Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 21 жовтня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість

Не той став :

Розділ 6

Переглядів: 7094
Додано: 17.12.2005 Додав: ЛЕВ  текстів: 1281
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Ярослава Левчук, Максим Тарнавський (ELUL) Джерело: Київ: Наукова думка, 1966. Ст. 301 - 418.
— Бити мене по спині кулаками! мене! старшину! Чи то видано! О, я цього їм не спущу! В тюрму їх! Посаджу їх на вежу! Потривайте ж, вражі сини! Я ж вас скручу так, що ви й не поворухнетесь! О, в мене так! в мене нема жартів! — репетував голова, йдучи улицею.

Другого дня пішла чутка по селі, що парубки побили голову та десяцького. Старшини в селі не любили за його здирство та хабарі і були тому випадкові навіть раді. Почали розшукувати провинників та допитуватись, хто з парубків ходив на засідки на старшину. А тим часом хлопці, вчинивши одну штуку, розгулялись та розласувались на такі штуки. Другого дня вони довідались, що голова йтиме через греблю до млина. Знов засіли вони під мостом на спусті. Довго вони ждали, доки йтиме голова, але не діждались, бо голова вже боявся ввечері і носа витикати з своєї хати. Парубки, сидячи під мостом, хапали дрижаки на морозі, а далі надумались вискакувати з-під мосту та лякати прохожих. Вони вискакували по одному і тільки лякали людей криком та свистом. Але декотрі не втерпіли і почали частувати кулаками в спину прохожих чоловіків і навіть молодиць. В той час дяк йшов через греблю в гості до голови. Один парубок вискочив з-під мосту, гикнув, свиснув і телепнув дяка кулаком в спину. Дяк втік та й сховався в шинок.

Нагулявшись на греблі, хлопці згадали про дяківну. До дяківни залицявся один парубок, Петро, Денисів приятель. Він недавно зачепив її в крамниці, куди вона прийшла купувати деякий крам. Дяківна була дуже гарна, але дуже горда і з парубками не любила жартувати. Денис згадав, як вона вилаяла Петра в крамниці, та ще й при людях.

— А ходім, хлопці, до дяківни та встругнемо їй штуку, щоб вона не була така чваньковита та не гордувала парубками, — сказав Денис.

— А ходім справді! Нехай знає, що вона не велика пані, що й парубки їй рівня, — гукнули хлопці.

Вони з-під мосту побігли просто до дякової хати, виставили ворота і закинули їх на хату. Один парубчак налапав у клуні мазницю з квачем і вимазав дьогтем чисто всі стовпи коло воріт, ще й мазницю почепив звершечку на стовпі.

— Треба припинити вражих синів, — гукав голова до писаря, — дуріють, мов несамовиті; і впину їм нема. А вже той Денис, то такий сваволець, що й на світі нема такого. Він усім парубкам дає привід, — говорив голова, пригадуючи два Денисові кулаки, стулені докупи.

Через кільки день голова половив усіх провинників і посадив на день в холодну, а Дениса, як привідця тому всьому, посадив на три дні.

Чутка про це дійшла і до баби Зіньки, і до Насті. Насті було шкода Дениса. Вона не втерпіла, одвернулась од матері і почала плакати. Мати примітила ті сльози, і тільки тяжко зітхнула. Настя крадькома втерла сльози рукавом, прожогом вибігла з хати і сховалась надворі, в садку, щоб ніхто не бачив тих сліз.

«І добре мені, і горе мені з тими дітьми, — думала баба Зіня, зіставшись сама в хаті, — Денис давненько вже вчащає до моєї хати; він любить Настю, я вже це давненько примітила. І Настя горнеться до Дениса. Недурно ж полились в неї сльози з очей. Ой, горенько мені! Денис і гарний з себе, і найменший син в багатенького батька. Помре батько, він матиме чимало поля, і батьків город, і хату. Усе, здається, гаразд, усе гаразд, та тільки горенько, що Денис ще змалку був пещений, палкий на вдачу, як той порох; ще й до того заводіяка; в усяких дуростях він перший дає парубкам привід. Боялась я за Соломію, боюся й за Дениса».

Баба Зінька знов важко зітхнула, перебираючи півмітки та ладнаючи мотовило, щоб мотати починки.

Одсиділи парубки день в холодній за свою провину, одсидів і Денис три дні. Їх повипускали і наказали, щоб вони більше не дуріли. Одначе через тиждень після того парубки знов зібралися на вечорниці. Голова знав про те, знав і десяцький, але вони вже не пішли розганяти вечорниць. Та й люде почали вже нарікати на голову, що він розганяє вечорниці, бо треба ж десь погуляти та побавитись молодим хлопцям та дівчатам.

— А що! А я таки на свойому поставив! Таки будуть в нас вечорниці! —говорив Денис, зайшовши зараз після вечорниць до Романа та до Соломії.

— А що мені з того, що будуть вечорниці, коли мене мати не пускає на вечорниці, — обізвалась Настя, — що мені з того, що другі дівчата нагуляються й наспіваються, а я, як сиділа дома, так і сидітиму.

В бідної дівчини аж сльози навернулись на очі, так їй хотілось гуляти на вечорницях.

— Не журися, Насте! Хоч ти не будеш гуляти на вечорницях, зате ж я приходитиму сюди до Романа, приноситиму книжки та буду читати й тобі. От тобі будуть і вечорниці! — обізвався Денис.

І він справді частенько забігав до Романа вечорами, приносив книжки, читав їх Соломії та Насті. І йому приємно було посидіти з Настею, побалакати з нею та пожартувати. З її темних очей неначе лилось на його щастя. Йому хотілось, щоб те щастя лилось на його і ніколи не переставало.

«Коли б бог дав діждати різдва, зараз після нового року зашлю старостів до Насті. Вона мене, здається, любить, бо горнеться до мене, усе поглядає на мене ласкавими очима. Ой, як довго ждати до різдва!» — думав Денис, поглядаючи на темні, як терен, Настині оченята.

Але на біду Денисові, перед самим різдвом до баби Зіньки зайшов її сват Филін.

— Чи ви чули, свахо, що виробляють парубки? Чого натворив в корчмі Денис? — спитав Филін в баби Зіньки.

— Ні, не чула, бо я все сиджу дома та пряду: допрядаю півмітка на основу, — сказала баба Зінька.

— Я вже не знаю, що далі й буде на світі. Які тепер парубки стали! Ой господи! Вони, бач, вчені, в школі вчились. Вчені вони та недрюковані! — бідкався Филін.

— Що ж там таке трапилось? — спитала баба Зінька.

— Та оце в неділю прийшов Денис до корчми з своїми приятелями. Взяли вони кварту горілки, посідали за столом, випили по чарці, а потім Денис витяг з кишені цілий шматок сала та кільце ковбаси. Кинулись парубки до того сала, як вовки на вівцю, та давай закушувати. Люде почали на них гримати, що тепер піст, а вони регочуться та наминають сало. А Денис вхопив дві четвертини сала в руки. ходить по корчмі поміж людьми та й їсть, навіть не покраявши, а в другій руці держить ковбасу. Ходить поміж людьми та дражниться та й приказує:

«Оце вам гріх! Оце вам гріх! Оце вам святий піст, свята пилипівка!»

— Ой господи, яка розпуста. Яка попсованість! То це вже для їх нема й посту? — аж крикнула баба Зінька.

Нема для них ні середи, ні п'ятниці, ні посту. Жеруть скоромне, мов ті жиди, чи в середу, чи в п'ятницю. Це якісь антихристи народилися. Денис каже: «Для мене тоді піст, як нема чого їсти». Ой господи! що то далі буде! що то буде!

— Ой господи! А ще й розумного батька син, отой Денис. І в кого він вдався?—сказала баба Зінька.

— А в кого ж? В себе дурного вдався! більше ні в кого.

— А шкода парубка: і розумний, і робочий, та ба!— обізвалася баба Зінька.

Филін вийшов з хати, бідкаючись та лаючись, а баба Зіня задумалась. Їй шкода було Дениса, шкода й Насті, але в неї майнула думка не видавати Насті заміж за Дениса.

«Чи він наважився дуріти на всі застави тим, що в йому молода кров грає, чи він і справді поганий чоловік, цього я вже не вгадаю. Може, тільки він пустує, як молодий кінь грає та вибрикує... Але коли б од того брикання не довелося плакати моїй Настусі. Ох, шкода мені і Дениса, шкода й Насті».

І баба Зіня важко-важко зітхнула, мотаючи починок на мотовильник. Вона поклала мотовило, сіла й голову похилила.

«Ох боже мій єдиний! І за Соломію боялась, і за Дениса боюся. Але... може, Денис ще й не буде сватати Насті, а я, дурна, вже й зажурилась».

Баба Зінька осміхнулась. Вона знов взялася за роботу, а сумні думи одна за другою знов заворушились в клопотливій та поміркованій голові старої матері. Баба Зінька скінчила мотати пряжу й почала лічити чисниці та пасма, але помилялась. Її думи несамохіть неначе вплутувались в ті чисниці та пасма, неначе вона лічила ті думи поміж нитками мотовильника.

Настало різдво. Парубки й дівчата розійшлися по селі колядувати. Денис три дні не бачив Насті, і йому й колядки були немилі. Він почав щовечора приходити до криниці, де Настя брала воду, ждав її під вербами, а Настя не виходила з відрами. Аж перед меланками вже смерком він таки діждався Насті. Вона перескочила з відрами через перелаз, і Денис вийшов з-за верб несподівано, неначе з-під землі виріс.

— Добривечір, Насте! ждав тебе оце тут три вечори поспіль і насилу діждався, — сказав тихо Денис, — скажи мені усю правду, чи любиш ти мене? Чи підеш ти за мене заміж? Ти мене ізсушила, зв'ялила своїми очима. Без тебе мені світ немилий, без тебе мені гулянка — не гулянка. Ходжу та світом нуджу та все про тебе думаю. Скажи мені, Насте, усю щиру правду.

Настя стояла мовчки, неначе остовпіла. Денис говорив з таким палом, з таким гарячим почуванням, що молода дівчина і стривожилась, і трохи злякалась.

— Як мати не спротивиться, то я піду за тебе, — промовила Настя так тихо, неначе боялась, щоб і верби над її головою не почули її голосу.

Денис кинувся до неї, вхопив її за обидві щоки долонями і гаряче поцілував. В Насті голова заморочилась. Їй забило памороки. Вона тільки почувала, що в Дениса долоні були гарячі, а уста пекучі, як жар.

Довго Денис стояв поруч з Настею, взявши її за руку, довго балакав з нею. Вона не почувала, що в неї ноги померзли на морозі, що її права рука одубла й заклякла на коромислі. На заході небо горіло на мороз, як жар. Три стовпи розійшлися широкими смугами до середини неба. Мороз брав, аж за пальці щипав. А Настя і не примічала того.

По улиці хтось простував до криниці по воду. Денис швиденько розпрощався з Настею і одійшов. Настя кинулася витягати воду з криниці і тільки тоді примітила, що в неї руки закоціліли, а ноги неначе одубли. Але щоки горіли, аж пашіли, а серце неначе грало, незважаючи на мороз. Настя верталась з відрами через город та садок така весела, неначе на той час і сад розвивався, і вишні зацвіли, і соловейки защебетали.

Другого дня були меланки. Ввечері Соломія заходилась пекти млинці. Тільки що вона вихопила з печі першу сковороду, Настя вхопила перший млинець, похапцем накинула свиту і побігла слухати до сусіди під вікно. Мати осміхнулась. Соломія зареготалась. Настя незабаром вернулась засапавшись.

— А що там, дочко, почула? — спитала в неї мати.

— Ой лишенько! — промовила Настя. — Хлопець пустував, ганяв по хаті, а тітка каже: не ганяй! сядь, бодай ти каменем сів.

— Овва! погано, погано: не підеш цього року заміж. Але за один рік таки не посивієш! — жартувала Соломія.

Настя сіла на лаві й задумалась.

«Що ж це таке? Денис казав, що зашле старостів, а я вислухала зовсім не те», —подумала Настя і стала смутна.

Сіли вечеряти. Насті їжа й на думку не йшла.

Денис насилу діждав водохреща і після Івана Хрестителя заслав старостів до Насті.

Баба Зінька попросила їх сісти на лаві. Старости поклали хліб на столі і почали питати в баби Зіньки, чи віддасть вона Настю за Дениса. Баба Зінька помовчала, подумала, а потім сказала:

— Настя ще дуже молода. В неї ще й рушники не готові: нема чим і старостів пов’язати. Та й цього року в мене хліба обмаль, бо був недорід. Нема за що гаразд і весілля справляти. Підождемо ще з рік або хоч з півроку. Теперечки я не думаю видавати Насті.

— А ти, Насте, підеш за Дениса? — не втерпів один староста і спитав у Насті.

— Піду, — тихо обізвалась Настя і кинула докірливий погляд на матір.

Старости встали, взяли з стола хліб, попрощались і вийшли з хати.

— Мамо! що це ви вчинили? — сказала Настя.

— А що ж я зробила? Підождемо з півроку, та й годі. Як не одкинеться Денис за цей час, то він буде твій. Треба добре навиглядати його. Без цього я тебе, дочко, не віддам на галай — на балай. Ти мені не чужа: ти моя дитина.

— Як не віддасте мене за Дениса, то я, мамо, ні за кого не піду. Десять гарбузів дам парубкам, а таки заміж ні за кого не піду, — сказала Настя, і твердий голос її задрижав, а на очах виступили сльози. Мати задумалась й замовкла.

«Вона вдалася в мене... Й мене колись батько не хотів давати за мого покійника в чуже село... І я сказала тоді батькові, що буду доти гарбузувати, доки не вийду за Мисана. І піднесла хлопцям шість гарбузів, а за Мисана таки вийшла. Оце горенько! Настя вдалася в мене: вже я знаю, що вона постановить на свойому».

— Не плач, дочко, не журися. Твій талан од тебе не втече. Сідай та вишивай рушники, бо в нас і справді нема чим старостів перев’язати; та й тих рушників, що маємо, буде мало: треба ще нових напрясти, та ще й тонких. В нас прядива доволі. Півроку, рік — не богзна-який час. А Денис нігде не дінеться, коли він і справді тебе любить.

Увійшов у хату Роман. Настя, плачучи, побігла до Соломії жалітись.
 
Наші Друзі: Новини Львова