Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 17 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Повість

Над Чорним Морем :

Розділ 12

Переглядів: 5682
Додано: 17.12.2005 Додав: ЛЕВ  текстів: 1281
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Ярослава Левчук, Юлія Косаренко (ELUL) Джерело: Київ: Наукова думка, 1967. Ст. 5 – 130.
Другого дня Саня забігла зрання на чай в номер до Мурашкової. Вона довідалась, що з Кишинева прибула саме в той час до Одеса Махнівська, її товаришка й велика приятелька, і зайшла до Мурашкової на розвідини. Там вона застала й свою подругу, Махнівську. Веселі панни сіли за стіл, пили чай, балакали й не могли наговоритись. В одчинені вікна повівало вранішньою прохолодою. В номері ще не було душно. Саня поздоровшала, повеселішала. Минулась тривога, впав спокій на серце: і повеселішали ясні очі, почервонішали зблідлі уста. Мурашкова сиділа край столу й шила сорочку.

— Надю, доки ти будеш плутати оте шитво? — сказала Саня. — Кинь геть оту роботу! Не можу навіть дивитись, як хто сидить та порпляється голкою в полотні.

— Оце диво! Шию й вишиваю, бо сорочок треба, — обізвалась Надя.

— То дай швачці. Хіба в твоєї матері таки не знайдеться зайвих грошей, щоб найняти швачку? Геть покинь оту нісенітницю! Оце шиття тільки заморочує памороки. Од його голова морочиться, стає тверда, — сказала Саня.

Вона схопилась з стільця, вихопила в Наді з рук рукави вишиваної сорочки й, жартуючи, насторочилась викинути у вікно. Надя ледве встигла вхопить її за руку. Вона одняла од Сані рукави.

— Та й пустуєш же ти, Саню! Мабуть, рада, що заміж йдеш, -обізвалась Мурашкова. — А я тобі раджу: навчись не тільки шити, але й кроїти.

— Навіщо? — крикнула Саня.

— Пригодиться. Я сама шию собі не тільки сорочки, але й навіть оці буденні сукні, щоб не платить в магазини скажених грошей. Не знаєш ти, Саню, лиха, як я бачу, — сказала Мурашкова.

— А наука? а книжки? Я лучче б щось цікаве прочитала, ніж мала б нудитись та сліпати очима над тим шиттям, — сказала Саня.

— Наука наукою, а робота роботою, — сказала Мурашкова. -Саню, а чи зугарна пак ти зварити борщ або будлі-яку страву?

Саня широко розплющила очі.

— Сказати по правді, не вмію й нездатна до того, — казала Саня. — Знаю, що в борщі є картопля, капуста, цибуля, помідори, огірки, трошки сахару, чи що...

Махнівська й Мурашкова зареготались.

— Ну, я ще ніколи зроду не їла борщу з огірками та з сахаром, — сказала Мурашкова. — А я борщ зварю тобі такий, що й кухар не потрапить зварити.

— А хто ж тобі варитиме борщ, як ти вийдеш заміж? — спитала Махнівська.

— Куховарка, — сказала Саня.

— А як вона буде недотепна та не вмітиме? — спитала Мурашкова. — Не Комашко ж заходиться варити тобі борщ.

Саня замовкла й задумалась. Вид в неї одразу став поважний. Мачуха таки дуже скинулась на аристократку й не вчила ні її, ні своєї Мані ні кроїти, ні пекти, ні варить. Передніше Саня за це й не думала й не гадала, але, тепер чогось ці питання стали для неї не жартами, а чимсь серйозним.

— Бач, які в тебе, Саню, біленькі ручки! — сказала Мурашкова. — Ти все коло книжок. А глянь лишень на мої руки. Правда, чорні, зашкарублі та шерсткі?

Мурашкова притулила свою смугляву руку з довгими тонкими пальцями до Саниних білих пухкеньких ручок. Одличка була така, як між сільською паляницею та французькою булкою.

— Бач, які твої білі ручки! Я своїми руками часом і ложки й тарілки перемию, бо в нас одним одна наймичка, — сказала Мурашкова.

— Знаю, знаю, що ти передніше од усього практична людина; бо ти грекиня родом, — обізвалась Саня.

— Ти таки вдагала: я й справді практична. Я людина діла і хочу й свої пересвідчення прикласти до діла. Коли я на чому стала в поглядах, то мене тягне якось до діла. Кидай, Саню, вищу науку та ставай до якоїсь роботи, до діла або до справи народної, — сказала Мурашкова.

— Ні, не кину. І я коли на чому поставлю, то вже не оступлюсь од свого, — сказала Саня.

— Поки сонце зійде, роса очі виїсть! Час не жде, час пливе, і наше живоття пливе, як пливуть хвилі на морі, — обізвалась Мурашкова. — Я нуджуся без діла. Чую якийсь вогонь в собі. Якась тривога в душі часом вночі спати мені не дає. Я хочу діла і діла путнього. Моє живоття йде марно. Ми тільки словами та ідеями граємось, як діти м'ячем, а діло...

— Бо ти, Надю, нервозна, хоч і практична, та ще й до того, начитавшись доволі книжок, дуже до серця приймаєш принципи та погляди, — обізвалась Махнівська.

— А ти надто вже спокійна та рівна на вдачу. Ти вийдеш заміж і, надісь, зараз станеш буржуазкою, — обізвалась Мурашкова.

— Ба не стану. Я й в сім'ї зроблю багато дечого доладнього, зроблю багато добра, бо сім'я, як світло — може далеко пустить од себе тепле й ясне проміння. Не серед степу ж та пущів житиме сім'я, — обізвалась Махнівська.,

— Боже поможи! А я таки й справді нервозна: пусте, однотонне, традиційне життя мене душить, як чад. Я хочу діла! — сказала Мурашкова й стукнула навідлі рукою по столі, взрушивши свою душу. По її матовому лиці розлився легкий рум'янець. Темні великі очі блиснули вогнем.

В двері хтось ніби боязко й обережно постукав. Усі догадались, хто прийшов; в номер увійшов Комашко, а за ним Мавродін. Привітавшись з паннами, вони посідали кругом стола й почали розмовляти.

— А знаєте, кого я сьогодні стрів в Одесі? — сказав Комашко. — Аристида Селаброса.

Мурашкова спочатку ніби злякалась. В неї щоки зблідли, очі притухли. Потім вона раптом почервоніла. Кров вдарила в її щоки; складочки під очима стали рожеві. Великі темно-карі очі стали веселі й заблищали. Серце в грудях заграло. На неї усю неначе пахнуло вогнем. І той вогонь в одну мить пішов скрізь по нервах. Нерви ніби напружились, як добре направлені струни, й були напоготові задзвеніти веселою мелодією. Мурашкова почувала, що радість прибуває в її серці, налива його вщерть: їй забажалось співати, сміятись, жартувати.

Мурашкова схопилась, побігла до вікна й пхнула рукою обидві половинки вікна. Вікно одскочило й гуркнуло об одвірки так, що шибки задзвеніли: вона почувала, що в неї вид пашить.

— Ніхто не хоче чаю? — спитала Мурашкова, вернувшись до столу.

— Ні! спасибі вам! — сказали Комашко й Мавродін.

— То я перемию посуд, — сказала Мурашкова й кинулась до посуду. Вона вхопила чайник, покришечка посковзнулась по чайникові й впала на стакани. Скло дзенькнуло. Саня аж кинулась, аж жахнулась. Мурашкова зареготалась, вхопила ложечки — ложечки випали з рук і брязнули об блюдечко. Нервний Комашко скривився. В Мурашкової трусились руки. Вона чула, що в неї кров ходе по жилах ходором.

— Ти, Надю, трохи розтривожена сьогодні, — обізвалась Махнівська. - Дай лишень я перемию посуд.

Махнівська встала й спокійно, помаленьку перемила й перетерла посуд. Мурашкова сіла на канапі й неначе вгляділа перед собою великі очі та рум'яні уста в Селаброса. Не бачивши його давненько, вона була почала потроху його забувати. Але як тільки Комашко нагадав за його приїзд — кохання знов спахнуло в її серці.

— Як ти поважно миєш блюдечка, неначе жертву богам приносиш, -обізвалась до Махнівської Мурашкова й знов зареготалась нервово й голосно на всю хату.

Саня переглянулась з Махнівською, а потім з Комашком.

— А знаєте, Вікторе Титовичу, що Надя оце напалась на мене за те, що я берусь до вищої науки? — сказала Саня, щоб зачепити Мурашкову й будлі-чим вгамувати її нерви.

— Чого ж це так? — сказав Комашко. — Вища наука ніколи нікому не пошкодить.

— Ет, ви ідеалісти! — сказала Мурашкова. — Час іде, і живоття йде. Я поважаю тільки науку прикладну, соціальну, політичну економію. Треба братись до діла, а не байдики бити та літати в хмарах абстракцій. Ти, Саню, мабуть, хочеш залетіти в Дантів рай і повік крутитись в крузі невмирущих духів.

— Надю! ти таки добра гарячка! Тебе, як я бачу, бере якась нетерплячка, — сказала Саня.

Мурашкова знов зареготалась, неначе збожеволіла на радощах.

— А не потрапиш в той рай, будеш варити борщ з огірками та з сахаром, — обізвалась Мурашкова й знов зареготалась буцімто з того борщу з огірками.

— Ну! не велика мудрація вивчитись варити борщ, — сказала Саня. — І борщ готувати вчитимусь, і вищу науку перейму; присвячу себе на службу жіноцтву або народові: я люблю педагогію, а це річ не мала й не пуста.

— Вища наука поможе й до усякого діла стати, бо вона ж навчить, як за діло братись, — сказав Комашко. — От хоч би й Селаброс. З вищою наукою може б він вийшов і путньою людиною... Може б вища наука задавила в йому грецькі, надто матеріальні потяги й підняла в йому іншу, якусь вищу направу.

Мурашкова перестала сміятись. Вид в неї став поважний: це її неначе скривдило.

— А хіба ж він не путня людина? — трохи сердито спитала Мурашкова.

— Не те що зовсім не путня; навіть пустим його не можна назвати. Він тільки любить гратись в ідеї, як хлопці грають в м'яча. Говорить задля того тільки, щоб наговоритись всмак, бо любить і вміє говорити. Ховається завсіди в космополітизм, як заєць в нору, і... ніякого путнього діла не робить та ніколи й... не зробить.

Мурашкова розсердилась. Густі рівні брови трошки зійшлися, і між ними з'явились малесенькі зморшки: то була прикмета її гніву.

— Ви неправдиві до його, — сказала вже зовсім спокійно Мурашкова.

— На нещастя, Комашко правду каже, — обізвався Мавродін. — Уся Селабросова сила в гарних словах, бо таких пустих космополітів, мабуть, чи не повно в наших городах. Аж кишить.

Мурашкова почутила, що по її напружених нервах неначе хтось вдарив з усієї сили, і в неї нерви наче заболіли. Вона чомусь почувала, що цей замах був смертельний для її серця. Молода дівчина не могла не йняти віри Комашкові й Мавродінові, бо знала, що вони лучче од неї знають Селаброса. Але їй хотілось не йняти їм обом віри, бажалось, щоб то була неправда.

— Хотіла б я вам не йняти віри... — сказала Мурашкова, і в неї голос затрусивсь. Вона одвернула очі й дивилась у вікно.

— Хотів би й я, щоб на світі було багато людей чесних і правдивих, щоб усі були чесні, та... правди не сховаєш: правда, як олива, випливе наверх, — обізвався Комашко. — Селаброс не з тих чесних та правдивих космополітів, які з завзятістю стали до діла. Це такий космополіт, якими аж кишать наші чорноморські городи. З його вийде як не другий Фесенко, то дуже схожий на його. Ож побачите, ож поназдивитесь, коли з його не вийде колись бессарабський або херсонський дідич, а може й одеський банкір. Але що він прямує до однієї матеріальності, я за це ладен хоч би й голову під сокиру покласти. Я вчився з ним в гімназії й знаю його добре. Колись він був навіть радикалом. Але теперечки він прохолов, і той радикалізм випарував з його, хіба зістався тільки на кінчику його красномовного язика.

Мурашкова почутила, що по її нервах знов неначе щось вдарило, її хвилясті виразні уста якось жалібно склались; на ясні очі неначе впала роса.

Саня подивилась на Комашка благаючими очима, бо знала, що Мурашкова гаряче любить Селаброса; вона неначе казала очима: не говори-бо нічого поганого за Селаброса! А Комашко не втямив тієї розмови очима й без жалю показував плями в душі в Селаброса.

Мурашкова не стерпіла, схопилася з місця, їй здалось, що од неї вже однімають милого. Вона постерегла, що є якась частка правди в Комашкових словах, але її серце бажало, щоб не було тієї правди й сліду.

— Знаєте що? Ходім та погуляємо. Час ранній, сонце ще не припікає. Саме добре буде гуляти, — сказала поміркована Саня, вставши з місця.
 
Наші Друзі: Новини Львова