Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 23 вересня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість

Князь Єремія Вишнивецький :

Розділ 11

Переглядів: 8524
Додано: 17.12.2005 Додав: ЛЕВ  текстів: 1281
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Ярослава Пришедько, Юлія Косаренко (elul) Джерело: Київ: Наукова думка, 1966. cт. 5-259.
Виїхавши з Лубен до Брагина, Гризельда недовго пробувала в Брагині. Одпочивши трохи з усією своєю двірською челяддю, вона рушила на Волинь і оселилась у Вишневці. Вкупі з нею переїхав до Вишневця й пан Суфщинський з своєю жінкою та з Тодозею. У Вишневцi було стародавнє житло князів Корибут-Вишневецьких. Старий палац Вишневеньких стояв у кінці міста на одшибі, на невисокому пригорку під віковічним дубовим лісом. Палац був мурований, але невеликий, низький та довгий, з високою гострою покрівлею. На одному кінці палацу притулилась висока кругла башта, неначе висока діжка або кадівб з круглими віконцями навкруги, звідкіль виглядали на двір та на болотяну течію гаківниці та невеличкі гармати. По один бік палацу тяглися довгими рядками курені для надвірнього війська, біліли домки для двірської шляхти, для челядинців. Кругом усієї оселі були насипані високі вали. На валах стримів частокіл, чорніли баркани. Високі вали доходили за палацом до зелених пологих лук, де протікала течія, де лисніли плеса води та мочарі, вкриті зеленою осокою, татарським зіллям, рогозою та високими очеретами. Старий палац був заразом і твердинею проти татарських нападів. Давні українські князі Вишневенькі мабуть і в голові собі не покладали, що їх нащадки колись стануть самі незгіршими за татар для рідного краю, вчинятимуть напад на свій таки народ і муситимуть оборонятись од своїх підданих, котрих вони самі колись обороняли і од татар, і од поляків, і од польських єзуїтів.

Гризельда оселилась в палаці з своїм двором, розташувалась по тісних невисоких кімнатах з своїм добром, з двірськими паннами та бабами. Тісно й недогідно було для неї у Вишневці після просторного нового лубенського розкішного палацу. Вона не знала, де пробував Єремія, які пригоди з ним трапились. Про Єремію часом доходила до неї неясна чутка, неясні слухи, що він переїжджав з одного міста в друге, з однієї маєтності до другої. Але де він був, що він діяв, Гризельда напевно нічого не знала й не відала.

В місяці червні пройшла чутка про страшного Кривоноса, про Полов'яна, про їх загони, котрі налітали на панські палаци, на панські маєтності, на католицькі монастирі. Гризельда думала, що вона проживатиме у Вишневці, як у бога за дверми, тихо та спокійно, на далекій далечині од Богданового війська, од козацьких битв та козацьких загонів, але чутки про Кривоносові загони навели на Гризельду задуму й неспокій.

Пан Суфщинський оселився в одному невеличкому низенькому домкові, недалечко од палацу, де стояла пекарня та жили двірські челядинці шляхтичі. В тому самому домкові жила й Тодозя в одній опрічній кімнатці через сіни. Гризельда думала, що Тодозя вже пристане до католицької віри, коли вона втекла з Лубен вкупі з Суфщинськими та з її двором, і стала дуже прихильна до неї. Про любов свого Єремії до Тодозі вона не знала напевно і тільки постерегала, що Тодозя трохи припала князеві до вподоби своїми жартами та веселою вдачею, а може й красою. Тодозя сподобалась через ці світлі прикмети своєї вдачі й самій Гризельді, подобалась вона через це усім, хто її знав. Гризельда навіть не заздрівала, щоб Тодозя кохала князя, а поважний суворий князь кохав Тодозю: це їй і в думку не приходило.

Раннім ранком Тодозя сиділа край маленького віконечка й шила сорочки для Гризельди та її двірських паннів. В одчинене віконце через залізні ґратки було видко з пригорка розкішний старий садок наниз од старого палацу, а за садком в бережині слалися зелені луки, блищали плеса мочарів, зеленіла осока та високі очерети, скільки сягало око. Тодозя поклала на коліна шитво і задумалась, втопивши задумані очі в зелену рівну далечінь, де над плесами вилися зграями дикі качки, де весело лисніла вода на веселому ясному сойці. Ранок був погожий, веселий. Надворі стояла година.

«І гарно тут, і весела тут місцина, і є що їсти й пити, і пани до мене добрі, а мені не весело, — думала Тодозя, дивлячись в одчинене віконце, — і куди це занесла мене моя лиха доля? І яка це сила неначе бурею вхопила мене і, як те перекотиполе, вирвала з корінням, занесла мене з рідного краю кудись далеко, в невідомий край, між чужі люде? І що тепер зо мною буде? І який мій кінець? Про князя ні чутки, ні вістки. І його несе кудись якась сила й носить і вихрить ним, неначе іграшкою. Чи вернеться він живий додому? А коли вернеться, чи буде він мене кохати, як кохав колись в Лубнах, своїм вередливим серцем? Що мені діяти, що почати? Сиджу я тутечки, наче в неволі в татарському полоні, і не знаю, не вгадаю, який тому буде кінець...»

Тодозя важко зітхнула й незчулась, як сльози закрапали з очей і впали на шитво. Її брала нудьга. Вона примогла б — летіла додому в Лубни в свій тихий закуток, в свою леваду, на зелені луги понад Сулою.

«І там тепер руїна, і тут буде руїна. Скрізь неспокій, скрізь небезпечно», — думала Тодозя, постерегаючи своїм розумом, що на Україні розпочинається щось небезпечне й страшне, багато страшніше за усякі татарські напади та панські заїзди та колотнечі.

Рипнули двері. У кімнату увійшла пані Суфщинська, ще заспана й неприбрана.

— Сьогодні у Вишневці стає ярмарок. Побіжи, серце Тодозю, на ярмарок та покупи дещо на обід, бо мені ніколи, — сказала Суфщинська й подала Тодозі кошик і гроші.

Задумана Тодозя аж кинулась, аж жахнулась і оглянулась позад себе.

В Суфщинської очі були неначе перелякані.

— Чого це ти неначе трохи перелякана? — спитала в неї Тодозя.

— Страшна чутка до нас доходить, — сказала тихо, ніби нишком пані, — кажуть, ніби Кривоносові козаки вже набігли на якісь князеві села й руйнують та палять князівське добро. А ми ж тут пробуваємо в князевій маєтності. Ой боже наш милосердний! Що то буде? що то буде далі?

Страх перед небезпечністю передався з очей пані Суфщинської на Тодозині очі, неначе пошесна хвороба. В Тодозі очі одразу стали ніби каламутні, одразу побільшали з переляку од такої звістки.

— Не лякайся, Тодозю! Буде те, що бог дасть: ти вже й так змарніла на виду: усе журишся, все смуткуєш та плачеш. Підеш на місто, питай в людей про князя, про Кривоноса та його загони та й нам передаси якусь звістку.

Тодозя вийшла з кімнати. Вартові пропустили її, одчинивши браму. Вона пішла на ярмарок. Ярмарок був літній, нетісний, невеликий. Возів та людей було обмаль. Переходячи поміж рядками возів, Тодозя глянула на один віз. На возі сидів чорнявий чоловік, вже літній, а коло воза стояв другий, трохи молодший, і їв диню, шматуючи її руками. Жовті патьоки текли по його підборідді, по замазаних пилом руках, диняче насіння поприлипало до кудлатих довгелецьких вусів. Тодозя придивилась до їх, і їй здалось, що вона вже десь колись бачила тих чоловіків, та не знала де: чи там таки на Волині, чи за Дніпром, в Лубенщині? На возі лежав мішок огірків та з десяток поганеньких диньок і продавати не гурт було що. Тодозя пройшла ще один рядок возів, і знов кинулись їй в вічі два чорняві довгобразі чоловіки в стареньких свитках з мазницями в руках. І вони були Тодові по знаку: вона пригадувала, де їх бачила, і ніяк не могла пригадати. Чоловіки придивлялись до неї пильно, неначе впізнавали її.

«І де я бачила цих чоловіків? Чи в Лубнах, чи в Переяславі, чи в Сенчі? Десь бачила за Дніпром, та не пригадаю де. Неначе в Сенчі... Ні, неначе в Переяславі. І чого це вони забились на ярмарок в таку далечінь, аж на Волинь, та ще й з мішком огірків та паскудних диньок — вибірків? А ці люде нетутешні, неначе лубенські або переяславські. Ото диво!»

Тодозя прямувала далі поміж возами, поміж купами горшків та глечиків. За горшками стояли рядочком старці. Вона глянула на старців і між ними примітила обличчя, котрі неначе були їй по знаку. Коли це несподівано один старець, що стояв скраю, смикнув її за рукав. Вона оглянулась і трохи не крикнула з дива: то був Кривоніс.

— Стань поруч зо мною й ніби подавай мені милостину: розв'язуй хусточку з грішми та задляйся тут, бо маю тобі щось казати, — прошепотів Кривоніс, увесь обвішаний торбами, увесь в дранті, в латках, загорілий, замурзаний, припалий курявою.

В Тодозі затрусились ноги. Вона почала доставати хустину та помаленьку вив'язувати з узла гроші.

— Тодозю! Виглядай козаків щодня, щогодини. Як тільки ми вступимо в Вишневець — одчиняй потаєнці нам ворота в замок і впусти нас. Ми оце оглядаємо Вишневець, твердиню та замок. Ми прибудемо сюди в глупу ніч, а не вдень; вночі завітаємо в гості до Яремки, нашого лютого ворога. Як тільки побачиш вночі, що я запалю невеличке багаття он там під лісом — будь напоготові, біжи до брами, а як почуєш, що я вистрелю з рушниці отам під замковою брамою, то зараз одсунь засув і одчини нам браму. Як не одчиниш, то ми все-таки візьмемо замок, і твоя голова скотиться додолу вкупі з Гризельдиною головою. Пам'ятай, що ти українка й козачка, хоч тебе й любить навісний Яремка. Не забудеш? Га! Через два тижні жди нас і не лягай спати до півночі та все позирай вважливе на той пригорок під лісом, де блисне багаття. Та часом не зрадь нас. Тепер тікай та держи язик за зубами. Подайте милостинку Христа ради, за вічний спокій своїх родителів, за царство небесне, за рай преквітний для померших родителів....

Тодозя стояла ні жива ні мертва й насилу опам'яталась. Вона оступилась, замішалась в ярмарковий натовп і насилу пригадала, що їй треба купувати на місті. Через годину з повним кошиком в руках вона вернулась додому така бліда, аж тлінна, що пані Суфшинська зирнула на неї допитливими очима й крикнула:

— Єзус-Марія! Що це з тобою, Тодозю? Ти стала така, неначе з хреста знята? Чого ти так зблідла? Чого це в тебе очі аж ніби позападали?

— Чогось нездужаю. Пішла на місто, не снідавши, та трохи не зомліла серед міста, — насилу обізвалась Тодозя і, як стояла, так і опустилась на лаву, похиливши голову.

Пані Суфщинська пішла до пекарні готувати обід, а Тодозя сіла край віконця, взяла шитво в руки і задумалась. Робота не йшла їй на думку. В неї неначе отерпли руки, отерпла й голова.

«Що мені тепер робити, що почати? Розказати про цей випадок на місті Гризельді неможна: я зраджу Кривоноса й вчиню недобрий вчинок проти рідного краю. Та чи прийде ще сюди Кривоніс з своїм загоном? Чи вдасться йому доскочити з козаками до Вишневця? Я тільки надаремно налякала б княгиню. А як часом прийдуть сюди козаки? Як блисне огонь під лісом? Невже мені доведеться впустити в замок козаків на Гризельдину згубу! Вони ж її вб'ють, не помилують? А Гризельда все була до мене добра: мені шкода її. А князь Єремія? Невже я зраджу того, котрого кохаю, як свою душу? Боже мій милий, боже єдиний! За що ти послав на мене таку кару? Що мені діяти, що вчинити?»

В той час прибігла одна двірська панна й покликала Тодозю до Гризельди. Гризельда мала дати їй якусь роботу. Тодозя ледве змогла встати з місця й заплакана пішла в палац. Увійшла вона в невеличку кімнатку. Гризельда сиділа коло вікна. Коло неї грався долі на килимі маленький син Михайло. Вона глянула на Тодозю й здивувалась.

— Ой Єзус-Марія! Чого це, Тодозю, в тебе заплакані очі? Може тобі в мене яка недогода? Може тебе тутечки хто кривдить, зобижає або нападається на тебе? Ти все худнеш та мізернієш, аж дивитись на тебе жалко; зусім заниділа в нас! — сказала Гризельда.

— Ні, серце княгине! Мені в тебе у всьому догода, і ніхто мене не кривдить і не зобижає, але мене бере нудьга за Лубнами. Примогла б — летіла додому, щоб хоч подивитись на свою оселю, побачитись з своїми людьми, — сказала Тодозя й заплакала.

— Не плач, серце Тодозю! Не вбивайся! Дасть бог — вернемось до Лубен, як втихомириться козацька колотнеча на Україні, та знов будемо щасливі. Ти думаєш, мені весело отутечки жити, коли я й сама не відаю, де повертається князь, чи живий він, чи може вже вбитий. Лихий час настав на Україні, - сказала Гризельда.

В тихих кімнатках, схожих на чернечі келії, було дуже душно. Гризельда звеліла своїм горнишним забрати полотно та винести у садок. Вона й сама вийшла в садок і сіла коло столу в холодку під старими густими яблунями.

Панни з Тодозею розстелили сувій полотна й почали краяти на плаття Гризельді та князеві. Надворі була спека. Під густим гіллям духота стояла, неначе в здорово натопленій хаті, і робила млявими та длявими навіть проворні, молоді руки панянок. Робота йшла мляво й дляво. Усі мовчали, неначе дуже втомлені на роботі люде. Сама Гризельда сиділа край столу невесела. Навіть малий Михайлик не пустував і сидів на траві мовчки.

— Колись в Лубнах ти, Тодозю, була весела та жартовлива. Все було жартуєш та співаєш і мене жартами звеселяєш. А тепер і ти така стала, як квітка в'яла, — обізвалась Гризельда.

— Ой княгине моя дорога! Не знаєш ти мого серця, його горя. Я тепер безприхильна сирота і не маю нігде свого пристановища. Я на чужій чужині, й нема при мені ні родини, ні вірної дружини.

Несподівано за брамою хтось затрубив у трубу. Голосний гук розлігся по садку в душному повітрі, неначе хтось трубив коло самого стола за яблунями. Усі схопились з місця й стояли неповорушно. У всіх очі стали перелякані, неначе над їх головами чиясь рука замахнулась шаблею.

— Хто ж це трубить? Чи ворог, чи неворог? — тихо спитала Гризельда неначе сама в себе.

Усі мовчали, неначе остовпіли. Тодозя стояла ні жива, ні мертва. Труба загучала вдруге ще дужче і розсипались співучі гуки по садку од краю до краю. Хтось застукотів у браму шаблею, неначе зацюкав сокирою.

— Ой козаки! Це Кривоносів загін! Ой мати божа! спаси нас і заступи! — тихо промовила баба й почала хреститись та тихо промовляти молитву.

Гризельда перша опам'яталась і чогось зирнула на Тодозю. Тодозі здалося, що Гризельда постерігає її потайні думки, знає навіть, що вона бачилась з Кривоносом та з козаками вранці на місті, напевно вже знає, що її намовляли на зраду. Вона опустила віки на очі й похилила голову, мов винна людина.

Не встигла Грнзельда ступити кільки ступенів до палацу, як прибіг вістовець шляхтич і крикнув:

— Ясновельможна княгине! прибув ясновельможний князь з купкою своїх жовнірів і вже в'їжджає в браму.

Усі перехрестились. У всіх очі одразу повеселішали. Усі неначе пожвавішали й заворушились. Почулись задержані зітхання. Тодозя стояла бліда, наче мрець.

«Як привітає мене тепер князь? Що він мені скаже?» — думала Тодозя й почувала, що в неї серце неначе замирає, перестає кидатись, от-от спиниться. В неї запаморочилась голова. Вона опустилась на лавку, наче нежива. Руки й ноги наче похололи. В садку стало чути брязкіт шабель та стукіт кінських копитів: жовніри вскочили в браму прожогом.

— Може це козаки гнались за князем, а він утік у Вишневець та ховається в замку, — обізвалась одна панна. — Ой мати божа! спаси нас і помилуй! Що то буде, що то буде?

Гризельда попростувала до палацу. Але не встигла вона ступити кільки ступенів, в садку на стежці несподівано з'явився князь Єремія, припалий пилом, аж чорний, неначе він вискочив з пожежі. Він став ще худіший, неначе його тіло вкрай виснажилось од походів та битв. Уста були смаглі, наче сухі. Тільки здорові очі стали ще більші й блищали, неначе у слабої людини, котра слабує на груди сухотами.

Гризельда кинулась до його назустріч, вхопила йоги руками за плечі й припала лицем до персів. Білі руки пірнули в порох, котрим припали князеві плечі, трохи не на палець.

— Ти живий і здоровий! — крикнула Гризельда.

— Як бачиш, моя дорога, живий і здоровий. Але прибув до тебе на час — на годину, щоб побачитись з тобою та оглядіти замок.

— А я ж про тебе не мала ні чутки, ні звістки. Не знала, де ти повертаєшся, де ти пробуваєш; не знала, чи ти живий, чи може вже тебе й на світі нема! — говорила Гризельда.

— Не дамся я живцем в руки козакам і швидше вони накладуть своїми головами, ніж я поляжу в битві. Усі панни й баби кинулись до князя цілувати його руки. Позад усіх приступила до князя і Тодозя й поцілувала його чорну сухорляву руку.

— О! і ти, Світайлихо, тут! Добре зробила, що виїхала з Лубен. Певно ти вже пристала до поляків, перейшла й на католицьку віру.

— Ні, князю, ще не пристала та й не...

— Ну, ну! годі тобі! Коли прибула сюди, то ти вже наша. Але чого ти стала така бліда, заниділа та мізерна? Чого ти така захуджена, неначе спостилась, або що? Де ділись твої рум'янці? — спитав князь.

— Зостались в Лубнах. Там я їх погубила і вже мабуть не найду їх до самої смерті, — тихо промовила Тодозя.

Князь придивився до неї пильно й втупив гострі очі в її вид. Тодозя, бліда, стривожена й заплакана, стояла перед ним, неначе тінь давньої веселої рум'яної Тодозі. Вона пізнала по його очах, що в серці в його не спахнув анітрішечки той огонь, що загубив її веселий вік в Лубнах.

Єремія взяв Гризельду під руку й повів до палацу. Панни й двірські слуги пішли слідком за ними. Йдучи стежкою, Єремія оповідав Гризельді, як його піддані в Немирові збунтувались проти його, не пустили його посланця в місто, як він страшно покарав немирівців, розпилював, розрубував пополовині, здирав з живих шкуру, саджав на залізні палі, обливав окропом. Тодозя все те чула й ніби замерла, слухаючи оповідання про страшну кару над немирівцями. На неї вперше напав страх, найшло каяття, що вона покохала такого страшного чоловіка, покохала страшного катюгу України: їй стало дуже жаль тих безщасних немирівців, тих старих запорожців, замордованих князем в Немирові.

«Кого ж це я покохала? Для кого ж це я покинула рідний край, покинула родину, рідну оселю? Я покохала страшного ворога моїх братів, мого рідного краю. Пролив він багато нашої безвинної крові. Виточить він усю кров з рідної України, щоб запагубити її навіки, щоб дати змогу й силу полякам запанувати на Україні», — думала Тодозя, йдучи слідком за князем до палацу.

З князем Єремією прибули й Корецький та Осінський; прибуло ще кільки панів сусідів, котрі довідались, що Єремія завернув до Вишневця. Усі вони просили поради в Єремії. Дрібні шляхтичі поприставали до його війська, ставали під його руку, шоб оборонятись од козацьких загонів.

Завештались кухарі, розпочали готувати розкішний обід для панів. Драгуни сповнили замок, товпились з кіньми на дворах. Тихий палац в одну мить став ніби військовою твердинею, готовою до оборони од козацького нападу. Незабаром пани сіли за багатий обід, розпочали бенкет. Вже аж смерком гості роз'їхались додому. Єремія пішов оглядати окопи, частоколи та баркани кругом палацу. Передніше йому і в думку не приходило, щоб козаки дійшли до Вишневця й вчинили на його напад. Він вважав на Вишневець, як найбезпечніше житло для Гризельди й сина. Тепер Єремія бачив, що і в Вишневці не буде безпечно їм жити. Пожежа повстання йшла, неначе пошесна хвороба, усе далі на захід до границі самої Польщі.

Тодозя сиділа на призьбі під своєю хатиною й прислухалась до гармидеру й гаму, який піднявся в замку після приїзду князя. Вже сонце зайшло за ліси. Вже надворі сутеніло. Тодозя бачила, як виїхали з двору гості, як за ними зачинили браму. Вона сподівалась, що князь зайде до неї, поговорить з нею, і все дивилась на садок, оглядала стежки попід старими грушами, але нігде не видко було й живої душі.
 
Наші Друзі: Новини Львова