Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 16 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Повість

Не той став :

Розділ 5

Переглядів: 4365
Додано: 17.12.2005 Додав: ЛЕВ  текстів: 1281
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Ярослава Левчук, Максим Тарнавський (ELUL) Джерело: Київ: Наукова думка, 1966. Ст. 301 - 418.
<
1
>
Настала осінь. Вже й Семена минуло. Сливе щовечора Соломія сподівалась, що Роман прийде до неї з старостами. Вона щодня прибиралась, розчісувала свою довгу косу, заплітала в дрібушки. Щовечора вона надівала на голову червону стрічку, заквітчувала голову квітками та барвінком. Тільки було ввечері надворі загавкає собака, в Соломії і в душі похолоне. Соломія зранку до вечора співала пісні за роботою та все ждала Романа, а Роман неначе зумисне гаявся та все не приходив.

«Ой боже мій! співаю я, співаю, та й досі не доспівалась до своєї долі... І весело мені, і чогось сум вже налягає на моє серце, — думала Соломія, переспівавши не одну пісню за роботою, — і чому він не йде з старостами? І навіщо він мене мучить? І чого він бариться?»

Аж перед покровою Роман прийшов з старостами до Соломії. І Филін, і його жінка Мокрина неначе вже ждали Романа. Соломія потихеньку сказала матері, що Роман має на думці її сватати; мати не втерпіла і сказала потихеньку Филонові. Як Роман увійшов у хату з старостами, Филін і Мокрина привітали його щиро, як рідного сина. Соломія була убрана, неначе в яке свято: вона, очевидячки, сподівалась старостів.

Соломія була така рада, така весела, що трохи не завела пісні перед старостами. Вона бігала, вешталась, винесла старостам рушники, знов побігла в сіни, знов вернулась в хату і ніяк не могла встояти на одному місці. Вже старости сіли за стіл запивати могорич і розбалакались з Филоном. Мокрина поралася коло печі, готувала вечерю, а Соломія все вешталась по хаті, то складала в скриню хустки, то знов їх навіщось виймала, неначе гралась ними.

— Сідай, дочко, з вами та запий могорич, — сказав батько до Соломії, — годі тобі вештатись по хаті. Нехай вже мати порається.

Соломія приступила до столу і кинула очима на Романа. В неї очі неначе горіли. Вона взяла чарку в руки, пригубила і несподівано заплакала.

— От тобі на! — сказав батько. — Чи од щастя, чи од горя це ти плачеш, Соломіє?

Соломія втерла сльози рукавом і похилила голову. Роман глянув на неї, і йому чогось стало жалко Соломії.

— Ще тобі дружки й коси не розплітали, а ти вже й плачеш, — обізвалась мати, — молода ще ти, дочко! Я знаю, що ти ще й не нагулялась, і не наспівалась. Але треба ж колись сховати косу під очіпок! Не тепер, то в четвер...

— Не плач, дочко! Дівчина, як верба: де посади, там і прийметься. Баба Зіня — людина добра. Будеш слухняна, то й тобі буде добре. А до іншої хати швидко звикнеш, — обізвався батько.

Соломія втерла сльози, сіла на лаві й задумалась, неначе замерла. В Романа здавило коло серця: він тільки скоса поглядав на Соломію, на її рум'яні щоки, котрі розгорілися і розчервонілись, як маківки.

«І чого це вона заплакала? Може, вона мене не любить? Може, любила та й любити перестала? Може, її силою видають за мене заміж?» — думав Роман, поглядаючи скоса на Соломію.

А Соломія все сиділа нерушимо, підперла щоку долонею і дивилась на полум’я, що палало в печі.

Старости випили по чарці і балакали з Филоном та з Мокриною. Роман не втерпів і присунувся до Соломії.

— Соломіє! Чого це ти плачеш? — сказав Роман тихенько. — Я такий радий тепер, а ти чогось сумуєш.

— Бо я тебе довго ждала і ждати вже перестала. Виспівала усі пісні, тебе сподіваючись, і доспівалася до сліз. Чого ти так довго барився? Може, тебе мати не пускала з старостами? Ми люде вбогі, а твоя мати, певно, до якоїсь іншої хотіла тебе з старостами слати.

— Не думала, Соломіє, і гадки не мала. Та я б і сам спротивився, якби мати яку іншу схотіла собі взяти за невістку. Не плач, Соломіє, а то й на мене найшов сум через твої сльози, — тихенько промовив Роман.

Романа покликали до столу. Мокрина частувала старостів. Вона подала чарку Романові.

— Даруй же, боже, здоров'я і вам, і старостам, — сказав Роман, — а це я хочу просити вас, тітко, і вас, дядьку, про одну річ.

— Про яку річ? — спитала Мокрина.

— Щоб ви не справляли бучного та довгого весілля, — одрубав Роман.

— Та ми й не думаємо справляти дуже довгого весілля, — обізвалась Мокрина, — дуже довге весілля коштув і довгих грошей.

— Я хочу, щоб грали весілля тільки один день: в неділю, — обізвався несміливо Роман.

— Чи то можна, сину! Адже ж в понеділок зять просить тещу до себе! Може, ти не хочеш мене просити до себе! — аж крикнула Мокрина.

Вона трохи обідилась. Їй здалося, що Роман не прийде до неї з музиками, що бояри не будуть вести її попід руки, що Роман не буде дорогою кланятись їй.

«Чи не гордує мною зять?» — подумала Мокрина.

— Ні, тітко! Я не проти цього говорю. Чи то можна, щоб я не прийшов до вас з музиками в понеділок з запросинами до своєї господи? Я прийду.

— А як прийдеш, то вже випадає два дні, — обізвався один староста.

— Нехай буде два дні, аби не чотири, — сказав Роман, — бо весілля першого дня — ото тільки весілля! І небагато п'ють, і молода сидить на посаді з дружками, і дружки співають, і на столі гільце та коровай. Все якось по-божому: весело, гарно, неначе веснянок дівчата грають. Але потім вже тільки п'ють, та ще п'ють, та дуріють! п'ють день, п'ють другого дня, п'ють і третього і четвертого, аж остогидне дивитись. А скільки-то грошей ото-все коштує.

— Ну, вже як хочеш, Романе, а ми звичаю не зламаємо. В мене дочка своя, не крадена, і я не хочу справляти краденого весілля. З нас будуть люде сміятись: скажуть, що ми, неначе злодії, вкрали в дочки весілля, — обізвалась Мокрина.

— Вже чи гнівайтесь, чи не гнівайтесь, тітко, а я не пристану на те, щоб пили та дуріли чотири дні, — сказав Роман.

— Та це йому наговорив отой великорозумний Денис! Він усім це саме торочить, а ти його, Романе, не дуже слухай та свій розум май, — обізвався один староста.

— Коли ж, дядьку, і мій розум це саме торочить: не люблю я того пиття та дуріння, — сказав Роман.

— Так воно буде, як само складеться, — сказав Филін, — а прийдуть люде до нас, то не виганяти ж їх з хати. Приймемо, чим бог послав.

Через два тижні грали Соломіїне весілля. Ні Филін, ні Мокрина не послухали Романа: весілля аж гуло на увесь куток чотири дні.

— А що, Романе, чи по-божому справили ми весілля? — сміялися старости з Романа. — А що, чи зломив людський звичай?

— Мабуть, аж тоді справлю весілля по-божому, як буду видавати свою дочку заміж, — сказав Роман.

—Та й тоді ще навряд! певно, буде так, як твоя жінка скаже, — сказав один староста.

— Ой ні, дядьку! буде так, як я схочу.

— Як доживемо, то й побачимо, — сказав староста.

В понеділок увечері привезли молоду до Зіньки. В баби Зіньки пустувала противна хата через сіни. В тій невеличкій хаті жили її старші жонаті сини, доки не одрізнились і не перейшли в свої хати.

Ту окромнішню хатину баба Зжька оддала Романові та Соломії.

Як тільки скінчилось весілля, Соломія прибрала свою невеличку кімнатку, чистенько вимазала, повимивала вікна, одвірки, двері й лавки, застелила стіл білою скатеркою. Роман заквітчав образи васильками, жовтими гвоздиками та крокосом, а під образами приліпив смугу з шпалерів, на котрих були намальовані здорові маківки та червоні оргінії в зеленому листі. Соломія повішала на стінах і на образах вишивані рушники, наробила з паперу червоних та синіх квіток і обтикала ними по васильках на гвоздиках усі образи навкруги. Роман понамальовував на комині та на грубі усяких квіток та винограду. Маленька чепурненька хатина неначе зацвіла усякими квітками. В хаті стало гарно, як у віночку.

«Отут я, в цій хатині, неначе в себе вдома: а як тільки увійду в світлицю до баби Зіньки, то мені чогось здається, що я там усе в гостях», — думала Соломія, прибравши свою хатину.

Соломія трохи боялась баби Зіньки і все чогось скоса поглядала на неї. Баба Зінька допитливими очима слідкувала за Соломією. Але Соломія була робоча й жвава: вставала рано, поралась коло печі, готувала обід, скрізь встигала. Діло в неї неначе горіло в руках. Варили обід та вечерю в світлиці, в баби Зіньки, і обідали усі вкупі.

Для старої Зіньки не було вже й роботи: за неї робила Соломія.

— Оде мені, дочко, за тобою, як у бога за дверима: хоч сядь та й руки згорни! — не вдержалась Зінька і похвалила невістку.

Молода молодиця не вміла до пуття спекти хліб та паляниці. Баба Зінька показала їй раз-другий, і розумна зроду та втямлива Соломія швидко втямила цю хазяйську справу.

Настала осінь. Почалася негода. Зінька з Настею та Соломією взялися за прядиво. Соломія сиділа за гребінем і співала пісню за піснею, неначе вона дівувала, неначе гуляла на вечорницях. Настя приставала до неї. В бабиній хаті стало веселіше. А переставали вони співати, Роман брав яку-небудь церковну книжку і читав голосно. Баба Зінька, хоч не розуміла, але слухала, бо книжечки були церковні. Соломія та Настя не слухали, що читав Роман, бо не розбирали того, що він читав. Вони ждали, щоб Роман швидше перестав читати, і потім починали собі стиха розмовляти або знов починали співати пісень.



 
Наші Друзі: Новини Львова