Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 27 лютого 2021 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Гастролі :

Частина 4

Переглядів: 6194
Додано: 18.12.2005 Додав: ЛЕВ  текстів: 1281
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Ярослава Левчук, Максим Тарнавський Джерело: Київ: Наукова думка, 1967
Літошевська вернулась додому, увійшла в покої й одразу почутила ніби порожнечу в покоях, їй стало сумно на душі. Вона згадала про свого чоловіка й почувала, що той смуток виник в її серці не за чоловіком, а за кимсь іншим, багацько любішим та милішим од його. Зирнула вона на турецьку софу в кабінеті й ніби побачила уявки на софі Николаідоса в білому мундирі з блискучими погонами на плечах, в сяєві вранішнього проміння... І несамохіть вона пригадала, як він тут недавнечко сидів і зиркав на неї то різкими, то м'якими блискучими очима. І їй чогось уявилось, що не Літошевський покинув її, виїхав кудись далеко, а Николаідос. Вона почувала, що сумує за Николаідосом, і сама здивувалась, що в неї серце таке не дерзке, таке хистке, змінливе. І в одну мить їй заманулось побачить Николаідоса, побалакати з ним, надивиться на його. Вона сподівалась, що Николаідос не сьогодні — так завтра одвідає її. Але минув день, минув і другий, а він не приїжджав, неначе забув за свою обіцянку частенько одвідувати її.

Софія Леонівиа ледве діждала п'ятниці. В містечку щонеділі в п'ятницю ставав базар чи торжок. Софія Леонівна одяглась, причепурилась і пішла пішки на місто. Їй таки треба було дещо покупить у крамницях. Але вона мала надію стрінуть на торжку Николаідоса. Він частенько прибігав на місто за якими-небудь закупками на свою потрібку.

Торжок був чималий. Людей наїхало багацько. Крамарі понавозили усякого дрібного краму дуже багато. Софія Леонівна повешталась по торжку і вгляділа купи усякого посуду. Згадавши, що в неї луснули ночови, вона купила нові ночови, заступ і нову лопату, котрою сажають хліб у піч. Вглядівши на базарі одного чиншовика шляхтича, свого сусіда, вона згодила його, щоб він приніс усі ті речі додому. Коли — гульк! На базар котить повозка, а в повозці сидить Николаідос. Як грек, він був чоловік практичний та запопадний і частенько навідувавсь на ярмарки та торжки, як люблять швендяти по їх запопадні жидки, в котрих на думці повсякчасно буває якесь крамарське заповзяття. Коні спинились. Николаідос вглядів Софію Леонівну й миттю сплигнув з повозки.

— Кого вже кого, а вас не сподівався зострінуть так зарані на місті! — гукнув Николаідос, привітавшись з Coфією Леонівною щиро й весело.

— А то чом так? Я вряди-годи ходжу на базар за будлі-якою господарською потрібкою. Он подивіться, скільки я накупила посуду! Тільки шкода, що я вийшла на місто пішки. Треба б було виїхати кіньми.

— Не журіться! Заберу на повозку та й довезу додому і посуд, і вас вкупі з посудом, — сказав Николаідос.

— От і спасибі вам, коли самі намагаєтесь, бо я б не насмілилась вас просити за це. Ваша намога навіть мені дуже приємна в цей час. А ви що думаєте купувать?

— Треба взяти яловичини або риби на кільки день, а потім доведеться добре пошвендять по крамницях, бо маю дещо набрать собі й дітям на літо.

— От і добре! І мені треба дечого понабирать для синка й для наймички, — сказала Софія Леонівна.

— От і гаразд трапилось. Прошу сідать на повозку та передніше за все побіжимо по крамницях. А ночовки та лопати нехай трохи підождуть: не втечуть, поки ми увинемося в крамницях з закупками, — сказав Николаідос.

Вони посідали на повозку й поїхали до крамниць. Довго вони ходили по крамницях та вдвох набирали всяку всячину.

На торжок почали прибувать околишні пани-дідичі, дрібненькі панки з сахарень. Вони й собі ходили по крамницях, набирали усякого краму. При такій нагоді ці сільські панки, як звичайно поводиться в глушині, розглядали одні одних і потаєнці та пошепки випитували в крамарів та крамарок одні за других. Само по собі вони примітили, що начальник станції скрізь ходе по крамницях з якоюсь панією, і випитали в купчих, яка то панія і чого вони ходять усе вдвох, неначе чоловік з жінкою радяться в крамницях за усякі закупки.

Софія Леонівна цього не знала та й на це не вважала. Вона думала, що її тут ніхто не знає, ніхто нею не цікавиться, ніхто про неї не розпитує, як не цікавляться натовпом по магазинах у столиці, де ніхто не питає й не довідується за усяких покупців по магазинах.

Понабиравши краму на верх і на підбійку для усякої одежі, вони пішли вдвох швендять по торжку більше з цікавості й для розваги. Проз їх шугали вряди-годи брички. На бричках сиділи пани й панії. Зранку було задощилось, і надворі похолоднішало. Панки сиділи в простих повстяних бурках з відлогами, напнутими на голови, і скидались або на заможних міщан та посесорів, або на дрібних купчиків та нікчемних крамарів.

І Николаідос, і Софія Леонівна й гадки не мали за те, що під тими простими бурками ховаються од дощу чималі й заможні пани, дідички та офіціалісти з сахарень в околиці, і зовсім не вважали на їх, вештаючись собі в парі по торжку, ще й попід руки побрались.

Софія Леонівна, як столична людина, високо дивилась на цей сільський провінціальний натовп, а мужиків та євреїв навіть не мала за людей, а вважала на їх, як на якихсь животин, що скинулись на людей тільки своєю людською постаттю, хоч вона й любила запевнять усіх, що вона лібералка й демократка... В глушині вона ніколи й ні в чому не церемонилась і думала, що тут їй можна поводиться, як хоч, робити що завгодно, бо навкруги скрізь не люде, а сливе животини, що нічого не тямлять і ні до чого не додивляються.

Нагулявшись донесхочу на ожвавленому людному торжку, вони обоє згадали, що вже час рушать додому. Погонич устав з козел, взяв ночови й поставив їх сторч у ногах в повозці, притуливши до козел, а лопату встромив держалном в повозку збоку й застромив кінець під козли. Лопата була довжелезна й стриміла позад воза. Софія Леонівна, як загониста людина, накупила ще багацько всякого дерев'яного дріб'язку, навіть зайвого: і ковганку, і копистку, і рубель та качалку, і невеличких мальованих дерев'яних мисочок, що майстрі понавозили з Полісся. Майстрі були добрі, посуд був зроблений і помальований дуже штучно. Вона вмостила усе це в соломі в передку і сама сіла на повозку. Ннколаідос і собі хапком вскочив у візок і звелів поганять через греблю за Рось. Навантажений посудом віз прокотивсь через увесь ярмарок. Крамарки й сидухи та усякі перепічайки осміхались і показували очима сусідам на ночови та лопату, що манячіла позад повозки.

— Чи ти ба! Один чоловік поїхав, і зараз десь знайшовсь другий. Істинно так, неначе чоловік з жінкою скуповуються на нове господарство, — гомоніли перекупки та перепродухи.

— Навіщо ви, Софіє Леонівно, такого багацько посуду накупили? Чи не маєте часом на думці продавати його на кутку та баришувать? — спитав Николаідос в жарти.

— Не багацько б і вбаришувала, хоч би й попродала:

я люблю оцю нісенітницю. Люблю все мальоване та ще різкими, ярими фарбами, як люблю й різких людей.

— Це добре, бо й я різкий чоловік...

Николаідос завіз Софію Леонівну додому і, не встаючи з повозки, дременув додому, бо вже надходив час прибуття денного поїзда.

— Завтра прибуду до вас надвечори, на вечірній чай! — гукнув з повозки Николаідос до Софії Леонівни.

— Буду сподіваться вас щогодини, щохвилини! Буду виглядать вас! — одгукнулась вона з-за тину.

Другого дня Софія Леонівна сіла обідати й їла через силу. В неї смак зник, наче од якоїсь хвороби. По обіді вона взяла книжку й почала читати, але зараз запримітила, що сливе нічого не розуміє. Інші думки настирливо ворушили їй душу. Николаідос не виходив у неї з думки. Книжок у неї на миснику було чимало. Книжки значніших і видатніших великоруських письменників вона давно покупила й мала навіть утвори Дарвіна та Спенсера. Вона перечитала багацько й українських сьогочасних книжок. Проживши молодий вік у столиці, де неначе в повітрі літають усякові ідеї та сьогочасні погляди, вона ще ззамолоду і багацько наслухалась, і багацько начиталась, і в цих справах своїм розвитком була навіть вища од свого чоловіка. Взявши модні тоді утвори Надсона, вона почала перегортувать листки, але чомусь і ці вірші не ворушили її серце.

«Невже це я така закохана, що мені нічого не йде на думку, за що не візьмусь? Чомусь навіть і поезія не зачіпає моєї вваги. Невже це в мене в серці така поезія, що опанувала мене, що перемагає усяку книжну поезію! — думала Софія Леонівна, лежачи на канапі, невважливе й недбайливо перегортуючи листки Надсонових віршів. — От і не навідується! То був внадивсь, аж настиравсь нам, неначе накупився тягти Флегонта до карт, а тепер, коли він саме припав мені до вподоби, ніби зумисне одмикує од одвідин».

І вона почутила, що жива поезія в її серці розгорюється, що вона перемагає ту поезію, що подихала на неї з книжки, що та поезія в серці вже сповнила її душу, опанувала її. Підвівшись з софи, вона длявою ходою попрямувала на ґанок, сіла на стільці й задумалась, втупивши очі в далеч на заросянські спадисті гори, на долини та вузесенькі западини, та щілини між горбами.

Довгий битий шлях приманював її очі: тим шляхом мав незабаром прибуть той, що не сходив у неї з думки й не давав серцю спокою.

Вже сонце стало на вечірньому прузі. Софія Леонівна звеліла настановлять самовар, сама налагодила усе на столі для чаю. Вона вешталась і ставила на стіл посуд якось похапцем, якось нервово.

Тим часом з-за вугла двору по м'якому піскуватому шляху несподівано підкотила повозка й влетіла в двір. Софія Леонівна почутила, як у неї заграло серце і голова заморочилась. Вона аж крикнула голосно на ввесь садок.

— А я вас жду не діждусь! Вже й самовар двічі закипав, двічі й погасав, а вас все нема та й нема, — говорила Софія Леонівна, і її звичайно низький голос піднявся вгору на кільки тонів і став м'якіший і ніби добріший.

— Нічого — те! Самоварові, надісь, не заваде, хоч би він і тричі погасав і тричі знов закипав, — сказав Николаідос, швидко виходячи по східцях на ґанок і вітаючись з господинею.

Вона простягла й подала гостеві руки, а Николаідос вхопив їх і довго держав у своїх руках, а потім поцілував у руку. Він ледве вдержавсь, щоб не обхопить її за кремезний стан та не пригорнути до себе. Але наймичка й дитина, що никали коло столу, вдержали його.

— Певно, вас бере нудьга? Га? Еге, бере? Вам шкода Флегонта Петровича? — спитав гість.

— Не дуже-то за ним шкодую, бо його од'їзд непершинка. А що я нудьгую перші дні після його од'їзду, то це звичайна річ: в оселі стало якось ніби порожніше. Не чути його співу та завсіднього мугикання. Але... я без міри рада, що ви оце навідались, — сказала Софія Леонівна й пильно зирнула на гостя таким палким та солоденьким поглядом, що той погляд вловні й виразно виявив, що замикалося в її душі, в її серці.

Солоденькі, виразні очі зрадливо виказали усю її душу. Николаідос втямив, що кохання в неї достигло, як достигає вишня та черешня. Він осміхнувсь і знов подав їй навіщось руку.

Випили чай. Софія Леонівна не сіла сама поїть дітей

чаєм, а загадала Усті напоїти й нагодувать дітей.

— Чудовий надходе вечір. Ходім понад Россю на прогуляння, бо я бачу, що ви засиділися та наче аж заниділи й помарніли на виду за ці дні, — сказав Николаідос.

Софія Леонівна швиденько побігла в покої, наділа капелюш, причепурилась коло дзеркала, вхопила зонтик і незабаром вийшла на ґанок. На їй була довга ясно-сіра сукня, котра дуже приставала їй до лиця. Вони пішли понад Россю, поминули греблю й пішли стежкою вгору понад берегом поміж купами здорового каміння, що й лежало, і висовувалось сторчаками з нутра гори скрізь понад берегом та коло стежечки, неначе з гори вилазила сіра худоба або повисовувались одним боком здорові чудернацькі доми, або башти, або якесь забудування.

Стежка вилась височенько понад берегом саме посередині крутої гори. Вони одійшли вже далеченько, де з води висовувавсь чималий подовжастий та високий скелистий острівець. Поза острівцем шуміла неширока самовілка, загачена греблею, перекинутою до острівця. Коло греблі стояв млин, де вештались люде, де мріли хури, навантажені мішками та лантухами з пашнею на мливо. Це місце було закрите од річки високим скелистим острівцем, ніби муром.

— Оце ми зайшли в такий захисний закуток, де я ще ніколи не був і ніколи його навіть не бачив, одколи тут живу, — промовив Николаідос.

— Та й я оце тільки вдруге сюди заблукалась.

Сюдою люде ходять оцією стежкою навпростець на місто, — обізвалась Софія Леонівна. — Як тут ніби порожньо, неначе в скелистій Аравії.

— Це ми вдвох і справді потрапили ніби в справдешню Аравію: «І високо над горами, і далеко од людей», — промовив Николаідос словами одного романсу й при тих словах несподівано вхопив Софію Леонівну за стан і раптом пригорнув її щільно до себе.

Софія Леонівна пригорнулась до його й черкнулась головою об його плече.

— Коли б ви, Софіє Леонівно, знали, як я вас кохаю! Я вас вже давненько покохав, але таївся перед вами, — сказав Николаідос сливе нищечком.

— Я це давно знала і не те що була пересвідчена в цьому, але догадувалась, трохи постерігала, — обізвалась Софія Леонівна. — Нащо ви говорите нишком? Тут нас ніхто не почує. Та хоч би хто й почув, то мені байдуже. Це ж глушина, де живуть люде нетямущі, прості й недосвідні, як діти. Вони не тямлять наших звичаїв, одним словом — мужики та й годі!

— Коли нас ніхто не чує, то я заговорю голосніше про свою любов.

— Я й говорю голосно, бо й мені нема чого таїтись перед вами з своїм коханням. Мій Флегонт часто їзде на довгий час на гастролі, а я без кохання не можу жити й дихати, — сказала вона й пригорнулась своєю щокою до його щоки.

Щока в неї аж пашіла. Николаідос почутив той пал щоки й кохання, спинивсь на ході, обхопив її стан довгими костистими пальцями та вузькими долонями й пявкою вп'явся в її чималі повні уста.

— Сядьмо тут будлі-де на камені, бо в мене аж голова заморочилась, — сказала Софія Леонівна.

Вони пішли далі й угляділи вище од стежки подовжастий плисковатий камінь, не дуже високий, саме такий, що на йому було догідно сидіти. Вони сіли рядочком попліч. Николаідос обгорнув її стан рукою й пригорнувся до неї.

— Я, сказати щиру правду, не держусь в коханні заповідів: даю волю серцю, — промовив Николаідос.

— І я маю істинно такий погляд на залицяння й кохання. Мій чоловік якось обважнів, погладшав, попоганшав. А моє серце палке. Я даю повну волю серцю. Коли воно хоче любити, треба вволяти його волю, а не вважати на якісь там людські звичаї та людські забобони. Кохання — це ж найбільше щастя, найбільша усолода людського живоття. Це ж квіти й пахощі нашої душі. По-моєму, навіть був би великий гріх занехаять або занедбать й задушити це почування, коли воно виникло в людському серці та ще й знайшло собі одповідь і спочування в людському другому серці, — митикувала Софія Леонівна, виправдуючи на свій спосіб свій вчинок.

— І я держусь такої ж достоту гадки та думки: живім, доки живемо, кохаймось, доки животіємо. «Лови хвилю усолоди!» — як сказав якийсь поет, бо живоття не стоїть, а швидко біжить і швидко минає: зривай квітки тоді, як вони цвітуть.

І він знов пригорнув Софію Леонівну й почав міцно цілувати її в уста, в щоки, в очі. Такий пал кохання, навіть така нахабність сміливого Николаідоса дуже припала до вподоби такій розпусній людині, якою в сутноті душі була Софія Леонівна.

Вони вдвох милувались, сидячи на чолопочку каменя та на видноті, серед сяєва ясного вечора. І нітрішечки не вважали на людей.

Тим часом нижче од їх, трохи збоку з-за скелі, виплив якийсь чоловік, доплив до середини самовілки, став на камені й, побрьохавшись трохи руками, поплив знов назад під скелю.

— Он хтось купається нанизу! — промовив трохи з неспокоєм Николаідос.
 
Наші Друзі: Новини Львова