Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 17 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Повість

Князь Єремія Вишнивецький :

Розділ 12

Переглядів: 4661
Додано: 17.12.2005 Додав: ЛЕВ  текстів: 1281
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Ярослава Пришедько, Юлія Косаренко (elul) Джерело: Київ: Наукова думка, 1966. cт. 5-259.
<
1
>
Вночі в літні обляги приїхала Гризельда до Збаража. В Збараж збіглись з сіл та містечок польські шляхтичі, жиди та покатоличені українські шляхтичі, спасаючи своє життя од загонів Кривоноса та Полов'яна. В місті було так багато людей, неначе вони з'їжджались на ярмарок. Деякі польські дідичі попривозили цілі хури з скарбами і ховали їх в збаражській твердині. Скрізь був гармидер, скрізь була біганина. Для Гризельди і її двору з великою труднотою знайшли квартиру в невеличкій хатині в одного міщанина. Кімнатки були тісні, низенькі. Віконця були схожі на дірки, попрорізувані в стінах. І сіни, і кімнати були заставлені скринями, скриньками та усякими пакунками з князівським добром. По стінах на кілках були порозвішувані дорогі кунтуші та сукні. По столах, по стільцях валялись не звинуті, не сховані усякі удяганки та убрання. Все те припало порохом на палець. В маленькій пекарні кухар готував обід для княгині. Для челяді готували обід серед садка, розклавши багаття на прогалині. Втікачі поляки попримощувались по садках, до повітках. Жиди та шляхтичі метушились, сновигали по тісних улицях. Здавалось, що увесь Збараж неначе збирався кудись тікати або ждав нападу ворогів. Місто й улиці стали схожі на якийсь чудний обоз, ніби на часову стійку для одпочинку якогось давнього народу, що прикочував звідкільсь, ніби з далеких азійських степів, пристав на одпочинок і от-от незабаром ладен рушити з місця й одкочувати кудись далі в інші краї.

В той час Єремія Вишневецький стояв з своїм військом коло Старого Костянтинова. До його дійшла звістка, що загонщики вже зруйнували Вишневець, спалили його оселю й токи, що Гризельда втекла в Збараж. Він поїхав до Збаража, щоб одвідати Гризельду та свого сина Михайла.

Вже в обляги прибув Єремія до Збаража. Гризельда ще не спала. Надворі була страшенна духота. В тісних кімнатках дихати було важко. Баба Ганна постелила постіль малому Михайлові на скрині, а сама лягла долі. Інші двірські панни полягали спати покотом то в хаті на долівці, то в сінях. Гризельда сиділа на скрині край одчиненого віконця. Її не брав сон. Вона сиділа, похиливши свою горду голову, сперту на долоню, і задумалась. В розкішних русявих косах вже блищали сиві волосини, неначе срібні нитки. За ті страшні дні вона змізерніла, змарніла, постаріла; лице осунулось, і очі неначе пригасли.

Гризельда встала, поправила подушку під головою сина, знов примостилась на скрині і важко зітхнула. Вона окинула оком убогі тісні кімнатки з маленькими віконечками, з узенькими дверима, і їй несподівано спав на думку розкішний палац в Лубнах, просторні покої та зали, устелені дорогими перськими килимами, високі стелі, вимальовані й обліплені арабесками. І дві сльози покотились по змарнілих щоках і впали на долоню.

Вона згадала, що той палац, мов пишний сон, був та й загув, неначе його вітром рознесло, як розносить весняний туман гарячого майського ранку. Майнув перед нею і вбогий поліський Брагин, серед мочарів та борів, майнула і страшна остання ніч в вишневецькому палаці. І їй здалося, що вона падає все нижче та глибше в якусь безодню, що та безодня, наче якась непереможна сила. все тягне її наниз, всисає її з життям, з усіма маєтками, і поглине її й князя Єремію, і її сина Михайла.

«Де то тепер повертається князь Єремія? Чи живий він, чи може його вже й на світі нема?»

Рипнули узенькі двері, а потім заскрипіли й захрипіли, неначе немазана вісь. В кімнату несподівано вступив князь Єремія, припалий пилом. Гризельда крикнула й схопилась з місця. Князь Єремія здався для неї марою, що з'явилась перед її очима несподівано; їй здалося що власні її думки обтілились і з'явились в запаленій та зчорнілій Єреміїній постаті.

— Не лякайся, Гризельдо! це я опізнився в дорозі. Оце я прибув, щоб тебе одвідати в горі та в безталанні, — сказав князь пошепки, нишком, здержуючи свій крикливий голос.

Гризельда заплакала й кинулась обнімати Єремію. Вона припала головою до його сухорлявого плеча й не переставала плакати та хлипати.

— Не плач, кохана Гризельдо! Сльозами нічого не вдіємо, не зарадимо лиху, не зарятуємо себе. Сядь та розкажи мені про вишневецькі пригоди, про своє пробування в Збаражі.

— Нема чого й оповідати. Он подивись навкруги! Сам бачиш, як ми бідуємо тут в Збаражі, — промовила Гризельда, хлипаючи. — Хіба це князівське життя? Це животіння вбогих селюків-хлопів. Он до чого ми дійшли!

— Боже мій! ти почала сивіти! ти постаріла! Стала якась ніби остаркувата на виду! — крикнув Єремія.

— Ізстаріла мене лиха година. Ізстаріла вона й тебе, мій коханий. І ти вже сивієш, а ти ж ще такий молодий! — промовила Гризельда. І вона розказала, яку страшну останню ніч вона перебула у Вишневці, розказала, як бачила на свої очі пожежу в твердині, як козаки зруйнували й підпалили твердиню, спалили палац і токи, і всі забудування в оселі.

— Посивію, занидію, а не здамся лиху. Я нездатливий зроду. Будь же й ти мужня до краю і не впадай серцем. Перебудемо лиху годину, і знов для нас ясно засвітить сонце.

Гризельда тільки рукою махнула й знов сіла край віконця і похилила голову.

— На польську шляхту неначе впав попуст божий. Пропала навіки для нас Лубенщина, пропала й Вишневеччина. — обізвалась згодом Гризельда, — пропав і палац в Лубнах, а од давнього палацу славних князів Вишневецьких зостались тільки попіл та руїни. Усе сливе твоє добро, усі сливе твої маєтності вже ми втратили може й навіки. Ми зубожіємо й не матимемо швидко нігде жадного притулку.

— Цього я ніколи не попущу, доки житиму на світі.

— Зоставатись тобі в Збаражі довго не можна, — промовив Єремія згодом, — козацькі загони вкрили всю Україну. дійшли вже на Білій Русі до Могилева й Бобруйська. Їдь звідсіль зараз, їдь в Галичину до Львова або й далі. Не дляйся й не гайся й завтра або післязавтра, добре одпочивши, рушай в Галичину до Перемишля.

Єремія розпрощався з Гризельдою, поцілував сонного сина й виїхав з двору до війська.

Єремія зарані приїхав до свого табору. Його військо стояло недалеко од Старого Костянтинова над багнистою річечкою Пилявкою. Війська в його було дванадцять тисяч. Вже сонце високо підбилось вгору, як Єремія прибув в табір. Усей табір неначе вимер. Скрізь було тихо.

ЄремІя спинив коня коло свого намету. Одна пола намету заворушилась, її одслонила чиясь біла випещена рука. Із шатра вийшов шляхтич Дзеньковський. Він тільки що прибув з Варшави. Його прислали Єреміїні побічники, варшавські пани з недобрими звістками.

— Неприємну звістку приніс я з Варшави, ясновельможний князю, для вашої ясновельможності! — промовив Дзеньковський.

Єремія навіть не привітався гаразд з посланцем, скочив з коня, увійшов в намет і сів на низенькому простому дерев'яному дзиґликові.

— Кажи, пане, які там звістки з Варшави, — сказав Єремія й насупив свої чорні густі брови.

Голос його впав одразу. Він промовив ці слова, неначе прошепів.

— Варшавський сейм вже постановив зібрати й виставити проти Хмельницького тридцять шість тисяч війська. Наші польні гетьмани в полоні. Через те сейм не дозволив настановляти нових гетьманів над військом, а настановив тільки приводців. За приводців обібрали князя Домініка Заславського, молодого Конецпольського та старого Миколая Остророга. Вас, князю, найліпшого, найздатнішого войовника, поминули, — сказав посланець тихим та сумним голосом.

— Коли тепер мене поминули, то коли б потім не жалкували, — обізвався ще тихіше Єремія.

Його неначе хто руками здушив за горло і не давав дихати.

— Прихильники ясновельможного князя нічого не вдіяли на сеймі, хоч і встоювали за вас. Коронний канцлер Оссолінський гірше за всіх виступав на сеймі проти вас, він говорив, що приводництво над військом треба доручити чоловікові розсудливому й поміркованому, а не такій палкій голові, як у ясновельможного князя.

— Оссолінський мій давній ворог, я цьому добре відомий, — обізвався князь неначе десь за стіною. — Він давній прихильник до козаків, який був і король Владислав.

— Сейм розбився на дві половини. Одні пани бажають війни з козаками, наважились звести їх на ніщо й побити до останку; другі мають на думці миритись з козаками і вернути їм їх давні права й привілеї. Надвірній коронний маршал Казановськнй навіть заступився за козаків: говорив, що полякам не годиться нарікати на козаків за те, що вони поєднались з татарвою, бо можна, мовляв, обернутись за єднанням до самого пекла, щоб позбавитись такої неволі, нахаби та пригноблення, яке довелось терпіти козакам од польських панів.

Єремія скочив з дзиґлика й забігав по наметі.

— Знаю я цього підлизькуватого пана, перевертня з волохів! Отжеж знайшовся й такий, що ладен ще й споболювати отим харцизгикам! Ото диво! Це знак великого занепаду польської шляхти, — сказав Єремія.

— Тим часом у Варшаві тільки й мови, що про вашу милость, князю; усі сподівались, що сейм доручить вам верховенство й приводництво над армією. Військо бажає, щоб ви, ясновельможний князю, а не хто інший вів його в битву. Городяни й жовніри стоять за вас, спочувають вам, та сейм став проти вас, князю, — говорив далі пан Дзеньковський.

Єремія став непорушно і втирив очі в Дзеньковського. Дзеньковський був ще молодий пан, випещений, вигодований, з білими повними щоками, з розкішними русявими вусами. Дівочі рум'янці грали на повних щоках, уста червоніли під вусами, як калина. Єремія слухав шляхтича й несамохіть приглядався до повновидого круглого лиця шляхтича. Єремії чогось став противний той випещений свіжий панянський вид шляхтича, стали противні стримкі пухкі русяві вуса, став гидкий самий тоненький голос, що подавав йому неприємні звістки з Варшави.

— Декотрі пани промовляли в сеймі промови за вашу особу, князю, але більшість стала особово проти вас. Ваші гарячі прихильники, князю, оце прислали мене до вас за порадою й просили ясновельможного в часи небезпечності взяти верховенство й приводництво над армією й наступати на Хмельницького, — говорив далі шляхтич.

Єремія слухав неначе крізь сон і не зводив очей з пана Дзеньковського. Розкішно убраний шляхтич стояв проти світа поміж одкинутих полотнищ намету. Дорогий червоний кунтуш, облямований золотими позументами аж сяв на шляхтичеві й сипав ясний одлиск в темні закутки намету. Єремія в простому чорному кунтуші з недорогого сукна стояв попліч з Дзеньковським і здавався простим жовніром врівні з шляхтичем, а шляхтич стояв в золоті та сяєві, мов князь, і все говорив про Оссолінського, про Казановського й інших князевих супротивників. Єремфія придивлявся до посланця з неприємними звістками, і йому став противний і той червоний кунтуш, і золоті позументи, і блакитний жупан. Єремія слухав і зненавидів і самого шляхтича, зненавидів самий голос, що здавався йому сеймовим одгомоном голосів його заклятих ворогів. Злість росла, прибувала в серці, як вода в річці в тучний дощ. Єремія ледве вдержував руку. Йому хотілось вихопити шаблю з піхви і стяти саму голову, і одтяти язик, що висловлював такі неприємні звістки з Варшави.

— Йди, пане Дзеньковськнй, до моїх полковників. Вони дадуть тобі намет для одпочинку, напоять тебе й нагодують. Подякуй од мене у Варшаві панам, моїм щирим прихильцям, котрі встоювали за мене, — сказав Єремія так тихо, ніби шепотом, що шляхтич ледве дослухався до тих слів.

Єремія став блідий, потім став жовтий, неначе мрець. Очі одразу пригасли, губи зблідли й ніби присмагли, попід очима неначе хто попідводив синилом, а щоки неначе хто помалював жовтилом. Його вид став схожий на писанку-крашанку. Дзеньковський глянув на князя й крикнув:

— Ясновельможний! не журіться так дуже! не вдавайтесь в тугу! Дасть бог, справа піде інакшим способом!

Єремія мовчки тільки ткнув рукою, показуючи на вихід з намету.

Шляхтич миттю наче виплигнув з намету. Єремія одкинув завісу в другу половину намету, увійшов туди і впав на постіль, неначе підкошена трава падає на землю під косою. Йому здалося, що в ясному небі десь узялась хмара, блиснула блискавка, і в його несподівано вдарив грім, забив йому памороки трохи не на смерть, і його оповила якась непросвітна темрява й туман.

Вже сонце звернуло на вечірній пруг. В наметі було тихо. Один жовнір, стійчик коло княжого намету, насмілився вступити в намет і спитав, чи не буде князь їсти або пити. Єремія не звелів подавати обіда, тільки звелів принести свіжої криничної води. Цілий день в Єремії й рисочки не було в роті.

Настав вечір. Стійчик позапалював в наметі воскові свічки. Єремія сидів на стільці задуманий, засмучений. Усі його палкі честолюбні надії неначе одразу розвіяв вітер. Він постерегав, що з його рук вислизнув великий та значний момент, котрий міг би одразу підняти його превисоко вгору, вище за усіх магнатів: підняти на королівський трон.

«Моя слава, як слава великого побідника, розійшлась би по всіх усюдах; на усю Польщу, на ввесь світ, як проміння сонця. Я б заломив, засліпив усю Польщу, усіх магнатів. Мене б встріла уся Варшава з честю та пошаною, з таким тріумфом, з яким колись стрічав Рим славних побідників. До трону мені було б недалеко. Тоді б я вернув мої втрачені «рухомі й лежачі добра», мої силенні маєтності. А тепер мої стежки до слави закидало камінням. І хто закидав? Нікчемні, нічого не вартні люде, що не варті шага, не варті навіть моєї підошви!»

В Єреміїному серці спахнув гнів на своїх ворогів. Єремія схопився з місця й завештавсь по наметі, неначе йому хто всадив кулю в самісіньке серце.

«Хто ж мої супротивники? Хто хоче вирвати з моїх рук славу побіди? Домінік Заславський, нездатний до війни, відомий ласун, розкішний, випещений унук князів Острожських, що завсіди любили розкіш і були такі ласуни, як і Домінік. Йому б тільки качатись на перинах та бенкетувати. Конецпольський? Це непосидющий недоліток, трохи не дитина. Вчений Остророг тільки знає свою латину, закоханий в книгах. Запагублять вони Польщу. Козаки візьмуть над ними перевагу. І тоді я навіки втрачу і Лубенщину, і усі мої волинські маєтності. І я тоді зубожію зусім. Тоді впаде в Польщі й на Україні славне імення князів Вишневецьких. Мене й мого сина ждуть злидні».

Єремія почував, ніби в його серце хтось устромив ніж та й не виймає. Серце болить, рана ятриться. А хтось неначе повертає ніж помаленьку на усі боки і триюдить рану, застромлює ніж ще глибше й все мучить, катує його душу.

— Болить моє серце, болить моя душа! Важко мені дихати! Сама смерть була б мені легша, ніж ці пекельні муки, — прошепотів Єремія і вхопився долонею за серце. Єремія вийшов з намету. В таборі було тихо й мертво. Ніч була темна. Усе спало, все одпочивало. Густі зорі на небі миготіли, весело блищали, неначе очі, налиті коханням. Брильянтовий веселий світ од зірок лився, переливавсь, сипався в темній блакиті. Зорі ніби тішились своїм світом в нічній тиші. Тепла розкішна ніч вкривала землю й розливала спокій на усе, що животіло й дихало на землі.

Єремія пішов над річку. Прохолода повіяла на його з вогкої низини, прохолодила його гарячий вид, запечені смажні уста. А запекле серце усе нило та боліло, неначе роз'ятрена рана. То злість, то ненависність, то почування великої обіди, великої втрати приливали до серця, неначе морські хвилі до берега.

«Ненавидять мене магнати, заступають мені стежку, заступають світ до слави. Ненавиджу їх. Я ладен і зараз покинути Польщу та виїхати в який чужий край. Мене скрізь приймуть з честю. Але мені треба пдмститись над козаками. Тільки через це я не покину Польщі. Ну потривайте ж тепер, мої вороги! Прийде час, і ви самі мене проситимете, будете мені коритись та кланятись, щоб я взяв приводництво над армією. А це певно буде! а це певно станеться неодмінно, трапиться незабаром. Наглузуюсь тоді й я з вас, принижу вас до землі, наступлю на вашу шию, причавлю вас і по вас, нікчемних, таки піднесусь вгору до слави, до пошани, вийду високо-високо і тоді глузуватиму з вас. Увірвавсь мій терпець! Але я знаю, що я один спасу Польщу».

Єремія вернувся до намету, як вже небо на сході ясніло. Заворушились в таборі жовніри і подекуди заманячіли. виходячи з наметів. Коні заіржали. Табір прокидався. Одного Єремію не брав сон до білого дня.

Вранці полковники поприходили до Єремії. Прийшов і шляхтич Дзеньковський. Вони глянули на Єремію й не впізнали князя: він став такий змарнілий, заниділий, такий страшний, неначе ті немирівські мученики перед смертю, що були розп'яті на хрестах та на стовпах.

— У кожної людини своє щастя й інші муки. Кожний мучиться по-своєму, — промовив Дзеньковський до полковників, вертаючись од князя. — Чи це ж не мрець, що встав уночі з домовини і вийшов до нас в наметі? Мабуть великі муки він перетерпів цієї ночі!





 
Наші Друзі: Новини Львова