Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 21 жовтня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість

Поміж Ворогами :

Розділ 3

Переглядів: 8802
Додано: 17.12.2005 Додав: ЛЕВ  текстів: 1281
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Ярослава Левчук, Максим Тарнавський (ELUL) Джерело: Київ: Наукова думка, 1966. Ст. 140 - 300.
— І то горенько, що й доктора в ставку не знайшлося б, — сказала Ватя.

Човни запливли в тихий кінець ставка, під високий горб, вкритий лісом, освічений тихим вечірнім сонцем. І гук, і розмова, і регіт принесли живоття в цей тихий закуточок, неначе розбуркали куняючий ліс. Паничі почали згукуваться з човнів, неначе вони були в лісі. Луна одлясками пішла поміж крутими горбами. Згукування та перегук неначе розворушив сонне лісове царство. Десь далеко затуркотіла горлиця, неначе й собі згукувалась з живим людським гуканням.

— Господи, як тут гарно! Я неначе передніше не примітила цього місця, — тихо обізвалась Ватя.

І легеньке, легесеньке зітхання, невиразне й тихе, як подих вечірнього вітерця по вербах та по лозах, вирвалось з грудей у Ваті, і вона ледве мала сили, щоб затаїть його в своїй молодій душі. Вона й сама не догадувалась, звідкіля прийшла на неї задума, чого з її душі вирвалось легесеньке зітхання та неначе якийсь легенький жаль здавив її серце.

Човни повернули назад. Плисковатий берег од села, ввесь у вербах та лозах, півкругом вганявся в широке водяне тихе плесо, суспіль зубчастий, зелений, пишний, лиснючий од рожевого сонця. За зеленою м'якою оборкою зеленіли городи, лисніли левади, біліли чепурненькі хатки.

— Господи, як тут гарно! — аж крикнула Ватя.

— От і гарно! Невже ти перший раз бачиш оті верби та очерети? — спитала Антося в Ваті. — Невже ти ще на їх не надивилась?

— Я їх бачу неначе вперше сьогодні. Я неначе передніше й не примічала, що тут так гарно, — сказала Ватя.

І вона почувала, що на її серце злинула несподівано радість, така радість, якої вона ще ніколи не почувала й не зазнала в своєму житті.

Вдарили веслами дужче, і діло пішло спірно, швидко. Човни попливли далі й поминули високий закрут берегів ставка. З-за гори виглянула коло греблі висока ґуральня та чималі забудування за греблею на пригорку. Червоні черепичні покрівлі під гарячим червоним заходячим сонцем неначе горіли вогнем, а друге полум'я одлискувалось в тихій воді, вилискуючи наче в безодні.

— А будинки звідсіль які поетичні! Неначе якась вілла на березі озера в Італії, як малюють на картинах. Яка поетична картина! — сказала Ватя.

— Чого це сьогодні на тебе найшла така поезія? — гукала Антося з другого човна.

Ватя й сама здивувалась, звідкіль злинула на неї сьогодні така поезія, неначе вона натрапила на якісь чари там, де їх передніше й не постерігала; і вона сама не постерігала, звідкіль узялися, звідкіля полились на неї ті чари. Вона була байдужна до краси натури, а читаючи повісті, навіть поминала ті місця, де обмальовувались чудові вигляди натури, аж сердилась, що вони перебаранчають їй слідкувать за оповіданням про людей. Тепер вона чогось несподівано примітила красу берегів, поезію тієї краси, їй заманулось співать, схотілося гукнуть пісню голосно й весело, як гукали дівчата, беручи воду в березі; хотілось вилляти й виспівать усю радість, котрою було повне її серце. Але вона знала, що в неї не такий міцносилий голос, як в Антосі, що її голос не на показ для публіки. І вона завела тихенько, сливе нишком пісню, і як завела, вона й сама незчулась. Глянула вона на чорні Леонідові брови та очі і тоді одразу одгадала, звідкіль злинула та радість, та веселість на її серце, й освітила увесь світ, і закрасила і береги, і воду, і сонце, і небо.

Ваті подобався не один панич, але тепер вона вперше почувала, що починає любити гаряче, що в її душі зачалося щось нове, небувале й дужче, обгортає всю душу й запалює серце палким огнем.

«Це мені тим так гарно тут та радісно, що я дивлюсь на його. Я люблю його, починаю кохать оті високі брови, починаю любити його веселу душу», — думала Ватя, пильно придивляючись до тих високих брів.

Леонід Семенович, що сидів з веслом проти неї, вловив той пильний погляд і, по своєму сільському звичаю, трохи не моргнув на Ватю по-парубоцькій. Але поважність Ваті, її гордовитість вдержала його.

Паничі знайшли пришиб і пристали до берега. Паничі й панни сходили з човнів на берег. Хисткі рибальські човники хитались під їх ногами й гнали од себе по ставку широкі хвилі. Хвилі та брижжі пішли кружалами далеко од берега, а панни з реготом посунулись через густі лози, одхиляючи їх од лиця руками.

— Ну, в цих лозах добре лазить козам, а не паннам, — гукала в лозах Антося.

— Мабуть, не тільки козам, але й паннам, коли вони тепер лазять в лозах, — десь в листі обізвався Леонід Семенович, неначе за стіною.

— Ліпо! придержуй-бо лози, коли йдеш попереду! Ти пускаєш гілки, а вони мене б'ють та й б'ють по лиці, — кричала Антося до малої сестри.

— Це правда, що ми влізли в морське дерево! Ось і мене морснуло таки добре по носі, — сказав десь в кущах один вчитель.

За лозами вузенька стежечка на праву руку повилась берегом по траві до самої греблі. Паннам забажалося йти на прогуляння на греблю. І панни й паничі пішли тією стежечкою, розтягнувшись довгим рядком. Ватя зосталась позад усіх і неначе поганяла той довгий рядок. Леонід Семенович пристав до неї. Вона йшла стежечкою, він плутався ногами в некошеній густій побережній траві.

Ставши поруч з Ватею, Леонід Семенович почутив, що на його найшла поважність. Охота до жартів, до смішків, що ніколи не покидала його, неначе зслизла й зникла в одну мить. Він і сам не стямивсь, чого це найшла на його така поважність, чого він неначе почав приладжуваться до Ватиної вдачі. Тон його розмови став солідний, непустотливий.

— Яка розкіш тут у вас! І старий садок, і старі верби в березі, старі груші та липи на цвинтарі. Видко, що тут культура давня, не вчорашня, — почав Леонід Семенович.

— Цей садок, ці верби садив ще мій дід, як був молодим, то й не диво, що культура в цьому місці давня.

— А от у нас на хуторі така культура тільки що зачинається. Мій панотець, купивши землю, поставив дім і завів оселю на новому місці за селом, на своєму недавно купленому хуторі. Скрізь голо, порожньо! Ні на чому очей спинить! Садок тільки що вилазить з землі, а верби в березі над течією ще стримлять, мов позабивані кілки.

— Як поживете, то й діждете, що і в вас буде таке саме, як і в нас, — обізвалась Ватя.

— О, довгенько, мабуть, доведеться дожидать. А поки що в нас така нудьга кругом, неначе десь серед степу. О, вам тут весело жить серед такої розкоші! — сказав Леонід Семенович.

—То вам так здається, бо ви тут вперше. А я вже до цього всього придивилась, то мені про це все байдуже, — обізвалась Ватя.

— Невже ви тут нудьгуєте в цьому раї? — спитав Леонід Семенович.

— Влітку мене не дуже-то бере нудьга. Все-таки походиш тут, погуляєш. Приїдуть на вакації небожі, сестрині діти, — плаваємо човном по ставку. А от взимку так мене й справді бере нудьга. Цей садок занесе снігом, ставок замерзне. Сиди в хаті та ший або вештайся коло хазяйства.

— Взимку ви, мабуть, все читаєте? Ви любите, певно, наукові книжки? — спитав Леонід Семенович, бо йому здалося, що Ватя з тих сьогочасних молодих паннів, котрі люблять сьогочасні наукові книжки.

— Трохи люблю, але мені їх трудно доставать. Тато любить читати тільки газети й не купує наукових книжок, а в «Ниве» нема нічого такого поважного, цікавого, щоб варто було читать, — сказала Ватя.

Але вона говорила це так собі. Вона, правда, читала додатки до «Нивы», але тільки романи та повісті і пропускала без найменшої вваги навіть ті невеличкі розвідки, які там знаходились. Наукових книжок вона не любила читати, як більша частка сьогочасних молоденьких паннів. А як часом вона й починала в зимні вечори читать якусь наукову річ, то на неї нападав такий сон, що вона випускала книжку з рук і книжка летіла сторч додолу. В школі вона вчилась з невеликим поспіхом.

— Я безщасна через те, що не маю ні сестри молодої, ні брата; нема в мене товаришки в хаті. Мама вже стара, тато теж старий. І я неначе ніби стала стара коло їх, — сказала Ватя й засміялась.

Леонід Семенович і собі засміявся, але сміх його був не штукарський. Ватя була така ще молода, що могла безпечно сказать такий жарт про себе, і той жарт вийшов смішний.

— От ви живете в Києві цілий рік. Мене бере зависність до тих, що живуть не на селі, а в місті, — почала Ватя. — Ви бачитесь з живими людьми, і людьми освіченими, за щось поважне побалакаєте, про щось почуєте, поміняєтесь думками.

— Це правда.

— Що правда, то правда... — сказала Ватя й задумалась. Вона любила місто, і її тягло туди, як і усіх теперішніх дочок священиків, що вчилися в Києві чи в гімназіях, чи в духовних школах. Усі такі панни страшенно нудяться на селі й марять день і ніч, якби добратись до Києва або й жити хоч не в Києві, то поблизу в якомусь місті.

— В вас є народна школа в селі. От би вам стать за вчительку в школі, то й робота була б, — сказав Леонід Семенович.

Сказав він це зовсім не через те, що дуже спочував до народної просвіти. Йому про це було байдуже, але це слово так прийшлося до речі.

— Мій тато не дозволив би мені бути вчителькою. Правда, мої дві близькі сусідки й товаришки поставали вчительками в сільських школах, але, мабуть, через те, що їх батько дуже сім'янистий: в його п’ять дочок. Дві оті старші заробляють собі гроші на одежу, а це вже велика полегкість для батька. Мені цього не треба, бо ми люде заможні...

Ватя трохи не прохопилась, що її панотець має кільки тисяч карбованців в київському банку.

— Я помагаю мамі в господарстві, — говорила Ватя далі, — бо мама вже нездужає. Я й люблю хатнє господарство. А більшої й кращої діяльності не можу знайти для себе на селі, хоч би й хотіла...

Ватя в душі почувала, що говорила це в високому тоні так собі, аби говорить: вона не цікавилась нітрішечки ніякою ідейною роботою й не шукала ніякої вищої діяльності. Але вона постерігала, що треба виявить таку думку перед Леонідом Семеновичем, щоб цим вйявком своїх думок підійти під його смак. Вона помилялась: і панич співав високим тоном більш через нову поведенцію; і в панича не було ніякого ідейного прямування, як і в неї його не було.

Стежечка дійшла до тину. Через тин був перелаз: два товсті низькі кілки були повбивані по обидва боки тину, а на їх лежала дощечка, просунута в тин наскрізь. Вона була прибита кілочками. Довгий рядок молодих паничів та паннів почав плигать через перелаз так зручно й швидко, як плигають кози. Ватя й сама не знала, чи лізти через перелаз, чи ні: вона спинилась і трохи гордо глянула на перелаз.

— Це такі сільські ворота. В місті, мабуть, таких чудернацьких хвірток нема, — почала промовлять до перелазу Ватя. І вона сама не знала, на яку ногу ступить: чи поводиться тоном аристократичним, чи держать себе просто й натурально — по-простацькому.

Ватя довгенько-таки постояла коло перелазу, а далі подумала: «Ні, треба лізти. Паничі тепер більше люблять простоту...» І вона вхопилась рукою за кілок.

Леонід Семенович підхопив її під руку й допоміг стати на дощечку. Ватя перелазила через тин якось ніби не вміючи, неначе вона зроду-звіку ніколи ще не перелазила через тин. Леонід Семенович вхопивсь обома руками за кілки, підобгав ноги і в одну мить перекинув свою легку постать за тин у город.

Усі побігли по широкій греблі, обсадженій знизу вербами. По другий бік греблі стояв млин, неначе притаївся за греблею в молодих вербах та лозах. За млином на пригорку піднімала вгору свою високу червону покрівлю гуральня.

—А що, Антоніно Григорівно, куди підемо заглядать: чи в млин, чи в гуральню? — спитав Леонід Семенович.

— Я маю більше потягу оглянуть млин, — обізвалась Антося, — в гуральні горілка, а я до горілки й неохоча, і не ласа до неї.

— Не станемо ж ми п'яницями, коли побуваємо в гуральні, та ще й од одного горілчаного духу, — жартував Леонід Семенович.

— Не знаю, як хто; але добре знаю, що я не стану, — одбивалась і собі жартами Антося, — про мене, як у гуральню, то й в гуральню.

— А ви ж бачили на своєму віку, як роблять те добро, що горілкою зветься? — спитав в Антосі один вчитель.

— І зроду не бачила, хоч і хотіла б побачить, — сказала Антося.

— Хоч і хочете, та не побачите, бо тепер гуральня замкнута, — сказала Ватя.

— А коли вона замкнута, то вертаймось назад. Ми вже геть-то загулялись, — сказала Антося.

Але нікому не хотілось вертаться в душні кімнати. Усі розсипались по греблі, балакали й жартували. Сонце вже спустилось низько. На греблі під вербами був чудовий холодок. Од води несло вогкістю, тхнуло жабуринням. Зелені очерети в березі неначе дрімали, заглядаючи в воду, своїми легенькими, як пух, нагнутими китицями-вершечками. Довгі тіні од верб простяглися трохи не до половини ставка. Гори, вкриті лісом, неначе як жар, пашіли теплом і робили надзвичайно ефектний контраст з супротилежним затіненим берегом, звідкіль потягувало холодком та вогкістю.

— Вертаймось додому! Час вертаться! — сказала Антося й побігла назад по греблі.

За нею слідком рушила уся компанія. Ватя, йдучи позад усіх, поруч з Леонідом Семеновичем, задумалась.
 
Наші Друзі: Новини Львова