Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 16 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Повість

Поміж Ворогами :

Розділ 7

Переглядів: 5656
Додано: 17.12.2005 Додав: ЛЕВ  текстів: 1281
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Ярослава Левчук, Максим Тарнавський (ELUL) Джерело: Київ: Наукова думка, 1966. Ст. 140 - 300.
Вчительша насилу діждалась дня, так брала її нетерплячка розказать Сусані Уласівні, що говорили про о. Артемія в писаря. Напившись вранці чаю, вона прибралась, причепурилась і побігла до Сусани Уласівни. О. Артемія не було вдома. Вчительша розказала Сусані Уласівні та Ваті усе дочиста, що говорили і як сміялись з їх вчора ввечері у писаря. Слухаючи те гидке оповідання, Сусана Уласівна ледве дихала од гніву. Ватя то червоніла, то блідла.

— От такі-то люде оті писарі! — скінчила вчительша. — Я їх добре знаю. Далися вони мені взнаки, їдять, п’ють у вас і вас судять та гудять поза очі. В вічі такі добрі та привітні, а поза очі глузують з вас, докладають жартів та піднімають вас на сміх.

Сусана Уласівна сиділа мовчки, страшенно зобиджена. Її гордовитість була дуже збурена смішними карикатурами.

Ватя, зневірена в Леонідові Семеновичу, ледве вдержувала сльози. Вона тепер тільки пойняла віри тому, що розказував про Леоніда Семеновича Добриловський.

Вчительша посиділа трохи й швидко попрощалась та й пішла. Вертаючись додому, вона зумисне пройшла проз писареву хату, проз самісінькі вікна, щоб натякнуть писарші, де вона тільки що була. Радими очима вона кинула погляд на писареві вікна. З вікна виглядала писарша. Їх очі зустрілись. Писарша вловила вчительшин погляд, веселий, насмішкуватий, і догадалась, що вчительша щось вчинила дуже недобре для неї.

— Щось у нашої вчительші сьогодні великодні очі: неначе тільки що паски та поросятини наїлась. Дивись, як поглядає на мене та регочеться очима, — сказала писарша до свого чоловіка.

— Мабуть, якусь коверзу вчинила та «раденька, що дурненька», — обізвався писар, — нехай собі радіє на здоров'я! Нам це не вадить.

— Ой, завадить! Я її вдачу добре знаю, —сказала писарша, — ож побачиш, ож поназдивишся!

В той час як вчительша розказувала за вчорашню розмову в писаря, Ватя сиділа, неначе здерев'яніла. Вона почувала, що голова в неї починає морочиться. Глянула вона на завіси коло вікон — тоненька сітка завіс ніби затрусилась перед її очима, як соняшне марево, затрусилась крізь сльози, що налились в її очі й от-от були напоготові покотиться краплями по щоках. Сльози блищали в її очах; віка були повні сліз. Ватя тільки од сорому перед вчительшею ледве вдержувала їх. Молода дівчина вже була утворила собі в мріях ніби якийсь рай, повний кохання, рай в іншому, кращому житті. Вона жила в тому раї й була щаслива тим мрійним життям. Тепер вона примітила, що усі ті мрії розходяться, мов дим, мов туман. Перед її очима неначе зникали пишні декорації сценічної картини: пишні зелені садки, алеї, квітники й фонтани одсовувались набік; пишні палаци, портики ніби помаленьку входили під землю; синє, прозоре, тепле небо повилось і піднялося вгору; легкі рожеві хмарки розійшлися димом; несподівано замерли веселі акорди, згасли чарівні мелодії; фантастичний світ тихо згасав. Усі чари кохання й надій одразу зникли, і з того раю неначе випхнув її той, хто утворив для неї той рай, випхнув грубо, по-простацькому, випхув, ще й насміявся.

Світ неначе згасав в Ватяних очах. Ваті здалося, що в хаті ніби смеркає, світ згасає. Вона дивилась і вже нічого не примічала, нічого не бачила, нічого не чула і не примітила, як вчительша попрощалась, як вона вийшла з хати. Вона машинально подала їй руку, і як тільки вчительша вийшла. Ватя почутила, що її душить в грудях, давить коло серця. Сльози неначе замерзли в очах на віях, ніяк не могли розтать і вилиться з важких вік. Ватя раптово схопилась з місця, побігла до своєї кімнати, зняла руки вгору й крикнула: «Ой боже мій! боже мій!» Горе каменем давило її в грудях. Сльози підступали, давили в грудях і не могли вилитись. Мати побігла слідком за нею, дуже стривожена горем молодої дівчини.

— Ой, душить мене в грудях! Боже мій! — говорила Ватя і вхопилась обома руками за груди, потім за серце.

— Ватю, дитино моя! Що з тобою? Не вбивайся так! Не він один на світі, не він останній! — говорила мати. а сама почувала, що і в неї заболіло коло серця.

Мати стривожилась. Вона не постерігала, що дочка так дуже закохалась в молодого хлопця. Ватя була потайна. Вона не любила говорить за себе перед другими, таїлась навіть перед приятельками, перед матір'ю. Вона затаїла в своєму серці й своє кохання, затаїла й своє горе. Ватя вдалась в матір своєю вдачею, була непроворна, спокійна, нешвидка й ніби апатична до всього; але під тією байдужістю ховалась нервова й палка вдача її батька, замаскована знадвірньою неповорушливістю та байдужістю.

Ватя впала на постіль і не могла одійти й опам'ятаться. Її щоки зблідли, широко одслонені очі ніби згасли. Вона дивилась на матір і неначе її не бачила. Мати тільки чула нервове хлипання. Так хлипають маленькі нервові діти, коли бувають роздратовані якоюсь недогодою: силкуються заплакати, стогнуть, важко дишуть і потім раптом піднімають нервовий плач. Ватя трохи згодом одразу заголосила. Сльози полились з її очей дрібним дощем. Мати заспокоїлась.

«Виплаче горе слізьми, то й легше стане», — подумала Сусана Уласівна.

— Ватю, голубко! не плач, не вбивайся. Є на світі горе, що й сльозами його не виплачеш. Але твоє горе не таке. Поплач, то стане тобі легше на серці. Чи є на світі хоч одна з молодих дівчат, щоб не зазнала таких сліз?

Сусана Уласівна важко зітхнула. Було знать, що й вона колись зазнала такого самого горя, як і її дочка. Вона сіла на стільці в головах у Ваті, підперла щоку долонею й задумалась, її думки повернули в давні-давні часи. коли й вона була така молода, як і Ватя, коли й вона кохала щиро, розпускала золоті мрії без кінця, коли й її ті мрії гріли й манили і... розсипались маревом та й розляглись рожевим туманом.

В хаті було тихо. Нігде не чуть було ні найменшого гуку. Світ зимнього хмарного дня, тихий, молошний, неначе побільшував тишу в хаті. Ватя плакала вже тихіше.

Побачивши, що Ватя почала заспокоюваться, Сусаиа Уласівна вийшла з кімнати й звеліла застелять стіл. Наступив час обіду. О. Артемій поїхав десь по ділу до Корсуня й не вертавсь. Наготувавши все на столі, Сусана Уласівна пішла кликать до обіду Ватю.

— Не хочу я обідати. Нащо мені той обід? Нащо мені саме живоття? Навіщо воно мені здалося? — обізвалась Ватя.

— Ватю, серце, не говори так! І виразки ятряться, але й гояться; і розтриюджене серце можна загоїть! Мине якийсь час, і воно загоїться, і може сама будеш сміятись з своїх сліз. Ми люде з достатками... Ти ще молода. Чого тобі журиться? — втішала мати, а сама зажурилась незгірше дочки: вона зазнала, яке то важке та боляче горе серця...

Ватя сіла за стіл і нічого не могла їсти. Вона дивилась у вікно без тями, без думки в голові... І мати їла, як не їла.

— Чи казать за це усе татові, як вернеться додому? — спитала мати в дочки.

— Ні, мамо; лучче не кажіть. Тато стурбується, буде сердитись на писаря, не спатиме цілу ніч, — обізвалась Ватя.

— І нам не даватиме спать, — додала Сусана Уласівна.

— Мабуть, скажу я йому за це все аж завтра, коли він приїде ввечері. Ти й без того так стурбована. А сказати правду я думала, що Леонід Семенович тебе любить і тебе свататиме.

— Мамо, не кажіть мені нічого за його! — крикнула Ватя, і в її голосі почувся різкий нервовий батьків голос.

— То й не буду. Тільки заспокойся та не впадай в тугу, моя дитино! Твоє горе ще не велике; це горе ще молоде. Буває горе в житті ще гірше, од котрого й волосся сивіє на голові.

Перед вечором Сусана Уласівна звеліла наставить самовар. Ватя сіла за стіл і випила два стакани чаю. Вона пила чай мовчки, не промовивши й слова. Мовчала й мати, неначе давала волю її горю. Ватині думки пішли ясніше.

«Що ж мені тепер робити? — думала Ватя. —З ким мені доведеться вік вікувать? І де доведеться? І яка моя доля? Що буде з моїм коханням, з моїм серцем, коли він наглузувався, насміявсь з мене? А я ж його любила, як свою душу, більше за свою душу; я була рада оддати за його свою душу, своє живоття. Чи доведеться мені кого полюбить так, як я його кохала? Ні! Я неначе оддала йому усю любов до останку, гарячу, щиру любов».

І Ватя ніби заглянула в свою душу й примітила, що любов ще не зникла в серці, що вона ще жевріє. І якби він прийшов до неї, привітно поговорив з нею, вона забула б усі його насмішкуваті вигадки та вихватки, за усе вибачила б йому.

«Він зроду жартовливий. Може, він і тепер розходився тільки з жартами вкупі з сестрою, не пошкодував і мене в жартах. Може, він не такий легковажний чоловік, як на його наговорила вчительша; а може, вона й прибрехала, додала своєї отрутної жовчі», — думала Ватя.

І Ватя почувала, що вона зненавиділа в той час вчительшу од щирого серця.

Цілий вечір Сусана Уласівна сподівалась свого мужа, а він не приїздив. Цілий вечір вона просиділа мовчки з дочкою. Думи за думами сновигали в Ватиній голові й не доходили ні до якого кінця: перед нею в будучині чорніла ніби сумна ніч, не місячна, не зоряна, а хмарна без просвітку осіння ніч.

Вже пізненько полягали вони спати. Ватя спала тривожним сном, неначе дрімала дрімотою. І все їй снився якийсь неприємний, важкий сон, ніби вона йде понад Россю між двома рядками високих скель узенькою, мов коридор, долиною. Скелі розпечені, аж пашать. Над долиною вузенька смуга важкого, хмарного неба. Вона ніби втомилась; їй душно, аж дихати нічим. А вузька темна долинка в'ється без кінця, і вона вже йде не долиною, а ніби довгою без кінця темною галереєю. От вона ніби в якихсь печерах, і знов іде, блукає по печерах, а кінця нігде не видко. Коли це в одну мить перед нею в долині заблищав ясний сонячний день. Вона бачить Рось, новий млин, нову греблю. Вона вже йде пахучими луками, а поруч а нею десь узявся Леонід Семенович...

Ваті стало легше на душі; вона ніби одужала після важкої слабості й крикнула од радості. Радість налила її душу до самого краю. Вона знов стала щаслива... І в той час вона прокинулась. Через двері вона почула легенький стукіт; блиснуло світло. Ватя догадалась, що то приїхав батько.

І знов вона поринула в важку дрімоту й тільки перед світанням заснула міцним, важким молодим сном і встала другого дня пізно.

Вранці, ще як Ватя спала, Сусана Уласівна розказала о. Артемієві, що вона перечула через вчительшу. О. Артемій спахнув.

— Так от які ці писарі! З мене ж кміта неабиякий. Я знав, що писар гордує мною, але цього я од його жінки не сподівавсь. Ну, потривайте ж! Покажу ж я вам і ступу, і колоду, і вершу! Вилізуть вам боком оті ваші жарти. Тепер начувайтесь ви, падлюки, анцибори, антихристи! Я вас таки доконаю! — репетував о. Артемій і бігав по кімнаті.

— Я вже сердилась вчора, а сьогодні вже й пересердилась, — спокійно говорила Сусапа Уласівна, — мало чого люде не говорять проміж себе. Хіба ж і ми не говоримо про інших? А якби вони прочули од когось, що ми говоримо за їх, що б з того вийшло? Яка б колотнеча скоїлась! Ти не сердься дуже й не вбивайся! Може, вчительша що й збрехала та свого доточила.

— Може, й так, але я цього їм так не подарую. Я розмізчу отого писаря. Вже він і так мене роздратував: чого прошу, то він мені часом і одкоша дає. А хто він? мужик, салдат, якийсь недосвіт. Хіба писаршин брат посватає Ватю, тоді я мушу за все вибачить, — говорив о. Артемій.

— Але ж він хоче п'ять тисяч приданого! — обізвалась жінка.

— А де я йому наберу стільки грошей? Хіба спродаю і коні, і воли, й вози, і ярма, й занози, та й то не виберу п'ять тисяч. Коли хоче брати Ватю, то нехай бере з двома тисячами!

— Я вже бачу, що так він її не візьме. Ватя йому сподобалась, але гроші ще більше йому сподобні, — сказала Сусана Уласівна.

Довго ходив по світлиці о. Артемій, задуманий та сердитий. Самолюбство його було зобиджене. Він вигадував, як би допекти писареві й оддячить та дати здачі за свою обиду.

— Я на його напишу мировому посередникові! Я його під суд оддам! Це ж крутіяка, це ж хабарник, це ж злодій, яких і на світі мало! — репетував о. Артемій, махаючи руками.

— Е! цього не роби. бо це все тебе скомпромітує. Ми тільки почули за його домашню розмову, — заспокоювала його Сусана Уласівна, зроду поміркована й розсудлива, — підожди лиш, що далі буде, та тоді вже й побачимо, що робити, що діять. Вони усі зобидились, що ми їх привітали холодно, що я їм бучної вечері не постачила.

— А я ж для того панича вдосвіта й по вино їздив до Корсуня, жидів постягав з бебехів. А він...

— То що ж, що їздив. Може, ще раз поїдеш для когось іншого, — вмовляла помирлива Сусана Уласівна.

— Ні, так не можна покинуть діла! Ні! Хоч дам йому знати, що й ми знаємо, як вони нас судять та гудять. Напишу до його листа й натякну, нехай буде обачнішим. Наймички ж чули, як вони нас судять? Вони ж рознесуть по всьому селі, про нас піде поголоска, поговір.

Роздратований тим, що втеряв зятя, і тим, що писар з жінкою обговорюють його, о. Артемій цілий ранок був сердитий. Йому схотілося їсти, а самовар був неготовий. Наймичка опізнилась з самоваром. О. Артемій побіг до пекарні, вилаяв наймичку. Наймичка з переляку вхопила самовар і побігла з ним в столову. Комфорка й покришка злетіли з самовара й брязнули об підлогу. Це ще гірше роздратувало нервового о. Артемія.

На столі валявся ніж. Ватя забулась сховать його в шафу.

— Чого це тут ніж лежить!? — крикнув о. Артемій. — І чом ви не кладете ножів на своє місце?

Він вхопив ножа, мов свого ворога, поніс до шафи й ткнув його на поличку. На верхній полиці стояла тарілка з покраяною паляницею. Він зачепив тарілку, і тарілка брязнула об підлогу й розбилась на дріб'язки. Шматки й скибки паляниці розсипались.

— І наставляють же, господи, оцих тарілок з самого краєчку! Хто це поставив тарілку з краєчку та й не засунув на полицю? — кричав сердито о. Артемій.

— Та годі вже тобі! Сідай лишень за стіл та мерщій пий чай, бо ти голодний, — говорила Сусана Уласівна.

О. Артемій зібрав черепки, одніс до пекарні й швиргонув їх до порога. Йому здалося, що він ніби шпурляє ті черепки або на писаря, або на писаршу. Він вернувся в столову й виніс на тарілці шматок сала. Одрізавши пів четвертини од шматка сала о. Артемій почав їсти його з хлібом. Коли гляне він у вікно, по дворі ходять телята.

— Ой боже мій! хтось телята випустив! І хто то випустив телята з хліва? Ой лишечко! Ще позлучаються з коровами та виссуть їх! — крикнув о. Артемій.

Він схопився з місця й прожогом побіг на ґанок. Жінка побігла за ним слідком.

— Та годі вже тобі гуркотіть! Сідай та пий чай! Господи милостивий! Горе мені з такою людиною! — говорила Сусана Уласівна, біжачи за о. Артеміем.

— Омельку! Карпе! Де це в нечистого подівались ті наймити? Заженіть телята в хлів! — кричав о. Артемій, стоячи на ґанку в одному кафтані.
 
Наші Друзі: Новини Львова