Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 21 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Повість

На гастролях в Микитинях :

8

Переглядів: 5310
Додано: 17.12.2005 Додав: ЛЕВ  текстів: 1281
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Ярослава Левчук, Максим Тарнавський Джерело: Київ: Наукова думка, 1967. Ст. 5 – 130.
Наркис Назарів пробув в гостях в Софії Леонівни ще десять день. Як тільки була година надворі, він ходив з нею на прогуляння на греблю до питля, швидко побратався з механіком, навіть з Суходольським і мірошниками, бо був негордий і поводився з усіма запанібрата. Часом він брав у їх човна й гуляв по ставку та по річці, посадивши в човен Софію Леонівну та Петрушу.

У питлі вже піднімали їх на сміх та глум. Механік казав знайомим, що один чоловік Софії Леонівни поїхав на гастролі, а другий її чоловік приїхав теж на гастролі до неї, певно, на зміну. Вже і отець Зіновій, і матушка дивувались, що цей вродливий панич занадто довго гостює в гарної й молодої панії, та ще й в опрічному домі, що стоїть на одшибі. Поговір пішов по селі, але Софія Леонівна була столична й ліберальна людина і не вважала ні на які поговори.

Одного дня вранці Софія Леонівна переслала через Машу записку отцеві Зіновієві й просила, щоб він дав коні одвезти панича на вокзал в містечко. Отець Зіновій аж цмакнув з досади й почухав потилицю, бо в жнива саме йшла робота на полі, але згодився, хоч недоброхіть, і звелів наймитові запрягти коні й одвезти панича в містечко. Наркис прибіг, подякував за коні й похапцем попрощався з усіма. Софія Леонівна сіла на повозку, щоб провести його аж за питель до царини.

Вони поминули питель і олійницю й спинили коні коло магазину, в котрому зсипали привезену звідусіль пшеницю та складали мішки з питльованим борошном, вже недалечко од коловорота чи царини. Софія Леонівна встала з повозки, попрощалась з Наркисом і тричі поцілувалася з ним на розпрощанні. Вище од питля й коло магазину стояла здорова валка возів з пашнею, і поралось багато людей, котрі зносили мішки з пшеницею в магазин. Але Софія Леонівна не вважала на селян, та ще й не місцевнх, а таких, котрі понаїжджали звідусіль з далеких сіл. Як столична людина, вона не соромилась мужиків, як не соромилась волів, що теребили сіно або ремиґали, прив'язані до війя, бо думала, що одні воли стоять коло возів з рогами, а другі — в шапках та в брилях, і тільки в тому була в їх одличка. Але з високого ґанку коло питля було добре видно бричку, і декотрі мірошники бачили, як Софія Леонівна цілувалася з Наркисом, і зараз розказали за це в питлі механікові й Суходольському. Чутка про ці поцілунки пішла по селі, дійшла й до матушки, наймичок і наймитів.

— Так он яка столична моя ятрівка! — говорила вона до отця Зіновія. — Я ще й передніше заздрівала її, що вона закохалась в Наркиса, а Наркис не дурно одвідав її в наших Микитянах.

— Це ж він зумисне приїздив на гастролі в Микитяни, — сказав отець Зіновій всмішки.

— Флегонт Петрович поїхав на гастролі в Оренбург, а Наркис приїхав на свої гастролі в Микитяни, — додала матушка. — Шкода мені Флегонта Петровича. Софія Леонівна, очевидячки, його дурить.

— А Флегонт Петрович, може, піддурює Софію Леонівну. Певно, в артистів така вже поведенція, що стосується до лицяння й кохання. Та загалом і в своєму житті вони не дуже-то статковиті люде, бо марнують гроші не по-нашому, — додав отець Зіновій.

— Як я оце гаразд досвідчилась за все, то виходе, що Софія Леонівна не варта доброго слова, — сказала матушка, зітхнула й задумалась.

Минуло п'ять день після Наркисового од'їзду. Софія Леонівна передала через Якова записку отцеві Зіновієві й просила, щоб він дав коней, бо їй доконечно треба було поїхать в містечко буцімто за усякими закупками. Але справді їй не треба було нічого купувать. На од'їзді Наркис обіцяв подавати за себе звістку двічі на тиждень і просив одписувать йому як можна частіше. Вона сподівалась од його листа. Але вона вже досвідчилась, що на селі люде дуже цікаві, бо і чужі, і навіть родичі розпечатують чужі листи й читають їх з нудьги, мов газети.

Софію Леонівну брав і острах, щоб часом цікаві писарі в волосній управі або й сам отець Зіновій і матушка не перехопили й не прочитали листа од Наркиса. Вона наважилась двічі на тиждень брати коні в отця Зіновія й їздити в містечко на пошту, щоб самій забирать Наркисові листи й разом з тим посилати до його й свої. Отець Зіновій почухавсь, скривився з досади, але мусив дати коні й вирядить підводу в містечко.

Через кільки день Яків знов приніс лист до отця Зіновія. Софія Леонівна знов просила коней. Батюшка розсердився, але мусив вволить її волю: він думав, що то брат так часто пише до неї потрібні листи про свої артистичні справи. Через три дні вона знов просила дать їй коні. Саме тоді вже почалась возовиця. Коні й наймит були потрібні для роботи вдома. Хоч отець Зіновій любив розвагу в компанії, але він був хазяйновитий, практичний і навіть запопадний в життьових ділах і падкував коло хазяйства. Вій пішов до школи й просив братову вибачить йому на цей раз і одкласти поїздку надалі, бо треба возить снопи й користуваться сонячними днями.

— Вибачайте, будьте ласкаві, на цей раз. Надворі година й суша, і ми хапаємось звозить снопи в тік зачасу. Чи не могли б ви одкласти поїздку на кільки день? А потім згодом я ладен давати вам коні й наймита хоч і щодня.

Софія Леонівна одразу насупилась, одвернула лице й дивилась у вікно проз отця Зіновія, а потім навіщось почала стукотіть рукою навідлі по столі: то в неї був звичайно знак, що вона сердиться.

— Мені доконечно треба сьогодні навідаться на пошту. Сподіваюсь од Флегонта Петрооича листа з грішми, — одповіла вона й замугикала якусь пісеньку; це було прикметою, що вона розприндилась і стала зла.

— Коли ж тепереньки в нас саме гарячий час. Ми розпочали возить снопи. Доки година, нам не можна гаяться ані дня, бо часом несподівано лине наглий тучний дощ і замочить недокладені або незавершені стіжки й помочить в полі недобірки полукіпків.

— Гм... гм... гм... — мугикала натуриста братова і вже далі нічого не казала. Вона й тямку не мала, що то значиться на селі якась там возовиця, та усяка жнив'яна крутанина, та якісь полукіпки та недобірки. В неї на думці був тільки красунь Наркис, котрий здавався задля неї вартнішим без міри од якихсь стіжків та недокладків, зовсім для неї не потрібних.

Отець Зіновій попрощався й пішов на пораду до

жінки.

— Та це вона літає на пошту, бо, мабуть, забирає листа сама од свого полюбовника та подає йому свої писульки, — сказала матушка, — якби до неї слав листи Флегонт Петрович, то передавав би нам поклін та й звістки за себе; а вона чомусь нічого такого не каже нам.

— Одже ж ти вгадала. Он куди вона гне! Он чого так надить її пошта! а вона так жадає листів, неначе од тих листів залежиться її щастя й доля. Нехай же братова сидить у школі та не рипається.

Софію Леонівну брала нетерплячка. Без Наркиса їй став світ немилий, а школа була противна. Листи од милого розважали її в самотині й ворушили мрії. Вона читала листи од його й неначе розмовляла з ним, бачила уявки його пишні очі й червоні уста. Вона послала Машу на куток, щоб найнять в будлі-якого заможного чоловіка коні, але Маша тільки дурно ходила по кутку: усі коні й воли, і люде були в полі на роботі. Другого дня ще світом вона збудила Якова й попросила, щоб він пішов пішки на пошту, одніс лист на пошту й забрав листи до неї.

— Потривайте ж, пані, я піду додому та передніше помолюсь богу та поснідаю, та скину оцього крамного жупана й надіну просту, саморобну свиту, бо, може, доведеться в дорозі й заночувать... Та дайте мені завдатку хоч півкарбованця, бо мені треба дещо купить на торжку.

— Нащо ж тобі ночувать, коли до містечка всього десять чи дванадцять верстов? А як я дам тобі завдаток, то знаю вже, де ти ночуватимеш та, може, й співатимеш по вулицях: «Ой ти Гриць, я — Маруся». Йди зараз та поспішайсь, бо як заночуєш по дорозі в селі в шинку, то матимеш не карбованця, а тільки півкарбованця, — сказала Софія Леонівна й махнула рукою на дорогу. Вона заздрівала вже вперед, де-то заночує Яків в дорозі.

Яків хапком поснідав і пішов. Надвечір він вернувся й приніс листа од Наркиса. Наркис писав про свою гарячу любов до неї, писав, що не може жити на світі, не бачивши її щодня, щогодини, а на кінці листа подав звістку, що надумався з кількома товаришами перейти в петербурзький університет і виїде з Києва в Петербург на другу пречисту. Він просив і благав її, щоб вона одпросилась в Флегонта Петровича в Петербург ніби до своєї матері, виїхала з дому і ждала його в гостиниці «Лев», що недалечко од вокзалу; він заїде за нею в гостиницю, і вони вдвох поїдуть в Петербург, де й житимуть вкупі в Знаменській гостиниці.

Така звістка неначе колька шпигнула її в серце. В неї була думка кохаться з Наркисом у Києві потаєнці, так щоб чоловік її цього не запримітив і навіть не догадавсь, бо вона не вважала на своє кохання й на зраду чоловіка, як на якусь провину або на злочинок.

«Кохання й лицяння це ж звичайна річ у кружку артистів і артисток. Поїду з ним в Петербург і житиму, доки прохолоне моє серце й згасне почування. Піддурю Флегонта Петровича, скажу, що поїду в Петербург на якийсь час до матері та одвідаю рідню й передніших приятельок та знайомих; поживу там якийсь час, бо занудилась у Києві, на провінції», — подумала Софія Леонівна й наважилась їхать в Петербург з Наркисом в призначений день.

Через тиждень отець Зіновій, впоравшись з роботою, пішов до Софії Леонівни й сказав, що коні й погонич тепер вольніші од роботи і він даватиме для неї коні, коли їй треба буде.

— Спасибі вам, але ви опізнились... Коней мені тепер не потрібно; якось обходилася без коней, то й обійдусь і далі, — сказала вона злим голосом і сиділа мовчки насуплена, навіть не дивилась на отця Зіновія, ще й пісеньку замугикала. На прощанні вона ткнула руку отцеві Зіновієві, навіть не підвівшись з стільця.

— І Софія Леонівна така ж пещена столична панія, як і Наркис. Розприндилась і говорить не хоче зо мною, — говорив отець Зіновій до жінки, вернувшись додому, — ці артистки й артисти звикли, щоб з ними усі панькались та цяцькались. Отам у Києві розпестили їх багаті прихильники до співів, дають для їх розкішні обіди, дають на сцені багаті подарунки, справляють бенкети, неначе запобігають в їх ласки, мов у великих особ, і не тільки в їх, але і в їх жінок або чоловіків. Так і знать, що й Софія Леонівна вже спещена таким паньканням, як і всі артисти. От і вередує та вигадує якісь примхи саме в жнива, коли в хазяїнів аж чуб мокрий од клопоту, тяганини й крутанини.

— «Кричить Гандзя, репетує; ніхто її не рятує», — сказала Ольга Павлівна словами пісні, — я не люблю потурать примхам. А Флегонтові Петровичу ти таки напиши або хоч натякни йому про Наркиса, щоб він за все догадавсь та припинив оту пещену столичну панію.

— Якось ніяково мені вмикуваться в це діло, хоч би це стосувалось до рідного брата. Може, то в їх така поведенція в тому артистичному товаристві, яка буває в великому панстві, що артист їде кудись в один бік на гастролі, а його жінка їде в другий бік так само на свої гастролі. Бог з ними. Нехай роблять, як собі схотять. Та й ти не микайся в їх сімйові справи, щоб часом не вийшло між ними сварки та змагання. Вони, бач, люде іншої верстви, мають інші звичаї: шо нам нечля, те, може, в їх звичайна річ, — сказав отець Зіновій.

Тим часом між слугами так само почалась колотнеча, як і між двома сім'ями родичів. Ївга довгенько заносила в школу для Маші бутвину на закришку та картоплю, але їй згодом це надокучило. Вже й вода зовсім зсякла на леваді, вже й грядки на леваді протряхли і затужавіли, вже й нова гичка наросла, а Ївга все заносила щовечора в школу бутвину й картоплю. Врешті ці заносини їй остогидли, і вона зумисне не занесла в школу бутвини й картоплі. Маша ждала до смерку, а Ївга не приходила з кошиком. Вона пожалілась Софії Леонівні на Ївгу.

— То біжи мерщій на город та нарви бутвини й накопай картоплі на завтра на обід, — сказала Софія Леонівна.

— Як же я рватиму бутвину полапки, коли вже стало поночі? Нехай нам «хохлуші» носять, як і передніше носили, — огризалася Маша.

Яків саме тоді приніс оберемок свіжої соломи для себе на постіль і зараз розказав за це Ївзі й наймитам.

— Ото, чортова твар, яка пишна! — гомоніла Ївга на Машу за вечерею. — Нехай же ота київська коза-дереза сама ходе по бутвину, бо я їй не наймичка. Ото як розібралась на селі ота чортова супостать, оте міське ледащо, — говорила Ївга до Якова.

Софія Леонівна зараз-таки, не гаячись, написала до отпя Зіновія записку й жалілась, що Ївга дуже великорозумна, не занесла ввечері в школу з городу бутвини, ще й Машу лає та потріпує, докладає усякі прізвища. Отець Зіновій теж одіслав одписку, що наймичкам часом ніколи заносить у школу бутвину, бо інколи в їх буває так багато роботи, що і вгору ніколи глянуть.

На другий день ввечері Софія Леонівна пішла до отця Зіновія на чай. За чаєм матушка почала встоювать за Ївгу, щоб не обважнювали її в роботі, і просила, щоб Маша сама ходила на город по закришку, бо в жнива дівчатам і без того так багацько роботи, що вони насилу зможуть увинуться. Опріч того, Маша щодня брала в школу другу пару відер, щоб наносить для себе води з криниці, і була повинна зараз одпосить відра до матушки. Але, полаявшись з Ївгою й нянькою, вона зумисне не односила відер Ївзі. Наймички сливе щовечора мусили бігать до школи й брати позичені відра, тимчасом як Маша тільки походжала коло школи та глузувала з «хохлуш».

— Загадати наймичкам я можу, а присилувать їх до цього діла не можу, бо ви самі добре знаєте, що з силуваної роботи поспіху не буде, — сказала матушка.

І Ольга Павлівна просила, щоб Маша щовечора сама приносила відра, бо саме ввечері потрібна друга пара відер, щоб носить воду з криниці й поливати в шапликах обмішку з полови, дерті та всяких там одвійок та од'ємин для корів.

— Я не вмикуюсь в якісь там справи наймичок та наймитів. За це вони самі повинні дбати і знати. Я й не знала за ті відра, — забурчала Софія Леонівна з досадою в голосі і зараз почала стукотіть пальцями по столі і, по своїй чудній звичці, замугикала якусь пісеньку без слів, шо в неї було прикметою злостування й гніву.

Матушка зобидилась і замовкла. Вона бачила, що ця столична панія просто-таки нехтує нею, неначе сільською молодицею, перед котрою можна виявлять свій гнів та досаду на всякий спосіб, навіть не дуже делікатний і звичайний. Софія Леонівна мовчала й чогось дивилась в куток на образи, одвернувши лице, а згодом устала і попрощалясь незвичайно гордовито, неделікатно. Кмітлива матушка все це прикмітила й мовчки подала їй руку на прощанні. З отцем Зіковієм вона й не попрощалась.

— Ой, коли б оця проява швидше їхала до Києва. Їй в усьому в нас догода, а вона розприндилась та надулась, як індик, неначе я чимсь скривдила її, —говорила Ольга Павлівна до чоловіка.

— Викишкали з горища в школі одного сича, а натомість в самій школі зосталась петербурзька сова, ще настирливіша од сича через свої вереди та примхи. Нема їй в нас ніякої недогоди, а вона хоче, щоб усі служили їй та панькались з нею, — обізвавсь отець Зіновій з кабінету.

Саме тоді нянька вешталась у покоях і чула всю ту розмову. За вечерею в пекарні вона все дочиста розказала слугам.

— Ну, потривай же, Машо! Начувайся тепер! Ми встругнемо цій київській поторочі штуку. Сама тільки походеньки справляє та з своїм Сухолольським ходе на прогуляння, а ми повинні ще й услуговувать їй, — обізвавсь один наймит.

— Ще й нас продражнила якимись «хохлушами», ота міська легеза, — додала Ївга.

Через кільки день Яків устав вранці, як тільки почало зорять надворі. Він одсунув засув коло сінешних дверей, одшепив защіпку, взявся за клямку, але двері не одчинялись.

«Що це таке? Може, це злодій підпер дрючком двері та видер вікно й лазив у покої», — подумав Яків і почав торгать дверима. Йому на плечі й на голову посипались улики, загуркотіли й розсипались по землі. Оддалік од дверей лежала підпірка.

— Ой ґвалт! школа завалилась! — крикнув з нестямки Яків спросоння, не прочумавшись гаразд.

З пекарні вибігла Маша і тільки лупала переляканими очима. Гуркіт та стукіт в сінях збудив Софію Леонівну. Спросоння їй уявилось, що й справді школа завалилась. Вона одчинила двері в сіни й заглянула через поріг. Коло сінешнього порога лежала здоровецька купа рамкових уликів, а круглі дуплянки поодкочувались геть аж до частокола й воріт. Хвіртка була одчинена, а ворітниці були обмазані дьогтем; на частоколі коло воріт стримів старий квач од мазниці. Яків витріщив очі й зараз про все догадавсь. Він похнюпивсь, засоромився й сказав:

— Це парубоцькі жарти. Мабуть, це зробили парубки проти Маші або...

Яків трохи не прохопився, що це зроблено кимсь проти самої Софії Леонівни, але схаменувся, похилив од сорому голову й замовк.

Батющині наймити, обидва дуже мстиві, помстились над Машею. В пізні обляги вони позносили улики з причілка, поскладали на купу й заставили ними двері, а дуплянки поставили зверху на купу, ще й вихилитали й повитягали рукошма чимало кілків в частоколі, повикидали на покрівлю й пообмазували ворітниці дьогтем. Це була сільська прикмета, що в тій хаті живе нечесна дівка, котра не шанується на вечорницях та на досвітках.

Софія Леонівна вже не могла з переляку заснуть, хоч вона й звикла спати сливе до півдня по звичаю артистів. Вранці після чаю вона написала записку до отця Зіновія й жалілась на його наймитів, бо вважала на їх, як на провинників, котрі вчинили не погане діло. Вона додала в записні, що зла та мстива Ївга, надісь, давала їм пораду й привід в такому поганому вчинку наймитів, що перелякав її й Машу, і Якова вдосвіта, бо вона вже давно пересвідчилась, що Ївга й нянька злостують на Машу од зависності.

Через три дні після тієї події вернувся з гастролів Флсгонт Петрович, радий та веселий, що заробив чимало грошей, і застав сліди руїни в садибі коло школи. Софія Леонівна кричала та репетувала, жалілась на батющиних наймитів і наймичок та винувала в усьому Ївгу, що то вона через свою завидливість та злість на Машу зробила змову проти Маші й дійсно вона намовила наймитів на такий неприємний для неї вчинок.

— А хто його вгадає, хто це зробив. Доконче обвинувачувати батюшиних наймитів не можна, бо вони б не насмілились зробить такий скандал трохи не вбатющиній оселі. В мене така думка та гадка, що це зробили оті мірошники з питля, щоб помститься за Машине залицяння до Суходольського, бо, може, з їх котрийсь вподобав собі Машу та залицявся до неї. А на Суходольського парубки вважають, як на парубка, бо він ходе на вулицю до дівчат.

Флегонт Петрович співав на гастролях з чималим поспіхом, бо привіз з гастролів два лаврові вінки й золотий дорогий годинник, ще й чимало грошей. Але той золотий годинник в його вкрали злодії в гостиниці в номері в першому етажі. Спохвату він не зачинив вікна, лягаючи в постіль, і поклав годинник на столі. Вранці злодій вліз у вікно і вкрав годинник. Чутка за це пішла по місті, і навіть про цю крадіжку в артиста подала звістку місцева газета. Йому піднесли на сцені другий такий самий годинник.

— Отакі всі твої артисти необережні та необачні. А в такої роззяви, як ти, злодії колись поцуплять з номера й гроші, і усю одежу, — докоряла сердито Софія Леонівна.

Після вечірнього чаю Флегонт Петрович повиймав лаврові вінки з причепленими широкими червоними й білими стрічками. Жінка почепляла їх на стіні по обидва боки Ноя, мабуть, задля того, щоб загодить його та піддобриться до цього єдиного свідка Наркисового залицяння, женихання й кохання з нею. Од цих прикрас на стіні світлиця аж покращала й стала наче веселіша.
 
Наші Друзі: Новини Львова