Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 28 травня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість

На гастролях в Микитинях :

1

Переглядів: 7329
Додано: 17.12.2005 Додав: ЛЕВ  текстів: 1281
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Ярослава Левчук, Максим Тарнавський Джерело: Київ: Наукова думка, 1967. Ст. 5 – 130.
— А я й сама радніша б навчиться говорити по-українській, та в Києві не навчусь од Маші й од людей. От і добре, що мій син принаймні добре навчиться говорити тутечки на селі українською мовою.

Софія Леонівна й справді згодом потім нахапалася слів на селі й навчилась таки добре говорити по-українській. Як цікава столична людина, вона зацікавилась українськими книжками й читала їх залюбки. Пробуваючи на селі в Флегонтового батька, вона вже й тепер добре розуміла українську мову й не забороняла синкові говорить з селянами по-українській, як звичайно забороняють у нас батьки своїм дітям, нехтуючи народну мову й народ.

— А ходім лиш подивімся на школу та поміркуймо, як би нам краще й догідніше розташуваться в ній, — сказав Флегонт Петрович і поволі підвівся з канапи.

— То й ходім. Обдивіться своє житло завидна, а тим часом самовар закипить, — сказала Ольга Павлівна.

Усі повставали заразом і пішли до школи навпростець через тік, а далі борозною через невеликий огород, через картоплю й перелізли через перелаз. За старшими рушила уся дітвора: три батющині хлопчики й Флегонтів Петрусь. За дітьми навздогінці побігли три собаки. Певно, й їм остогидла сидня та лежня в дворі, і вони понюхом почутилн якусь ворушню і собі чкурнули через двір навздогінці, плигнули через тин у город і побігли через картоплю та мішаницю, посіяну на пашу.

Школа стояла над чималим вигоном, обгороджена частоколом з вербини. Перед школою коло хвіртки росли дві здорові верби, а третя росла на причілку, але увесь огород коло школи пустував, неначе то була толока. Огород дармував, бо грунт був піскуватий, не придатний під огородину.

Усі ввійшли у школу, огляділи здорову, довгу й світлу кімнату з олеографічним царським портретом на стіні, з старим, сливе чорним здоровим образом у кутку й з купою помальованих парт, складених одна на одну в кутку зали сливе до стелі. Огляділи й другу, меншу, кімнату, що була призначена задля їх спочивальні. Маша передніше за все огляділа піч у тісненькій пекарні. Кімнати були високі, вікна були здоровецькі, але стіни були обколупані, замазані та витерті од низу школярськими спинами, неначе туди заганяли худобу та вівці і худоба обшмульгала стіни боками та захвиськала замазаними хвостами. На помості було трохи не на палець грязюки, так що й дощок було не знать. Облупапа стеля скинулась на підрі з дощок десь у коморі або в возовні. На грубах чорніли розколини завширшки в палець, а од груб тхнуло якоюсь згарятиною, смалятиною й сажею.

— Школа висока й світла. Як її очепурить та опорядити, то вийде веселеньке літнє житло, —сказав Флегонт Петрович. — Взимку вчителі сидять тут у колошах, але теперечки, хвалить бога, літо.

— Авжеж, кімнати просторненькі й світлі. Я не дуже-то звикла до аристократичної обстави й з охотою ладна оселиться на якийсь час і в такому житлі, — обізвалась Софія Леонівна, обернувшись до господині, але по очах її було знать, що вона трохи ніби засмутилась. Вона хоч була лібералка й демократка, але ж тільки книжкова й теоретична, як міська людина. До практичних справ вона ще не прикладала своїх поначитуваних та десь почутих теорій та й не дуже квапилась до цього.

Хазяйка з цікавістю слідкувала за кожним рушенням, за кожним словом столичної панії й зауважила, що вона поводилась у всьому просто, натурально — і в розмові, і в рушеннях.

«Одже ж моя ятрівка поводиться зовсім-таки просто й природньо, як поводяться сьогочасні молоді панянки-лібералки. Це мені припадає до вподоби. З цією братовою й сама несамохіть якось поводишся просто, натурально, без остраху чимсь себе осоромити, чимсь собі пошкодить перед нею», — думала матушка, безперестанку кмітячи та назираючи за столичною гостею.

Ольга Павлівна Літошевська не була старосвітська проста матушка, але не була й новосвітська. Вона була людина перехідного часу, вчилась у повітовому місті в невеличкому пансіоні, трохи вміла грати на фортеп'яні й силкувалась, щоб вдержаться в усьому на вищих східцях культурності, не спуститись низько та не спроститься, як спрощується й недоброхіть спускається низько багато матушок і навіть паній-дідичок по селах.

— Чи чуєш, Флегонте, яка голосна луна йде в оцій порожній світлиці? Як голос гучить та гуде! Аж лунає попід стелею! — сказав отець Зіновій.

— Ото якби голос так лунав у театрі, як отутечки в порожній школі! Аж неначе самі стіни гучать та гукають! — говорив артист.

І справді, в порожній школі неначе гули стіни й лунали сволоки од голосної розмови. Діти ввірвались і собі в школу, розбіглися по кімнатах, кричали, реготались. Школа загула, ніби ожила, аж одляски йшли по сінях, по стінах та по пекарні. О. Зіновій завів якоїсь пісні. Його чудовий низовий, але гучний бас загув і приглушив дитяче голосне щебетання. Артист спробував якусь руладу на високих нотах. Ноти неначе фонтаном бризнули по усіх закутках. Отець Зіновій пустив низовим басом якесь; го-го-го! І його голос неначе покотивсь, як грім попід хмарами. А діти й собі почали дзявкать, верещать та перекривляти старших. Школа неначе заклекотіла гуками.

— Цур вам! пек вам! Перестаньте верещать! В мене вже аж у вухах шкребе! — крикнула матушка на всю просторну світлицю і ще й собі недоброхіть додала крику та зику.

Вона була слабка на нерви, не змогла довше видержати дитячого лящання й верещання й мерщій вибігла з школи.

А школа аж гула, аж дзвеніла. Артист затяг арію й залюбки виспівував її, ніби сам милувався міццю й гучністю свого оксамитового горьового баса. Дітям ця криклива іграшка була дуже сподобна. Вони ховались поза грубами в суточках та попід партами і все верещали, перегукувались та згукувались одно з одним, неначе погубились десь в лісі або в гаї. Артист витинав свій спів, неначе й не чув дитячого лящання. Отець Зіновій потягував низовим басом якесь го-го-го! Школа сповнилась гуканням, таким безладним та недоладним, неначе хтось одслонив віко в фортеп'яні й лупив з усієї сили по клавішах кулаками або ломакою. Очевидячки, діти бавились лящанням, як бавились і старші.

Софія Леонівна стояла серед світлиці, обсипана, ніби посипальниками на новий рік, тим галасом і згуками. І тільки осміхалась, її цупкі нерви видержували цей галас співаків, роздратованих гучністю порожніх горниць. Їй на одну хвилину навіть уявилось, що вони всі або знавісніли, або й показились, кинувшись на якісь чудернацькі співові жарти.

Нарешті й Софії Леонівні остогид той чудернацький несподіваний концерт. Вона вийшла з школи й почала розмовлять з матушкою. Тим часом жвава Маша огляділа піч, нагляділа дірки й зашкалубини, видряпалась з сінців по старій хисткій драбинці на горище, вгляділа в лежаку щілини й розколини, небезпечні для будинку, і за все розказала господині.

В той час співуни, наверещавшись донесхочу, повиходили з школи. Отець Зіновій обіцяв знов послати в волосну управу й нагадать волосному, щоб лагодив школу як-мога швидше.

— А ходім он на той горб! Побачиш, Соню, яка тутечки чудова місцина, та ще й дуже придатна до вловів. От де влови на качок та водяне птаство, так-так!

— Ну, за твої влови мені байдужісінько, — обізвалась Софія Леонівна, — про мене хоч би їх і не було. А коли місцина добра й придатна для цієї нісенітниці, то я з цим тебе поздоровляю.

Чимале село розкинулось на височенькому березі річечки Кам'янки, котра звалась так, певно, тим, що нанизу понад берегами витикались подекуди камінюки, і сама Кам'янка недалечке за селом вливалася в Рось серед скель. З чималого височенького взгір'я далеко за селом мріли горби, вкриті лісом і повиті ніби імлою. Між горбами на широкій низині лисніла чудова річечка, подекуди обставлена вербами та осокорами. А по другий бік села розстелялась в широких розложистих долинах низина, скільки сягало око, по один бік обрамована невисокими горбами, зарослими старим лісом. Зелені розложисті луки та сіножаті розстелялись, неначе зелений оксамит. По луках вилась гадючкою Кам'янка. Скрізь на луках лисніли мочарі та плеса, зеленіли ніби порозкидані нарізно вередливою рукою кущі верболозу та купи вільхи. Де-не-де виганялась вгору купа височезних осокорів, неначе на зеленій низині висли велетенські храми, повиті імлою.

— Он, Соню, бачиш оті плеса, оброслі навкруги осокою, очеретом, татарським зіллям та кущами верболозу? Отам качок та водяних курочок! Часом, як було нагляджу цілу зграю та як тарахну з рушниці, то так тобі неначе ціле плесо затріпоче крильцями, зашелестить в осоці і вмить шугне вгору! — заговорив артист.

— Ну, не бреши-бо! Так-таки ціле плесо знялось би та й полетіло вгору під небеса, — сказала Софія Леонівна. — Це в тебе, надісь, в уяві грають дикі качки цілими зграями.

Матушку цей вислов, зовсім не столичний, трохи засоромив. Вона спустила вії на очі, бо була делікатна на вдачу і своєму отцеві Зіновієві цього зроду не сказала б.

— Ой, коли б ти сама побувала там та побачила на свої очі! Ти б тоді сама пересвідчилась, що тому правда, — говорив Флегонт Петрович, — здійметься ніби ціле плесо вгору, і в одну мить одна качка — ляп з неба в воду! то знов друга качка — свись в осоку або в очерет! А собака зараз пуць у воду! А далі...

— Заразом аж в три качки влучав? — спитав з дива отець Зіновій.

—Атож! Це буває, та ще й частенько, — чванився Флегонт Петрович, — он там, ген-ген, аж коло того дальшого села, бачиш, мріє в імлі зелена смуга! Отам качок! Я часом заразом стріляв тамечки по три качки.

Софія Леонівна шукала тієї смуги і втирила очі вдалеч, неначе вона хотіла вглядіти ті три качки, що колись застрелив її чоловік, влучний та меткий стрілець. Але вона нічого не вгляділа. За широкою низиною мріло в вербах далеке село, неначе потопало в зеленому морі; і тільки дзвіниця та баня на церкві виринали з тієї гущавини. А за тим селом знов на закруті річки лисніли луки та мокрачі, а за ними в сизій далечі на горбах бовваніла дідицька клуня в Мазепинцях, в давній маєтності гетьмана Івана Мазепи, і стриміли рядки тополь кругом току, неначе натикані турецькі мінарети навкруги величезного присадкуватого східного храму. А побіч тих горбів знов десь витикалась з верб висока дзвіниця й лисніла проти сонця хрестом, неначе хтось кинув блискучу зірочку на сизе верховіття верб і вона зачепилась і миготіла, аж в очі різала. Уся зелена низина була залита тихим вечірнім червонуватим промінням. Яким спокоєм подихало з тієї широкої зеленої низини! Яким теплом та добром повівала та зелена місцина з луками та гаями! Подумав би, що в цій прехорошій мирній та тихій країні ніколи не крапнула й крапля людської крові. А тим часом скільки там було її пролито! Скільки трупу укривало ті оксамитові зелені луки та сіножаті в цьому осередку України!

Через тин наймичка гукнула, що вже закипів самовар. Уся компанія рушила з школи до господи і, перелізши через перелаз, довгим рядочком потяглася через борозну по картоплі та продиралась стежкою крізь високу стеблисту мішаницю, що сягала попід пахви. Усі вертались в веселій, радісній направі. Діти пошились в мішаницю, неначе пірнули, і бігли, аж вибрикували. В покоях усі вікна були поодчинені. На подовжастому столі в столовій парував самовар.

— Де це ділась моя собака? Може, повернула назад додому до Києва? — згадав Флегонт Петрович. — Вона ж не бігла за нами до школи?

Він одчинив двері в спочивальню. На парадовім ліжку господині вивернувся сетер, уткнувши голову в подушки, і спав, заплющивши очі, аж лапи простяг.

— Он де він! Певно, натомив ніженьки в дорозі, як біг за повозкою, а тепер одпочиває. Ізнемігся бідораха та здорожився. Спить, аж хропе! — сказав отець Зіновіи.

— Пішов! — крикнув Флегонт Петрович на сетера й штовхнув його в бік.

Сетер потягся на м'якому ліжку, позіхнув і дляво зліз додолу, неначе заспана дитина. На подушках чорніла пляма од його голови. На укривалі було знать замазане й запаскуджене пилом місце. Ользі Павлівні цей вчинок випещеного панського пса очевидячки не припав до вподоби. Вона насупилась.

— Видно, що спаніла собака! Любе спати не в соломі або в хмизу, а на м'якеньких подушках, — пожартував отець Зіновій.

— Ото Флегонт Петрович так зучив його: лізе та й лізе сліпцем на подушки й замазує мені постіль, — обізвалась Софія Леонівна.

— Одже ж не пішов до наших собак у двір, бо міський: певно, не хоче єднаться та вести компанію з сільськими барбосами, — жартував отець Зіновіи. — Не дурно ж приказують: «сільське дитятко, а міське телятко — то все одно», щодо розвитку голови.

— Я люблю собак, бо люблю влови, а моя Соня натомість любе котів. Завжди в неї два котяки лежать на столі за обідом і з жадобою пантрують на печеню, — сказав Флегонт Петрович.

Матушка засипала чай і попросила усіх сідати за довгий стіл. Усіхдітей посадовили рядочком. Софія Леонівна сіла коло свого Петрушки, щоб напоїти його чаєм і нагодувать. За чаєм пішла весела розмова. І гостям було приємно, і господарі були очевидячки раді гостям. Матушка, наливаючи та подаючи чай, розпитувала в Софії Леонівнн, де співав брат, в яких містах їм доводилось пробувать взимку; і Софія Леонівна оповідала за все, говорила розумно й цікаво, навіть вряди-годи жартувала.

«Приємна й весела людина оця моя ятрівка, і знать не гордовита, поводиться з усіма надто просто, не гне кирпи перед нами, селюками: людина привітна, веселенька й просвічена. Одже й мені буде приємно побрататься та поєднатись з нею й провести літо в приємному сусідстві. Буде з ким розважить себе розмовою в час жнив'яного клопоту», — думала матушка, пеклюючись, щоб догодить і гостям, і навіть їх наймичці Маші, щоб була догода навіть і їх сетерові.

— Ваша Маша, певно, звикла, як міська людина, пити чай, — сказала матушка.

— Вранці вона п'є чай на снідання, а ввечері ні, — одповіла Софія Леонівна.

— Ось я наллю стакан чаю та подам їй в прихожу.

— Нащо коло неї так панькаться! Вона довго опиналась, не згоджувалась їхать на село. Навіть довго сперечалась, доки згодилась. Нехай, як ми нап'ємося чаю, тоді, про мене, напійте й її чаєм в прихожій, а я загадаю їй помити й поприбирать з стола посуд, — сказала Софія Леоніона.

Столова аж гула од веселої розмови та дитячого щебету. Горнична Мотря стовбичила в дверях, розглядаючи гостей, і слухала та кмітила з цікавості за всім, неначе то наїхали якісь високі особи або князі. Навіть куховарка Ївга, вже доходжала дівка, не втерпіла: вскочила в покої й зирнула на гостей за столом, ще й трошки постояла та послухала їх розмову.

Але наприкінці чаю маленькі заводіяки почали пустувати й заводиться. Один кинув в жарти на Петрушку шматочком паляниці; Петрушка пожбурив на його ложечкою; його сусіда, маленький Антось, несподівано луснув Петрушу по голові. Діти завелися й почали галасувати, так що довелось розборонять їх. Усі підняли регіт, навіть горнична й Маша реготалися в дверях. Ця маленька дитяча пригода очевидячки бавила всіх. Після чаю усі посипались з-за стола в світлицю. Матушка одчинила фортеп'ян. Флегонт Петрович почав співати. Отець Зіновій пристав до його в дуеті з «Запорожця за Дунаєм». Доки поспіла вечеря, вони все співали, неначе не могли наспіваться. Обидві панії спочатку залюбки слухали їх співи та гарні гучні голоси. Але згодом ці невгаваючі разуразні співи остогидли їм. Вони повставали й пішли на прогуляння в садок. Діти посипались за ними, мов овечата на випас, і кинулись бігати і навзаводи, і скоком, і ристю, і наввипередки по довгих доріжках вздовж і впоперек садка, доки Мотря не покликала їх усіх вечерять. Артисти ще довго співали всяких українських пісень та романсів, які вони колись виспівували, бувши в семінарії. Співали, доки похрипли, і врешті замовкли. Од тих співів їм аж їсти схотілось.

Флегонт Петрович ще змалку любив співи, як люблять їх сільські хлопці та дівчата, що ладні виспівувать та роїть пісень з ранку й до вечора. Він скінчив науки в Київській семінарії й зараз подався до Петербурга до консерваторії добувать собі талану. Поетичний на вдачу, він усе марив за далекі південні теплі краї: йому снились і привиджувались уявки пальми та магнолії десь на берегах синього моря. Але якась непереможна сила тягла його на сумну північ, де можна було навчиться співать в консерваторії й вийти на артиста. Батько його дияконував поблизу, за Россю в Канівщнні, і не пускав його їхати в таку далеч. Мати плакала й не згоджувалась, щоб він ішов в світи на одчай божий, куди він їхав ніби навмання та наосліп, не знаючи напевно, чи вийде щось путяще з його науки. Але він наваживсь їхать, намігся і таки поставив на своєму. Брат його, вистаравшись на священика й оженившись багатенько, став йому до помочі, посилав йому вряди-годи гроші на прожиток, доки він добув собі через свою падковитість до науки чималу стипендію од консерваторії й вистаравсь на артиста.

Вже смерком, як надворі поночіло, матушка запросила гостей на вечерю. Після вечері, як наймички порались в горницях та прибирали з стола, Ївга вступила в покої й спитала в матушки, чи кликать Машу на вечерю в пекарню.

— Як ти упоралась коло печі, то сідайте вечерять та й Машу кличте, — сказала матушка.

Ївга побігла в садок і покликала Машу вечерять. Невелика на зріст, але широченька й ситенька, бо трохи спаслась на добрій харчі, Ївга була на взір непогана, кругловида, з кирпатим носиком, з чорними товстими кісьми та чорними рівними й довгими бровами. Тільки маленькі чорні очки були надзвичайно розумні й гострі, і такі блискучі, неначе вони були кришталеві. Вона була цікава, розумна й гостра на язик. Жвава та кмітлива, вона своїм розумом одразу втямила куховарську науку, вміла спекти й зварити, але була палка на вдачу, лайлива й дуже опришкувата. Служила вона в матушки вже давно: спочатку була за горничну, а потім і за куховарку. Матушці вона припадала до вподоби, бо нічого не зачіпала і вміла сама зготувать усякі потрави.

Маша ввійшла в пекарню. Стіл вже був прибраний. Ївга поралась коло горшків. Мотря розкладала ложки. Незабаром увійшов наймит Левко, високий, чорнявий, жвавий та язикатий, незгірше Ївги, а за ним несміливо вступив наймитчук Петро, погонич коло плуга.

— Ой, какое ж тут у вас свинство в кухне! — стрельнула одразу Маша, ще й спідню губу закопилила.

Вона говорила мішаною мовою, мішаючи докупи великоруську й українську мову, як говорять в Києві міщани, і вже нехтувала українською мовою, нібито сільською.

Наймити й Мотря осміхнулись. Вони терлись, м'ялись коло стола, і їм очевидячки було ніяково передніше од Маші сідати за стіл. Маша походжала по хаті, ніби справді якась панна з куделею чорного волосся на голові. Слугам уявлялось, що до їх випадком заскочила в пекарню на вечерю посесорова менша дочка, на котру Маша трохи скинулась з лиця і чорними бровами, і гостреньким довгеньким видом.

— Де ж та свинота? Чи в хаті, чи в людях? — одрізала Ївга.

— А верно в хати! Как здесь у вас нехарашо! И пола нет! —неслась чваньковита Маша.

— Ба є! Хіба ж ви не бачите? Ондечки! — сказала Ївга, тикнувши рукою на піл коло лежанки.

— Нет, вот этой пол! — сказала Маша й навіщось копирснула діл кінчиками черевиків, ставши навшпиньки. — Совсем, как у хохлов, мужиков. В Киеве в нашей кухне есть пол, и хороший пол з дубины,
 
Наші Друзі: Новини Львова