Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 21 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Повість

Причепа :

Розділ 10

Переглядів: 7489
Додано: 17.12.2005 Додав: ЛЕВ  текстів: 1281
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Ярослава Пришедько, Юлія Косаренко (ELUL) Джерело: Київ: Наукова думка, 1965. ст.126-370.
Після веселого життя в великому місті Зосі було дуже важко жити в Тхорівці. На економії було не погано жити. І на поживок було добре: харч була довільня. Був там і розкішний сад, та не було там того, чим живе і тішить себе вдача польської панії; життя там було нудне й дуже нудне для Зосі. До міста було далеченько; кругом по околиці товариство було не багате. Зося мусила найняти для своєї дочки гувернантку, носату немолоду панну Теодозю. З нею тільки Зося тішила себе розмовою про Варшаву, про гуляння, про бали, про котрі розказувала Теодозя, само по собі пополовині з неправдою та власним підмалюванням і вигадками.

В своєму безталанні Зося винувала одного Якима, гризла йому голову, настиралась, докоряла за його недбайність, за лінивство. Яким слухав й вже не виправдувавсь і не огризавсь, опустив руки і став попихачем у своєї жінки.

Візит такого значного пана, як Ясь Серединський, нового управителя всього княжого добра, несказанно стривожив і звеселив Зоcю. Новий багатий сусіда, дуже гарний з лиця, ще молодий, сам приїхав до Лемішковських і запрошував до себе. Одним тільки зоставалась Зося невдоволена: молода управительша не приїхала до неї з візитом.

— Якиме! їдь ти сам з візитом до Серединських. Я не поїду, доки його жінка не одвідає мене. Вона більша пані, ніж я.

— Чого я поїду? — насміливсь Яким говорити.

— А ти, певно, хочеш, щоб я заниділа отут, в цій поганій Тхорівці, без порядного товариства, без людей! Покарав мене господь таким чоловіком! І не знаю, коли я тебе хоч трохи обтешу, вивчу!

— Покарав мене господь такою жінкою! — трохи не зірвалось в Якима з язика; одначе він прикусив язик і мусив їхати до Серединських. Сама Зося натягла на його фрак, причепурила його і трохи не випхнула з хати.

Серединські привітно й ласкаво прийняли Лемішковського. Ганя прохала через Якима Зосю в гості і сама обіцяла прибути до їх. Згодом трохи вона сама поїхала в Тхорівку якось в великий піст і просила Зосю і панну Теодозю бувати в неї у гостях без церемонії, по-сусідській.

Настали великодні святки. Ганя сподівалась в гості Лемішковських; одначе минув третій і четвертий день, а їх не було.

— Щось дуже гордовиті наші нові знайомі! — промовляла Ганя до Яся. — Не їдуть до нас у гості. Недурно вони говорили з тобою все про князів та про Париж.

Весна надворі стояла рання; дні були чудові, тихі, сонячні. Княжий сад подекуди вкрився бростю, навіть зеленим листом, наче пухом, а над ним ніби плавали золоті вершечки дворця. Квартира Серединських стояла на взгір'ї серед саду, що був одгорожений од княжого тільки невеличкими зелено помальованими штахетами. Князів садовник-німець піклувався і коло управительського саду. З княжого парку в управительський сад можна було ввійти через легесенькі ворітечка з точених кілочків, гарні, як цяцька.

— Пані! — крикнула наймичка до Гані якось уранці п'ятого дня великодних свят. — До нас йде в гості князь з княгинею і з тою панею, що оце гостює в їх... От подивіться в вікно, коли не вони! Бо за собою тягнуть такі хвости, що я ще таких ізроду не бачила!

Ганя кинулась до вікна, а Ясь за нею. З княжого саду через ворітечка виступали пани по широкій доріжці, що йшла просто до покоїв Серединського, до бокових дверей.

Попереду тихою ступою йшла рівна пані, вся в чорному, ніби черниця. Сукня спадала з неї рясними фалдами та жмутами і тяглася позад неї довгим шлейфом. Половина її лиця була заслонена чорною сіточкою. Поруч з нею, взявши її під руку, йшла молоденька дівчинка в білому тонкому куценькому убранні. За першою парою йшла друга пара: то був пан з розкішними чорними кучерями, в високому капелюсі; він вів під руку пані, так само убрану в чорну сукню, що волоклася далеко позад неї.

Обидві пари йшли так поволі, ніби стояли на одному місці. Вони роздивлялись на дім, що стояв перед їх очима, з великими прозорими вікнами та здоровецькими шибками, з готицькими стрілками, понатикуваними скрізь на покрівлі задля краси. Вони роздивлялись на високі тепличні квітки, що були вже поставлені гарними купами попід стінами дому, по грядках в квітнику, чисто заскарожених і засіяних. А над ними гойдав тихий вітер зелене свіже гілля, а коло їх стояли вже зовсім порозпукувані кущі троянди, бузку, аґрусу, цвіли вже якісь ранні кущики лелії. Над зеленим дерном вже високо підіймалися широкі круглі кущі півонії, півників, китицями стриміли пуп'янки тюльпанів, цвіла вже рання жовтогаряча лелія. Доріжка була чиста, заметена. І дім, і сад, і квітки — все було залите золотим весняним сонечком, котре не жалувало проміння і щедро обсипало дві парі, що тихою ходою ледве посувались до дому, милуючись всім, що кидалось їм в вічі.

Ганя з Ясем бачили в вікно, як гості одчиняли ворітця, як йшли по доріжці, роздивляючись на всі боки.

— Князь іде з княгинею і з петербурзькою графинею; — промовив Ясь гордо й весело. — Тільки не вгадаю, що то за дівчинка тягнеться з княгинею поруч!

— А я не убрана! Що ж мені робити? — крикнула Ганя, одхилившись од вікна.

Дві парі наближались до дому, кивнули на хлопця, що скородив залізними грабельками грядки, і про щось його питали. Ясь придивився гаразд, — аж то не князь з княгинею, а Яким Лемішковський з своїми дамами простував до його житла. Він аж засміявся.

— Добрих князів будемо вітати, Ганю! І вбиратись не вбирайся, і не дуже чепурись. І принесла ж їх лиха година, та ще таким чудовим ранком!

Ганя вийшла в свою убірну кімнату, щоб трохи причепуритись, а Ясь зостався в гостинній вітати гостей.

Гарно убраний лакей одчинив двері. В гостинну вступала Зося, держачи за руку свою молоденьку дочку; за нею слідком увійшла Теодозя з Лемішковським. На всю просторну гостинну зашуміли їх шовкові сукні, їх довгі шлейфи, що волоклись по блискучому паркеті. Зараз-таки вийшла до гостей і Ганя. Всі дуже церемонно посідали на фотелях коло стола.

Зала й гостинна були дуже просторні і світлі. Світ заливав гостинну з двох боків; з двох боків освічував Зосю, що сиділа на самім переднім кріслі коло широкого мармурового стола, якраз проти Яся, освічував Теодозю, що сиділа поруч із Зосею. Яким і Ганя помістились проти їх, а молоденька дочка Лемішковських притулилась ніби під крилом своєї матері, прихиливши русяву головку до її плеча. Вся група дуже добре одбивалася в широкому дзеркалі, що висіло над другою канапою коло противної стіни, а найзначніше постать Зосі і Яся, що сиділи на передніх кріслах. В блискучому склі дзеркала Ясь роздивлявся на Зосю, ніби бачив її вперше. І справді, тепер в гарному чистенькому убранні вона здавалась йому зовсім іншою, ніж тоді, як він був у неї з візитом.

Розкішна чорна шовкова сукня, пообшивана чорними оксамитовими стрічками і кружевами, через свої фалди і шлейф здавалась хвилею, на котрій пливли повні, білі, як мармор, її плечі, її лице, гладесеньке, делікатне, біле, як лелія, здавалось прозорим під пасмами ясного проміння світу, котрий перетинавсь і переплутувався з двох рядків вікон. Розкішні русяві буклі, зібрані пучком серед голови, розсипались дрібно й рясно по всій голові, черкались об білі печі і лисніли, мов золота хвиля, од кожного повертання головою. Білі атласові стрічки, срібні шнурочки, з котрих були штучно повироблювані кокарди коло пліч, здавались темнішими врівні з білиною її лиця. Теодозя, гувернантка, була так само вбрана, тільки бідніше. На її сухорлявій постаті розпущені буклі, при здоровому носі, здавались горщиком, наткнутим на кілок. Ганя сиділа проти їх, убрана по-буденному, в просту вовняну сукню та в мантиль. Її голова була причесана просто, по-домашньому. Вона оглядала своїх гостей і тільки дивувалась, де та небагата економша з Тхорівки понабирала таких багатих і доладних уборів!

Розмова розпочалася звичайна і потім потроху все переходила на вищий тон. Більше за всіх говорили Зося, Теодозя й Ясь. Другі помовчували і більше слухали. Зося почала мову про Київ.

— Пишуть, що оце взимку в Києві буде італійська опера. — Ох! яка шкода, що ми покинули Київ. Закинула нас недоля в цей хутір...

— Ми чули, що ви мали навіть свою маєтність, свою державу, — спитала Ганя.

— Мали та спродали, бо забажалось перебратись в Київ. Муж мій тоді ще був на скарбовій службі.

— Ні поля, ні маєтності не мали, а тільки чималий грунт у місті, — обізвався Яким і зараз замовк, як на його глянула жінка.

— То ви й служили? — спитав його Ясь. — Навіщо ж ви покинули скарбову службу?

За Якима відказала жінка.

— Бо мужа тоді один знайомий дідич попрохав до себе за управителя. Місце було дуже догідне й вигодне, щоб ним знехтувати. Ото ж ми мусили покинути Київ, хоч я й тепер шкодую. Треба призвичаюватись до села...

Яким вирячив очі, дивуючись, коли-то його жінка шкодувала за службою. Він і досі не звик слухати, як Зося при людях розказувала те, чого з ним ніколи й нігде не траплялось.

— Мабуть, знайомих мали багато! певно, не нудьгували так, як от тепер у наших глухих сторонах, — спитав Ясь.

— Де вже нудьгувати, коли в нас були тижньові вечори! В понеділок був у нас вечір, в вівторок в одного знайомого генерала...

— В столоначальника... — вирвався Яким, поправляючи жінку.

— Чи то, правда... в столоначальника... Вже й позабувала. А в середу у генерала...

Яким тільки роззявив рота, пригадуючи надаремно, коли-то він на своєму віку кумався з генералами.

— Вважайте, мої панове! — промовила поважно Зося, по-ораторському розмахуючи рукою. — Звикнути до міського товариства, до людей просвічених, до щоденного читання свіжих журналів і газет, до театру, звикнути слідкувати за кожним науковим або політичним рухом і зразу опинитись у такій глушині! Ох, боже! Яка я рада, яка я рада, що наш знайомий пан Хоцінський познайомив нас в цих пущах та нетрах з вами!

Хоцінський і справді був знайомий з Зосею, знав її, як польську добру патріотку, і мав на приміті запровадити її до Серединських, щоб вона мала свій вплив на їх сім'ю.

— Який садок гарний коло вашої квартири! та ше й сукупний з кн'яжим! Такі парки чудові можна знайти хіба в нашій Варшаві, — промовила Теодозя, підіймаючи свої олив'яні очі до стелі і просто обертаючись до Яся. — Яка місцина гарна! Які чудові скелі, водопади! Живши тут, в Кам'яному, я, надісь, цілими днями сиділа б у парку або з книжкою, або з роботою.

— А нам вже й байдуже за його! — одказала Ганя. — Я навіть рідко коли й гуляю в парку, та ще в тих далеких закутках. Погуляю трохи коло свого дому, повештаюсь, та й до господарства в покої.

— А ви любите піклуватись господарством? — спитала Зося з легенькою осмішкою, але все-таки поважним тоном.

— О! моя жінка велика господарка! — одказав Ясь, жартуючи.

— От я так, нігде правди діти, зусім нездатна до господарства, — обізвалась Теодозя.

Зося окинула косо очима Ганю. Її руки, пухкі й білі, справді не блищали панською білиною. На кінчику мізинця дуже вважливе око Зосі заприкмітило цятку сажі... Ганя, вештаючись у пекарні, до всього приглядаючись, десь черкнулась об сажу, сама того не примічаючи.

— І я дуже люблю сільське господарство, — промовила Зося поважно, — а найбільше тоді, коли воно достачає доволі прибилі...

Яким знов вирячив очі на свою жінку, згадуючи, як вона хазяйнувала на батьківському грунті. Аж надто білі, рожеві пальці Зосі доказували, що вони не дуже любили доторкуватись до куховарського й господарського діла.

Лакей у білих рукавичках, прибраний у панську ліврею, виніс на великому срібному підносі кофе і підніс зараз до Зосі. Кокетливо і з повагом вона простягла руку, взяла чашку і, не дивлячись на лакея, велично махнула до його другою рукою. Вона показала, що не хоче брати сухарців і бубличків. Лакей оступивсь од неї з острахом і, ступаючи навшпиньки, поніс далі кофе. До своєї пані, до Якима, навіть до Яся лакей підступав багато сміливіше.

Випили кофе. На щоках в Зосі виступив більший рум'янець. Губи зачервоніли, як троянда. Вона вгніздилась у фотелі і легенько закинула голову, ніби втомившись, її кучері посипались на білу шию.

— Яка чудова квартира! — промовила Зося, встаючи згодом і беручи за руку свою дочку. — Видно одразу, що княжа!

Держачи при собі доню, котра все чогось тулилась до неї в білій куценькій сукні, Зося перейшла просторну гостинну, ніби пересунулась. Шовковий шлейф шелестів, скобзаючись по блискучому паркеті, її постать, повна, тілиста і разом складна, її свіже лице, її розкішна коафюра, все разом заворушилось в кількох дзеркалах. Зося прямувала до дверей, що були в залу. Ясь схопився і полетів одчиняти двері, наввипередки з лакеєм, що вже похопивсь зробити своє діло. Тоді всі встали з-за столу і пішли за Зосею, котра повагом ішла по світлиці, мов цариця, оглядаючи салони. Всі йшли за нею, ніби її двірський штат.

Вся розмова між гістьми велася по-польській. Одна Ганя говорила по-московській, та й то не дуже добре.

— Чи й ви поляк? — спитала несподівано Ганя в Якима, примічаючи, що він крутив польську мову так само погано, як вона московську.

Всі разом звернули увагу... Яким очевидячки не знав, як одказати, чим себе назвати, дуже смішно лупав очима, ніби пригадував, збирався одказати... і знов задержував язик... і знов пресмішно лупав очима і кивав губами.

Зося кинула на його очима сердито. Яким через силу викинув з рота слово: «поляк», і сам почервонів на всій ширині свого повного блідого лиця.

Ганя в свою чергу теж поставила на йому свої очі...

— Бачите, моя дорога пані, мій муж походить з польського роду, тільки віри православної, — сказала Зося і хотіла вивести разом і Якима, і Ганю, і себе з цієї плутанини. Одначе сама почервоніла до самих вух та кучерів, а Яким все стояв та лупав так смішно очима, що його дочка не втерпіла і стиха зареготалась. Всім стало не до ладу, незручно стояти і дивитись одно одному в вічі.

— Чи не маєте будлі-яких нових газет? — спитала Зося в Яся, щоб розмовою затерти діло.

— Яких же вам? — опитався Ясь, — чи польських, чи руських?

— О, безпремінно польських! я ледве слебезую по-руському, — сказала Зося.
 
Наші Друзі: Новини Львова