Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 22 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Повість

Неоднаковими стежками :

Розділ 14

Переглядів: 5698
Додано: 17.12.2005 Додав: ЛЕВ  текстів: 1281
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Ярослава Левчук, Максим Тарнавський (ELUL) Джерело: Київ: Наукова думка, 1967. Ст. 264 – 482.
Забравши з дому деяку мобіль і дещо купивши в Києві, Мелася перебралась в Київ і хороше обставила своє житло. Одначе дітей вона не посилала в школу для науки. Їх вчили вдома ті таки гувернантки, що й у Деркачівці. В Меласі були зовсім інші гадки та думки, її серце жадало кохання, і вона мала на думці закохатись в якогось красуня.

Раз якось через тиждень після переїзду на нове житло Мелася верталась додому й у коридорі зострілась з немолодим вже генералом. Вона вже знала всіх, хто жив в домі, розпитала й за генерала. Генерал, Денис Якимович Лозинський, хоч був вже одставний і підтоптаний удівець, але був ще бадьористий, кремезний, поставний та свіжий на виду. Мелася зацікавилась ним і зачепила його на ході, йдучи по сходах, їй заманулось для розваги познайомиться з ним, а через його й з молодими офіцерами, котрі таки часто одвідували його в самотині.

«От, може, й натраплю на якогось прудивуса, що припаде мені до вподоби. А як мені бажається натрапити на якусь писану цяцю й покохать!» — подумала Мелася й пильно та вважливо подивилась на генерала, ще й трошки осміхнулась.

«Якась дуже проворна й сама зачіпає. Треба б довідатись, що воно за людина», — майнула в генерала думка.

— Ви, мабуть, оце недавнечко перебрались на квартиру, бо щось мені невтямки, щоб я вас тут передніше коли бачив, —почав генерал розмову на ході, важко ступаючи по східцях, неначе він ліз по драбині на горище й трохи не кректав.

— Не дивно, що ви мене не бачили, бо трудно було б мене бачить за сто верстов звідсіля. Я оце тільки тиждень, як приїхала до Києва з свого села та найняла собі тут квартиру, — залепетала Мелася.

«Щось вона надто жвава та прудка. Але ж вона знать весела й цікава, навіть приємна. Варто б дізнатись, що воно за птаха», — подумав генерал, видряпавшись на сходи й легенько одсапуючи,

— За сто верстов! А я думав, що ви з дальших країв, — бовкнув генерал навмання.

— Ні, з недалеких країв. Я прибула з-за Дніпра, привезла вчити дітей, бо вже час давать їх до школи. А на якійсь квартирі, десь за очима, я їх самих не згодна покинути в Києві.

«Певно, якась удовиця... але ще молоденька, жвава, ситенька й веселенька. Цікава людина. Варто познайомиться з сусідою, щоб з нудьги розважить себе вряди-годи вечорами», — подумав генерал.

— Це ви, певно, перебрались до Києва тільки на зимній час чи назавжди?

— Надісь, назавжди або принаймні доки діти йтимуть по нижчих класах в школах. Доведеться таки задляться в Києві. Я. бачте, тепер солом'яна удова, — лепетала Мелася й розказала коротенько на ході про своє життя й за свого чоловіка.

«Апетитна удовиця. Треба б піти до неї з одвідинами», — подумав генерал.

— От ми й сусідами будемо! — сказав голосно генерал, цокнувши закаблуками на повороту на третій поверх, куди попростувала Мелася.

— Бувайте здорові! Заходьте до мене в гості. Я буду дуже рада, — гукнула Мелася на прощанні, швиденько скакаючи вгору з східця на східець, неначе сорока з гілки на гілку.

І генерал незабаром пішов до Меласі з одвідинамн, а вона другого-таки дня оддала йому візит. Познайомившись з нею, генерал почав одвідувать Меласю й залицявся таки добре до ситенької та веселої удовиці. Мелася згодилась прийнять його за столовника. І од того часу він сливе щодня з нудьги заходив до неї, ходив з нею на прогуляння та по магазинах. І пожильці в кварталі, і навіть по магазинах усі звали Меласю генеральшею, бо думали, що він її чоловік.

Генерал припав їй до вподоби, бо був веселий та жартовливий. Але вона не закохалась в його, як того сподівалась. А тим часом Мелася задля того й оселилась в Києві, щоб дати волю своєму серцю, проживаючи в Києві на вольній волі. Мелася тільки й марила про те, щоб зострінуться з якимсь красунем, закохаться до загину і впитись щастям донесхочу хоч раз на віку.

Раз Мелася пішла в театр вкупі з Лозинським. Вони сиділи в балконі. З балкона Мелася своїм звичаєм кмітила за усіма, озирала партер і ложі, що всі було з балкона видно, як на долоні. Вона вгляділа одного чорнявого панича, гарного, як намальованого. Він стояв у партері, обернувшись до лож, і в бінокль окидав оком ложі й балкони. Великі вуса, розсипчасті й променисті, чорні кучері, матово-білий вид з ледве примітним рум'янцем на щоках, чудовий зріст, рівний стан — усе це одразу притягло кмітливе Меласине очко.

Мелася навела на ту чудову постать бінокль і вже не могла одвести очей од того красуня. В ясному електричному зеленуватому світлі та постать здавалась здалеки ідеально гарною, про які розказують в казках. Матове високе чоло біліло, аж лисніло, неначе виточене з матової слонової кості. Вуса метлялись, довгі й розкидчасті, ніби два пучки шовку. В Меласі одразу аж дух забило, неначе од міцних пахощів, приємних, солодких, але гострих, здатних задушить своєю солоднечею та гострим духом.

А той красунь, опустивши руку з біноклем, зорив очима по ложах, стояв непорушно і вважливо кмітив за ложами. Очі, чималі й темні, блискали при світлі. В бінокль Меласі здавалось, що вона баче ту постать десь в живих картинах на сцені, непорушну, в застиглій позі. Зеленувате, сливе фантастичне світло обливало чудовий вид, яро лисніло на чолі, на вусах. Через скло бінокля чудова постать ніби сяла в рівному фантастичному сяєві. Мелася бачила його неначе в сні серед фантастичної обстави, бачила, як він стояв неповорушно, потім ворухнувсь, помаленьку повернув голову набік й осміхнувся до когось. Червоні, як калина, уста заворушились. Вуса заметлялись, мов живі. Він говорив ніби без слів, без згуку, як говорять у сні ті люде, що сняться. Мелася аж зчамріла од враження краси.

«Постать достоту така поставна та показна, як і в Лідиного Якова Уласевича. Але цей незнайомий красунь ще кращий, бо чорнявий: мабуть, палкий на вдачу й на кохання...» — думала Мелася й знов почала придивляться до того поставного красуня.

Красунь знов став непорушне і втирив очі в якусь ложу. Мелася довго придивлялась до його обличчя. І їй здалось, що вона дивиться на якусь художню картину, засклену склом в чудових рамах. Красунь ніби дивився на неї крізь скло, і через те його краса була ще мрійніша й делікатніша. Він забалакав до когось, не порушивши головою. І Меласі уявилось, ніби та пишна постать на картині ожила, заговорила без слів, без згуку. Вуса захилитались, заворушились. В Меласі аж дух забило й захопило ніби од чаду наркотичних пахощів.

«Треба буде доконче, безпремінно допитаться, хто він, що так одразу припав мені до вподоби. Я таки вибіжу в антракті та, без сорому казка, піду назирці за ним, буду вивідувати та питать в кожного, з ким зострінусь», — думала Мелася.

Мелася через силу вже дивилась на сцену, ледве висиділа до кінця дії. Усе перед нею ніби зблякло й припало пилом або мрякою: і квітчасті ярі убрання на артистах, і ясне сяйво ніби дня на сцені, і сама розмова артистів, і саме їх грання й співи.

Завіса впала. Заплескали в долоні. Партер заколивався. Мелася схопилася з місця, прожогом побігла наниз і протовпом вбігла в партер. Але там вона вже не знайшла красуня. Тоді вона вернулась і побігла блукать по довгелецькнх коридорах та придивляться до натовпу панів та паничів.

Коли це несподівано при одній поворотці в коридорі вона стикнулась з своєю давньою знайомою, Марією Павлівною Марковицькою. Ця Марковицька не дуже давно вийшла заміж у Києві за доктора, прожила з ним років зо два, а потім, як до її чоловіка приїхав в гості його товариш десь здалека, аж з Уралу, чи що, й пробув в його в гостях тиждень, вона потаєнці втекла вкупі з тим гостем, котрий навіть не попрощався з товаришем. Доктор знайшов тільки покинуту на столі записку од неї, щоб він її не сподівавсь і не ждав, і не шукав, бо він для неї став несподобний, і що вона буде щасливіша з його другом, ніж з ним.

— Це ви, Маріє Павлівно? Де це ви взялись? Ви ж були виїхали десь на Урал, чи що, були зникли несподівано для всіх і для мене, — залепетала Мелася.

— Була зникла з Києва, та й знов, як бачите, виникла. Я покинула й свого другого чоловіка, як і першого, бо він був таке ж ледащо, така ж нікчемність, як і перший. Цур їм, пек їм обом! Нема в світі краще, як вольна воля од такої дружини; краще од усього, як своя воленька волить в усьому. «Він мене цмок та лап, а я його штовх та пхиць», як кажуть селяни.

— Он як! Коли так, то я мушу признаться вам, що й я оце недавнечко дала пхиць своєму Мишукові, покинула й своє ледащо та й почуваю, що мені без його і вольніше, і якось догідніше. Неуподобний він мені та й годі! Цур йому! — сказала веселенько Мелася. — Ходім же в фойє та вип'ємо по чарці вина за свою вольну волю та за визволення од наших неприємних чоловіків, — сказала Мелася.

— То й ходім! — промовила Марковицька і, крутнувшись ніби на самій одній п'яті, повернула назад до фойє.

Марковицька була височенька на зріст, сухорлява й тонка, неначе горстка матірки. Але її маленька бліденька головка була класичної краси, а сливе чорні очки горіли такими їскрами, що чарували сливе всіх паничів. Щось надзвичайно принадне було розлите в її очах, чорних тонких довгих брівках, в сухорлявому з тонкими делікатними пружками обличчі.

— Де ж ви, Марусю, знайшли собі пришиб в Києві? —спитала Мелася на ході.

— Та в своєї ж стародавньої бабусі. Живе-живе ота порохня й ніяк не спроможеться перебратися на той світ. Та я маю, окрім неї й її засобів, свій власний засіб. Я цим не журюся й не клопочусь, живу й журби не знаю, — сказала Маруся.

Вони ввійшли в фойє, де стіснено стояли й скрізь вештались купами пани й панії. Мелася й Марковицька протовпом кинулись в гущавину, протислись через стовпище, з великою труднацією промкнулись до столів, взяли з прилавка по чарці вина в руки, зумисне й показно підняли чарки вгору, цокнулись і випили якось по-паничівському, якось роблено, удавано. Усі звернули на їх увагу. Панії здвигнули плечима: недобра слава про Марковицьку вже встигла розійтись по Києву, мов луна, пішла по всіх-усюдах.

Людей незабаром стало обрідно. Несподівано з дверей, неначе Мефістофель на сцені, виник той чорнявий красунь, котрого Мелася нагляділа з балкона в партері.

— Хто це такий, отой пишний та чорнявий? — спитала нишком Мелася.

— Та це ж Петрушка. Петро Михайлович Малинкін, мій дуже далекий родич, якийсь брат в третіх чи в четвертих; але я родаюсь з ним і досі та й він родається зо мною й не забуває мене; словом сказати — кузен.

— Aгa! це той, що ви все було з бабусею потріпуєте якогось Петрушку, а мені чомусь все було уявляється петрушка в юшці? — спитала в неї Мелася.

— Оце ж він і єсть той Петрушка, тільки не в юшці, як бачите! Він служив в Петербурзі, а це вже дали йому більший чин і послали на провінцію на краще місце. Протекція попхнула його добре вгору, бо в нас без протекції не підеш вгору, — промовила пошепки Маруся й попростувала до того Петрушки, поздоровкалась з ним і заповістила його Меласі.

— Я вже бачила вас з балкона, як ви зорили по ложах в бінокль, — сказала Мелася і втирила в його вид свої вирячкуваті очі, дивлячись на його дуже вважливо.

— От я й радий, що мене дами примічають і кмітять за мною. Бо я в Києві ніби новик, хоч я сам таки київський з діда з прадіда, — сказав Малинкін низовим басом, котрий дзвенів та гув тихо, але гучно, як басова струна дзвенить на чудовому роялі.

Мелася тепер мала змогу зблизька роздивиться на молодого панича.

«Такий достоту пишний, як Лідин Уласевич, тільки чорнявий. А які чудові блискучі очі! Які гарні малинові випнуті уста та ще й з ямочками посередині! Який низький гучний приємний і тихий голос! Ввесь хист, уся врода Лідиного Уласевича. І вид не такий гострий, лисичий, як у мого паскудного Мишука. Через обличчя того Мишука усі гостровиді паничі здаються мені вовками або лисицями з вузькими гострими пащеками та щелепами. А в цього красуня лице широченьке. Як він підходе під мій мрійний ідеал краси, за який я марила ще сливе змалку, який мені навіть часом привиджувався у сні!»

— Марусю! зайдіть оце після спектаклю до мене чаювать. Та й вас просю вкупі з вашою кузинкою, коли не пили ще й досі вечірнього чаю, — просила Мелася похапцем на прощанні з паничем.

— Добре! зайду з охотою та побалакаємо, бо ми ж тепер обидві солом'яні удови, то наші інтереси спільні, — сказала Марковицька.

— І я зайду з охотою з своєю кузиною, коли це не обважнить вас, — промовив Петрушка.

— Мені це буде приємно. Ця вагота мені навіть дуже приємна в моїй самотині, — залепетала Мелася. — Трошки побалакаємо та розважимо себе, бо, знаєте, після театру ще довгенько чогось зостається в душі театральна направа і все чомусь бере хіть балакати за артистів й виявить свої думки, гадки та погляди і на п'єсу, і на грання артистів: одним словом, ще хочеться продовжити на хвилину ніби спектакль, — сказала Мелася.

Малинкін попрощався й похапцем ніби поскобзнувсь по лиснючому паркеті своєю чималою, але не завальною постаттю й зник. Мелася дивилась слідком, і їй здалось, що вона неначе в маї намилувалась високим явором в зеленому лузі над Дніпром, надивилась на той гіллястий явір, густо та рясно облитий бростю та пуп'янками та молоденькими листочками. Вона ніби почутила пахощі молодої майської забрості того могучего велетня ніби десь в береговині над дніпровою сагою. І в неї несамохіть чогось навернулась на думку пісня: «Лугом іду, коня веду. Розвивайся, луже! Сватай мене, козаченьку: люблю тебе дуже».

Мелася з генералом вийшли наприкінці спектаклю з балкона й простували по коридорах зумисне навпрошки через натовп та навперейми Марковицькій й Малинкінові. Незабаром Мелася нагляділа їх обох в густому натовпі й якось таки протовпилась до їх, штовхаючи людей ліктями під боки. Вона привела гостей в свою світлицю. Самовар вже парував на столі. Зайшов на чай і генерал.

Мелася швиденько зготувала чай і запросила гостей сідать за стіл. Усі од великої смаги після духоти в театрі кинулись до чаю і сьорбали його з жадобою.

— Чи вас пак, Меласю, не бере нудьга отутечки в цій самотині після гармидеру великого хазяйства в батька? —спитала Марковицька.

— Поки що я не нудьгую, бо мене розважає потроху веселий сусід. Та от і ви, спасибі вам, порушили мертвоту в моїй хаті та порожнечу в моєму серці, — бовкнула Мелася, бо в неї думки часом недоброхіть вискакували наверх, неначе бульки з дна на мулкому ставку.

— А до мене оце реп'яхом вчепилась моя бабуся, щоб я записувалась в усякі добродійні тутешні товариства, в котрих вона записана спілцем. Хоче й мене затягти в ті товариства буцімто для моєї розваги. Коли тобі, Меласю, не буде ніякісінької роботи, то, будь ласка, вдоволь мою бабусю та запишись або в товариство «Ясла», або в «Добродійне товариство помочі сліпим та убогим старим», що нігде не знаходять собі пристановища. Бабуся буде дуже вдоволена, що завербує тебе, та й тобі буде робота, а більш того все-таки сяка-така розвага.

— Я хоч і добросерда людина, але не здатна по своїй вдачі брать спіл в таких товариствах. Ця добродійність мені не до вподоби. Якби щось інше, то я б не цуралась. От, прикладом, я дуже люблю дітей. І як жила в Деркачівці моя сестра Ліда, то ми вдвох завели в себе в селі денне пристановище для дітей на жнива. От там мені так було уподобно вовтузиться з дрібненькими пузанчиками. Я з сестрою їздила в Фінляндію й вивчилась вироблять полотна та рушники на маленьких верстатиках, і ми з Лідою вдвох вже й пустили це промислівство в Деркачівці поміж молодицями та дівчатами. Я навіть їздила в околиці по селах і брала в цю науку охочих молодиць, щоб розповсюдить якмога далі це промислівство. А до бабусиної праці мене чогось не потягує, — молола язиком Мелася, обернувшись до Малинкіна, неначе чванилась перед ним своєю прихильністю до селян та бідноти.

Мелася брехала незгірше Мишука, бо була здорова брехуха. Вона мала на думці на такий спосіб запобігти ласки в красуня, підходячи під сьогочасні погляди та прямування в молодих паничів. Але красунь сьорбав чай, трощив бублички й байдужне слухав за те Меласине добродіяння на користь селянам.

— І вам неважко було? Невже вам не противно було дивиться, як почнуть войдуваться й валасаться оті пустуни в пристановищі? — спитав Малипкін.

— Ні кришечки! Мені навіть було приємно годувати та напувать ті воронинятка, бо я люблю дітвору.

— Моя престарезна бабуся все сидить та плете вовняні куфаєчки для підкинутих знайд в «Яслах». Та оце й до мене причепилась, щоб і я стала до тієї роботи, неначе й мені вже йде восьмий десяток років, — промовила Марковицька й зареготалась на всю світлицю.

— Ну, я не порплялась би в тих бавовняних чи вовняних куфаєчках. Я не маю ніякісінького потягу до такої праці. Якби до чого іншого, то я б стала з великою охотою. Це бабська, стареча робота, а я ще не почуваю себе бабою, — жартувала Мелася.

Мова зайшла про артистів, про їх виходи на сцені й грання. Ця балачка затяглась довгенько. Малинкінові не сподобались провінціальні артисти, і він гудив, навіть ганив без церемонії суспіль усіх. Мелася слухала й милувалась ним і його гучним голосом.

— Ну та й вередливі ж ви! — буркнула Мелася.
 
Наші Друзі: Новини Львова