Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 24 листопада 2020 року
Тексти > Жанри > Повість

Неоднаковими стежками :

Розділ 6

Переглядів: 6693
Додано: 17.12.2005 Додав: ЛЕВ  текстів: 1281
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Ярослава Левчук, Максим Тарнавський (ELUL) Джерело: Київ: Наукова думка, 1967. Ст. 264 – 482.
Одного дня, перед пилипівчаним пущенням, до Андріяна Кириловича Гуковича привезли з станції телеграму. Він спочатку думав, що то прийшла звістка за продаж пашні, але, роздерши папір, він аж крикнув до жінки й дочок. Вони швидко позбігались на той поклик, бо були дуже зацікавлені.

— Од кого телеграма? Певно, а Києва? — хапком питала Текля Опанасівна.

— Чи не од Таїси Андріївни часом? — перебила матір Мелася.

— Та од Таїси ж Андріївни Сватковської. Переказує, що в неділю вранішнім поїздом прибуде до нас в гості на три дні з Любкою... і...

— І Елпідифором Петровичем? — спитала жінка.

— Де там з Елпідифором? Цей бундючний генерал зроду-звіку не сподобить нас такої пошани. Таїса Андріївна приїде з Михайлом Кириковичем Уласевичем, вашим новим приятелем.

Мелася почервоніла до самих здорових вух. Її вирячкуваті блискучі очі одразу неначе припали імлою й чорніли, як тернові ягоди, припавші росою.

Гуковичка трохи не йняла віри чоловікові, бо він часом її дурив, коли було в їх змагання або сварка за гроші. Вона вхопила в пучки папір, прочитала й на свої очі побачила й пересвідчилась, що то була правда. Мати переглянулась з дочкою й неначе очима сказала: от і маєш жениха! Мелася ніби очима одказала: і справді, мамо! таки напевно маю!

— Ще ж до неділі... От з нестямки й дні погубила...

Сьогодні вівторок чи середа? Либонь вівторок? —спитала Гуковичка.

— Середа. Ви, мамо, і справді погубили лік днів, —

обізвалась Ліда, ні кришки не збентежена звісткою, котра до неї не стосувалась.

— Ще доволі маємо часу. Треба ж нам поклопотаться заздалегідь, щоб було чим прийнять гостей. Може, й справді... — почала Текля Опанасівна, але пик-мик! та й замовкла, зирнувши скоса на Ліду.

— Що це ти думаєш встругнуть задля гостей? Га? Про шик і не думай! Не закликати ж для їх музик та не заводить балу. Це ж наші звичайні, непрохані гості... — стиха обізвавсь Гукович. міркуючи потаємно в душі, чи вийде що путнє з тих одвідин, чи й ні.

— Музики не музики, а треба ж наготувать усього доволі на три обіди та троє сніданків і на три вечері. Треба б побігти в місто та вхопить зо дві свіжі шинки, та м'яса, та свіжої риби. Та й вин в нас сливе що нема, — говорила хазяйка, вже заклопотана.

— Та й шампанського треба б прихопить хоч зо три або з чотири пляшки, — проговорилась Мелася.

— Ну! може, ти дуже вже зарані дбаєш про шампанське. Може, й не дійде до шампана, —пожартував батько.

— Може, не дійде, а може, й дійде, — обізвалась Текля Опанасівна. — «Запас біди не чине, а гуща дітей не розгоне», як кажуть в приказці. А як нічого не вийде, то ми й самі споживемо й поживок, і винце. Я ласа до шампанського.

— І я ласа до його, нема що гріха таїти, — пожартувала на радощах Мелася й собі.

— Про мене! Ваше добро, ваша й воля. Робіть, як знаєте: вволяйте свою волю. Вам, дамам, більше знати в цій справі, ніж нам, мугирям, — сказав Гукович і вийшов з горниці на тік.

Гуковичка зараз списала на четвертушці паперу довгий спис закупок і поїхала з Меласею до повітового міста. Там вони скупились, ще й загодили міського кухаря, щоб приїхав в суботу й привіз усякої свіжини. В тому списові було записано й чотири пляшки шампанського... на всякий випадок...

— Як не доведеться спожить його зараз, то зостанеться надалі. Але, «як не тепер, то в четвер», а нам, мабуть, таки доведеться почастувать ним веселого Мишука Уласевича, — казала Гуковичка до чоловіка, вернувшись з міста з повною повозкою закупок.

— Дай боже, нашому теляті вовка впіймати! — промовив Гукович до жінки. — Може... може, й не спосудиться, а може, складеться так, як і не ждалось, не гадалось...

В неділю зрання вислали коні на вокзал. Спозаранку почалось в домі вештання та біганина. Приїхав кухар. Наймички ловили поросята, кури та качки. Кури киркали, поросята кувікали під ножем; розпуджені качки так кахкали, що в їх трохи горлянки не луснули. В подвір'ї й у пекарні знявся такий гармидер, неначе в дворі сподівались приїзду архієрея або губернатора. Кухар заходився готувать обід, куховарка пекла палянички та усякі кренделі до чаю. Текля Опанасівна давала всьому ряд, крутилась, як муха в окропі.

Задзвонили на службу божу. Текля Опанасівна перехрестилась і згадала, що вона ще й досі богу не молилась.

«Ой боже мій! Це ж я за оцим клопотом ще й досі не молилась богу, навіть лоба не встигла перехрестить. Нехай вже завтра вранці помолюсь двічі: за сьогодні й за завтра», — думала Текля Опанасівна, важко зітхнувши й піднявши очі до образів.

— Меласю, Лідо! вбирайтесь лишень швидше та ходім до церкви, помолимось богу, щоб бог послав вам обом талан, — гукнула мати до дочок.

— Як буде талан, то й сам прийде; «як бог дасть, то й в вікно подасть», — обізвалась Мелася.

— Ще що вигадай! Нехай би вже Ліда... то я знаю, що вона ладна й у церкву не заглядать, бо в Петербурзі так багацько набралась розуму, що в неї ум за розум заходе. А тобі нечля таке говорить. Забудеш за бога, то й бог за тебе забуде.

— А може, й не забуде! Хіба ж ви питались за це в бога? — пожартувала Мелася. — Йдіть, мамо, та моліться й за себе, і за нас обох. Ви настачите молитов на нас і на цілу оселю, — жартувала Мелася.

— Жартуй лишень, та й оглядайся. Вбирайтесь лиш мерщій обидві та ходім швидше, бо як почнете чепуриться, то якраз прийдете на шапкобрання.

— Еге, мамо, ви хочете, щоб вам було охітніше й веселіше з нами в гурті стоять у церкві? — обізвалась Ліда з кутка.

— Кухар та куховарка й без нас тут впораються й усьому дадуть ради. Ходім-бо, ходім! — вже ніби благала мати.

Дочки, нарешті, таки послухались матері й пішли до церкви, щоб не зобидить її.

Надворі була година. Грязь зашерхла. Невеличкі приморозки висушили грязюку. День був ясний, погожий. Обидві панни зохотились йти до церкви, щоб трохи проходиться та розважить себе.

Після служби, хапки напившись чаю, мати й дочки заходились прибираться та чепуриться. Текля Опанасівна прибирала Меласю. Ліда накинула на себе темненьку сукню, неначе вона готувалась йти кудись на лекцію. Поїзд приходив в дванадцятій годині. Вже годинник продзвонив дванадцять раз. І мати, і Мелася стурбувались. Неспокій та тривожність опанували їх обох. Мелася стояла перед новим здоровим дзеркалом і потроху підводила пудрою то виски, то потилицю. Ліда тільки дивилась і мовчки осміхалась.

Вже минула й друга година, а гостей не було. Сонце спустилось низько на обрії, вже стало на вечірньому прузі, а гості не приїжджали. Мелася з нудьги никала, ніби блукала по покоях і все чепурилась перед дзеркалами.

«Може, й добре, що трапилась якась забарка на поїзді. Смерком я здаватимусь кращою. І, може... може... хоч він і не дуже гарний, але ж постать... але ж вуси... Може, й не мине мене доля на цей раз», — марила нишком Мелася.

Вже як почало сутеніть, загуркотіла повозка в дворі. Адріян Кирилович вийшов на ґанок зострічать гостей. Хазяйка, убрана в чорну шовкову з квіточками сукню, вилинула в прихожу, вхопила Таїсу Андріївну в обнімок і тричі цмокнула її в щоку, потім цмокнула Любу в обидві щоки і, привітавшись дуже привітно до Михайла Уласевича, запросила гостей до світлиці. Незабаром з бокових одчинених дверей вийшла повагом Ліда, а за нею ніби ластівкою вилинула Мелася, убрана в ясну гарненьку сукню, високо зачесана, з короною з товстих золотистих кіс на тім'ї, в блакитних бантах, в золотих сережках та браслетах, з золотою брошкою на шиї. Рум'яна, весела, з блискучими здоровими карими очима, взрушена надіями та мріями, Мелася й справді багато покращала й пожвавішала. Вона ніби на ході або на льоту перецілувалась з дамами й жваво та ласкавенько привіталась до Михайла Уласевича, неначе вона знала його давно й зросла з ним укупі.

І Таїса Андріївна, і Люба убрались хоч чепурненько, але дуже просто, навіть убого — в сіренькі куценькі спіднички та чорні кофти, нібито по-дорожньому. Але вони убрались так просто зумисне, щоб не затерти Меласі, щоб Мелася здавалась кращою. Люба навіть не напудрила щік, не підвела пензлем і не почорнила брів, не понаводила рум'янців на уста і... попоганшала. Але це задля того вона зробила так, щоб не затемрявить Меласі блиском своєї краси. Обидві гості здавались ніби недбайливо убрані й просто зачесані, трохи навіть наче пелехаті. Врівні з ними Мелася й справді була показніша, чепурненька, навіть гарна.

Михайло Уласевич зирнув на Меласю й задививсь. Свіже обличчя, червоні, як калина, уста, рожеві вуха, блискучі очі — все це припало йому до вподоби багато більше, ніж передніше, в Києві.

«Одже оця Мелася гарненька собі нівроку... і свіжа, як калина, і жвава та весела, мов пташка. Зовсім-таки апетитна! Коли б тільки додаток до неї був чималий, апетитний, то хоч і до вінця з нею ставай. Треба буде при цій нагоді доконче повештаться по садибі та гаразд придивиться до хазяйства: і до току, і до їх полів, чи родюча тутечки земля... А обстава в домі гарна! незгірше, як в Таїси та в Люби. Але ж... отими софами та кушетками, як подушками та перинами, не здобрієш... Усе те прах і попіл, полова, шага варта», — думав Михайло Уласевич, зорячи по горницях кмітливими очками.

Гості огляділи нову обставу, обійшли й пильно обдивились, доторкались до всього й полапали пучками усе, навіть нові килими, потім посідали на канапі. Хазяїн та гість сіли проти їх. В салоні пішла розмова.

Де б узяти, де б напитать таких швидких стенографів, щоб вони похопились записать їх швидке лепетання! Неначе усі дев'ять муз заразом влинули в світлицю й висипали всі свої скарби та дари, окрім богині мудрості Афіни, котра, звичайно, зникає в таких салонах і тікає далеко, певно, аж на Олімп. Почалось таке тріщання та цвірінькання, неначе в світлицю влетіла силенна сила горобців, от як вони наприкінці літа навіщось збираються на вербах на якусь горобину раду й завзято цвірінькають. Здавалось, ніби світлиця одразу стала млином на четверо коліс, ще й з ступами; і в тому млині застукотіли, задерчали й заклацали чотири шестерні; ще й раз у раз, безперестанку гупали ступи. Цей млин гув, рипів, гуркотів, неначе мірошник пустив воду на всі заставки. А серед того гуку та стукоту ще ніби десь дерчало двоє деркал, котрими полохають горобців в вишниках.

Гості оповідали за міські новинки. Мелася й її мати розпитували про знайомих киян. Люба ледве встигала одповідать на два боки. Михайло Кирикович і собі щось розказував Меласі й лящав високим лепетливим тенорцем. І Мелася, і Уласевич од завзяття ніби аж висолопили язики, неначе кривились одно з одного. Гук од розмови аж лунав по покоях. Здавалось, ніби самі шибки в вікнах дзвеніли й торохтіли, неначе в час великого грому. Галас і тріщання лилось, соталось, переплутувалось, мов поплутані нитки. Один хазяїн сидів окроми од усіх і позирав на всіх, ніби мовчазний та сумовитий мірошник, котрий сидів мовчки й кмітив, чи не вискоче часом будлі-який навісний кулак з колеса та не лусне його межи очі. Він вряди-годи тільки вмикувавсь в розмову, часом вкидав слівце своїм гучним басом. І здавалось, неначе важкий товкач ступи вряди-годи гупав серед того зику, лящання та верещання. Високе та широке чоло в Гуковича ніби пояснішало. Сливе чорні здорові очі повеселішали. Він розправляв довгі здоровецькі припалі сивиною вуса й веселенько скоса позирав, як Уласевич упадав коло Меласі й не зводив з неї очей.

Говорючий, жвавий вусатий гість давав ніби якусь надію...

Вже надворі сутеніло, як ця ніби горобина тріскуча зграя знялася з місця, перелетіла в просторну столову кімнату й обсіла навкруги довгий стіл, багато прибраний, рясно заставлений усякими наїдками та обтиканий блискучими пляшками. За столом не вгавало ні на хвилину таке саме тріщання та гомін. Обід був навдивовижу багатий та смачний. Потрав було багацько. Поживок був тривний, дуже ситий, сільський. Усякі печені сливе плавали в свіжісінькому маслі. Проворний наймит Грицько на цей час скинув свиту й натяг сіртука та білі бавовняні рукавички й зручно звивавсь коло столу. Усе було до ладу, багато, по-міському. Вина були добрі й дорогі. За десертом зашипіло шампанське в чарках.

«Добре живуть оці Гуковичі. Мабуть, мають чималий засіб. Усе в їх не по-простацькому, а по-міському; усе на панський лад. Треба б причепиться добре до цієї Меланки, — міркував та гадав Михайло Уласевич, дудлячи смачні вина на всі застави. — От де пристать би у прийми на усю маєтність та зажити дідичем! Кинув би ік дідьку оту службу в усяких безтямких «страхових канцеляріях». Тут мені своя воленька волила б. Тутечки я був би самостійним паном на всю губу. А то тиняйся та никай по тих канцеляріях, аж чуб тобі часом стає мокрий. І волі тобі нема, і засіб кат зна який. Користі з тієї служби, як з цапа молока».

Після обіду перейшли пити кофій в просторну світлицю. Грицько, котрий став на цей вечір Григорієм, вніс здоровий лиснючий кофейник і поставив на застеленому під стіною столі. Коло стола стояли пальми та чорна арапка з білим завоєм на голові, з лампою в руках, піднятих вгору, неначе зумисне була поставлена, щоб світить на стіл і на Меласю задля того, щоб вона здавалась кращою під листатими та лапатими пальмами в сутінках.

— Прошу сідать тутечки, коло цієї чорної світилки, як продражнив її мій старий, — запрошувала Гуковичева.

— Прошу в гості до нашої світилки! — бовкнула й собі Мелася, тикнувши пальцями на світилку, ніби натякала Уласевичеві: «Дивись, мовляв. І ми обставлені по-сьогочасному, незгірше Таїси Андріївни Сватковської».

— «Світилка — шпилька при стіні; а на ній сорочка не її...» — пожартувала молоденька Ліда.

— Та на їй й сорочки катма! Придивись лишень гаразд! — буркнув батько, втямивши доччине натякання на позичені гроші, за котрі була куплена та чорна світилка.

За кофієм Михайло Уласевич сів коло хазяїна і вже був налагодивсь почати розмову з старим про бджільництво, в котрому старий кохався. Уласевич навіть повиучував напам'ять декотрі трудніші місця з книжки, щоб часом не помилиться та не вбрехатись в розмові з старим, досвідченим в пасіках. Але Мелася дзигорила та все оберталась в розмові до Уласевича, щоб звернути усю його ввагу на себе й причарувать до решти.

Після кофію усі попросили Любу сісти за рояль і заграть щось веселеньке та гарненьке, щоб загнать сільську нудьгу на очерети та на болота, як казала хазяйка. Люба сіла й жваво переграла кільки шумливих, неначе брикливих вальсів та польок. Але рояль стояв давно не направлений, бо в селі не можна було знайти направщика. Люба постукала, погуркала й спересердя гуркнула віком, аж струни задзижчали, мов джмелі, і встала.

Тріщання та лепетання затихло. Було знать, що язики вже потомились, неначе вони проскакали, не спиняючись, одразу два поштові перегони. Посідали за карти, певно, задля того, щоб дати одпочинок язикам. Після чаю з усякими наїдками вже в пізню добу Грицько, на той вечір — Григорій, одвів Михайла Уласевича на спочинок в опрічний, надвірний невеличкий домок, де часом ночували приїжджі родичі, близькі й далекі, з котрими ще родались старі Гуковичі.

Грицько одчинив двері в кімнатки, невеличкі, низенькі, але дуже чисто прибрані. В одному вузькому покоїку стояло старосвітське широке ліжко. На столі стояла лампа. На стільці лежала біла чиста нічна сорочка, очевидячки, панова, бо була надто просторна, неначе лантух.

— На добраніч! Та не виходьте спозаранку самі з покоїв, бо ми на ніч спускаємо з ланцюгів дві люті собаки. Коли б часом не покусали вас. Наш пан дуже любе коні, падкує коло їх; а щоб часом злодії не покрали, то й держить на ланцюгах дві люті собаки. Двох верхових коників ставимо окроми, в опрічній стані, де й ночує наш погонич влітку і взимку. В нас в околиці того злодія аж кишить, — сказав Грицько на прощанні.

Михайло Кирикович роздягся й ліг на постіль під шовкове червоне укривало. Шовкове укривало зашелестіло. Він простягся на всю свою довжину, запалив папіросу й задумавсь. Мертва тиша запанувала в покоїках, запанувала скрізь навкруги і в оселі. Стало виразно чуть, як годинник цокав на столі. Тонкий столик побільшував гук цокання, неначе тонка гучна дека скрипки.

Уласевич окинув очима кімнатку. Домок був старий. Вікно перехнябилось, наче скривилось. Підлога до дверей піднімалась трошки вгору й полускалась, аж щілини чорніли на всю довжину кімнатки. Після гаму та голосного лепетання, брязчання посуду тиша ніби була ще тихіша, ще мертвіша. Михайло Кирикович не звик до такої мертвої тиші, і йому уявлялось, ніби його поклали в домовину й зачинили на ніч на кладовищі або в каплиці.

— Ой, яка ж тутечки мертвота! І як мені доведеться одружиться з Меласею, то мене, мабуть, заправторять в цей курник. Я занидію в йому, знавіснію, збожеволію... Я гуртова животина і люблю гам і клекіт, як гуси люблять ґеґання. Ця мертва самотина припадала б до вподоби моєму братові, що було залізе в селі з книжкою в кущі та й ладен сидіти там хоч і цілий день. Я вже підтоптавсь: час би знайти якесь завсідне пристановище, от хоч би й пристать в прийми до цього дідича. Київ не за горами. Можна буде вирваться на тиждень, погуляти всмак, досхочу в Києві з товаришами в Шато, в царському садку, або й деінде...
 
Наші Друзі: Новини Львова