Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 29 жовтня 2020 року
Тексти > Тематики > Художня  ::  Тексти > Жанри > Повість

На гастролях в Микитянах

Переглядів: 13718
Додано: 14.03.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0

Ця книжкова столична демократка вважала на селян, ніби на якусь худобу, перед котрою можна було й не соромиться.

«Це ж не люде, а якісь ягниці. А хіба ж мені сором перед волами та ягницями?» — думала Софія Леонівна, розкошуючи в дрібненьких хвильках та брижах на плесі.

На греблі все манячіли вози й люде. Якийсь місцевий чоловік віз самотужки бідкою кулі, зумисне спинивсь і почав розмовлять з чоловіками з питля та дивиться на неї: їм здалось, що то купається жінка Лейби, писаря з питля, бо вона без сорому завжди купалась в плесі, невважаючи на те, що її було видно з греблі. Софія Леонівна й трошечки не соромилась і од того часу все купалась в спусті, окреме од свого чоловіка й Левка.

Але трохи згодом селяни довідались, що там купалась не Лейбина жінка, а панія.

— Це мабуть, якась проява, а не панія, коли купається на видноті й людей не соромиться, — загомоніли люде по всьому селі.

Обполоскавшись нашвидку в плесі, Софія Леонівна з великою труднацією допленталась додому: після купання в неї все тіло ніби обважніло й ослабло. Вона неначе впала на стілець і причепурилась перед дзеркалом. В покоях було тихо, аж ніби мертво. Тільки веселий промінь вечірнього сонця промикувавсь через вікна, сягав на усю довжину покоїв і звеселяв чисто побілені стіни. Софія Леонівна взяла золоті сережки й почепляла їх, потім наділа чисту квітчасту блузку, ніби обсипану пунцовими квіточками польового маку. Після купання в спусті в холодних джерелах, що били з дна в плесі, в неї вид став біліший і багато делікатніший. Вона вже направилася йти на чай до матушки в садок, як несподівано під вікнами затупотіли паничі й раптом убігли в покої. Софія Леонівна жалілась, що після купання неначе розімліла й ледве волоче ноги. Паничі в жарти вхопили її з обох боків попід руки і повели через грядки та через високу мішаницю й наробили патолочі, неначе через мішаницю хтось проїхав возом.

В садку під грушею стояв застелений стіл з самоваром, стояли поналивані стакани чаю й хололи. Матушка все турбувалась, що паничі надто загаялись в школі, а чай холоне. Глянула вона в двір поверх штахетів, аж паничі ведуть удвох Софію Леонівну попід руки й регочуться. Софія Леонівна й собі реготалась.

— Ну та й веселі ж ваші паничі, Флегонте Петровичу! — промовив отець Зіновій.

— Ведуть Соню, неначе бояри тещу до зятя на перезві, — додав Флегоит Петрович і побіг одчинять хвіртку в садок назустріч паничам.

— Ну та й дуріють же оці жевжики — обізвалась матушка Ольга Павлівна до отця Зіновія. — Знать весела мати родила їх обох.

— А Софія Леонівна, очевидячки, й сприяє їм, — пошепки сказав о. Зіновій, — мабуть, такі жарти припадають їй до вподоби: певно, не дуже-то шанується моя невістка, коли паничі геть-то вже запанібрата поводяться з нею, неначе парубки з дівчатами.

— Ольго Павлівно! попроганяйте лишень оцих хлопчиків ломакою, щоб вони дали мені спокій, — промовила Софія Леонівна й ніби впала од утоми на стілець поруч з господинею.

— Коли ж не подужаю їх, бо обидва паничі вже не маленькі. Якби це так пустували наші Петрусь та Івась або якісь там недолітки, то я б ще дала собі ради: а цих дітей я не впиню й нічого не вдію з ними, — одмовлялась матушка.

— Але це й добре, що вони доволокли мене в садок. Я оце вперше скупалась цього літа, і після купання в мене так обважніло все тіло, що я насилу допленталась од греблі до школи, та оце й до вас з помагачами, — говорила Софія Леонівна і вкинула в стакан дві грудочки сахару та й почала колотить чай ложечкою.

Паничі посідали за стіл і похапцем сьорбали прохоловший чай, неначе хапались кудись на службу. Наркис Амфилохійович Назарів сидів проти Софії ЛеонІвни і все піднімав її на сміх, що вона купалась коло греблі на тарасі та на хамлі під спустом. Він очевидячки залицявся до неї. Після купання Софія Леонівна побілішала, навіть трошки зблідла, стала делікатніша на взір. Гарні чорні брови ще виразніше малювались на білому чолі, а чималі карі очі ніби побільшали й стали виразніші. Втома од купання та од доброї промашки до річки наддала її красі і делікатності, і якоїсь романтичності.

Наркис Назарів почував, що той погляд карих, ніби втомлених очей доходить до його серця й глибоко промикується в його душу. А чудові чорні брови манили його очі й неначе лащились до його серця, а задума в очах неначе подихала на його гарячим подихом. Резеда розливала тонкі делікатні пахощі попід грушею. І молодому хлопцеві уявлялось, що ті делікатні пахощі вникали в очі й брови Софії Леонівни і що тими пахощами повівають на його Софіїні очі та чорні брови. Софія Леонівна ще й передніше дуже подобалась йому, а теперечки в той чудовий вечір, в гарній поетичній глушині, під зеленим гіллям, під чистим синім небом та одлиском вечірнього сонця в його в серці розжеврілось й запалилось щире кохання.

Наркис не зводив очей з Софії Леонівни. Вона пила чай і вряди-годи зиркала на його втомленими, ніби благаючими очима. І в її серці з'явився зародок чогось більшого й дужчого, ніж звичайна прихильність до приємного й веселого красуня.

Висьорбавши чай, непосидящі, товкущі хлопці кинулись до дітей, що поприбігали до стола, і почали з ними граться. Паничі знать не дуже-то ослабли й обважніли од купання, бо наперемінку садили їх собі на потилиці й ганяли з ними кругом груші, неначе грали в хрещика. Хлопчики реготались, хапались рученятами за навислі груші та листя, поганяли їх і ньокалн, ніби на коні. Молоді паничі неначе й самі змалились, бавлячись з дітьми, стали, мов великі діти.

— Та годі вже вам дуріть! Пустують, неначе малі діти; і вгамувать, і впинити вас нікому. Сідайте лишень та мерщій пийте чай, бо затого й самовар вичахне. Он вже й череда йде, затого вечір буде. Йдіть-бо! — гукала матушка на паничів.

Назарів скинув дитину з потилиці, прибіг засапании і сів на лавці попліч з Софією Леонівною, Вона приємно осміхнулась і не посунулась далі од його.

«Чи ти ба! присунувсь, неначе парубок до дівки, аж плечі їх черкаються. Може, в їх у Києві тепер так поводиться. Гарна ж у їх там пішла поведенція», —думала матушка, маючи на думці сільський погляд на женихання й залицяння.

— Давайте грати в чого-небудь, чи в жельмана, чи в сусіда, чи що, — говорив Наркис Назарів, вмостившись надто щільно коло Софії Леонівни, — чи ви пак, сусідко, задоволені своїм настирливим сусідом? — промовив він в жарти до Софії Леонівни.

— Атож! Чом би пак і ні. Тільки сидіть тихо та не дурійте, як оце ви дуріли з дітьми, а то я ладна покликать іншого, смирнішого сусіда.

Назарів зітхнув, згорнув руки на грудях і неначе замер в одній поставі.

— От так-о, чи що б то? — промовив він трошки згодом.

— Про мене, й от так-о, — обізвалась Софія Леонівна й почутила, що їй дуже приємно торкаться об його плече.

— Потривайте ж, я лередніше вип'ю чай та тоді вже й одубну в отакій позі: сидітиму мовчки й мовчатиму під вашим загадом, — жартував Назарів і хапався пити чай сливе нахильці.

— Ти таки добра дзиґа: не посидиш тихо ні хвилиночки, то й трудно тобі буде додержать своєї обіцянки, — сказав Левко через стіл.

— От тобі на! Тільки що був гамарником, а це одразу вже став дзиґою, — обізвавсь Наркис, — сказать по правді, я не люблю тих хамул, тюхтіїв та мовчунів. Ой не люблю! Такі люде наводять на мене страшенну нудьгу.

— То цебто й я наводжу на вас нудьгу, бо ваша сусідка таки добра хамула та мовчуха, — жартувала й собі Софія Лсонівна,

— Я невдоволений своєю сусідкою за обговорювання таки самої себе, а не інших людей. Прощайте! Зоставайтесь здорові! — сказав Наркис і при тих словах устав, ухопив за руку сусіду й так здорово здушив, що вона трохи не крикнула й ледве вдержала крик.

— Та я ж вас не проганяю! Сидіть собі хоч і мовчки. коли хочете. Мені за це байдужісінько.

Назарів знов сів коло Софії Леонівни й присунувсь близенько. Він попросив у хазяйки ще стакан чаю, хоч йому вже й не хотілось пити. Він пив чай повагом, помаленьку. Йому було приємно сидіти поруч з Софією Леонівною, і він був ладен сидіть і жартувати з нею, доки й ніч впаде на землю, доки й місяць зійде.

Ради нового гостя матушка загадала Ївзі готувать вечерю для всіх. Ївга крутилась, як муха в окропі, патрала курчата й нишком кляла Машу, котра в той вольний для себе час гуляла на греблі під вербами з помічником механіка Суходольським.

Сонце зайшло. Надворі помаленьку сутеніло. Ніч спускалась на садок помаленьку, ніби крадькома. Матушка мила посуд. Стіл з гістьми неначе стиха тонув в поетичних сутінках. Садок неначе млів в теплому літньому повітрі. Густішали тіні під гілками груші, і вид в Софії Леонівни ще більше поделікатнішав. Молодому Наркисові вона здавалась якоюсь східною царівною казок Шехерезади. Йому уявлялось, що він якимсь чудом опинився несподівано в дуже далекому краї, ніби в чудових казкових царських східних садках, а коло його сидить сама красуня Паризада, оповита вечірніми поетичними сутінями. І він несамохіть налапав під скатеркою її руку й міцно стиснув. Але Паризада ніби розгнівалась од такої нахабності зовсім не східного лицаря й зараз висмикнула свою руку й поклала її на стіл.

Наркисові чомусь заманулось співать, неначе та мила ручка, ті чорні брови й чудові очі самі були піснею й викликали в його в душі охоту до співу. Він затяг українську пісню тихо, неначе пошептом, як зачинає серце пісню кохання, неначе він боявся сполохать голосним гуком і своє серце, і свою любов, і тишу пишного вечора, і виступаючі зорі на небі.

Левко підхопив той спів. Флегонт Петрович і незчувсь, як почав вторувати. До їх зараз пристав отець Зіновій. Полилось чудове тріо: «Чи це ж тая криниченька, що голуб купався? Чи це ж тая дівчинонька, що я женихався? Жаль, жаль мені буде! Візьмуть її люде: тепер же вона не буде моя», — виспівували молоді голоси неначе нишком, а Наркис виводив з якимсь сумом в голосі: «Тепер же вона не буде моя!»

«Ой у полі з криниченьки орли воду п'ють; а вже мою дівчиноньку до шлюбу ведуть. Жаль, жаль її буде», — промовляв далі слова пісні молодий красунь, і в його голос затрусивсь, подужчав, неначе голосно крикнув од жалю, ніби він співав пісню за себе самого, що не цілувати йому тих очей та чорних брів, котрі стали йому такі сподобні в цей пишний вечір.

— От такі тихі співи я люблю й ладна слухати хоч би й цілий вечір, — обізвалась поетична на вдачу Ольга Павлівна, — бо вони наводять на мене думи й неначе лащаться до мене, мов маленькі діти. Але співи співами, а вечеря має своє право. Вже час би й за вечерю сідать, бо оті дітлахи поснуть, де впадуть, —сказала вона, раптом підводячись з лавки, гукнула на няньку й загадала їй, щоб вела дітей в покої і щоб вона застеляла стіл.



VI


Після вечері вже в пізні обляги, набалакавшись донесхочу, отець Зіновій поклав спати Наркиса в своєму кабінеті, а Флегонт Петрович взяв з собою Левка в школу, щоб примостить його в великому школьному покої, де стояло зайве ліжко, котре було поставлене для будлі-якого випадкового гостя або родича. Прийшли вони в школу вже лягома, засвітили світло, пороздягались і зараз полягали спати. Левка довго не брав сон. Нарешті вже пізньою добою він почав дрімати й навіть засипать, але крізь легкий сон він почув, що на горищі ніби хтось ходе або нишпоре. В його чуття було дуже добре, і він зараз прокинувсь і почав прислухаться: на горищі й справді ніби щось шаруділо або стиха човгало. Молодий хлопець був чуткий на вухо, насторочив вуха й почав прислухаться. Незабаром щось неначе чмихнуло, але якось чудно, не по-людській.

«Що воно за нечистий от там порпляється на горищі? Чи не злодій часом вліз та чогось шукає? Не домовики ж там пораються в глупу ніч», — майнула в Левка ніби сонна думка.

Він знов почав засипать, і йому вже почалось верзтись у сні якесь кострюбате страховище, що никало по закутках в горниці, все ворушилось, а потім полізло вгору під стелю по пічурках, неначе по драбині. Пронизуватий дикий крик або дитячий плач неначе шпигонув йому в вуха, і він раптом прокинувся й не міг навіть добре опам'ятатись і пригадать, де це він знаходиться: чи в батька, чи в отця Зіповія, чи в Києві.

«Одже ж це, певно, злодій виліз на горище, продерши кулики: мабуть, думав, що нові київські пожильці багатенькі й доконечно понавозили всякого добра й сховали дещо й на горищі. Треба збудить сторожа, нехай лиш полізе на горище та добре оглядить закутки».

Левко встав і пішов в прихожу, а потім в сінці, де під драбиною спав сторож Яків.

Саме в той час на школі закукувакав неприємним і плакучим криком сич. Левко втямив, який то злодій нишпорив по горищі, й заспокоївсь, але згодом його сливе всю ніч будили то сова, то сичі й не дали йому гаразд виспатись.

Вранці він розказав Флсгонтові Петровичу про свою пригоду вночі.

— Це, мабуть, па горищі оселилась або сова, або сич, — сказав Флегонт Петрович. — Ото горенько! ніяк не дам ради оцій школі, так її занехаяли. Але кудою б оце проліз сич, коли ушивальник повшивав куликами усі продухвини на покрівлі й дірки. Вже й потьоки не течуть по стінах, і з стелі вода не крапає, бо позамазували усі проточини й червоточини. Треба знов оглянуть горище пильніше.

Після чаю вони вдвох полізли на горище й нагляділи

гніздо сича під кроквою, а під латами стриміло кільки горобиних гнізд. Подекуди попід стріхою світились надвір дірки, котрих знадвору було не видно.

— Он кудою влітають сичі та горобці. Чи ти ба! таки добрали способу після того, як укривальники позамощували всі дірки на покрівлі. Це в голові запущеної школи завелась така нужа. Ось ми поськаємо в миршавій голові цієї всеросійської сироти, — сказав Левко й почав знімать горобині гнізда.

— Ці птахи, мабуть, думали, що стоїть на одшибі покинута пустка, та й намостили собі безпечно гнізд, — сказав згодом Левко.

Принесли вони оберемок соломи, щільно позатикали усі дірки й поскидали всі гнізда. Підлітки сиченята скидались на витрішкуватих чортенят. Горобині голоцванки вже повбивались в палки. Левко повикидав усіх їх надвір і покликав собаку. Собака в одну мить поковтала їх, навіть не жувала, потім сіла на задні лапи й з жадобою пильно дивилась Левкові в очі, неначе казала очима: «Ой, та й смачне щось oцe я поглинула! дай ще, будь ласка, такого гарного поживку!»

— Ну тепер, Левку, вже спатимете добре; вже злодіїв схламала цюця, — говорила Софія Леонівна всмішки.

Після чаю Левко ввійшов у світлицю й одчинив вікно, щоб висвіжить та провітрити її. Він зопалу швиденько пхнув вікно надвір. Несподівано дмухнув вітер, вхопив рами й стукнув ними об стіну. Струхлявілі рами й нижчі шибки однизу посипались на призьбу, а з їх випали найнижчі тахлі й брязнули об призьбу.

— От тобі на! На тобі ще й друге лихо, бо одного мало! З цих шибок аж закуріла порохня, бо всі рами були поточені наскрізь шашлями, — говорив Левко.

Довелось на ніч затикать вікно подушкою, щоб блукаючі по смітниках собаки часом не повлазили в покої. Другого дня вранці Флегонт Петрович покликав столяра, щоб принаймні полагодив струхлявілі рами.

— В цій церковній школі добре жити тільки домовикам та совам. Тут усе струхлявіло: і забудування, і сама наука, — говорив з досадою Левко.

Після чаю прийшов Наркис. Левко розказав йому за свою пригоду вночі. Софія Леонівна сміялась. Наркис реготався. Трохи згодом прийшов отець Зіновій і нарікав і на громаду, і на волосного старшину, що вони за школу не дбають таки зовсім, а вчителем нехтують і кривдять його в усьому: видають, неначе видавцем, топливо, а плату видають не щомісяця, а часом через два або й три місяці.
 
Наші Друзі: Новини Львова