саме тоді отець Зіновій виряджався в містечко за налюшниками, налигачами та усякими хліборобськими причандалами й одвозив лагодить попсовані коліщата од молотилки, бо вже незабаром треба було молотить пшеницю та жито. Левко сів з ним на повозку й покатав до вокзалу. Наркис так само хотів їхать з ними. Але Софія Леонівна намоглась, щоб він не їхав і зостався в неї на якийсь час. Її лякала нудьга після веселого товариства, котре розважало її в глушині та в самотині. Наркис зглянувсь на неї й зостався. Вона запросила його до себе, щоб він перебрався в школу, в велику горницю, де ночував Левко.

— От тепер я не загину з нудьги, доки Флегонт Петрович вернеться з гастролів, бо матиму в господі веселого пожильця, — говорила Софія Леонівна до Левка й подала йому на повозку свою руку на прощанні.

Левко поцілував її в руку й бажав весело провести вакації. Після Левкового од'їзду Наркис попросив Машу зараз попереносить його манатки в школу й сам туди перебравсь.

Надвечір пили чай не на причілку, а в великому покої, бо небо захмарилось і збиралося на дощ. Десь далеко за чагарником та кладовищем миготіла гадючками блискавка. Після чаю Наркис витяг з чемодана новісінькі книжки Байрона, Надсона та Гейне й подав їх Софії Леонівні. Книжки були переплетені в чудові червоні та блакитні палятурки й поцяцьковані золотими буквами.

— Це я привіз вам за вашу добрість та ласкавість маленького гостинця, ваших любих та уподобних вам письменників-поетів, — сказав Наркис і подав їй чепурно оправлені й золотообрізні книжки.

— Спасибі й за гостинець, і за те, що ви пам'ятаєте за мою письменську вподобу. Я справді люблю цих ліберальних письменників більше од усіх. Я з усолодою читатиму їх отутечки в самотині з нудьги та житиму мріями, як ви поїдете, хоч я бажала б удержать вас до Флегонтового приїзду. Це буде мені на згадку й пам'ятку за вас, за ваші одвідини мене на цій поетичній й цікавій дачі

— Та й я не забуду, поки й мого віку, і за цю дачу, і за поетичну нашу гулянку на Раставиці, — сказав Наркис, бистро зирнувши в очі Софії Леонівні і потім оглянувши навкруги подовжасту горницю, — як гляну я на цю горницю, на цей садок та на верби навкруги оселі, на береги річки, то мені все уявляється, що я оце заїхав кудись далеко-далеко, ніби в Бразілію, або в Каліфорнію, або в Сірію. Мені все чогось ввижається, що я тепер десь або в Сірії, або в Персії, десь на далекому Сході, в якомусь східному чудному житлі; все чомусь здається, що там за хатами ростуть пальми та кипариси, цвітуть розкішні магнолії та лимони. Мені все здається, що я приблудився в якесь східне місце. А той праотець Ной, що висить на стіні, все здається мені картиною Будди або Зороастра. Мені здається, що й ви самі неначе дочка якогось індуського раджі або якогось шейха серед цієї чудернацької обстави.

Наркис устав і почав ходить по довгій світлиці. Він ходив швидко, жваво й уважливим оком оглядав стіни, завіси над вікнами, зілля за образами, вінки з зілля, почеплені на білих стінах. Світлиця була чисто й гарно очепурена, біла. Завіси на вікнах теж були білі. Краса молодої чорнявої красуні ще виразніше виступала, ніби на білому полі картини. Ще виразніше чорніли брови на матово-білому чолі, ще ясніші стали іскряні блискучі очі.

— Мабуть, в вас дуже велика уява, коли ви в цих Микитянах уявляєте себе десь на далекому Сході, —сказала Софія Леонівна й милувалась сама кожним рушенням молодого красуня.

І вона в той час почутила, що Флегонт Петрович одразу зник з її серця й пам'яті; їй одразу здалось, що він десь дівся, кудись поїхав і вже більше не вернеться до неї. Молодий красунь ніби навіки заслонив Флегонта Петровича гарним видом, пишними очима, своєю стрункою постаттю. Під впливом Наркисових мрій та фантазії їй уявлялось, що Наркис в господі вже заступив місце Флегонта Петровича.

 
Наші Друзі: Новини Львова