Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 21 жовтня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість

Не той став :

Розділ 6

Переглядів: 7092
Додано: 17.12.2005 Додав: ЛЕВ  текстів: 1281
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Ярослава Левчук, Максим Тарнавський (ELUL) Джерело: Київ: Наукова думка, 1966. Ст. 301 - 418.
— Ого! нехай тільки другий раз розжене! Нехай посміє розігнати! —говорив Денис.

—Та ви йому поставте могорича, залийте йому пельку горілкою, то він і мовчатиме, — обізвалась Соломія. В той час, як Денис рипнув сінешніми дверима, в противній бабиній хаті Настя саме молилась богу, ставши перед образами. Вона промовляла молитви, але разом з тим насторочила свої вуха і прислухалась, як в Романовій хаті реготались та кричали. Настю узяла цікавість та нетерплячка, їй забажалось побігти в противну хату та довідатись, хто то прийшов до Романа і чого то там так регочуться та кричать.

«Ой господи! коли б швидше домолитись до кінця. Побіжу до Соломії та побачу, хто то прийшов. І чого вони там реготять та кричать», — думала Настя, хамаркаючи п'яте через десяте «Помилуй мя, боже».

Але вона таки не домолилась богу до кінця, перехрестилась тричі і прожогом побігла до Соломії. Одчинила вона двері і вгляділа Дениса. Денис був червоний, аж його лице пашіло. Він кричав та лаяв старшину. Денис углядів Настю і притих.

— Чого це ти, Денисе, так розрепетувався? Не дав мені й богу домолитись, — промовила Настя.

Денис розказав їй, що він злостує на старшину за те, що той розігнав вечорниці.

— А мені про це байдуже! — промовила Настя. — Мене не пускають на вечорниці, то мені однаковісінько, чи будуть вони, чи не будуть.

Одначе Настя, сказавши це, важко зітхнула. Це зітхання виявило, що їй було зовсім не однаково, їй страх як хотілось на вечорниці, але мати ні за що в світі не хотіла її пускати.

— Кому однаковісінько, а кому й ні, — обізвався Денис вже тихішим голосом.

Вглядівши Настю, він зараз заспокоївся і притих. Настя сиділа з ним поруч, і для його неначе знов розпочалися вечорниці. Він розговорився, розжартувався. Між молодими почалася весела розмова, пішли жарти та смішки. В хаті стало весело, неначе й справді на вечорницях.

— А ти все сидиш над церковними книгами, — промовив Денис до Романа і ляпнув долонею по шкуратяній здоровій палятурці книжки, — не люблю я читати отих стародавніх книг. От у мене є книжка! Оце так книжка! — сказав Денис і витяг з кишені невеличку книжечку.

— Яка ж це книжка? Така, як та, що Роман читає?— спитала Соломія.

— Ні, ця книжка весела. Це «Наталка Полтавка». Купив в коробейника на ярмарку в Білій Церкві, — промовив Денис.

— Ану, Денисе, прочитай нам, що в тій книжці пишеться! — промовила Соломія.

—Прочитай, Денисе, бо й я хочу послухати. Ще мати не лягли спати, то я тим часом хоч трошки послухаю,— обізвалась і собі Настя.

Денис почав читати, як Наталка вийшла до криниці по воду, як з нею стрівся старий писар Возний і почав залицятись до неї. Усі слухали, неначе замерли. Навіть Роман, забувши, що в книжці написано не про святі речі, а про людські, сидів мовчки й слухав. Як тільки Денис почав читати ті місця, де Возний приставав до Наталки з своїм залицянням, усі підняли регіт, аж хата гула.

Баба Зінька вже довгенько сиділа коло стола та все позіхала. Їй забажалося вже лягти спати, але вона все ждала, доки вернеться Настя. А Настя не квапилась швидко вертатись. Вже Зінька куняла, дрімала, носом удила рибу, вже навіть засинала, і їй почали верзтися якісь сни, а Настя не приходила.

«Оце засиділася дівка! І хто то прийшов до Романа такий цікавий для Насті?» — думала баба і знов задрімала, спершись обома руками позад себе об лаву. В Романовій хаті піднімався на одну мить регіт, неначе схоплювався швидкий вихор серед тихого дня, і знов затихав; і знов там ставало тихо, неначе все замирало в хаті; і знов чути було регіт.

«Що там у них діється в хаті? Мовчать, мовчать та й заґвалтують разом, наче жиди в школі на шабас! — думала Зінька, ніби прокидаючись од того вихвату веселого сміху. — Аж не видержу! таки піду та подивлюся!»

Баба Зінька і справді не видержала, накинула наопашки свиту і подибала через сіни до Романової хати. Вона одчинила двері і гадала, що побачить, як молоді пустують, дуріють, бігають по хаті. Коли дивиться вона, усі сидять за столом та слухають, а Денис читає голосно книжку.

— А мені здалося, що ви тут дурієте на всі застави, що так регочетесь, — сказала баба Зінька, сідаючи на полу.

— Та це, мамо, Денис таку смішну книжку читає, а ми регочемось, — обізвалась Соломія.

Денис читав далі, як Возний просив виборного Макогоненка, щоб він допоміг йому висватати Наталку, як Макогоненко глузував з Возного. Знов у хаті піднявся регіт. Баба Зіня крепилась, та й не видержала: і собі засміялась. Денис читав далі, як Наталка розмовляла з своєю матір'ю, бідною удовою Терпилихою, як мати вговорювала Наталку вийти заміж за багатого писаря і забути про Петра, її давнього жениха, котрий пішов десь далеко на заробітки, і про його вже давно не було ні чутки, ні вістки, котрого, може, вже й на світі не було.

Ніхто не слухав так вважливо, як молоденька Настя. Їй було жаль Наталки, жаль і Петра. Вона все поглядала на Дениса, і їй чогось здавалось, що то Денис читає не про Петра, а про себе самого; вона спочувала усією душею до Петра та до Наталки і все уявляла собі замість Петра Дениса. Їй вже здавалось, що то ніби Денис пішов десь далеко на заробітки, десь блукає, поневіряється, заробляє на заробітках, а вона сама жде його не діждеться. І молодій дівчині стало невимовно жаль Петра, а потім чогось стало жаль і Дениса...

«Ой боже мій! а що, якби все оце трапилось Денисові? А що, якби оце все, що трапилось Наталці, трапилось мені?» — заворушилась думка в Насті.

І Настя почувала, що її коло серця щось здавило. Вона важко зітхнула й примітила, що Денис став для неї дорогим та любим. Довго читав Денис. Усі слухали і про сон забули. Баба Зінька слухала, і в неї сон минув. Як Денис прочитав, що Петро вернувся з далекого краю і стрінувся з Наталкою, Настя не вдержалась і аж крикнула: така вона була тому рада. В Соломії на очах навернулись сльози.

— Ой господи, яка ж оце гарна книжка! — аж крикнула Соломія. — Я б цілу ніч не спала та все слухала.

— Ат! — обізвалась баба Зінька. — Це не божа книжка; це смішки для молоденьких. І вона встала й позіхнула.

— Ходім, дочко, спати, бо й справді люде ніч розберуть, а нам нічого не зістанеться, — сказала баба Зінька до дочки, — прощайте! На добраніч!

Настя пішла за матір'ю слідком, лягла на постіль, але довго не могла заснути. Перед нею, неначе живі, манячіли то Петро, то Наталка, то її стара мати Терпилиха і не давали їй спати.

«А що буде, як Денис мене свататиме, а мати моя буде так сперечатись, як та Терпилиха?» — несподівано майнула думка в Насті.

Вона задумалась і засмутилась, дивлячись на вікна, що ледве мріли в темряві. У вікна ліпило мокрим важким снігом. Мокрі сніжини шелестіли об шибки, як миші під лавою, і ще довго-довго не давали спати молодій дівчині, довго тривожили її думи, і піднімали мрії в душі, і не давали їм зникнути без сліду.

Настя вже задрімала, вже й заснула легким чутним сном, а їй все здавалось, що вона не спить, що до неї прийшла Соломія, щось розказувала, а далі сказала, ніби Денис вийшов з села, пішов далеко-далеко на донські степи на заробітки. Настю стиснуло щось коло серця. Сльози душили її. Вона ніби бачила, як Денис десь блукав по далеких степах; їй здавалось, що він йде якимсь шляхом в степу, що він збився з дороги, а небо вкрилось густими хмарами, мокрий лапатий сніг падає і засипає йогою, заліплює йому очі. От сніг пішов густий-прегустий, мов хмара, і вже засипає Дениса по пояс, по плечі; от він застряг в мокрому заметі і тоне в йому, і нікому подати йому помочі, нікому рятувати його. Настя ніби знала, що то він вже вертається додому з заробітків, що він вертається до неї, але ніби знала, що він загине в степу, в снігу і до неї не вернеться ніколи... Вона жахнулась і прокинулася з сльозами на очах...

Мокрий сніг шелестів, обліплюючи тахлі шибок. Насті уявилося, що вона не спала... Вона підвела голову і очима шукала Соломії, дивилась, чи не ввійшла вона в хату, чи не сидить вона на лаві.

«Боже мій! Як я люблю Дениса! Як я його покохала цього вечора, як він читав нам про Наталку та бідного сироту приймита, Петра, Наталчиного жениха».

Через тиждень парубки та дівчата знов збиралися на вечорниці вже в іншому місці, в однієї удови, її хата стояла на самому кінці села, під лісом, аж за цариною. Хлопці думали, що сховались з своїми вечорницями так далеко, що й ворон кості туди не занесе. Але старшина якось випадком довідався і вже лягома почвалав туди з десяцьким Петром та й знов розігнав вечорниці.

Денис зібрав десяток сміливіших парубків на раду. Хлопці постановили на раді, щоб засісти десь у вербах або під мостом, підстерегти, як буде йти голова з десяцьким, і дати їм доброї прочуханки.

Недовго довелось і ждати хлопцям. Через кілька день в писаря були хрестини. Голова, Микола Чабанець, був за кума в писаря. Був на хрестинах і десяцький. Хлопці про це довідались. Вже пізньої доби голова та десяцький рушили з хрестин додому. Хлопці побігли на засідки. Голові й десяцькому треба було вертатись додому через довгі кладки, покладені через річку Раставицю. Кращого місця для засідок не можна було знайти хлопцям.

Голова йшов коливаючись. Він був п'яний. В його голова ходила ходором, а світ неначе кружалом крутився в очах. Десяцький був тверезіший за голову і придержував його на ході під руку.

— «Ой, не спиться, не ложиться, і сон мене не бере... е!» — затяг голова пісні серед улиці, але хрипкий голос не слухався його, хоч він був і голова. Чабанець не заспівав, а неначе завив, як вовк у лісі.

— Овва, Миколо! Овва! Так не годиться голові. Овва! Люде почують, будуть тюкати. Ви ж голова, — здержував Чабанця десяцький.

— А матері їх ковінька! А що мені до того? Хіба мені гуляти не можна? Хіба мені співати не можна? Мені? Голові? Мені не можна? Мені все можна! «Ой, не спиться й не ложиться, ні сон мене не бере... е...е!» — знов завів голова не своїм голосом. Але голос його порвався і задеркотів, неначе розбитий глечик.

Вони вже спускались возвозом в берег узькою улицею поміж вербами.

— От уже й додому недалечко! От і недалечко! Ось уже видко Терешкові вишні та сливи, — белькотів голова, — о! чи ти ба! як швидко виросли Терешкові сливи, такі високі стали! Коли це вони виросли? Ото диво! Чи ти ба, яке диво! Ще вчора були невисокі, а сьогодні, як ліс, як ліс! Ото диво!

— Та то не сливи! То верби. Хіба ж сливи бувають такі високі? Це верби коло річки, — обізвався десяцький.

— Не бреши-бо! Я ж бачу, що це Терешкові сливи. Хіба мені повилазило? Ти думаєш, я п'яний, то й нічого не розберу! Брешеш! Я не п'яний! А! який той Терешко щасливий! Йому все йдеться! Все йому йде в руку! І сливи швидко ростуть! Он і мій тин чорніє!

— Та то кладки через річку. Де ж таки тин буде на річці, — обізвався десяцький.

Тільки що голова й десяцький ступили на кладки, з-під кладок вискочив один парубок і загилив кулаком по спині попереду голові, а потім десяцькому та й зслиз, неначе миша, шмигонув під місток.

— Ой боже наш! Дух святий при нас! Ой лишенько! — зашепотіли голова й десяцький. — Це ж він! це ж нечистий!

І вони швиденько подибали по широкій кладці, держачись один за другого. Серед річки з-під кладок знов вискочив парубок у чорній свиті перед самісіньким носом в голови, забіг ззаду і знов телепнув в спину голову, а потім десяцького, а сам скочив та шусть під кладки.

Голова й десяцький перелякались. Вони вже не йшли, а бігли до берега. В їх трусились ноги. Вони думали, що з-під мосту вискакують дідьки та луплять їх по спині.

— Ой! ох! ох! — стогнав голова. — Це він! це сатана! як бухнув мене в спину, то в мене з очей так і посипались іскри. Чи і в тебе, бра, посипались? — спитав голова.

— Посипались. Це не спроста.

— В мене посипались, аж на сніг упали. Бачив своїми очима: тільки —блись, блись, блись! Так і сипляться на сніг. Ох! Тікаймо швидше. Це місце нечисте, — говорив голова, в котрого разом з іскрами вискочив і хміль з голови.

Тільки що вони зійшли з кладок і пішли попід вербами, з-за верб через тин полізли парубки. Тин затріщав. Один парубіяка дав кулака десяцькому, другий стусонув голову по потилиці, третій луснув голову просто в спину. Денис наостанку склав докупи обидва кулаки й обезберив попереду голову в спину, потім втелющив десяцького по потилиці так, що вони обидва зарили носами.

Парубки кинулись врозтіч і подряпались на тини, неначе коти, та й поховались в вербах.

— Е! та це не нечиста сила! Це хлопці! Он Петро! Он Денис! — крикнув десяцький.

— То це вони! То це така нечиста сила! Ого-го! Потривайте ж, іродові душі! — гукав голова, обтираючи сніг з носа та з лиця. — В тюрму їх! в рештантські роти!

— На Сибір їх! — кричав десяцький, а сам біг бігцем далі.

Обидва вони дали драла, неначе за ними гналась тічка вовків.

— Бити мене по спині кулаками! мене! старшину! Чи то видано! О, я цього їм не спущу! В тюрму їх! Посаджу їх на вежу! Потривайте ж, вражі сини! Я ж вас скручу так, що ви й не поворухнетесь! О, в мене так! в мене нема жартів! — репетував голова, йдучи улицею.
 
Наші Друзі: Новини Львова