Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 25 січня 2020 року
Тексти > Тематики > Українська Мова  ::  Тексти > Жанри > Стаття

Українство на літературних позвах з Московщиною :

Частина 3

Переглядів: 5744
Додано: 18.12.2005 Додав: ЛЕВ  текстів: 1281
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Михайло Чорнописко, Максим Тарнавський Джерело: Львів: Каменяр, 1998 (фактично 2000)
<
1
>
Д[обродій] Огоновський в передньому слові, як ми вже згадали попереду, робить такий вивід, що русько-українська література має всі умовини на самостійний розвиток, дякуючи багатому народнопоетичному ґрунтові, тій народній поезії, тим козацьким думам, якими не може похвалитись ні один слов'янський народ. Д[обродій] Огоновський прирівнює український язик в його відносинах до великоруського, до шведського, датського або до романських язиків і, як каже д. Пипін, з гидливістю зрікає думки тих людей, котрі узнають український язик говіркою і прирівнюють його роль і вартість до ролі й вартости нижченімецького, котрим тепер пише, наприклад, Фріц Рейтер і інші. Д[обродій] Огоновський каже, що український язик має тільки три говірки (і то, додамо ми, дві з них, поліська й карпатська, дуже малі по численности людности і обсягу своєї території), тоді як німецький язик має багато провінціялізмів і, як літературний язик, він утворений з усіх німецьких говірок ще Лютером.

Д[обродію] Пипінові не подобається така думка д. Огоновського. Він не каже просто, що українська мова, врівні з великоруською мовою, се все одно, що нижченімецька мова врівні з німецькою книжною мовою, себто загальною німецькою мовою; не каже він сього, як багато дечого в своїй статті він не договорює, не доводить до кінця своїх виводів з колючістю московських слов'янофілів, але зате він трохи насмішкувато поглядає на думку д. Огоновського про паралельність сім'ї язиків руського плем'я з сім'єю язиків англосаксонських та романських. Д[обродій] Пипін каже: О. Огоновський начебто і справді серйозно висловлює таку думку. Він не подумав одного: що, наприклад, французи, іспанці, італіянці і т.д. ніколи не були одним народом, не складались в одну державу, а тимчасом Південна і Північна Русь колись були одно плем'я і одна держава і мали один літературний язик.

Тут і нам прийдеться в свою чергу наставити знаків здивування та запитання – !!?? Се випадає так: щоб якомусь там гуртові усяких народів мати одну літературу, одну мову, треба тільки, щоб ті усякі народи і народці коли-небудь і як-небудь, хоч би й ще до потопу, були одно плем'я і складали одну державу!? Стаючи на ґрунті сього принципу, прийшлось би наробити багато літературного шелесту в історичному житті народів, прийшлось би тим групам народів чи народців калічити свої язики, утворяти якісь язикові та літературні воляп'юки і, само по собі, прийшлось би їм мати тяганину з чимсь мертвим, запліснілим, і навести таку мертвоту та гнилятину і на свій живий проґресивний розвиток... або прийшлось би слабкішому дати себе на жертву дужчому, що ми бачимо в Росії, де й справді сей принцип доводиться вже до практики: де обсягла державна границя Росії, там хотять завести одну літературу і один язик.

У погляді д. Пипіна проглянув принцип державности в літературі, через котрий він поглядає у своїй статті на літературний рух у Галичині та на Україні. Через сей принцип і дзвенять та гудуть у його статтях про українську літературу ті дисонанси, то переноси, то недоноси в тонах, про котрі ми вже попереду згадували. Ми так само можемо сказати д. Пипінові, що він неначе зумисне забув про одно: що германське плем'я, хоч воно одно суцільне плем'я і має один літературний язик і одну літературу, ніколи не вкладалось в одну державу, і було розбите на десятки королівств та усяких герц-перц-дерц-герцоґств, і тепер вкладається у дві держави: пруссько-германську та австрійську, – тимчасом як романське плем'я колись було одно латинське плем'я, мало одну римську державу і мало навіть довго й довго одну латинську літературу і в Італії, і в Франції, і в Іспанії, і в Провансі і навіть в Англії. Д[обродій] Огоновський каже правду: паралель язикова, літературна й расова між руським плем'ям і німецьким не годиться, бо сі паралелі не припадають одна в другу, – тимчасом паралелізація між руським плем'ям і латинським виходить правдиво і припадає дуже добре.

Ми не знаємо, де д. Огоновський начитав про се прирівнювання українського язика та літератури до німецького plattdeutsch-а та німецьких проб в літературі писати на сьому плятдайчі.1 У великоруській літературі ми не знаходимо такої думки і такого погляду. В теперішні часи в великоруській біжучій літературі ми часто натикаємось на узнання нашого українського язика за окремний язик. Сам д. Пипін якось минає се прирівнювання, хоч і не зрікає його ніякими поглядами та доказами. Ми скажемо, що й справді сі прирівнювання, ся паралелізація зовсім невдатна і неправдива.

В німецькому язиці єсть деякі відміни у вимові. Найвартнішу вимову можна зауважити у швабів на Рейні, в Бадені, Віртемберзі, Ельзасі, Лотарінгії та ще в німецькій Швейцарії, сій німецькій Гуцульщині, хоч з сих швабів повстали найвищі генії Германії. Шіллер був родом з Віртемберґа, а Ґете з Франкфурта-на-Майні. Одначе ся відміна швабської мови від німецької зовсім не може ставати в паралелі з відміною українського язика від великоруського: вона не більша, як відміна галицько-руської мови від української. Не вважаючи на таку відміну, германське плем'я все-таки дуже суцільне і расовим фізичним типом і прикметами національно-психічними. Від краю до краю Германії ми бачимо того самого, однакового німця, практичного, економного, хазяйновитого, флегматичного, але цупкого й стійкого. Сей повсюдний національний тип виявився в дуже виразних прикметах: в релігії – помірним раціоналізмом, в філософії – трансцендентальністю, потягом до ідеалістичного умогляду, в поезії – потягом до ідеалізму часом філософського, і взагалі виявився нездатністю до жарту й гумору в літературі в легкій і серйозній формі, яку ми примічаємо ще в великоруській літературі. В додаток сього ще скажемо, що від краю до краю Німеччини німець п'є пиво, любить їсти ковбаси, їсть солодкі страви, ті солодкі габерзупи, від котрих нас верне на нудоту. Від краю до краю Германія співає "Wacht am Rhein", а німкені скрізь зроду практичні й хазяйновиті, але ладні зітхати й охати при світі місяця, слухаючи щебетання соловейка. Тут ми бачимо від краю до краю одну національність, і до Германії поки що ніяк не можна прикласти принципу Костомарового твору "Две русские народности", бо сих народностей поки ще в Германії тільки одна, хоч Германія була не раз і не два пошматована на десятки царств усякої масти й великости, хоч вона має відміну в мові на Рейні в Швабії. Тимчасом, як казав Костомаров, тільки поставте рядом українця й великороса, і ви зразу на свої очі постережете й побачите "две русския народности".

Тимчасом паралель між українцями та великоросами, а з другого боку між романськими народами припадає зовсім вповні, і ми покажемо сю паралель.

Західна і Східна Європа, обидві половини Європи, перебули фази свого історичного життя дуже схожі між собою. Захід Європи далеко раніше почавший жити історичним життям, перебув ті фази далеко раніше; слов'янський і властиво руський Схід Європи пізніше тільки повторив такі самі фази. Умовини, що утворили історію й культуру усієї Європи, були однакові, і ми на Сході Європи тільки побачили ту саму драму на сцені історичного життя, тільки відіграну вдруге, хоч з меншим артизмом і з слабкішими результатами історичного впливу та вражіння.

На заході Європи, на землях якихсь примітивних рас – етрусків, вольсків, ґаллів та усякого плем'я кельтів, поперед усього в Італії осілося плем'я латинців, відтиснувши або поглинувши своїх скитів та сарматів – тих етрусків та вольсків та ще інші дрібні народці. Латинська раса залюднила Італію, утворила Римське царство і швидко захопила й підгорнула під свою вдасть краї європейських фінів, європейської іжори, весі, мері, мордви, мещери – себто ґаллів, кельтів, бриттів і т.д.— себто теперішню Францію, Іспанію, Португалію, Румунію та Рейнську землю. Латинська колонізація почала виливатись через край Італії, посунулась за Альпи, в землі ґаллів, кельтів, даків, бриттів, піттів і інших народців, і все розсовувалась далі на північ і на захід, втягуючи в себе й латинізуючи сі примітивні народці Західної Європи. Само по собі, що від перемішки латинців з іншими народцями і від кліматичної зміни вже рано там зародилися національні відміни одного загального латинського пня: латинська раса мала вже там своїх полян, древлян, кривичів, радимичів; мала навіть свою тмуторокань в дикій Дакіі, тільки не під Кавказом, а під Карпатами, себто в теперішній Румунії; мала далеких улучів та тиверців аж в Британії та за Рейном. У додаток схожости сієї Західної Славонії береги її надморських країв були обнизані грецькими дуже давніми колоніями в Сицилії, на півдні Італії, Франції, Іспанії якраз так, як і в нас було понад Чорним та Азовським морем. Сі усі латинські вітки римського дерева мали свій центр – Рим, і входили в одну римську чи латинську державу, мали одну віру, попереду язичеську, а потім християнську, мали одну літературу церковну, літературу отців церкви. Тільки Рим, сей нібито великокняжий Київ латинщини, міцніше держав у руках віжки свого урядування і не попускав їх зі своїх рук, як наші великі князі, бо в латинській расі були звичаї і порядки свої, а не наші слов'янські та норманські-уділові.

Латинська раса посувалась все далі та далі на північ теперішньої Франції. Попереду йшли завойовничі римські легіони і завойовували нові краї, ступаючи побідниками в далекі землі кельтів. Легіони йшли долинами річок Рони, Саони, Луари, Сени та Рейну і, як каже Елізе Реклю в своїй "Географії Франції", де були довгочасні стійки і відпочинки римських легіонів, в тих місцях виникли й заснувались великі латинські городи Ліон, Лютеція чи Париж, Бордо; де були коротші відпочинки, там стали менші городи С.Етьєн, Діжон, Руан і т.д. Навіть у землі тевтонів заснувались латинські колонії Віндобона чи Відень, Кельн, Ахен і інші колонії по Рейну. В Іспанії латинські колоністи обсаджували поперед усього побережні смуги понад Середземним морем. За легіонами йшли римські колоністи. На далекій від Риму півночі, на берегах Сени засновується новий історичний центр латинської раси Париж – сей Владимир на Клязьмі чи Москва, в сій землі французької мері, весі, мещери та мордви, – себто в землі кельтів, північних ґаллів та тевтонів Ельзасу й Лотаринґії. Латинці перемішуються з усякими народцями й латинізують їх. В саму Італію напливають вестґоти та лонґобарди і примішуються до латинської раси. В IX і Х віках з одного римсько-латинського пня вже виразно виникають романські сучасні національности: італіянська, провансальська, французька та іспанська.

На сей латинський мир впало своє монгольське ярмо: то було звісне велике переселення народів, що шубовснули з Азії в Західну Європу. Тевтонська раса й гуни та усякі авари та алани відіграли на Заході роль монголів та литви для Руси, – вони потрясли Римську імперію, і від того потрясу вона впала, германці розшматували її й подробили на частки. В V віці бурґунди завоювали землю по Роні та Рейну і заснували Бурґундське королівство; Атаульф заснував Вестґотське королівство в південній Ґаллії та в Іспанії. В 476 році Одоакр, приводець ґерулів, що служили в Римі в найнятій дружині, скинув з престолу римського імператора Ромула-Авґустула і назвав себе королем Італії, а потім остґотський приводець Теодорих Великий в 493 році побідив Одоакра, вигнав його з Равенни, а потім убив, а після того утворив з Італії Остґотське королівство, хоч не на довго: в 568 році Альбоїн, приводець лонґобардів, завоював північну Італію, а потім і середню до Неаполя. Франки відчахнули від Риму Францію з Парижем. Сі тевтони не мали впливу на зміну національности тих країв, як і наші литовці та монголи. Вони там златинились, як наші литовські князі та монгольські князі зрусьчились у давній Руси, – вони вкинули тільки сотень дві слів в італіянський язик, трохи в іспанський, та 60 слів в французький, як, наприклад, нормани й татари вкинули в український та великоруський язик кілька слів, що показав звісний філолог Я.Грот (напр. "тин", "щирий" і т.д.— слова норманські; "лошадь", "алый", "могорыч", "харч" –– татарські).

Сі латинські національности мали навіть своїх половців, печенігів та кримських татар, – то були араби, що завсігди нападали на Іспанію, Сицилію, Італію і навіть 846 року напали на самий Рим, пограбували передмістя і славний храм св. Петра, забрали з храму срібний алтар св. Петра і відвезли в Африку. Чисто – кримська татарва, що несподівано в XV віці напала на Київ і спалила навіть Лавру, а потім кримський хан Девлет-Гірей напав аж на Москву за царя Івана Грозного в 1571 році і спалив Москву, а 100 000 душ погнав у Крим у неволю. В IХ-ім а найбільше в Х-ім віці вже визначуються сформовані латинські національности. Італія, а найбільше Прованс припадає в паралель з Україною, а північна латинська гілка, Франція – в паралель з Московським царством. З руїн та пожежі після варварського нападу знов виникає середньовікова культура й просвіта. Карл Великий заводить школи у себе в Парижі та на Рейні і викликає вчених до свого двору, знов скрізь поновлюються городи й монастирі. Не вважаючи на окремні нові латинські національности, у них у всіх панує старий латинський язик у школах, у наукових утворах, – як у нас на давній Руси панував церковнослов'янський. Сі латинські духовні вчені переходять з одного далекого краю в другий і скрізь чують себе ще як дома, бо скрізь була одна наука – схоластика, один язик – церковний латинський. Так Карл Великий у VIII віці викликає до себе в Париж звісного вченого Алкуїна, котрий родився в Британії в 735 р. в благородній сім'ї англосаксонській, в Іорку Нортумберлендському. Алкуїн – сей Петро Могила латинського світу – стає вчителем в паризькій школі, а потім аббатом в Турі. Павел Діякон Лонґобард з Ломбардії переходить з Італії на поклик та на запросини Карла Великого в Париж. В кінці IХ віку імператор германський Оттон запросив ученого італіянця Гунцо вчителем в Сент-ґалленську школу в Швейцарію... Діялось там зовсім так, як у давній Руси, коли монахи Київської лаври переходили на північ в землю Ростовсько-Суздальську, коли за Петра Великого вчені з України переходили на північ, як св. Димитрій Ростовський перейшов з Києва в Ростов і написав там церковною мовою свій "Розыск" проти старовірів, котрі так само писали тією ж старою книжною мовою, а Симеон Полоцький перейшов до московського царя Олексія Михайловича вчити його дітей. Та чи мало ж просвічених українців з Києво-Могилянської академії запрошували в Москву Олексій Михайлович та Петро Великий? За Петра I і після нього усі архієреї в Великоросії були з України, заводили там школи і розпочинали просвітність того краю. І диво! За те тепер маємо дяку в здачу: заборону української літератури та школи. Чудна вдячність!.. Але ми трохи звернули вбік. Вернемось до речі.

З Х-го віку виникають уже національні літератури латинських народів на живих язиках. Поперед усього виникла література в Провансі: то була звісна поетична лірична література трубадурів. Найдавніші пам'ятники провансальського язика – се окремні фрази провансальські, що трапляються в латинських грамотах від 960 року, – чисто так, як у Нестора в церковній мові проглядають українські слова й форми, – а потім від кінця Х-го віку зістався уривок поезії з 258 віршів під заголовком "Боецій", себто про долю Боеція, замученого в Італії злим королем Теодерихом... З початку ХII-го віку вже з'явилась провансальська гарна поема "Жерар Руссільонський", – се ніби романське провансальське "Слово о полку Ігореві", тільки написане язиком провансальським.2 В Іспанії, а потім у Франції національна поезія труверів на взорець трубадурів і епос про Сіда й Карла Великого почалися на один вік пізніше: з ХII-го віку провансальські трубадури рознесли свої пісні по всій Франції, а XIV та XV віки були часом розцвіту провансальської літератури, але потім через історичні умовини, що утворили центри політичні в Парижі та Мадриді, провансальська література починає підупадати. В Парижі двір Людовика XIV в часи псевдоклясицизму став центром французької літератури і центром її розцвіту, – як в Петербурзі двір Катерини II притяг до себе письменників і утворив літературний центр, куди потяглися вже й наші українці, як Гнідич, Богданович, Гоголь, Перовський. Звісного Мольєра, що був дерижером придворного театру, Людовик XIV шанував і посадив раз з собою за стіл обідати, – так само Катерина II садовила поруч з собою в дворці поета Державіна. Поети псевдоклясики довго бренькали оди французьким королям. Псевдоклясики в Франції Корнейль та Расін вихваляли королівську власть та віру. Але в новіші останні часи зачалися інші літературні тенденції, інший літературно-народний та національний рух: тепер прокинувся Прованс, – як прокинулась і Україна.

Так-то ми повинні сказати, що д. Огоновський зовсім не на жарти й смішки ставить в паралель язики руського давнього кореня з латинськими. Треба б поставити в такій паралелі усю слов'янщину, та тільки повного припадання не вийде: частка слов'янщини – Польща, Чехія, словаки, хорвати прийняли католицьку віру від Риму, а з вірою церковний та науковий латинський язик, – вони пристали до латинської групи народів, прийнявши латинську культуру того часу, схоластичну школу з латинським язиком. Натомість одна частка латинського плем'я, молдавани чи румуни, відстали від латинського гурту народів і, прийнявши православну віру, культурно пристали до слов'янщини: вони прийняли церковний слов'янський язик, а потім і давній український язик як культурний, так що родич ясського господаря Петро Могила перейшов до Києва, вже знаючи тодішній український язик. І навіть Литва спочатку була примкнулась до давньої Руси: її перші князі були православні, а при дворі Гедеминовичів у Вільні вживався давній український книжний язик. Литовський Статут, як звісно, написаний білорусько-українським язиком. Одна тільки південна слов'янщина, Болгарія та Сербія, підходить під показану нами паралель, причому Болгарія, як тісно примкнута до Візантії, сукупно з Візантією, через свій релігійний та книжний вплив відіграла для давньої усієї Руси роль давнього Риму відносно латинських рас.

Паралель між латинськими язиками й народами та руськими, а найбільше між Провансом та Україною, між Францією та Московщиною, примітив д. А.Кирпичников в своєму творі "Средневековые литературы Западной Европы и Византии" (гл. "Всеобщая история литературы" під ред. В.Корша, вип. ХIV, стор. 380, 381). Д[обродій] Кирпичников каже: "В той час, коли на місці сьогочасного Парижу стояло кілька рибальських землянок, в Провансі Арль, Нарбонна, Бордо, Тулуза були вже густо заселеними багатими містами і блищали від римської розкоші й цивілізації (як Київ в давні часи домонгольські, – додамо ми). Римська наука на свіжому ґрунті давала більші збитки овочів, як у себе дома. Провансальські римські школи були ліпшими в світі. В Тулузі виховувались брати імператора Константина... В житії святого Мартина, написанім Сульпіцієм Севером, говориться про одного північного ґалла, котрого розпитують аквітанці-провансальці. Ґалл попереду ніж розпочати розмову, просить вибачення й каже: "Коли я подумаю, що я, ґалл, обертаюсь до вас, аквітанців, мене бере в жах, щоб моя грубувата мова не обидила вашого дуже делікатного вуха". В 1000 році один північний літописець з докором говорить про багатство та розкіш уборів дуже випещених провансальських баронів з Аквітанії, що приїжджали з молодою короля Роберта. З Північною Францією, з людьми язика oil , люди язика d A ос, барони Прованса, мали так мало спільного, як багаті сполячені пани Малоросії кінця XVI віку з московськими боярами".

Ми бачимо, сукупно з д. Кирпичниковим, не тільки паралель України та Великоросії з Провансом та Північною Францією в мові й літературі, але навіть в самій ході культурности й посуванні її з півдня на північ. Треба пригадати багатство, заможність, торгівлю й блиск старого Києва, його веселе розкішне життя, що так подобалося в ті часи чужоземцям і притягувало їх до Києва, як про се говорить Костомаров. В час боротьби Святополка з Ярославом, коли під Київ підступили новгородці, київський воєвода назвав їх з нехтуванням "хоромниками й теслями" і говорив, що присилує їх будувати для киян хороми (Историч. монографии Костомарова, т. I, стор. 79). Се був виявок й виразок не войовничий, а більше виразок запанілого чоловіка, звикшого до догідного життя. На се сибаритство, розкіш, принаду життя, ласкавість та принадність киянок показує Костомаров говорячи, що військо польського короля Болеслава Хороброго та Болеслава Сміливого, зайшовши в Київ, забуло про своїх жінок і про свої двори та господарства від розкішного сибаритського життя в старому Києві. Давній Київ був для польського війська своєю Капуою. Великий князь Ярослав I, сам звісний як письменник, написавший "Руськую Правду", повидавав заміж своїх дочок за європейських королів: одна його дочка була за французьким королем, друга за венгерським, третя за шведським. Свою сестру він видав за польського короля Казимира, а сина свого Всеволода оженив з дочкою грецького імператора Константина Палеолога. Се показує, що чутка про самого Ярослава I далеко розійшлася по Європі, далеко розійшлася чутка і про старий багатий від торгівлі Київ. Ярослав збудував багату церкву Святої Софії в Києві, прикрасивши її розкішними мозаїками та розмалювавши фресками. Давня Києво-Печерська лавра того часу була більша від теперішньої і, як показав П.Л. в своїй історії Києво-Печерської Лаври (в "Киевской старине"), була дуже багата дарами князів та бояр, котрі жертвували на неї вражаючу масу срібла та золота, та дорогих риз.

Французький критик Еміль Дюран, пишучи свою статтю про Шевченка "Le pot national de la Petite Russie Chewtchenko" (в "Revue des deux mondes", 1876 р., за червень, сгор.15) так само знаходить, що Україна зі своїм язиком та літературою відповідно Великоросії займає таке місце, як Прованс до Франції.




1 Прирівнювання українського язика та літератури до німецького plattdeutsch-а – дуже в моді в галицьких москвофілів. Тим прирівнюванням воював дуже часто звісний о. Ів.Наумович, воюють усе й редактори москвофільських газет галицьких. – Прим. ред. "Діла".

2 На соборі в Арлі 813 року, дякуючи впливові Карла Великого, духовенству порадили говорити проповіді народною провансальською мовою, від чого клір перестав нехтувати сим язиком і почав приладжувати його до вислову абстрактних ідей ("Всеобщая история литературы" під редакцією В.Корша, випуск XIV, стор. 383). В Росії, на жаль, і до сього часу ще не з'явився такий Карл Великий, щоб подав таку добру раду... В Галичині вже траплялись принаймні хоч трохи схожі в сьому ділі на Карла Великого (прим. автора – І.Нечуя-Левицького).


 
Наші Друзі: Новини Львова