Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 25 жовтня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість

Князь Єремія Вишнивецький :

Розділ 6

Переглядів: 7583
Додано: 17.12.2005 Додав: ЛЕВ  текстів: 1281
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Ярослава Пришедько, Юлія Косаренко (elul) Джерело: Київ: Наукова думка, 1966. cт. 5-259.
Тим часом слуги почали подавати на столи обід. Тільки що гості посідали за столи, знов на баштах затрубили в труби, знов заграли музики. Гості виглянули у вікна. З карети вилазив старий гетьман Конецпольський, а за ним слідком лізло в дверці якесь здорове опудало та одоробало, висунувши підголену голову, неначе макітру, на котрій теліпався чуб, неначе заткнутий в макітру.

— Самійло Лащ! Самійло Лащ з гетьманом Конецпольським! — загомоніли гості.

— І принесла таки лиха година отого Лаща, отого непросипленного п'янюгу, — зашепотів Єремія до Гризельди, — ой ненавиджу отих п'янюг! І тарабанить же з собою гетьман отого свого підчихвоста.

Єремія аж потилицю чухав, але мусив йти назустріч новим гостям і просити їх до обіду.

Незабаром увійшов у покої Конецпольський, вже літній чоловік, але ще кремезний і жвавий дід, а за ним всурганився Лащ, неначе вітряк знявся в степу й увійшов у покої. Здоровий, плечистий, кудлатий та пелехатий, з розкуйовдженою чуприною на підголеній голові, з довгими кудлатими вусами, Лащ був схожий не на чоловіка, а на старого дуба серед степу, розбитого громом, з обламаними гілками, кругом обтиканого товстими сучками. Здавалось, ніби такий обсмалений корчакуватий дуб, навіщось прибратий в кунтуш та жупан, втелепався в Єреміїні світлиці. Убрання на Лащеві було потерте, засмальцьоване, позамазуване, неначе Лащ три дні й три ночі валявся в шинку, а четвертого дня, невмитий, незачесаний і замурзаний, просто ввірвався в покої князя Єремії. Кудлаті товсті брови настовбурчились. Вирячкуваті сірі, залиті кров'ю очі неначе повилазили з лоба наверх, як у жаби. Попруги під очима, товсті кудлаті вуси наддавали йому звірячий вигляд. Здавалось, ніби між живими людьми з'явився серед дня або упир з товстими кривавими губищами, або міфічний гультяй і розбишака пан Твардовський.

— Ну і принесла таки лиха година оцього п'янюгу Лаща, — зашепотів Єремія до Гризельди. — Ненавиджу отаких п'яниць.

— Поздоровляю вашу ясновельможність передніше за все з тим днем, що сьогодні, з іменинами і з новим палацом! — гукнув Лащ до Єремії.

— Спасибі, спасибі! — обізвався якось знехотя Єремія.

— Хоч на моїй потилиці лежить тепер двісті дев'ятнадцята баніція з Польщі, але я передніше задумав побувати в ясновельможного князя, випити добрий пугар вина, а потім вже хоч і у вигнання! Піду вже потім з гостей та просто кудись в світи, — говорив Лащ.

— Завіщо ж на пана Лаща спала ота двісті дев'ятнадцята сенатська баніція? Я тим часом чув тільки про двісті вісімнадцять, — спитав Єремія.

— Нізавіщо. Аж людям сором розказувати: йшов я оце з військом через село Любомирського. Прийшли в село вночі. Стукаємо в палац Любомирського — нас не пускають. Стукаю я в двері до одного мужика — не одчиняє. Я виламав двері, ускочив у хату та зозла вирізав усю сім'ю, повикидав надвір, а сам вгніздився в хаті та й переночував. Любомирський здурів та бух на мене позов у сенат за те, що я вирізав його робітників, його бидло. От тобі й баніція готова! Велика цяця — хлопська сім'я. Швидко будуть давати шляхтичам баніцію й за те, що вони вирізують хлопські кури та поросята. Ха, ха, ха! — зареготався Лащ і блиснув здоровими білими зубами. Гризельді й Варварі здалося, що зареготався віл або кінь, випадком влізши в світлицю.

— Ну! ти, пане, таки погано робиш, що витинаєш у панів робітницький люд. І я не подякував би тобі, якби ти оце вирізав у мене в дворі півсотні волів, коней або хлопів, — сказав з досадою практичний князь.

— От тобі й на! А знаєте, ясновельможний, що ваша милость повинні бути мені вдячним, коли оттут стоїть оцей пишний палац! — сказав Лащ. — Я на цій самій горі посадив на палі аж три десятки козаків! їй же богу, посадив. Оттам у тому кутку од Сули наткнув на палі п'ять, а тут, де теперечки оцей поріг, припаде з десять паль з настромленими козаками, — сказав чваньковито Лащ.

Потоцький зирнув на нього згорда каламутними очима й промовив: — Ти, пане, загарбуєш собі цю честь од когось іншого...

— Ні не гарбаю! А хто вирізав українські села коло Лисянки, як було повстання Павлюка? Самійло Лащ. А хто вирізав у пень села коло Стариці? Самійло Лащ. Чи правду я кажу? Га?

— Усе Лащ та Лащ, а другим нічого не припадає, — гордовито обізвався Єремія. — Усе Лащ на всю Польщу й Україну. За ці славні вчинки нехай пан вип'є оцей кубок венгерського, — сказав Єремія й вилив у Лащів кубок цілу пляшку вина.

Лащ допався до кубка й дудлив вино, неначе віл воду. Довгі вуса влізли в кубок і плавали по вині, неначе качки на ставку. Лащ випив кубок до дна й стукнув ним об стіл. З мокрих вусів текли патьоки по грудях, по кунтуші. Він взяв край поли кунтуша й втер вуси.

— Вигинули наші вороги до ноги! а ми на їх кістках тепер мед-пиво попиваємо! Нехай живе князь ЄреміяІ Нехай живе славний Лащ! — гукнув сам на свою славу Лащ.

— Ну ти вже й геть-то розлащився, — обізвався гетьман Конецпольський. — Якби не заступились за тебе Потоцький та я, то тебе б і справді давно виперли з Польщі й України; вже б давно й дух твій не смердів тутечки.

— От і виперли б! Так то й виперти Самійла Лаща, коли він де добре вчепиться пазурями. Ще не швидко Лащ піде в Молдавщину. А коли вже піде, то завоює її та й сяде на престолі господарів. От що! — сказав чваньковито Лащ.

— А ясновельможний пан господар оце погано робить, що не п'є з нами по кубкові, — обізвався з-за стола гетьман Потоцький. — Бити козаків, різати українських хлопів та пити вино — це найбільша наша справа, це наше щастя.

— Бити козаків я ладен, а пити неладен, — сказав тверезий Єремія.

— Погано, ясновельможний князю, погано! Одно повинно бути доконешне при другому, — загримів Лащ вже п'яним хрипким голосом. — Шабля й вино — ото діло шляхетське.

— Шабля, вино та ще й жіноцтво! — додав гетьман Потоцький, котрий дуже любив і вино і гарних панянок.

Довго ще гості сиділи за столами, усе обідали та пили. Гризельда, Варвара й інші княгині та шляхтянки нітрошки не церемонились, що вони гостюють, неначе в шинку, серед грубої й п'яної шляхти: вони звикли до цього. Гультяйство й п'янство були звичайним з'явищем в Польщі. Делікатніші й ідейні на вдачу панії того часу ховались в монастирях і оддавали себе на службу богові.

Другого дня ще над'їжджали гості з Польщі та Литви. Цілий день було чути, як на баштах трубили в труби виглядачі, як на балконі грали музики назустріч магнатам та панам. Прибули князі Воронецькі, Збаражські, приїхав Любомирський та інші. Цілий день слуги настачали наїдків та напитків. Потрав не приймали з столів. Аж третього дня в здоровій залі нагорі пани розпочали танці. Гризельда й Варвара Замойська вийшли до зали, прибрані в шовкові сукні та в червоні черевички з золотими підківками. Інші княгині та шляхтянки були вбрані в старосвітські польські кунтуші. Оксамит, шовк, золото й срібло й брильянти засліплювали очі. В той час пани й пані тратили скажені гроші на дорогі убори. На шляхтичах бряжчали важкі золоті ланцюги на шиях. Князь Єремія убрався в дорогий кунтуш. Комір і береги обох піл на персах були обсипані брильянтами та перлами. Червоні сап'янці з золотими острогами були обшиті на колінах золотом та обнизані перлами.

— Грайте музики мазура! — закричав Єремія. — Потанцюємо на крові козаків та хлопів.

— Гуляй, душе! Схизматики побиті й не встануть більше! Вдармо підківками краков'яка на тім місці, де корчились на палях козаки! — кричав навіжений Потоцький і, вхопивши за руку Гризельду, пішов по залі вибивати краков'яка.

— Гуляй, шляхта, на козацьких кістках! — гукнув Лащ і собі пішов у танець, але він був такий п'яний, що заточувався й трохи не звалився додолу.

Музики грали. Паничі, пани й панії танцювали мазура, аж поміст двигтів під важкими ногами. Золоті підкови миготіли блискавкою. Перли й брильянти на убранні блищали й лисніли, неначе роса на сонці. Варвара Замойська була найкраща за усіх панянок. Вона вдалася в князів Острожських, бо її мати була Острожська. Чорні тонкі брови були ніби намальовані на матовому білому чолі. Довгобразий вид, карі ясні очі, тонкий ніс, повні рожеві уста дуже нагадували українську вроду князів Острожських. Гетьман Потоцький зараз примітив її красу і пристав до неї реп'яхом. Він усе просив її танцювати з ним мазура й вже трохи обрид молодій панні. Вона бажала танцювати з молодим Олександром Конецпольським, а старий гетьман неначе зумисне не випускав її з своїх здоровецьких ручищ.

— Ох, панно Замойська! — зітхав старий Потоцький. — Танцював би з тобою з вечора до ранку, а з ранку до вечора. Ти найкраща за усіх паннів на усю Польщу й Україну.

— Ба не буде ясновельможний гетьман танцювати зо мною з вечора до ранку, бо в вас ніг не стане: ясновельможний вже підтоптався, — сказала Варвара й зареготалась.

— В мене в ногах і сила десь береться, як тільки, князівно, піду з тобою у танець. Так би танцював, танцював з тобою до кінця мого віку.

— Так довго! От тоді б і в мене ноги заболіли, — сказала панна Варвара й блиснула дрібними зубками. — Але я більше не танцюватиму з ясновельможним. Он мій жених Конецпольський вже скоса поглядає на нас: певно вже сердиться.

— А що? його вже трясця трясе, що ти, панно Варваро, зо мною так довго танцюєш? Нехай трясе, а ми ходім у садок та побалакаємо любенько на самоті. Он подивись на стелю, які гарні виліплені венери та діяни, а ти краща вдесятеро за тих богинь. Ходім у садок! — говорив Потоцький.

— Не хочу! не піду! Не ходи, не люби, не залицяйся! Не люблю, не піду! Не сподобався! — тихо заспівала проворна панна на саме вухо п'яному Потоцькому й втікла од його, побігла до Конецпольського й сіла з ним рядочком.

П'яний Потоцький посварився на неї пальцем і заточився. Він наткнувсь на п'яного Лаща й трохи не звалив його з ніг. Лащ вирячив баньки і нічого вже не розумів і не бачив. Він дочвалав до балкона, звалився з ніг і впав у куточку балкона та й захріп, поклавши свою важку голову на товсту лиштву балкона внизу штахетів. Йому здалося, що він спить у степу, підмостивши під голову сідло.

Тим часом князь Єремія оповістив, щоб гості йшла спати, бо завтра світом усі поїдуть на влови в діброву до Лисої гори. — На влови! На влови! — гукнули пани. — О, тут будуть пишні влови. Ліси старі, густі, луки болотяні, очерети густі! — гукала шляхта.

— Завтра, світом, як тільки почуєте, що затрублять в труби, схвачуйтесь з постелів і не гайтесь! — сказав Єремія до гостей.

Гості пішли спати, а Єремія покликав своїх старост:

Сіножацького, Коляду та інших і звелів їм набрати селян з возами, вивезти усю складену в коморах сіль і обсипати сіллю усю Лису гору з верху до низу, ще й посипати шлях через ліс до самої Лисої гори. Старости осміхнулись і миттю кинулись вчиняти волю князя.

В той час як шляхта спала та хропла, трохи не усі Лубни заворушились: набирали сіль на вози, вивозили на Лису гору, посипали по ній товстими шарами сіль, ще й замостили дрібками солі усей шлях од воріт палацу через ліс до самісінької Лисої гори.

Єремія прокинувся ще вдосвіта. Він не пив нічого, був звечора зовсім тверезий і не заспав вловів. Як добрий і дуже клопотливий господар, він повсякдень вставав рано, разом з слугами. Єремія звелів трубачам трубити на влови, а сам пішов будити Гризельду, Варвару та інших паній.

— Вставайте швидше! — гукнув у двері Єремія до паній. — Несподівано сталось велике диво: на Лисих горах випав сніг. Ми поїдемо на влови на санках у спасівку.

— Невже сніг! Це диво та й годі! — обзивались панії за дверима.

— Вночі несподівано захмарило небо, вдарив мороз, а к світу випав сніг та град. Я звелів лаштувати санки, — обізвався з-за дверей Єремія, — град та сніг чималий.

— Що це ти говориш? Може то такий сон тобі приснився? — гукала Гризельда з своєї опочивальні.

— Який там сон! От устань та подивись на гори з балкона, — говорив Єремія.

Чутка про той спасівчаний сніг розійшлася по усіх покоях, де валялись п'яні пани на турецьких софах і долі. Усі в одну мить повскакували з постелів і хапком понатягали на себе убрання.

— Сніг у спасівку! Це якесь боже диво, або може божий попуст! Ще цього ніколи не було за нашої пам'яті! Чи на добро воно, чи на якесь лихоліття? — гомоніла шляхтичі, вибігаючи з покоїв і протираючи заспані очі.

— Сніг з градом пополовині випав та ще й чималий. Оттеперечки поїдемо на влови на санках! Мені подали звістку лісовики, що в лісі добра санна дорога. Вже слуги запрягають коні в санки, — говорив голосно Єремія.

У дворі піднявся шум та гам. Слуги лагодились в дорогу, запрягали коні. Собаки на налигачах гавкали, стрибали і метушились в руках доїжджачих. Єремія покликав. усіх гостей на верхній етаж до зали. Він одчинив двері на балкон, узяв Гризельду за руку й вивів її на самий краєчок балкона. За ними рушили натовпом пани й панії, невмиті, розкудлані й непозачісувані. Соннота ще не спливла з їх очей. Усі позіхали на всі застави.

Надворі вже добре розвиднілось. На сході за лісами, за горами червоніло смугою рожеве небо. Легесенький спасівчаний туманець оповивав гори й ліси неначе тонким серпанком. Сула, широкі плеса та мочарі на низині парували, неначе літепло в холодку. По долині понад водою стояв туман густими пасмами, подекуди вже розірваними, неначе над річкою плавали в повітрі шматки прозорої тонісінької намітки.

— Чи пам'ятаєш, моя кохана Гризельдо, як ми перший раз вийшли на цей балкон, а ти тоді сказала, який тутечки буде чудовий вигляд зимою, коли оті лисі гори та горби понад Сулою вкриє сніг? От тепер і сталося чудо: сніг не ждав зими і для тебе вкрив гори зачасу, ще в спасівку! — говорив Єремія до Гризельди і показав рукою на Лису гору, що висовувалась з діброви над самісіньку Сулу.

Гризельда глянула і плеснула в долоні.

— І справді уся гора біла! Ото диво! І справді випав сніг чи град! — аж крикнула з того дива Гризельда.

— Уся гора біла! і справді біла! Це там випав або сніг, або великий град, — загомоніли пани й панії.

— Це бог посилає чудо... на лихо козакам, на добро нам, — промовив Конецпольський.

— От тепер будемо полювати по снігу! По снігу в спасівку! Га! — гукнув Єремія. — Для нас сам бог устелив гори та шляхи снігом у спасівку для вловів.

— Сам бог нас тішить, — промовили декотрі надуті й легкодухі пани: вони й справді з сонних очей пойняли віри, що само небо поклюється про панські шляхетські втіхи та забавки.

Надворі все виднішало, все потроху більше розвиднювалось.
 
Наші Друзі: Новини Львова