Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 23 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Повість

Неоднаковими стежками :

Розділ 5

Переглядів: 5730
Додано: 17.12.2005 Додав: ЛЕВ  текстів: 1281
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Ярослава Левчук, Максим Тарнавський (ELUL) Джерело: Київ: Наукова думка, 1967. Ст. 264 – 482.
Після розмови з Никоном Уласевич повеселішав, налив стакан чаю й почав пити всмак.

— Одже ж од того часу, як я був хлопцем і жив в батька, в селян, як я бачу, таки добре поширшали голови. Цей Никон трохи мене здивував, — сказав Уласевич.

— Та тутечки є таки чимало таких філософів, як Никон, — сказав вчитель Парафієвський. — Часом як зберуться будлі-де дядьки на випивачку та смикнуть по чарці, то не один загне таку закарлючку в питаннях, що й не стямишся і гаразд не добереш, яку одповідь йому дать. Народ починає міркувати та митикувать потроху про всяку всячину часом безглуздо й смішно, а часом влучно та розумно, що з дива тільки очі витріщиш.

— Не дурно ж євреї кажуть, що тепер вже нема дурних мужиків, що дурні мужики були колись за панщини, коли кожний дурисвіт та жмикрут міг обдурить мужика, — сказав фершал.

В дворі загуркотів маленький візок. Усі зирнули в вікно. Перед ґанком спинились коні. З візка злазила якась молода панія. Погонича не було на візку: молода панія сама поганяла коні.

— Хто б оце приїхав до мене? — спитав стиха доктор.

— Це матушка з нашої парафії, з тієї, де я учителюю в церковній школі, — стиха обізвавсь Парафієвський. — Мабуть, заслабла котрась дитина. Ця матушка дуже розумна, і теж добрий митець на усякі питання та вчені змагання. Вона київська єпархіалка. Майте її на увазі. Може, й вона згодиться стати вам до помочі.

«От, може, ще залучу одного застрільщика культури», — майнула в доктора несподівано думка, трохи вже направлена Никоном.

В світлицю вступила панія, прибрана, неначе в свято. Вона була в новому модному капелюші з широчезними крисами та з блакитними квітками, схожими на ряст, в ясній сіренькій новенькій сукні і в рукавичках. Невисока на зріст, присадкувата й трохи навіть опецькувата, вона була гарненька на вид, довгобраза, з повненькими свіжими щоками і з ясними ласкавими, ніби солоденькими очками.

— Надежда Мокіївна Ладковська, жінка одного з тутешніх батюшок, — промовила гостя, простягаючи руку до доктора.

Ладковська міцно стиснула його руку, ще й потрусила дуже сміливо, якось по-кавалерському, аж ряст затрясся в неї на голові.

Парафієвський і Вербицький підвелись і привітались з гостею, як давні знайомі. Доктор попросив гостю сісти й просив вибачить за безладдя на столі після випитого чаю.

— Нічого — те, нічого. Мені байдуже, чи лад, чи безладдя на столі, бо так само буває і в мене після чаю, як діти понакидають окрушків, — обізвалась Ладковська, примостившись на стільці.

Вона швидким оком зиркнула на Уласевича, на його рівну постать і потім ніби вп'ялась очима в його блискучі карі чудові очі. Вийшовши заміж за отця Якова Ладковського, навіть не почуваючи симпатії до його, Надежда Мокіївна вже вславилась сливе в цілій околиці тим, що липла до усяких паничів і залицялась напропали, чи були вони гарні, чи навіть не дуже гарні.

Молодий доктор одразу припав їй до вподоби. Перед нею стояв русявий довгобразий красунь, поставний, рівнин станом, з блискучими карими очима та з розкішними довгими вусами, що ніби розсипались широкими кінцями, неначе промінням. Вона вже прочула, що приїхав молодий та гарний доктор, але, очевидячки, не сподівалась зострінуть такого красуня. Доктор одразу припав їй до вподоби. Вона осміхнулась, ніби до давнього знайомого, й неначе підсолодила свої подовжасті сіруваті очки, трошки прижмурила їх, ще й запишалась.

«Ой гарний! Ой який же гарний! Які очі, які вуса!» — передніше за все майнула в неї думка. І вона почувала, що їй хочеться кинутись до його на шию, пригорнуться й цілувати його і в рожеві уста, і в щоки, і в очі.

— Це я приїхала просить вас, щоб ви одвідали одну молодицю, дуже недужу.

— Добре! то й одвідаю. На те я й прибув сюди, — сказав Уласевич. — На яку ж слабість вона занедужала?

— Я й сама гаразд не втямлю. Щось в неї ніби жіноцьке, якась жіноцька слабість. Вона служила в мене за наймичку й вийшла таки од мене заміж дуже молодою. Вона вже вагітна. Здається, в неї або буде дитина нечасна, або родиво буде важке, бо вона не так давно й завагоніла. А може, то мені тільки так здається. В неї, мабуть, якась жіноцька слабість... в...

Парафієвський і Вербицький спустили очі додолу. Голос в неї був різкий та неприємний. Вона розмовляла голосно та дрібно, як говорять проворні, жваві, ще й до того лепетливі молодиці. Говорила вона, неначе кричала, аж лящала на всю світлицю.

«Сьогочасна людина... Такі терміни люблять вживать прилюдно тільки лібералки, нітрішки не соромлячись і вважаючи на ці слівця, як на звичайні наукові, а не якісь сороміцькі», — подумав доктор.

— Добре! Поїдемо, то й подивимось і дізнаємось за її слабість, на яку вона хоробиться,—обізвався голосно Уласевич.

— Мені дуже шкода її, бо вона була така добра наймичка, яких в нас на селах теперечки трудно й напитать. Так мені шкода її, що я оце перша мусила зробить вам візит. Я трохи нехтую салонними забобонами на цей раз, бо доконче треба одрятувать людину, може, й од наглої смерті. Порадьте, коли ваша ласка, й допоможіть їй.

«Яка добросерда людина ця молода матушка... І, певно, прихильна до народу. Недурно в неї такі солодкі добрі очки...» — подумав Уласевич, озираючи свіжий вид гості та оглядаючи ще свіжіше убрання.

— Котра це молодиця заслабла? Як її на прізвище? — спитав Парафієвський.

— Та Настя Сопілчиха! Ще як вона служила в мене, то все було кородиться на ноги або часом і слабує: то в неї часом було судомить в правій кульші, то в обох гомілках. А як вийшла заміж, то все чогось хоробиться та й хоробиться то на живіт, то на... — вкинула знов наукове слівце гостя. — Я випадком оце зайшла до неї подивиться та досвідчиться гаразд за все, а звідтіля просто до доктора. Я вас одвезу й ладна назад привезти. Та для неї забарка буде, може, й небезпечна.

— Я ладен служить вам хоч і заразі — промовив доктор і вскочив в кімнату, щоб натягти пальто. — Коли в молодиці щось небезпечне, то їдьмо таки зараз.

— Які це в вас книжки? О! Українські! Можна в вас позичить на який час хоч одну? — говорила матушка.

— Можна! Я буду радий, що знайшов читальницю! — обізвавсь доктор з кімнати.

— От і не знаю, яку брать.

— Беріть ту, котра на вас дивиться, — сказав Парафієвський.

— Коли ж вони ніби усі на мене дивляться. Візьму хіба оцю більшеньку.

І вона вийняла хусточку, втерла собі заснічене око й поклала хусточку на одібрану книжечку, наче назначила, котру хоче позичить.

Ладковська встала. Гості й собі встали й попрощались з доктором. Надежда Мокіївна Ладковська вийшла, але забула взять книжечку й хусточку. Усі вийшли на ґанок. Коло ґанку стояли коні. Ладковська вхопила в руки віжки й батіжок, попросила Уласевича сісти з лівого боку, а сама сіла праворуч, щоб поганять коні. Вона підняла голову, потрусила віжками й махнула батіжком. Коні шугнули в ворота.

— Це ви самі поганяєте? Приїхали без погонича? Ож дайте мені віжки, я поганятиму! — промовив Уласевич.

— Навіщо? Спасибі вам! Я люблю поганяти і вмію добре правувать кіньми. Я сама без погонича їжджу і на поле, часом і до міста: коні плохі, як ягниці, —говорила Ладковська й якось по-молодецькому випростала стан і знов махнула батіжком по конях.

— Ви оце, може, й ненароком підійшли під мій погляд, закликаючії мене до недужої. Я напитував отут людців, щоб мені ставали до допомоги та намовляли людей обертаться за ліками до мене, а не до знахурок. Селян трудно затягти до наших ліків або в лазарет. Лазарет лякає їх.

— Добре! Я ладна пристать до спілки: намовлятиму селян при нагоді, бо наші селяни обертаються до доктора часом вже тоді, як смерть стане за плечима.

— Тоді, як вже «смерті — не одперти», як кажуть в приказці. А заздалегідь та зачасу їм і в думку не приходе, щоб обернутись до нас за порадою.

Повозка була труська, і на бакаюватому шляшку тряслась, аж коливалась. Яків Кирикович почував, що плече сусіди все черкається об його плече, а далі почутив, що вона таки зумисне пригортається до його усією своєю дрижачою постаттю.

«Щось вона дуже вже ніби горнеться до мене, все ніби зумисне черкається. Гм... ще почне залицяться. Може, вона задля того оце й притеребилась», —майнула думка в доктора.

— Я пристану до вашої спілки. Я вже перечула через людей, що ви гуманна людина, пиклюєтесь темним народом. Та й мені це не первинка, — ці усякові сьогочасні погляди. В нас в єпархіальному училищі теж бувала усяка розмова, дуже сьогочасна. Я ладна намовлять та справляти людей до вас, бо знахурі принаджують їх до себе. Є тут в нас на селі одна знахурка, до котрої наїжджають навіть панки. Надбала собі баба чимало добра й збудувала собі здоровецьку хату. Це ваша конкурентка, та ще й неабияка.

— Надісь, багато дужча за мене на селі? — сказав доктор, засміявшись.

— Певно, дужча, принаймні була дужча до цього часу, — обізвалась Ладковська.

До хати слабої молодиці було не дуже близько. Перебігли півсела. Шлях пішов вигоном, а далі якимись мочарами, а за мочарами перескочили місток на здвижі, де слизіла течія в багновищі. Парафія Ладковського на далекому кутку Злодієвці була ніби на одшибі, за містечком. Ладковська спинила коні коло однієї хати. Обоє позскакували з повозочки й зайшли в хату. Молодиця давно була вже вагітна, і в неї наставало родиво. Уласевич оглядів недужу й сказав, що нічого небезпечного нема, що родиво часне й настане незабаром і, певно, обійдеться гаразд і без його помочі.

Ладковська вийшла, знов сіла на повозці попліч в доктором і покатала назад тим самим шляхом. Молодий доктор знов примітив, що вона ніби зумисне тулиться та горнеться до його й заглядає йому в очі.

«Чи вона ізде сама й поганяє коні по-сільській, як роблять на селах молодиці, чи, може, підроблюється під поведенцію між деякими міськими паніями, що часом чваняться, їздячи по вулицях без погоничів? —думав доктор. — Щось воно скидається на останнє! Це якась сьогочасна новосвітська матушка або хоче вдавать з себе лібералку».

Ладковська хвиськала батіжком по конях і бадьорилась, сіпаючи за віжки.

— Ви зробили велику помилку, що забились на службу в таку глушину. Я, бувши на вашому місці, зроду-звіку не виїхала б з міста. Занидієте та зачеврієте ви отутечки, — почала Ладковська, зирнувши скоса на пелехатий вус, що трохи не черкався об фіалки та ряст на її капелюші.

— Тaк, бачте, трапилось. Нам трудно в місті напитать службу при лазаретах чи будлі-деінде, щоб за щось зачепиться, як то кажуть. А тут я всядусь на місці та й сидітиму спокійненько. Нудьга мене не лякає нітрошки, бо я наваживсь нести світло в цю темряву якмога більше. Це буде для мене й діло, і розвага, і, може, хоч потроху справдяться ті наші мрії й гадки, котрі в нас були ще в університеті вкупі з товаришами.

— Як я була в єпархіальному училищі в Києві, то й між нами часто була розмова про усякові сьогочасні принципи. Але, знаєте, в цій глушині часом нема з ким навіть побалакать гаразд за щось краще й вище. Тутечки часом півроку не бачиш людського лиця, — говорила Ладковська, ньокаючи вряди-годи на коні. — Клопіт по хазяйству та пиклювання дітьми — ото уся моя й праця й розвага. Нема з ким путнім словом перекинутись. Оце багно якось всисає тебе недоброхіть сливе з головою, хоч і сам того якось не примічаєш.

— А я й тут знайду собі розвагу й працю, опріч моєї роботи. Ми маємо на думці розповсюдювать серед цієї глушини просвітність то книжечками, то розмовою, живим словом. Шкода тільки, що ми не знаходимо собі певних та надійних помагачів. Тут при школах читалень сливе нема, а коли вони де й є, то в їх валяється кільки книжечок або ні до чого негоденних, або писаних мовою церковною та великоруською, мало зрозумілою або надто вченою й зовсім-таки не зрозумілою для селян.

— От і я стану вам до помочі, бо маю потяг до цієї справи. А хто потягується до чогось вищого й ідейного, то доконче пристане до вашої спілки. Може, здійсняться й наші давні школярські мрії та гадки... як і ваші, — сказала Ладковська.

— От я й радий, що натрапив в глушині на живу людину, що ладна стати до культурної праці вкупі зо мною, — сказав Уласевич. — От і маємо ще одного спільця нашого товариства. Спасибі вам за спочування до нашої справи.

Ладковська так забалакалась та високо понеслась з своїми мріями, що баскі молоді коні збігли на окіп. Повозочка перехнябилась і трохи не перекинулась. Коники були свого хову, бо отець Яків кохавсь у конях, мав свій пастівник на чималих луках і розводив коні на продаж. Ладковська смикнула віжки й ледве-ледве направила коні на шлях, що й потрапила в багнисті бакаї. Багно захлюпалось. Грязюка бризнула, обляпала докторові щоку й сіла горобцем на фіалки та ряст на голові в Ладковської.

— Оце як я забалакалась і стала така невважлива, що трохи вас не перекинула, та ще й у багнистому місці, — сказала Ладковська.

Завезла вона панича до квартири на подвір'я, а сама повернула коні назад і покатала додому.

Надежда Мокіївна Ладковська викралась з дому до доктора саме в той час, як панотця покликали на похорон, бо панотець її не пустив би.

Ладковська, виїжджаючи крадькома з господи, потай од свого панотця, спохвату забула покинуть дома ключі од шафи й завезла їх в кишені. Панотець вернувся з похорону. Наймичка подала на стіл самовар. Кинулись за ключами, парили парка, а ключів нігде не знайшли, і матушка десь зникла. В шафі був замкнутий чай, сахар і посуд. Самовар клекотів, парував, доки й не погас. Вже поночіло. Корови вернулись з поля, ревли за телятами. Полова й дерть були позамикані: ні з чого було зробить обмішку для корів. Наймичці вже час було варить вечерю, а комора була замкнута.

Вже надворі сливе поночіло, як Ладковська приїхала.

— Куди це ти їздила? — спитав в жінки отець Яків.
 
Наші Друзі: Новини Львова