Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 17 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Повість

Не той став :

Розділ 4

Переглядів: 7110
Додано: 17.12.2005 Додав: ЛЕВ  текстів: 1281
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Ярослава Левчук, Максим Тарнавський (ELUL) Джерело: Київ: Наукова думка, 1966. Ст. 301 - 418.
Зінька прийшла додому, увійшла в сіни. Чує вона, в хаті хтось говорить з Романом. У сіни через зачинені двері доходив чийсь голос, товстий, навіть трохи сердитий.

«Одже голос мені по знаку! — подумала баба Зінька. прислухаючись під дверима до голосу. — Але чий же це голос? Ніяк не впізнаю. Якогось гостя бог послав».

Баба Зінька одчинила хатні двері. Просторна світлиця була освічена дуже ясно через причілкове вікно. За столом сидів смуглявий, довгобразий та сухорлявий чоловік. Сонце сипалось в вікно на його спину; смуглявий вид неначе мрів у сутінку; і тільки виразно світились кінчики довгих товстих вусів, котрі ніби були обсипані сонцем.

Роман сидів на лаві, коло самісінького стола, спершись обома ліктями на стіл.

— Добридень вам! — сказала баба Зінька, ставши серед світлиці. Вона довгенько придивлялась, прижмурювала свої старі очі і впізнала Филона Чечота.

«Ото диво! Тільки що була в мене промовка про дочку, а це й сам батько шусть до мене в хату! Це недурно! Неначе знав Филін, що я ходила на розвідки до батюшки та розпитувала про його дочку. Це недурно. Це воно проти чогось!»

Филін встав і приступив на ступінь до баби Зіньки. Високий надміру, тонкий станом, Филін був ще вищий од баби Зіньки і трохи не черкався тім'ям об сволок. Його чорні, незвичайно гострі й блискучі очі впали не на Зіньку, а вище за Згаьчину голову, десь на верх мисника. Филін, розмовляючи, ніколи не дивився людям в вічі, а все кидав очима неначе в порожній простір, втуплював їх в повітря, неначе придивлявся в далечі до тих людей та подій, про котрі він любив часто оповідати.

Филін був дуже богомільний. Він ходив до церкви і на службу, і на вечерню, і на утреню, приходив до церкви ще раніше за батюшку. В церкві Филін ставав коло самого іконостаса, гасив завсіди ставники й свічки, зривав ґноти на свічках своїми чорними пучками, зривав помаленьку, не хапаючись, неначе робив яке святе діло. Зірве гніт з свічки, гніт ще горить або тліє в пучці, а Филін спускає руку вниз помаленьку, неначе огонь його й не пече, ніби в його пальці залізні, як щипці або давильця, а потім не кидає ґнота додолу, а ніби покладе на помости, ще й настопче чоботом. Филін дуже любив розказувати про гроші, що горять в землі, про закопані скарби, про відьом, про знахурів, про нечисту силу та про свої сни, розказував, що сам на свої очі бачив уночі ті усякі чуда, бачив, як горять на «діянія» гроші, бачив відьом, бачив нечисту силу.

Филін був гордовитий чоловік, не любив, як хто не йняв віри його оповіданням, сердився і навіть гримав. Розказуючи про всякі чуда та страховища, він багато прибріхував, але люде йняли йому віри, а найбільше баби та молодиці. Він часом заходив до баби Зіньки і любив розказувати їй про усякі чуда. Баба Зінька була дуже вважливою його слухачкою. Любив слухати його оповідання і Роман, хоч і постерігав деякі його брехні.

— Чи це ви, Филоне? а я проти світу вас і не впізнала.

Баба Зінька, привітавшись з Филоном, попросила його сісти за стіл, а сама скинула з себе свиту, повісила на жердці і сіла проти Филона на ослоні.

«Сам бог посилає до мене оце Филона. І не думала й не гадала про його, а він вже сидить тут у мене за столом і неначе мене жде... Це воля божа. Соломія буде моєю невісткою», — думала Зінька, поглядаючи на Филона.

Бабі Зіньці страх як хотілось сказати Романові, що вона принесла добру звістку про Соломію, хотілось втішити засмученого хлопця, та вона при Филонові мусила мовчати про це діло, аж язика собі прикусила.

«Ой скажу, ой не видержу!» — думала баба Зінька.

Вона зумисне глянула на Романа дуже веселими очима. Очі аж ніби сміялись.

«Може, Роман хоч догадається, що я принесла веселу звістку. Ой скажу! Ой не втерплю! А! І чого це не в добрий час принесло цього Филона? Ой лишечко! Аж сам язик лізе з рота!»

І баба Зінька зубами прищикнула язика: вона таки вміла гнуздати цього прудкого бабського коня.

— Де це ви, Зінько, були? — спитав Филін.

— Оце ходила до батюшки порадитись про празник мироносиць... — Чи дозволив же батюшка справляти празник? — спитав Филін.

— Спочатку чогось трохи ніби похнюпився, чогось зашамутався, а потім, як почала я розказувати йому, що мені снилась мати, він згодився і поблагословив, — сказала баба Зінька.

— От і добре! І в нас буде, як і в людей. А то все якось старі звичаї переводяться, а це недобре, — обізвався Филін.

— Авжеж недобре, — сказала Зінька і розказала Филонові, як їй вже вдруге снилась мати.

— Кажете, що вам уже вдруге сниться мати. А це недавно й мені приснився такий дивний сон! — промовив Филін.

Саме в той час рипнули хатні двері. В хату увійшов Денис, поздоровкався і почоломкався з Романом. Зінька попросила його сісти. Денис сів на лаві поруч з Романом.

Филін скоса поглянув на Дениса: він був сердитий, що Денис перебив йому розмову. Филін не любив Дениса, постерігав, що Денис не йме йому віри, що й поза очі сміється з його. Филін насупив брови, але знов розпочав своє оповідання.

— Снилося мені оце недавно, що ніби прийшов до церкви з батюшкою вдвох. Батюшка одмикає двері, а я стою коло його. Одчинив він двері, коли дивлюсь, церква повнісінька меду. Увесь поміст залитий медом до самісіньких східців коло іконостаса. Мед усе прибував, як вода в річці весною. Жовта, чиста патока аж лиснить проти сонця. Дивлюся я, мед вже ллється через поріг. «Ото шкода, що нема в що збирати! — кажу я. —Пропаде багато меду: поллється у цвинтар». А батюшка десь ніби закачав рукави, та давай пригорщами збирати мед, та виливати назад у церкву. А я ніби й собі позасукував рукави, та все хапаю той мед пригорщами, та виливаю у церкву. А мед все прибуває та прибуває, вже через поріг річкою ллється. Та на тому я й прокинувся.

— Ото дивний сон! Скажіть! Ой господи! І проти чого б той сон снився? — обізвалась Зінька.

Денис торкнув ліктем Романа. Веселі Денисові очі ніби реготались. Денис глянув на Романа, Роман осміхнувся.

Филін насупив брови, кинув очима на Дениса і впізнав по його очах, що той сміється. Филін ще гірше насупився: товсті, густі брови неначе покорчило, голос став поважніший і навіть трохи сердитий.

— Думав я про той сон, вгадував, проти чого то воно таке снилось, та ніяк не вгадав. Ходив я до старих дідів: і до Онупрія, і до Оверка, та й ті нічого не вгадали. Та це вчора я ходив в Пилипчу аж до Гарасима, того, що живе сам в землянці та богу молиться. Та вже аж той мені розтовмачив.

— Що ж він сказав? Проти чого то воно? — спитала зацікавлена Зінька.

— Казав Гарасим, що цей сон проти того, що в нашій церкві дуже гарно співає півча; так гарно, як ні в одному селі; той мед — ніби ті співи в нашій церкві, — сказав з повагом Филін.

— Може, й так, може, воно й справді так. бо в нас таки й справді так гарно співають, як у Києві,— сказала баба Зінька.

— А мені здається, що воно так собі приверзлося вам, як мені тієї ночі приснився ведмідь, та такий здоровий, як бугай, та ніби бігає по нашому дворі та хвицав лапами. А проти чого б це снився мені той ведмідь? Ні проти чого. Так собі приверзлося, та й годі! — обізвався Денис.

— Так собі... Говори! В кого язик довгий, тому буде так собі... — сказав Филін поважним голосом, — де ж воно так собі! Все то воно до чогось йдеться та приходиться, як ниточка до клубочка.

Денис одхилився за Зіньчину спину і осміхнувся до Романа.

«Еге! Адже ж це прийшов до мене в гості той, що незабаром буде моїм сватом. Швидко прийдеться до його дочки старостів слати. Треба в його запобігати ласки: вітати та частувати», — подумала Зінька і встала з ослона.

— Слухала б вас. Филоне, та й не наслухалась, а вже час і полуднувати. Де ж це моя Настуся загаялась? — сказала Зінька.

— Пішла до дівчат в гості, — обізвався Роман.

— Побіжи ж, сину, в хижку та принеси пляшку з горілкою, а я заходжуся поратись коло печі, — сказала Зінька.

І Зінька почала запобігати ласки в Филона: набрала в полумисок холодних вареників, що зістались од обіду, зібрала з глечика сметану й поставила на стіл, нарізала сала. Роман приніс з хижки горілку. Зінька почастувала гостя, почастувала й Дениса: вона примітила, що її дочка впала в очі Денисові, а Денисів батько був багатенький.

Филін випив чарок зо дві горілки, закусив варениками, став жвавіший і розбалакався. Розказував про своє жито, про свою ярину. Хліб в його того року вродив добре. Филін був дуже радий цьому.

— Хвалити бога, й озимина, і ярина цього року в мене добра, багато краща, ніж торік, та тут мені, Зінько, лихо трапилось. А! бодай не казати. Якась лиха людина вчинила мені капість, — сказав Филін. і його ясні очі неначе аж пригасли. Він і голову похилив.

— Яка ж там біда трапилась? — спитала Зінька.

— Якась лиха людина закрутила на моїй пшениці аж двадцять закруток! Таки так покручувала з усіх чотирьох боків, ще й одну закрутку закрутила на самісінькій середині!

— Ой боже мій! — аж крикнула Зінька. — Ото скажіть! І є ж такі лихі люде на світі.

— Здається, нікому я й лиха не бажаю, а хтось мені вчинив таку капість, — сказав засмученим голосом Филін.

Денис одхилився за Зіньку і реготався, поглядаючи на Романа.

— Це я йому понакручував закруток, — сказав тихісінько Денис до Романа і тикнув себе пальцем в груди,

Роман усміхнувся і глянув докірливими очима на Дениса, ще й похитав головою: не в міру, мов, жартуєш ти.

— Прийдеться йти до баби Вівді, — сказала Зінька, — кажуть, вона одкручує закрутки.

— Піду оце на вечерню та спитаю попереду в батюшки, може, він мене якось порадить, — обізвався понуро Филін.

Зінька знов почастувала Филона. Филін не одмовлявся і, здається, забувся про своє горе: він знов розбалакався.

— Дядьку Филоне! Чи то правда, що ви бачили, як гроші горять? —спитав Денис.

— Авжеж бачив! Ще я тоді був парубком, таким, як оце ти, та на «діянія» ми дзвонили вдвох з другим парубком в усі дзвони. Дивлюся я з дзвіниці, а на дяковому городі горить аж в двох місцях саме коло тину; в одному місці горить червоним огнем, а в другому білим. Ото де горить червоним огнем, там закопані червінці, а де горить синє або біле, там закопано срібло та мідяки. Я бачу з дзвіниці, а другий парубок нічого не бачить. А воно горить так, аж на дяковій хаті сяє та блищить. Питаю я парубка, чи ти бачиш? А він каже: «Не бачу». А я бачив, бо то мені так бог дав, — сказав гордовито Филін і все чогось дивився на мисник, неначе він і тепер бачив одлиски од червоного та синього огню на миснику.

— А чом же, дядьку, ви не викопали тих грошей, коли бачили, де вони горять? Я б зараз пішов з штилем та виштиляв місце, викопав би гроші та накупив би собі волів та коней... — сказав Денис.

Денис натякав на бідність дядька Филона.

— Еге! так то й викопати! Не кожний потрапить це зробити. Викопати то не штука, та взяти гроші трудно, бо їх стереже сатана, не при хаті згадуючи, — сказав Филін.

— Сатана! — аж крикнула Згнька. — Ой боже мій! Ото страх!

— А чом же ви, дядьку, не прогнали сатани? Прогнали б його, а гроші забрали б собі в скриню, — сказав Денис.

— Еге! так то й прогнати! Тоді я був молодий та дурний, то ще не знав, як його прогнати.
 
Наші Друзі: Новини Львова