Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 16 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Повість

Поміж Ворогами :

Розділ 6

Переглядів: 6140
Додано: 17.12.2005 Додав: ЛЕВ  текстів: 1281
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Ярослава Левчук, Максим Тарнавський (ELUL) Джерело: Київ: Наукова думка, 1966. Ст. 140 - 300.
Минув тиждень. Ватя ждала не могла діждатись неділі, щоб поїхати до Антосі та побачиться з милим. Настала неділя. Ватя звеліла запрягти коні й по обіді поїхала до Антосі. Приїхав і Леонід Семенович. Він таки додержав свого слова. Ватя невимовно була рада і, виїжджаючи од Антосі, просила його одвідать її перед од'їздом до Києва. Леонід Семенович ще раз заїхав в Горобцівку до своєї сестри й з сестрою та з писарем зайшов до о. Артемія на вечірній чай. Сусана Уласівна прийняла гостей дуже привітно, зготувала смачну вечерю, а за вечерею гості подопивали ті пляшки вина, що о. Артемій понакуповував в Корсуні.

Гості розпрощались дуже пізньою добою. Через тиждень Леонід Семенович мав виїхать до Києва. І о. Артемій, і Сусана Уласівна, і Ватя — усі прощались з Леонідом Семеновичем, як з рідним. Усі просили його приїхать до їх на різдво, як він вернеться з Києва до батька. Леонід Семенович обіцяв доконешне приїхати до їх.

Ватя проводила гостя весела й спокійна, але як тільки вона вернулась в свою кімнату, то почутила, що сльози полились з її очей. Неначе когось рідного вона випровадила на довгий час в далеку дорогу і зосталась в самотині тільки з сподіванням та з надією. Вона почувала, що розлука з милим була для неї важка, як камінь. В сумні осінні дні вона сідала за п'яніно й розважала себе піснями. І наймилішою піснею для неї стала пісня про розлуку з милим. «Поїхав милий, зосталася туга!» — співала Ватя в довгі хмарні осінні дні, і ця смутна пісня найчастіше розносилась по порожніх, гучних кімнатах, поміж гілками високих олеандрів та фікусів, котрими було обставлене п'яніно. А сумний сліпий кобзар з бандурою на картині неначе пригравав до тієї пісні, і намальовані боярині з дітьми були єдиними слухачами й свідками туги молодої дівчини.

В пилипівку одна сусіда, молода матушка, їхала до Києва. Ватя намоглась їхать з нею. Три дні пробула вона в Києві, двічі була в опері, переглядала усіх в партері, гуляла по Хрещатику, приглядалась до паничів. Вона мала на думці, чи не зустріне милого. А його нігде не було видко. Якби вона знала, де його житло, вона б написала до його, щоб прийшов хоч поговорити з нею. Але вона не допиталась, де його житло. Вернулась вона додому, і їй стало наче трохи легше на душі.

«Хоч не бачилась з тобою, та була хоч поблизу од тебе...» — думала Ватя, їдучи додому.

І Ватя вернулась додому веселішою. Не такі смутні пісні вже співала вона в сумні хмарні дні... До різдва було недалечко.

Вже надходило й різдво. О. Артемій прочув, що Леонід Семенович вже приїхав до батька з Києва. Він сподівавсь молодого панича до себе в гості, а він не приїздив. Вже й різдво настало. Вже минув перший і другий день святок, а панич не хапався з візитом. Ватя зажурилась. О. Артемій задумавсь. Третього дня вранці о. Аотемій йшов улицею й стрів диякона з Лисянки, Гервасія Добриловського, «повітового» на всю околицю свата. Він запросив його заїхать до себе по якомусь ділу. Добриловський їхав до Богуслава в гості до свого родича. О. Артемій знав, що дорога до Богуслава прямує проз самісіньку оселю Леонідового батька, старого Панасенка.

Добриловський завернув коні в двір о. Артемія. О. Артемій прийняв його дуже ласкаво, попросив його до гостинної, куди він ніколи не просив ні псаломщиків, ні дияконів. Добриловський догадувавсь, що благочинний

має до його якийсь інтерес, вгадував навіть, який то був інтерес: в о. Артемія була дочка на виданні.

— Сідайте, отче дияконе! — просив о. Артемій гостя. посунувши крісло й тикаючи на його рукою.

Добриловський поклонився о. Артемієві, як кланяється школяр вчителеві: він придержував лівою рукою рясу на грудях, неначе боявся, щоб вона часом не одстала й не надала чогось непокірливого й кострубатого його тонкій гладенькій постаті. Добриловський все стояв і неначе не насмілювався сісти поруч з благочинним, та ще в кріслі. Його тоненька, височенька постать, уся якась гладенька та чепурненька, неначе стриміла серед гостинної, мов паля, вбита в землю. Дуже білявий, довгобразий, тонковидий. гостробородий, він ввесь був ніби обмазаний «єлеєм», промкнутий ласкавістю. Ясно-сірі очі, червоні повні уста світились ласкавістю та добрістю. Добриловський ступав тихенько, м'якенько, неначе закрадався, як закрадається кіт до миші. Чи піднімав він руку, чи кланявсь, чи сідав, чи вставав, його жестикуляція, його рушення були нешвидкі, якісь дляві, але плавкі, граціозні та м'які. Отець диякон був неначе зліплений з теплого воску,гнувся помаленьку, ніби воскова м'яка тепла свічка. Навіть його довгі прямі коси неначе поприлипали до голови й спадали рівними, довгими пасмами на плечі, неначе намащені «єлеєм». І сам він з своєю вдачею ніби ввесь був обмазаний «єлеєм»... бо пролазив скрізь і всюди, сказати б. в найменшу щілину, як вміють пролазить миші.

— Сідайте-бо, отче дияконе, прошу вас, — попросив його о. Артемій вдруге, і сам, крутнувшись коло крісла, мов той вітер, впав у крісло.

Добриловський ще раз граціозно й якось м'яко нахилив шию й голову до о. Артемія й потихеньку неначе перегнув пополовині свою тонку постать та й пірнув у крісло, держачи верхню половину своєї особи просто й рівно. Отець диякон стримів у кріслі, білявий, аж жовтуватий, мов воскова свічка в підсвічнику.

— Ви їдете до Богуслава? — спитав о. Артемій в Добриловського.

— До Богуслава, отче благочинний, — тихим і солоденьким голосом обізвався диякон.

— Ви будете їхать проз Панасенкову оселю, трохи не під самим його домом? — сказав о. Артемій.

— Шлях іде проз самий Панасенків двір. Може, отче благочинний, маєте яке діло до Панасенка щодо спродажу пашні або за землю? — несміливо спитав Добриловський.

— Ні, отче дияконе! — сказав о. Артемій. — Маю інше діло; там приїхав вже на святки з Києва його син.

— А! Леонід Семенович, студент! Чув, чув, — сказав диякон, і його тихі очі неначе побадьорнішали й засвітились.

— Знаєте, Леонід Семенович бував у нас частенько, приїздив кільки раз влітку. Так щось мені здається, що він ніби мав на думці сватать мою дочку. Я примітив, що до того діло йдеться.

— Дай боже! Панич гарний, і батько його грошовитий чоловік! — сказав диякон.

— Але, бачите, отче дияконе! — О. Артемій, наче зопалу, схопився з крісла і потім ніби підскочив, неначе на його хто сипнув гарячим приском. — Але, бачите... їздить він та їздить до нас, наче вдає з себе жениха, а сватати — не сватає! — вже гукнув на всю гостинну о. Артемій не то з злістю, не то з смішками, ще й руки розставив на всю їх довжину.

Він став одразу ніби приском та вітром. Диякон прищулився і ввесь обернувся ніби в теплий віск та «єлей».

Але після останніх слів о. Артемій і сам на часок став ніби «єлеєм» та тихим вітрецем. Він підбіг до о. диякона, поклав йому руку на плече й нишком, ніби по секрету, промовив, нахилившись трохи не до самого вуха.

—Заїдьте, будьте ласкаві, до Панасенка ніби на чай. Ви ж добре з ним знайомі. А за чаєм розбалакайтесь в паничем та ніби в жарти й спитайте, чи думає він сватать мою Ватю, чи так з нудьги забавляється отут в нас в Горобцівці?

—Добре, отче благочинний! Заїду й розпитаю, — сказав Добриловський тихенько й увесь став ніби ще м'якіший. Він помалесеньку нахилив довгу шию й стовбовату голову й знов випростав їх так помалесеньку, що й один волосок на голові й на бороді не поворухнувся.

— Скажіть йому так... вставте слівце в жарти, що я дам за Ватею дві тисячі, як буде сватать. А завтра, як вертатиметесь назад, заїдьте до мене та й розкажете про паничеві думки та гадки. Він чоловік щирий, одкритий, лепетливий і не потаїться з думками, а може, прохопиться. В його що на умі, те й на язиці.

— Добре, отче благочинний, добре! Я вже вмітиму завести розмову й випитаю в студента всю правду. Добре! А не схоче цей, то знайдемо й другого, може, й кращого, — сказав Добриловський.

Сусана Уласівна одчинила з столової двері й заглянула.

— Чи можна вас просити на обід? Обід вже готовий. Добридень вам, отче дияконе!

Добриловський підвівся з крісла й навшпиньки, ніби на резинових підошвах, нечутно підступив до Сусани Уласівни, нахилився помаленьку й поцілував її в руку.

— Отче дияконе! прошу й вас пообідать вкупі з нами, чим бог послав. В нас обід буденний, не довгий, і ми вас довго не загаємо в дорозі, — просив о. Артемій.

— Правда, що наш обід буде незагайний, бо буденний, але в дорозі й такий обід знадобиться. Прошу вас до столової, о. дияконе, — сказала Сусана Уласівна, забувши на той час і про свою гордовитість.

Зараз по обіді Добриловський вирядився в дорогу й заїхав по дорозі до старого Панасенка. Другого дня о. Артемій та Сусана Уласівна з нетерплячкою ждали вертання о. диякона. Він приїхав аж перед вечором.

— А що ж, отче дияконе? Чи спитали? Випитали? Що сказав Леонід Семенович? —питав о. Артемій.

Добриловський важко зітхнув, неначе в його самого трапилось якесь лихо в домі.

— Та що ж! Завів я розмову за чаєм. Жартую, кажу до Леоніда Семеновича, що от ви скінчили курс... тепер вам час би й подумать та поміркувать про те, щоб і одружиться. Ото й кажу я: і не їдьте далеко, бо і в нас багато є гарних і багатеньких паннів, як от Антося або дочка нашого благочинного. А наш благочинний, кажу, чоловік грошовитий, для Ваті не пошкодує грошей. А Леонід Семенович так-таки одразу й спитав: «А скільки ж тисяч благочинний дасть за нею?» А я кажу: тисячі з півтори дасть; дасть і дві для доброго жениха.

— А він що сказав? — спитав о. Артемій нишком, неначе дух йому забило.

— Дві тисячі! — аж крикнув Леонід Семенович. — То це такий грошовитий ваш благочинний? Я думав, він дасть найменше п'ять тисяч. Ватя мені припала до вподоби, але коли дасть дві тисячі, та й годі, то нехай Ватю «задні» візьмуть.

— Так і сказав! — крикнув о. Артемій і навіщось забігав по гостинній.

— Так і сказав... неначе вистрелив... а я питаю жартуючи: «Це так, як в казці казали гуси Івасеві-Телесикові, що сидів на дереві в дворі в Змії?» А він каже: «Еге!» Я й вуха опустив, —сказав Добриловський.

— Так і сказав: нехай її «задні» візьмуть? —знов крикнув о. Артемій і закрутивсь по гостинній, неначе Добриловський сам вистрелив в його з рушниці. І о. Артемій крутивсь, крутивсь, і здавалось, от-от упаде додолу - й простягнеться на всю довжину свого високого зросту.

«Одже отець благочинний ще скрутиться... А треба було доконешне це йому сказати... Але краще було б не казать, а щось інше збрехать», — подумав Добриловський, водячи очима слідком за швидкими поворотками о. Артемія.

— Падлюка! — крикнув о. Артемій і все бігав од кутка до кутка. Він забіг в той куток, де коло п’яніна стояли високі олеандри, увігнався у той вертоград, не примічаючи його, й наткнувся лицем на гострий лист. Листя штрикнуло його в самісіньке око. О. Артемій аж одкинув голову на плечі й промовив: «Овва!»

О. Артемій спинивсь, став проти самісінького Добриловського й крикнув:

— Падлюка! Падлюка!

Добриловському доводилось бачить, як отець благочинний сміється, доводилось бачить, як він жартує; але тепер вперше на своєму віку він бачив, як о. благочинний репетує. Несподіваний вихват гніву стривожив його. Він бачив, як злість ніби забризкала іскрами з маленьких блискучих очей о. Артемія, і йому здалося чогось, що ті іскри впали йому на голову й пішли по спині, дійшли до самих п'ят. На одну мить в душі в диякона похололо, бо йому здалося, що о. благочинний кричить не на Панасенка, а на його, Добриловського, і лає його падлюкою. І на одну мить йому здалось, що його вже везуть в монастир на покуту на три місяці. Гаряча вихватка о. Артемія недоброхіть нагнала острах на Добриловського. Але Добриловський швидко опам'ятався.

— Еге, падлюка! — знов гукнув о. Артемій до Добриловського.

Отець диякон був на вдачу смирний, мов ягня, ніколи навіть не лаявсь. З його уст капав тільки мед, і в цьому була його сила, бо з його уст ніколи перед людьми не злітали такі батальні слова. До баталії він був зовсім не здатний, а о. благочинний ніби закликав його до гарячої битви. Диякон не насмілився вимовить такого лихого слова за благочинним і тільки спершу нахилив свою голову, а голова нахилила шию й ніби говорила: пролізу, куди хоч, тільки не в баталію: це не про мене писано.

А о. благочинний був саме ніби в гарячій баталії: доти бігав, крутивсь, вертівся, доки, мабуть, не втомивсь та не прохолов.

— Отакі-то люде бувають на світі! Га? —промовив о. Артемій м'якішим тоном до диякона.

— Нічого — те, отче благочинний. Ворона з місця — сокіл на місце. Ваша дочка знайде собі кращого жениха, продовж, боже, її вік. Пошукаємо, то й знайдемо. А тим часом, може, й цей ще передумає. Хто його знає, що в його на серці. Це в його говорилось-жартувалось, а що до самого діла, то це ще може бути й інша річ, —так втихомирював благочинного Добриловський.

— Поживемо — побачимо. Що було, те бачили, а що буде, побачимо, — сказав о. Артемій вже зовсім спокійним тоном.

«Та й буря, та й вихор же отець благочинний!» — думав про себе Добриловський.

— Цурйому, пек йому отому Панасенкові! Тільки мене роздратував та розсердив. Ходім лучче, отче дияконе, та нап'ємось чаю! — сказав вже зовсім спокійно о. Артемій, ще й засміявсь.

Він швидко сердився, швидко й одходив і простигав; був палкий, але одхідливий, як звичайно буває з дуже нервовими людьми.

О. Артемій пішов до столової. Добриловський і собі встав з крісла і попрямував слідком за ним.

«Ой, важко стояти близько коло начальства! цур йому, пек йому! І обсмалить тебе вогнем, і обпалить! Але терпи, отче дияконе! Часом присмалить, а часом і нагрів тебе, — думав Добриловський, йдучи в столову за благочинним, — а вже я не дурнички їздив до Панасенка: може, якось-таки та влізу в попівську рясу. Отець благочинний мусить похвалити мене на всі боки перед консисторією та архієреєм», — думав диякон, сидячи на стільці коло самовара.

О. Артемій вийшов з столової й розказав жінці й дочці, що прочув од Добриловського. Сусана Уласівна та Ватя увійшли до столової, привітались з Добриловським, і сиділи обидві засмучені. Один о. Артемій, очевидячки, не дуже журився й провадив розмову з Добриловським. Добриловський, напившись чаю, попрощався й поїхав додому.

— От тобі й Леонід Семенович! — сказав о. Артемій до жінки. — І йми віри тим легкодухам студентам після цього.

— А я йому йняла віри, — обізвалась Сусана Уласівна.
 
Наші Друзі: Новини Львова