Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 16 липня 2019 року
Тексти > Тематики > Українська Мова  ::  Тексти > Жанри > Стаття

Українство на літературних позвах з Московщиною :

Частина 6

Переглядів: 9091
Додано: 18.12.2005 Додав: ЛЕВ  текстів: 1281
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Михайло Чорнописко, Максим Тарнавський Джерело: Львів: Каменяр, 1998 (фактично 2000)
Ми вже попереду сказали, що д. Пипін не взнає або, просто сказати, не хоче, щоб українська література стала широкою й дужою, якою він вважає свою великоруську літературу, і то з тієї нібито причини, що в Великоросії виробився окремний історичний самобутній культурний тип, якого нема на Україні. Сим окремним самобутнім культурним типом великоруські письменники й тепер люблять часто величатися, повторяючи несвідомо, а може й свідомо гордовиту фразу старої слов'янофільської школи. А тимчасом великоруська історія не утворила та й не могла утворити ніякого самостійного й самобутнього культурного типу. Великоросія виступила на історичну та культурну арену дуже пізно і приймала в себе широкий вплив інших готових культур, котрі не дали сформуватись її культурній самобутности і наддали її культурі готові чужі форми.

Історія людськости і історія культури не знає такого окремного самобутнього великоруського культурного типу. Ми знаємо головні, виразніші й самобутні культурні типи людськости ось які: китайський, еллінсько-римський, семітсько-єврейський та індуський. Пізніше семітсько-єврейський культурний тип пустив від себе паростки ще двох культурних типів: християнський, котрий з IV та V віку звичайно називають візантійським, а потім з VII віку виник з несторіянства, що відчахнулось від православія, ще один культурний тип – ісламсько-арабський. Сі культурні нації, зародивши в собі самобутню культуру, з давніх-давен, з первопочатку розвили її в добре омежованих виразних типах, котрі розвились з більшою чи меншою силою і додержались до наших часів.

Оглянемо в коротенькому начеркові сі найголовніші в історії самостійні культурні типи людськости і ми побачимо, що ніякого великоруського самобутнього культурного типу нема, не було та й не могло бути.

Головні, сутні прикмети кожного самостійного культурного типу, як ми вже попереду говорили, ось які: релігія з релігійною поезією та мораллю, поезія лірична й епічна, потім теософія або релігійна філософія, а в деяких народів чиста філософія розуму; за нею наступає критика релігій та морального життя, філософія моралі, а далі наступає правдива наука. Се той порядок сутніх прикмет культури, та природна стежка в русі й поступанні, котрою прямувала кожна нація, вироблюючи й розвиваючи з свого расового духового кореня, з своєї расової вдачі свій самостійний культурний тип. Само по собі, що деякі нації де в чому не поминули побічного культурного впливу, дещо переймали в інших народів, але перетворяли перейняті ідеї в свою плоть, в свій дух культури під впливом своєї расової природної вдачі, своїх расових природжених здатностей.

Китайська та еллінська культура засновані на ґрунті політеїзму; семітсько-єврейська заснована на чистому монотеїзмі; індуська – на політеїстичному пантеїзмі. Через сей первопочатковий засновок виробились культурні типи зовсім неоднакові, відмінні один від другого, бо сей початковий релігійний засновок дав культурам свій власний, відмінний напрямок, по котрому вони йшли через довгі віки і склалися в інші окремні оригінальні форми. Тип культури семітсько-єврейський роздвоївся на два паростки: один з них прищепився на чужому ґрунті культури еллінської, другий на ґрунті культури семітсько-арабської. Вони прищепились на пні інших культур, схрестились з ними і утворили знов інші культурні типи, засновані так само на монотеїзмі, як і семітсько-єврейський. Тип індуської культури, заснований на політеїзмі, але політеїзмі пантеїстичному, що наближає його трохи до типів культури монотеїстичної, хоч він має в собі багато прикмет властивих політеїзмові. Се тип культури якийсь трохи мішаний, більше близький, як потім довідаємось, до культури візантійсько-римської в середні віки. Інші історичні типи культури, як вавілонський та ассирійський, єгипетський, щезли з історії, не дійшовши до повного розвитку і розцвіту, а перський тип не розвився вповні і був захоплений і перетятий в своєму розвитку то християнством, то більше від усього ісламізмом.

Найдавніша релігія китайська політеїстична. Китайські вчені Лао-цзи (родився 604 р. до Христ. Різдва) і Конфуцій (родився 550 р. до Христ. Різдва) подають в своїх творах сей китайський політеїзм уже в теософічній, обзагальняній та впорядкованій системі. Як показують Лао-цзи та Конфуцій, в китайців з давніх-давен було головне й верховне божество Небо чи Дао в самому загальному й абстрактному образі. Очевидячки, що китайська релігія заснована на ґрунті сабеїзму. Але в китайців ми не примічаємо обличення сил неба в ясні й виразні й нарізні сущости божеств, як у вавілонян, фінікійців і інших, в котрих Ваал чи Бел був бог сонця погожого, сієї добродійної сили натури, а Молох – був як обличчена й обтілена в звісній формі, шкідлива, висушуюча сила сонця; Астарта була богиня місяця й плодючої сили натури, як в картагенців Таніта, богиня місяця. Може в китайців не була настільки розвита сила творчої фантазії, щоб обличчити сі нарізні сили неба в формі богів, а може Лао-цзи не захопив уже тих давніх форм в житті китайської раси, дуже давньої.

Лао-цзи на основі найдавнішого вірування китайського народу розвив свою теоретичну систему про Дао чи Небо як найвищу й завершену сущність, від котрої повстало все, що є у світі. По думці Лао-цзи, Дао (закон, розум) сам по собі не має ніякого ймення, ні фарби, ні гуку, ні тіла, ні форми. Він без початку й кінця, образ без образу, форма без форми, необсягаємий, безконечний і бездіяльний; хоч через нього робиться й повстає все, але сам в собі він є безодня й порожнеча. Очевидячки, що сей Дао Лао-цзи схожий на біблійний Хаос.

В сьому Дао замкнуто, як загальне суття, Дай-цзи. В своїй натурі воно нерушиме й спокійне, але в ньому замкнутий зародок усього й усякові початкові образи усіх сотворінь. Як тільки воно з становища спокою переходить у становище руху, тоді воно розділяється на два елементи: світлий, діяльний, мужеський, а другий – недіяльний, темний, страдний, женський. Від першого елементу вийшло Небо, від другого – Земля. Небо як буття, Земля як мертве й нерушиме небуття. Сі два початки породили третій, себто жизньовий початок, дихання. Середину між небом та землею становить людина. Всі сущості на землі повстають з Дао, а потім вертаються в нього, як річки течуть в море. Але як сущості ввійдуть в свій первопочаток, перейдуть у небуття. Дао знов дає їм жизньовий рух і, таким способом зробивши круг, він знов починає його.

Лао-цзи з'являється більше утворником теоретичної системи китайської теософії; Конфуцій, повторяючи теоретичну систему свого вчителя, розвив більше практичну систему про моральність і розумний порядок. В його книгах бачимо вповні вироблене й закінчене вчення про духів чи геніїв. По думці Конфуція, є в світі три величности: перша величність, перша верховна сила є Небо; друга величність, друга верховна сила є земля; третя величність є людина, бо вона надарована розумом і розумністю. Але найвища творча сила є Небо, себто сонце, місяць та зорі з усім небесним простором. Небо є батько всіх сущостей, владика світу, найзавершеніший. В регулярному своєму русі, в правильній течії Неба відбивається вічний, розумний порядок. Воно є закон розуму і само до найвищого ступеня розумне; воно усьому в світі дає початок, жизнь, усіх держить, усіх годує і назирає за усіма людьми, любить доброчинних людей і карає злочинних.

Сили Неба – то геній чи духи. Окрім самого Неба, сього найвищого духу, є ще п'ять великих небесних духів. Усі зорі розділені на чотири системи. Над кожною стоїть великий небесний геній. По народній китайській вірі, над сходом правує Дракон, в його власти етир і весна; на півночі правує Лицар, котрому підвладна зима й вода; на заході – Тигр, котрий панує над осінню й воздухом; на півдні панує Червона Птиця, в її власти літо й огонь. П'ятий геній – то геній землі. Окрім того кожна зірка є житло духу. Духів і на землі багато і усі п'ять стихій:1 і моря, й ріки й озера, і гори, держави і кожна річ має свого духа. Вони є і зверху і внизу, і направо й наліво – се цілий океан розумний. Всі духи невидимі й нечуємі; вони замкнуті в суті речей та сущостей, навіть дрібних сущиків, і не можуть відділитись від них. Під впливом сих духів земля родить і розвиває усякі живі сущости та сущики й годує їх.

Очевидячки, що сі духи чи генії є не більше, як жизньова сила кожного сотворіння на небі й на землі: се нерозвиті, не обличчені й необтілені, сутніючі тільки в потенції грецькі німфи, наяди, нереїди, Атини-Паллади, Геліоси, Діяни, Афродіти, Фавни і т.д. Конфуцій зве небо розумним, найвищим Розумом. Слово Дао німці перекладають словом Vernunft. Але не можна сього Конфуцієвого слова "Розум" розуміти так, як розуміли його грецькі філософи, як психічну, розумну силу, як найвищу світову творчу силу. Розум Неба в Конфуція є не більше, як розум чи νούζ [гр. ноуз nouz] Анаксаґора, одного з перших грецьких філософів. Анаксаґор перший з найдавніших філософів Греції додумався до сього принципу, поставивши його як основу усього світу, замість Фалесової води, Гераклітового огню, Демокрітових атомів і числа Піфаґорейців. Але й сей Анаксаґорів Розум усього світу, усіх сотворінь не є ще психічна, інтелектуальна творча сила бога, а вона є більше фізична, динамічна сила... Так сю найвищу силу світу розуміє й Конфуцій. Ся розумність Неба в Конфуція є тільки реґулярність, порядок небесного руху й небесної течії світил. Далі сього принципу про розум китайська філософія і не пішла. Розумність у натурі в їх вченнях – се не більше, як добрий порядок та реґулярність: сила чисто динамічна, а не розумна.

Між небом та землею стоїть третя величність: людина. Один чоловік з усіх сотворінь дістав світоносний елемент – розум. Сама розумність неба виявляється виразно тільки в чоловікові або лучче в народі, так що небо чує тільки ушима народу і виявляє свою волю діями і вчинками людей; тим-то чоловік чи народ, як саме благородне в світі, один може знати й постерігати вдачу животинних і ростинних сущостей і сим може помагати небу й землі в зберіганні й розвитку сущостей. Небо дало тільки чоловікові світоносний елемент розуму і через те найперша воля неба в тому, щоб чоловік розвивав сей світоносний елемент. Сей розвиток розуму, – каже Конфуцій, – стоїть на тому, щоб чоловік становив його правилом моральної діяльности.

Як бачимо, Конфуцій, як і всі китайські теософи і вчені, поминув розвиток самого розуму як психічної сили, як правдиве джерело розвитку науки й широкої критики, чого не поминули давні грецькі філософи – Сократ, Платон, Арістотель. Конфуцій звів розумовий розвиток на волю, на моральне завершенство та поліпшення моралі. Яке ж се завершенство розуму в моралі, в діяльности? Таке, що збурені духові страсті чоловіка повинні підгорнутись, піддатись під світоносний елемент розуму і покоритись йому так, щоб в душі вийшла повна гармонія, середина. Перевага розуму над страстями, вдержування їх в потрібних границях посередині і буде придбанням морального завершенства й святости.

Сю моральну середину чи гармонію чоловік через свій розум повинен утворити і в сім'ї, і в суспільности, і в державі. В сім'ї діти повинні покорятись батькові, жінка – чоловікові, менші брати – старшим. В державі піддані повинні покорятись імператорові, як синові Неба, нижчі урядники – вищим, слуги – хазяїнам. Зате ж імператор повинен бути добрим батьком для підданих. В суспільстві "кожний повинен любити ближнього, як самого себе, і не чинити другим того, чого кожний не бажає, щоб йому чинили другі".

Як бачимо, розумовий розвиток в китайців повернуто на одну мораль. В поліпшенні морального розвитку не показано вищого ідеалу, а скрізь бачимо середину, гармонію, спокій, помірність, скрізь примітна якась механічна, ніби обрядова, більше життьова моральність. За добре життя, за моральність вища душа чоловіка (в чоловіка дві душі, по вченню Конфуція) по смерти стає генієм чи духом вищим (шень) і переходить на небо до вищих духів, а нижча душа прилучається до духів земних. Щоб зміцнити й упорядкувати сю моральну систему в житті суспільности, Конфуцій звів мораль на обрядність, закував її в нерушимі форми, як воно діялось і в інших народів, – в давніх євреїв, у Візантійському періоді, – він видав "Книгу церемоній", звісних 3000 китайських церемоній та обрядів та 300 усяких правил та поклонів, в котрій обформовані усі відносини в сім'ї: чоловіка до жінки, жінки до чоловіка, батька до дітей, дітей до батька, в державі імператора до підданих, урядників нижчих до урядників вищих, прикажчиків до купців, слуг до хазяїнів; показана уся релігійна обрядовість: які жертви приносити духам і як їх приносити, обряди вінчання, похорону, приймання гостей, входу до двору богдихана, форма одежі... Ся "Книга церемоній" сталася своїм візантизмом для Китаю, закувавши його на цілі віки в форми обрядової моралі, і не знайшлася й не утворилася така розумова філософія, щоб породила такі сміливі критичні погляди, котрі мали б силу розбити ті формальні пута в Китаї. Китайська культура так і закоцініла в тих формах, хоч вона по своїх основах була спочатку дуже погоджаюча для широкого розвитку культури.

Як бачимо, китайська культура заснувалсь на політеїзмі. Релігія Китаю – се натуралізм, боготворіння натури, але натури абстрактованої, обзагальняної, зведеної в один загал Неба, як найвищої божої сили, як бога. Може, недостача творчої фантазії в китайців не дала їм змоги й сили розділити нарізно сили натури, пообличчувати їх в пишні антропоморфічні образи, такі як образи грецьких Дів, Гер, Афродіт і інших, які утворила багата й розкішна фантазія давніх греків. Генії і духи Неба та землі в китайців не мають ніякого обличчя, неоформовані, необличчені, невидимі й нечуйні, як невидима жизньова сила натури. Але все-таки сей натуралістичний політеїзм чи натуральна релігія була дуже погоджаюча для китайської культури.

В Китаї з давніх-давен релігія не взяла переваги над світським елементом. Релігія в Китаї так, сказати б, нечуйна й невидима, як і китайський геній та духи; вона не грала великої ролі в формуванні їх культури, в їх житті, не задавила світського елементу, життьового, природного, і давала йому простір для розвитку. Релігія тут неначе сама була поглинута світським життьовим елементом. В Китаї навіть ніколи не було окремної верстви жреців. Імператори самі приносили жертви, не в храмі, а на дворі під небом; приносили жертви і урядники та заможні люди.2 Ще в найдавнішій китайській книзі Конфуцієвій "Ші цзінь" чи книзі стихотворів, пісень, од та релігійних гімнів, – в гімнах говориться, що жертви приносили царі та багаті, заможні люди після жнив та збору винограду, наробивши для жертв чистого вина, приносили воли, приносили рис, пшеницю та вино. При жертвах частували, годували гостей і навіть впивались. Жертви приносили не тільки Небу і геніям, але навіть духам предків. Після Конфуція, як уже зовсім сформувалось конфуціянство, право приносити жертви взяв на себе китайський ряд. Підданим дано тільки право робити "возливання" на могилах предків.

Після того, як конфуціянство зміцнилось і взнано урядовою релігією, урядовою системою, почав розповсюднюватись буддизм, котрий зайшов з Індії. Буддизм прийнявся в Китаї швидко й легко; йому мало противився народ і він якось примішався до давньої релігії або мирно й злився з нею без усякого потрясу, без проливання крові, без усяких іспанських єзуїтських автодафе. Буддизм розповсюднився в Китаї швидко як вища релігія, з вищою за конфуціянську мораллю. На олтарях Будди скрізь лежить буддійська книга Сатдарма Пундаріка, як у нас Євангеліє. Се книга вищої моралі, в котрій говориться про любов та милосердя бога, про його промисл, про вислухування богом теплої молитви кожного. Ся вища мораль буддизму мала для Китаю вартість вищої реформи релігії, вартість нашого християнства. Буддизм, сказати б, наддав життя й любови китайському богові Дао, сій неговорячій динамічній силі неба й землі, оживотворив його, зробивши його сущостю розумнішою й прихильнішою до людської долі. Буддизм, перемішавшись з давньою релігією Китаю, вкрив Китай монастирями, храмами, але не вніс в Китай звісного індуського ідеалу факірства чи аскетизму. Китайська вдача, нездатна до ідеалів, взяла перевагу та й китайська мораль по своїй натурі не здатна до яких-небудь ідеалів та жертв, а тим більше аскетичних. Китайські жреці чи бонзи при храмах – то не каста духовна; бонзи – просто урядники, сини Неба, котрі повинні відбувати свою офіціяльну службу в ролі жреців. В Китаї так перемішаний елемент релігійний з світським, що китайські вчені та філософи, як Лао-цзи, Конфуцій і сотні інших попали в генії (шень, сень), чи святі. В їх ймення ставлять храми, ідолів на олтарях, моляться до них і приносять їм жертви. В 1-ому віці до Христового Різдва Чжан-дао-лін зробив з філософії Лао-цзи релігію, а самого Лао-цзи взнав за бога, що ніби Дао втілився в Лао-цзи для просвіти людського плем'я. Ми знаємо, що тільки за Великої французької революції 1789 р., коли за бога прийняли розум, коли Пантеон був перероблений на храм Розуму, французи внесли в календар святих сього розуму вчених та філософів і самого навіть Конфуція! В Китаї і в одному тільки Китаї в школи заведений катехизис Конфуція, хоч як релігійний, але він і справді є горожанський: в ньому майже нічого не говориться про релігію, а тільки про мораль та усякі обов'язки й повинности. Про геніїв та духів тільки там подекуди згадується. Самого Конфуція взнано святим чи духом (шень).

А тимчасом з нашого погляду, Конфуцій був зовсім навіть не духовною особою. Се був просто вчений муж, котрий, як думають китайські вчені, перший взявши від адміністрації та з архівів китайський, майже гієроґліфічний алфавіт, трохи спростив його, приспособив до письма, звівши його на 6000 значків; він перший завів у Китаї школу, з котрої вийшло 3000 учеників, і написав найдавніші в Китаї книги: "Ші-цзінь" чи книгу релігійних гімнів і народних пісень, "Чунь-цю" – першу і найдавнішу літопись Китаю, "Лунь-юй"- книгу моралі чи моральні розмови і "Шу-цзін" – книгу історії Китаю, хоч книга історії "Шу-цзін", як доказують тепер, не належить до Конфуція, а з'явилась після нього. Конфуцій був просто вчений муж, перший літописець і збирач пісень та гімнів, і сього історика та збирача пісень шанують у Китаї, як святого. В самій книзі пісень "Ші-цзін", сьому Святому Письмі китайців, змішані докупи звичайні народні ліричні пісні про любощі з релігійними гімнами до духів, що співались у храмах при принесенні жертв. Сього змішування докупи народних пісень про любощі, ліричних поетичних творів з релігійними молитвами до бога та до духів ми тепер ніяк не зрозуміємо – таке воно здається нам чудне. І в християн і в магометан сі два елементи в літературі: світський та релігійний поставлені нарізно в дві групи і ніколи не змішуються докупи, як вода та олива. Вони навіть були ворожі між собою у візантійський період. В Китаї, де культура заснована на натуралізмі та політеїзмі, сього зовсім не примітно. В Китаї є храми, де стоять престоли на престолах, стоять ідоли чи статуї Будди, Конфуція, навіть є храми китайського Пріяпа, де моляться ті, котрі не мають дітей; в Китаї є бонзи чи жреці, що відправляють у храмах службу богові, сидячи двома рядами перед престолом і граючи на чудних музичних інструментах. Перед ідолами ставлять приносини: рис, пшеницю і усяке зерно в чашечках. Все в китайців є, що дотикається до релігії, але сама релігія якась ледве постерегаєма, якась світська, не духовна, і більше формальна, обрядна. Ідеалами релігії та моралі служать не духи та генії, а вчені й благочестиві моралісти та предки. Кожна заможніша сім'я в Китаї має своє кладовище, де ставиться капличка, в котрій лежать записи про предків фамілії чи їх біографії. В тих записах записано про доброчинки й добродіяння деяких предків; записано, котрий був добрий господар і як він провадив господарство, і як добре виховав сім'ю. Раз в місяць ціла фамілія збирається в ту капличку і батько читає ті біографії, як у нас читають житія святих, для наслідування й навчення. Релігія не грає ролі в державі, в школі, в науці, не має великого впливу на суспільство, впливу на напрямок розвитку літератури в звісному тоні. Політеїзм та релігійний натуралізм китайської релігії має характер дуже погоджаючий для широкого й вільного розвитку культури і в сьому дуже схожий на давній культурний еллінізм, котрого культура була так само заснована на ґрунті натуралістичного політеїзму.

Слідком за релігією в історії найдавніших людських культур зараз іде поезія та мораль. Так було в Китаї. Найдавніша книга в Китаї, як ми вже сказали, – се "Ші-цзін", книга пісень та гімнів. Книга "Ші-цзін" не написана, а тільки зібрана й видана Конфуцієм, котрий зібрав усякі пісні, оди та гімни (як думають у Китаї, три тисячі; з сих трьох тисяч він вибрав триста пісень, дещо повикидав, дещо поперероблював), впорядкував їх і може деякі виправив. Книга розділяється на чотири розділи: в першому розділі знаходяться народні пісні, в другому й третьому малі та великі оди, в четвертому релігійні гімни. Усі китайські вчені однаково думають, що сі пісні та гімни Конфуцій зібрав в уділі Лу, звідкіль він був родом, та в царстві Шан, звідкіль родом були його предки. Решту гімнів Конфуцій дістав при дворі китайських богдиханів з династії Чжоу. Ся книга "Ші-цзін" дуже поважається в Китаї, як Святе Письмо: на її авторитет стикаються вчені й благочестиві в тезисах моралі, в моральних відносинах до сім'ї, до урядового світу, суспільства, релігії, духів, бога, як на найдавніший і через те священний авторитет; вірші з сієї книги пішли в народ, як приказки й мудрі поговорки. Ся книга як збірник побутових і релігійних пісень та ще й народних, збірник самий давній і перший в світі, що склався майже за 1000 років до Христ. Різдва, і сам по собі для кожного має велику цікавість.

В першому виділі народні пісні мають характер безперечно народний: вони картинні, часом темні для розуміння; вірші в коротких фразах, граматично не гаразд розвитих. Між віршами зв'язок якийсь далекий, до котрого потребувались коментарі. Багато з сих пісень дуже наївних і поетичних. Є тут пісні веселі, пісні про кохання, пісні жіночі й чоловічі, пісні економічні й хазяйські та хліборобські. Тут є й пісні дівчини, котра бажає вийти скоріше заміж, пісні закоханого парубка, причарованого милою, її красою. Є тут пісні жалобні, пісні покинутої чоловіком жінки; є пісні про довгу розлуку, що дуже часто траплялась в ті часи частих війн між уділовими князями та походів. Є ще тут пісні урядницькі, котрі навряд чи й є де в інших народів. У сих піснях замість героїв та войовників вихваляються ревні урядники, царські слуги та посли, вихваляються й ревні воєводи чи губернатори. Урядники жалуються на множество роботи в дворцях царя, сумують, що їм часто доводиться кидати на довгий час сім'ю й хату і роз'їжджати по усяких краях. Урядницьких пісень найбільше в виділі, де зібрані усякі оди.

От зразок пісень, в яких епічних формах та фарбах обмальовується краса китайської дівчини-красуні:

Руки, як білий паросток,
Шкура, як захоловший смалець,
Шия, як у черв'яка Цю-Ці,
Зуби, як гарбузове насіння,
Голова, мов у жука,
Брови, як у метелика,
Принадний осміх на устах!
Чорні чоловічки пишних очей ясно виступають на білках.
Дарувала мені айву-яблуко,
Я оддячив яшмою,–
Не подякував,
А щоб навіки бути в приятельстві.
*
Твої ясні очі, гарні брови,
Блискучі виски
І справді така людина –
Красуня царства!
Про кого думати?
Про красуню Мен-Цзян.
Закликала мене в шовковичний гай,
Запросила на верх терема.,
Проводила мене на річку Ці!
*
Прошу хлопця:
Не перелазь в мій огород,
Не ламай посаженого мною дерева!
Чи стала б я жаліти?
Боюся: люди пустять славу!
Хлопця можна любити,
Але й людського поговору страшно.


От зразок пісень жалібних жіноцьких:

Муж поганий...
Городяни знають,
Піснями натякають –
Він не вважає...
Хто приворожив мого красуня?
Серденько ж то як неспокійне!

В урядницьких піснях чи одах урядники жаліються на свою важку службу то в дворцях царів, то в далекій дорозі по царству.

Серце рветься,
Коли роз'їжджаю по царству –
. . . . . . . . . . . . . . . . . .. .
Вийду на сю голу гору,
Дивлюсь: чи не вгляжу батенька.
Батенько каже: Ох!
Мій син відбуває службу,
Ні вдень ні вночі не спочиває.
Ох, коли б він був обережний,
Коли б прийшов, не покинув.
Дивлюсь, чи не вгляжу матінки.
Матінка каже:
Ох!
Мій син відбуває службу,
Ні вдень ні вночі не спочиває.
*
З непорушним шиньйоном
І день і ніч у царя.
В смушевому кожушку
З боку на бік перевалюючись,
Вертається з дворця їсти.
Сторожке нічне ходіння,
День і ніч у царя.
Доля і справді неоднакова! 3

І після таких жартівливих пісеньок книги "Ші-цзін", як напр.: "Ой на горі кущі, на болоті ненюфар, не бачила красуня, побачила дурня" – наступає виділ релігійних гімнів, такі, наприклад, оди про бога, як отся VII-а ода, в котрій китайська найвища сущість своїми прикметами пригадує єврейського Єгову, а сама ода нагадує псалми, де виспівується величність та гнів найвищої божеської сущости:

Грізний, страшний Шанді (бог),
Поглядає вниз з величністю,
Прозирає в своєму зерцалі всі чотири кінці світу,
Вишукує способи для народу.
Небесний цар, розбираючи сі гори,
Дав усьому призначення.
Небесний цар сказав (цареві) Вень-ванові:
 
Наші Друзі: Новини Львова