Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 21 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Повість

Не той став :

Розділ 3

Переглядів: 5655
Додано: 17.12.2005 Додав: ЛЕВ  текстів: 1281
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Ярослава Левчук, Максим Тарнавський (ELUL) Джерело: Київ: Наукова думка, 1966. Ст. 301 - 418.
Од того часу неначе якась сила тягла Романа на улицю до дівчат. Як тільки було він зачує з свого садка Соломіїн голос, то так і простує через садки та городи на той голосок. Роман став пізно вертатись додому, вранці все засипав, все спізнювався до роботи на поле, а ввечері, вернувшись з поля, робив діло дляво, знехотя. Стара мати примітила це і догадалась, що він ходить на улицю та гуляє до пізньої ночі.

«Що це сталося з моїм Романом? — думала Зінька, пораючись в хаті. — Був хазяйновитий хлопець, сам кидався до роботи без загаду, а теперечки все чогось ніби опинається, все чогось одникує од діла, а вранці засипає. Певно, якась дівчина нависла йому на очі. Але яка? Яку ж то невістку приведе він мені в хату?»

Стара Зінька таки випитала в дочки й довідалась, що Роман ходить до Соломії Чечотівни. Вона аж вжахнулась.

Після жнив якось одного дня, вона почала приставати до сина.

— А що, Романе! вже давненько я хотіла тебе оженити, а ти все стягаєшся та опинаєшся. Я вже стара стала: не здужаю робити. Треба мені помочі. Може б, ти цієї осені оженився, бо й ти вже підтоптався в парубках. Для всього є свій час, а твій час швидко мине, бо й ти вже немолодий! І я стара стала, може, й незабаром помру, то й не доведеться мені побачити твоєї жінки.

Роман мовчав, втупивши очі в землю. Він був трохи соромливий, і йому стало ніяково.

— Думай, сину, думай тепер, поки твоя голівонька не сива, поки час твій не минув, — обізвалась перегодя Зінька.

— Я вже, мамо, надумався.

— А до кого ж ти думаєш старостів засилати? — спитала Зінька, і в неї очі стали цікаві.

— До Чечотової Соломії.

— До Соломії? — аж крикнула мати.

— Та до Соломії ж! — сказав син, не дивлячись матері в вічі.

— Ох сину! засилай ти старостів до якої іншої.

— Як не до неї, то й ні до кого, — сказав син і все дивився в вікно: він знав, що Соломія не припаде їй до вподоби.

— Ой, подумай, сину, попереду, та гаразд подумай! Соломія — крутілка. Не хотілось би мені таку крутілку за невістку брати.

— Чого ж вона, мамо, крутілка? Вона тільки проворна та жвава.

— Ой сину! з тих крутілок не виходить добрих хазяйок, — сказала мати, і її голос став трохи смутний.

— Коли ж я, мамо, і люблю її за те, що вона проворна. Хіба воно гарно, як дівчина сидить, як пень, а ходить, як сонна. Така й роботу робитиме, мов сонна.

— Та воно, бач, так, але мені здається, що Соломія а таких, що крутиться, вертиться й берега не держиться. Вона аж надто вже проворна: не ходе, а бігає та шугає, мов та птиця, не говоре, а лящить, верещить, аж одляски йдуть. Ох сину! думай та й добре думай, бо тому один час.

Стара мати аж зітхнула, оббираючи картоплю. Журба імлою впала на сині Романові очі. Він підвів свої тихі очі, глянув на матір і вийшов з хати. Впав смуток і на материні очі. Вона перестала оббирати картоплю, підвела очі на образи і неначе в бога просила поради.

«Ох, кого ж це він задумав брати? Кого він оце приведе в мою хату? Якусь дзиґу, якусь крутілку, голосну, як дзвін, крикуху, тарахкотілку. А я люблю спокій, щоб в хаті було тихо».

Увійшла в хату Настуся і почала роздягатись. Вона глянула на матір; мати сиділа така задумана та смутна, що Настусі аж кинувся в вічі її смутний вид, насуплені брови, густі рядки зморшків на похиленому чолі.

«Ой боже мій милий! — думала стара Зінька. — Багато невісток я маю, і всі вони як люде, а цей приведе в мою господу непосидящу, летючу невістку, неначе ту лісову птицю впустить в мою хату, що шугає по хаті, б'ється в вікна, аж шибки дзвенять. І вона житиме в моїй хаті до моєї жизності...»

— А! цц! — промовила Зінька голосно, ще й цмакнула губами.

«Як би мені бажалось, щоб мій Роман, сам тихий, як голуб, взяв в мою хату невісточку, як сизу зозулю, тиху та покірливу та роботящу, щоб вона мені й до помочі стала, і мене послухала, і доглядала мене на старості літ», — думала Зінька.

— А! цц! — знов промовила голосно Зінька, не здержавши своєї досади.

Дочка скоса глянула на матір.

«Що це сталось з матір'ю? Щось думає нишком таке, що аж цмакає голосно».

«Ой боже мій милий! Чи стати мені синові на дорозі, чи ні? Шкода й сина, шкода й себе... Треба людей попитати, чи не лиха, чи робоча Соломія. Не дай господи, як ще буде сердита, лінива та лиха: не люблю я того лінивства, бо сама зроду робоча! Шкода мені Романа. А він же в мене такий тихий та слухняний, хоч в вухо бгай!» — думала стара.

—А! цц! горенько мені! — знов не вдержалась стара і голосно промовила ці слова.

— Мамо! чого це ви акаєте та цмакаєте? Ви щось думаєте? — спитала Настуся в матері.

— Ат, дочко! Не питай, бо стара будеш. Я стара, то в мене й думок багато в голові.

«А! боже мій! — подумала Зінька. — Не до вподоби мені ота Соломія. Треба людей про неї розпитати. Вона служила в батюшки; треба буде побігти до його та розпитати. Хто ж лучче знає про неї, як не матушка».

В неділю по обіді Зінька вийшла до молодиць посидіти та побалакати. Молодиці сиділи на призьбі коло однієї хати довгим рядком, а декотрі посідали проти них на траві, підобгавши ноги. Зінька пішла до їх і примостилася на камені, котрий лежав коло самісінького порога.

Хитро та мудро, здалеки вона завела розмову про Соломіїного батька Филона, а далі ніби так собі, випадком, почала розпитувати й про його дочку Соломію. Деякі молодиці хвалили Соломію, декотрі гудили: одні говорили, що вона робоча, другі казали, що вона гуляща, дуже любить крутитись з хлопцями та реготати.

— Ой господи, яка вона пустотлива! Ще й змалку була така! — говорила одна молодиця. — Було перу сорочки в березі, а Соломія купається з дітьми та влове жабу, візьме в руку, підніме вгору та й ганяється за голими дітьми. А ті, голісінькі, тікають аж на вигін. Було в моїй клуні з хлопцями все горобці дере та через рів плигає, не сказати б хлопець.

— А як було пасе коні вкупі з хлопцями, то сяде на коня та й ганяє на коні по полі, неначе парубіяка. Ніхто не сказав би, що то дівчина! Хлопець, та й годі! — говорила друга молодиця.

— А як збереться улиця під моїм огородом, то тільки її й чути: регоче та співає, співає та дуріє! Тільки її й чути! — говорила одна стара бабуся.

Зінька аж зітхнула, що Соломію більше гудили та судили, ніж хвалили.

«Вже нехай Роман вибачить, а Соломії я не візьму до себе в хату за невістку, — думала Зінька, вертаючись додому. — Ох, шкода мені сина!»

Зінька прийшла додому. Роман стояв у дворі, спершись на тин і втупивши очі в бездонне небо. Стара мати поралась в хаті, заходилась варити вечерю. А син все стояв на одному місці та дивився в далеч, неначе шукав поради в синього неба.

«Ой, журиться мій Роман, журиться! — думала стара, виглядаючи в вікно. — І роботи з його нема, і все ходить та сумує, мов з-за угла прибитий. Шкода сина, шкода й себе! Соломія служила в батюшки і вибула рік. Піду ще до батюшки та розпитаю про неї. В кого вже допитатись правди, як не в його? Та треба йому розказати і про мій сон... Ох, який страшний сон!»

— А що, сину! Чи думав ти? Чи надумався, чи, може, вже й передумав? — спитала Зінька солоденьким голосом в Романа, неначе хотіла піддобритись та підлеститись до сина.

— Думав я, мамо, думав, але ніколи не передумаю. Або до Соломії буду слати старостів, як ви поблагословите, або ні до кого.

Зінька важко зітхнула й голову похилила. Син так само засмутився.

— Потривай ще трохи, сину! Ще буду в людей питати, — перегодя обізвалась мати.

— Нема, мамо, чого й питати. Я знаю Соломію. Не думайте, мамо, що я людей не питав. Кажуть, що Соломія — дуже добра людина й роботяща.

— Дай боже, сину, щоб була твоя правда. А все-таки потривай трохи. Це діло не можна робити похапцем. Більше ждав, а менше то вже підождеш, —сказала мати.

«Треба йти в неділю до батюшки: нічого не поможеться; та й той сон мені а думки не виходить... Треба йти», — думала Зінька.

В неділю по обіді Зінька прибралася в новішу одежу, наділа білу нову свиту, завертіла голову наміткою і пішла до батюшки. Вона увійшла в пекарню. Наймичка побігла й оповістила батюшці. Батюшка виглянув в пекарню. Вглядівши бабу Зіньку, батюшка покликав її в покої. Зінька увійшла в кімнату, сказала «добридень» і поцілувала батюшку в руку.

— Що скажеш, Зінько? — спитав у баби батюшка.

— Прийшла, батюшечко, до вашої милості по ділу, — сказала Зінька.

Зінька була висока й поставна, широка в плечах і на взір дуже кремезна людина. Сама старість не зігнула її рівного стану. В невисокій кімнаті баба Зінька показувалася ще вищою. Отець Гарасим, невисокий на зріст, сухорлявий, вже немолодий, в кафтані, котрий ніби поприлипав кругом його невисокої, сухорлявої фігури, здавався непоказним, невеличким чоловічком проти поставної баби Зіньки. Здавалось, ніби не баба прийшла по ділу до отця Гарасима, а назворіт: ніби отець Гарасим прийшов до баби Зіньки, і поважна баба вітала його, як господиня.

— Сідай, Зінько, — промовив отець Гарасим. Він нікого з молодиць та бабів не просив сідати в себе, але це була баба Зіня. Треба було її посадовити, бо баба Зіня мала великий вплив на всіх бабів в селі. Зінька була баба над бабами. Її в селі усі поважали.

Баба Зінька і не одмагалась, і не одмовлялась. Вона неначе знала собі ціну і просто сіла на канапці, котра стояла під грубою. Батюшка сів на стільці коло столика.

— А що, Зінько! Може, задумала женити свого Романа? Вже час би його й оженити. Щось він дуже загулявся та загаявся, — промовив отець Гарасим.

— Ой, загаявся, батюшечко! Я сама це знаю. Все чогось стягується та й стягується. А він же в мене найменший, і ні один син мій не любив мене так, як він. Ще змалку він був добрий та слухняний: куди було не повернусь, він усе при мені. Але я, батюшко, не для того оце прийшла до вашої милості. Мені знов снилась моя покійна мати.

Отець Гарасим трохи не засміявся і ледве вдержався. Тільки по очах його було видно, що він осміхається в душі. Але вид його був повйжний: перед ним сиділа баба Зіня.

— Як же тобі снилась мати? Це вже, здається, вона сниться тобі вдруге? Я пам'ятаю, що ти зимою говорила мені про свій сон.

— Ой, уже вдруге сниться мені мати, батюшко, та ще й так само, як і вперше. Оце позавчора тільки що я лягла спати та заплющила очі, аж мені сниться, неначе я сиджу коло стола десь ніби вже смерком. Коли це не то одчинились двері, не то й не одчинились, а серед хати стоїть моя мати в тій самій намітці, в тому самому убранні, в якому поклали її в домовину. Я її ні трішечки не злякалась. Вона приступила до мене ближче, може, так, як на ступінь або на два, та й каже: «Говорила я тобі раз, щоб ти завела в цьому селі празник мироносиць, як його справляють в нас у Яблунівці, а ти мене не послухала. Гляди ж мені, заведи й в цьому селі цей празник, бо буде тобі гріх од бога, як мене не послухаєш». Та це й по цьому ділу й пришла до вас. батюшко. Дозвольте мені і всім молодицям завести цей празник, як справляють його в Яблунівці; бо, може, ви пам'ятаєте, що я вийшла заміж сюди в Терешки з Яблунівки.

Отець Гарасим насупив брови. Очевидячки, йому не подобались ні бабині сни, ні клопіт, який йому прийшлось би мати ради цієї бабиної благочестивої примхи.
 
Наші Друзі: Новини Львова