Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 16 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Повість

Князь Єремія Вишнивецький :

Розділ 6

Переглядів: 7042
Додано: 17.12.2005 Додав: ЛЕВ  текстів: 1281
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Ярослава Пришедько, Юлія Косаренко (elul) Джерело: Київ: Наукова думка, 1966. cт. 5-259.
Тим часом прибувші католицькі ченці-домінікани та два патери єзуїти розташовувались в кляшторі. Хлопи з великою огидою чистили та прибирали їх просторні покої. Патрали кури та поросята на обід. Між селянами та міщанами пішла чутка, що вже наїхали католицькі патери і будуть запроваджувати в Лубенщині та в Чернігівщині унію. Недавно осаджені по селах та хуторах селяни стривожились і почали думати, чи не доведеться їм знов зніматись з осад і тікати за границю в Московщину.

Через тиждень до Вишневецького вступили єзуїти: старий патер Вінцентій та його молодший товариш Гавденцій. Їх одрядили варшавські єзуїти в Лубни, щоб наглядати за Єремією, настренчувати його до католицької пропаганди і про все подавати звістки у Варшаву. Єремія привітав їх привітно, але побалакав з ними холодно й заборонив їм заходжуватись коло католицької пропаганди в Лубенщині. Він боявсь, щоб єзуїти не порозганяли часом людей з осель.

— Князь, певно, пристав до нашої святої віри не з щирим серцем, — промовив сумно патер Вінцентій.

— Він став католиком, щоб протоптати стежку до двору, — сказав Гавденцій ще смутніше.

— Треба піти на пораду до княгині Гризельди. Попросимо, нехай вона настренчить його. Може він послухає її як жінки, — сказав патер Гавденцій.

І вони пішли до Гризельди.

Гризельда вийшла до патерів. Вони розказали їй усю розмову з князем і просили заступитись за їх і вмовити князя, щоб він зараз розпочав заводити унію та католицтво в Лубенщині.

Гризельда вислухала усе ласкаво, трохи розсердилась на князя й промовила:

— Йдіть до кляштора, а я зараз піду та побалакаю з князем.

Єремія ходив по здоровій парадовій залі, сердитий, роздратований. Гризельда вступила до зали.

— Чого це ти, князю, такий невеселий, аж неначе сердитий? — спитала вона стиха.

— Роздратували мене патери єзуїти. Намагаються, щоб я зараз повигонив ченців з монастирів та запроваджував по містах та по селах унію отут в Лубенщині.

— То й послухай їх. Чом же не стати зараз до такого святого діла? - спитала Гризельда.

— А тим, що я саме оце заводжу осади в цих степах, а патери порозганяють їх. Мої люде повтікають у Московщину. От тобі й матимеш гарну справу.

— Вони стануть до діла так зручно, що не порозганяють ні ченців, ні хлопів.

— Говори до гори! Стануть зручно! Знаємо, як вони стають зручно до діла! Вони так беруться за діло, аж діло тріщить та лущить, як старий, розхлябаний та розторсаний віз. Вони поламають мені воза. Ще не час братись за це діло.

— Як не час? За це діло братись час повсякчасно. Це ж наше велике діло, це наша місія, як кажуть святі патери.

— Нехай вони підуть під три чорти, або й далі! Це гарна місія? Я заводжу в себе осади, а вони розганятимуть! — крикнув Єремія на всю залу.

Гризельда вже постерегла палку Єреміїну вдачу. Вона й сама вже почувала, що гнів підступає до її серця. Але розумна й здержлива зроду, вона здержала своє серце й тихо промовила, поклавши обидві руки на його плечі.

— Єреміє! Не сердься, мій коханий, і послухай, що я буду казати: як ти не пустиш сюди в Лубенщину патерів єзуїтів, як одкладатимеш надалі святе діло пропаганди, що скажуть у Варшаві біскупи, пани, магнати? Що скаже сенат, король?

— Нехай кажуть, що хотять! — крикнув Єремія й повернувся од Гризельди так швидко, неначе вирвавсь з її рук. — Там то мені клопоту про біскупів, магнатів та короля! Я тут і біскуп, і сенат, і король! Я тутечки ні під чиїм загадом! Що схочу, те й зроблю. Моє діло хапати землі, маєтності, дбати про гроші та військо. Он це моя сила й слава! З військом я стану подужний, міцносилий, подужніший за всіх магнатів, за самого короля! З військом я зруйную Крим, завоюю Волощину, стану королем в Молдавщині, скину з трону польського короля, зроблю, що схочу. З військом я змелю усіх магнатів на борошно!

Єремія став лютий. Його тонкі ніздрі дрижали. На випнутому високому чолі понабрякали жили й ніби стриміли, неначе сині попруги. Одначе Гризельда не злякалась його.

— Єреміє! мій коханий! опам'ятайся! схаменись! Пусти патерів в Лубенщину!

— Одчепись! І не говори, і не мороч мене! Я не люблю слухати суперечки ні од кого, навіть од тебе. Не мішайся не в своє діло! Гляди отам свого бабського діла. Йди до баби Ганни, до своїх паннів, сідай та пряди чи ший, чи пори, чи гаптуй шовком. Ото твоє діло. Домінікани нехай собі сидять в кляшторі. Вони не такі ревні та кусливі. Нехай сидять і схизматики ченці в монастирях до моєї ласки. А єзуїтів я сюди не пущу! Ні за що в світі не пущу!

Єремія репетував, кричав не своїм голосом. Голос його дійшов до найвищих нот. Він бігав по світлиці, трохи не ліз на стіни, часом крутився на одному місці. Очі блищали й крутились у віках.

Гризельда тепер пересвідчилась, що нічого не вдіє, що не з її хистом усмирити Єремію, зломити його волю. Вона махнула рукою, важко зітхнула й вийшла з зали. Патери єзуїти мусіли зараз виїхати з Лубен. Тим часом, трохи заспокоївшись, Єремія звелів осідлати коня й поїхав до казарм муштрувати своє військо. Після муштрів він прохолов, вернувся в палац неозвірений і сів за обід.

— Оце я згадав про тих єзуїтів, про їх приставання до мене з пропагандою. Ти, Гризельдо, дурнісінько сердишся на мене. Мені не випадає напускати сюди єзуїтів та бентежити хлопів та ченців. А коли хоч, то ставай до цього діла ти сама: запроваджуй польську мову в дворі, навертай двірських бабів та шляхтянок на католицьку віру, запрошуй собі до помочі домініканів, але робіть діло тихо, безголосно, помаленьку, потихеньку, без галасу, щоб не сполохати людей. Ти пристаєш на це?

— Де вже не пристати на це! Я давно на це пристала серцем, бо то діло святе. Мені ще у Варшаві патери єзуїти дали таке напутництво, — сказала Гризельда вже зовсім спокійним голосом.

— От і матимеш діло й розвагу в цих пущах. А тим часом надходить день моїх іменин. Я запросив з Варшави багато високих гостей, щоб показати їм свій палац, своє оце житло. Час би вже готуватись до того празникування, — сказав Єремія.

— І справді вже час, — сказала Гризельда. — До іменин зосталось кільки тижнів.

— Треба привезти з Ніжина музики. Треба все налагодити на великі влови. Шляхта любить влови, а тут діброви дивні! Дичини сила! Налякаємо трохи схизматицьких ченців по монастирях рогами, трубами та мушкетами.

— Чи бочок з вином й досі не приставили на підводах з Києва? — обізвалась Гризельда.

— Ні. А до нас же наїдуть такі, що їм тільки настачай вина. Приїде доконешне старий п'яниця гетьман Миколай Потоцький, а гетьман Конецпольський, певно, привезе розбишаку і завзятого п'янюгу Самійла Лаща, свого любчика. На цього одного треба постачити барил зо двоє, — сказав Єремія.

«А тим часом треба б встругнути якусь фацецію для польських магнатів, треба вигадати щось незвичайне й втішне, щоб забавити та втішити панів. Вони люблять вражати своїх гостей якоюсь несподіванкою, чимсь незвичайним, фантастичним, та ще щоб воно незвичайно дорого коштувало і вимагало великих сил, великої праці, і було показне, навіть чудернацьке, навіть страшне, яке от, приміром, вигадував Нерон, засипаючи квітками до стелі гостей з головою за бенкетом за столами». Довго думав князь Єремія, ходячи по залі. Він вийшов на балкон і кинув байдужними очима на гори. Йому впала в очі Лиса безліса гора. Він пригадав, що колись Гризельда говорила йому, яка гарна буде та гора взимку серед чорних лісів, коли її вкриє білий сніг.

— О! Це ж буде незвичайна панська фацеція! Швидко буде спасівка. Зроблю я в спасівку зиму: обсиплю усю Лису гору сіллю, посиплю до неї й шлях сіллю й повезу магнатів на санках на Лису гору у спасівку. На санках у спасівку на влови! Це ж буде диво, варте князя Вишневецького. Магнати повитріщають очі з того дива.

«Але це все треба робити потай од Гризельди, щоб і її вразити несподіваним дивом», — подумав Єремія. І він зараз скочив на коня, побіг до свого управителя, викликав його з хати і на самоті нишком звелів йому розіслати слуг на усі чумацькі шляхи, переймати чумаків з мажами солі, закуповувати в їх сіль і зсипати її в здорові комори та повітки десь далеченько од палацу в місті, начебто задля війська.

Настала спасівка. Наближався день Єреміїних іменин.

Військові розвідчики, вислані Єремією в степи виглядати гостей, привезли звістки, що гості вже їдуть. Єремія звелів підняти на баштах флаги. Музики стали на здоровому балконі, що виступав на подвір'я, й ждали. На баштах звершечку сиділи виглядачі й виглядали гостей. Вони подавали звістку з башти, махаючи флагами і крикнувши, що в степу піднялася курява, що на шляху з'явилась карета якогось гостя. Тільки яка карета в'їжджала в двір, музики зараз грали веселого марша, і магнат виходив з карети під музику маршу. На ґанку стояв Єремія поруч із Гризельдою й вітали своїх високих гостей.

От у першій кареті прибув гетьман Миколай Потоцький, отілий та сивий з випнутими сірими каламутними очима. Білий та спанілий на виду, але дуже броватий та окатий, з грубим обводом лиця, з товстими насупленими рудими бровами, з товстими синюватими губами, Потоцький був схожий здалеки на здорового спанілого хлопа, прибраного в дорогий кунтуш та в жовті сап'янці. Тільки товсті та довгі здорові вуси, що вкривали тінню обголене бруснате підборіддя, та горда постава наддавали йому вид магната. По закривавлених червоних очах було знать, що він і в дорозі був на похміллі. Шапка з червоним оксамитовим вершком, перо на шапці, обсипане брильянтами, дорога крива шабля наддавали його поставній фігурі сміливий лицарський вид. В червонуватих сірих очах мигали іскорки і виявляли його люті норови та жорстокість.

— Вітаю вельможного князя в його господі й поздоровляю з іменинами! — крикнув Миколай Потоцький, проворно вискакуючи з карети.

— Спасибі, я дуже вдячний, ясновельможний гетьмане, за ласкавість до мене й до мого дому! — сказав Єремія, подаючи руку Потоцькому, котрий прямував до його, поважно виходячи до дверей по широких східцях. Потоцький тричі поцілувався навхрест з Єремією.

— Ну та палац же в ясновельможного князя! Ні один магнат в Польщі та в Литві не має такого палацу. Заломив княжий палац і королівські палаци, — сказав Потоцький.

З карети вискочив небіж старого Потоцького Стефан Потоцький, той самий, що добивав козаків в Лубенщині після виїзду дядька в Пруссію. Це був молодий повновидий хлопець, жвавий та верткий, пишно убраний в кольорове убрання.

— Просимо ж до покоїв та вип'ємо по кубкові вина після важкої та довгої дороги до моєї господи, — просив господар Потоцького.

Потоцькі привітались з Гризельдою, поцілували її в руку і пішли в нижчий етаж. В покоях стояли столи рядками, понакривані й прибраті. Столи аж захрясли під дорогими срібними кубками, тарілками, полумисками та вазами. Напитки й наїдки стояли три дні напоготові для гостей, котрі з'їжджались потім цілих три дні.

— Ну, хвалить бога, що в князя є вино! — гукнув Потоцький, зирнувши на столи, заставлені бутлями з горілкою та винами. — Я знав, що Бахус не твій бог, і боявся, щоб ти часом не забувся про вина, бо Бахус мій улюблений божок, сказати по щирій правді.

Єремія налив прездоровий срібний кубок венгерського вина й подав Потоцькому. Старий вихилив нахильці увесь кубок, в котрий влазило більше як півпляшки вина. Він гекнув, як мужик, що перерубав колодку сокирою, втер оксамитовим рукавом замочені вуса, схожі на дві жменьки конопель, і кинувся на холодне м'ясо, на ковбаси, неначе вовк на ягня. Щось животинне, вовче було в його хижому виду, в хижих очах, в самому апетиті, як він кинувся уплітати баранину та дичину.

— Ну, князю! добули ми слави в Лубенщині, взяли ми перевагу над Гунею, над Остряницею. А тепер вони пропали без сліду, і ми на їх землях, облитих їх таки кров'ю, п'ємо венгерське та бенкетуємо. Віват, княже! Нехай панують магнати та ясна шляхта!

— Віват Польщі! Нехай гинуть козаки та хлопи! — крикнув Єремія різким голосом, неначе ворон крякнув за вікном.

Знов затрубили виглядачі на баштах. Музики вдарили маршу. Єремія поставив свій кубок, в котрий він тільки вмочив губи, і побіг на ґанок. За ним вийшла і Гризельда. У двір в'їжджала ціла валка карет: то прибула Гризельдина рідня з Волині: князі Острожські за Збаражські. З ними приїхала й її менша сестра Варвара Замойська, а слідком за ними прикотила карета молодого Олександра Конецпольського, гетьманського сина. Він вже давно залицявся до молодої Замойської й пригнався за нею через степи аж до Лубен.

Гризельда радо привітала сестру й повела її в свої покої. Княжата Острожські посідали за столи. Але знов несподівано вдарив оркестр на балконі, а на баштах затрубили в труби. Єремія вибіг на ґанок. До ґанку наближалась карета, запряжена впростяж. З карети вийшов Адам Казановський, королів улюбленок. Король надарував йому маєтності в Чернігівщині, але він ще добувався захопити землі й у Лубенщині. Казановський з роду італіянця Казанови, був ще не старий на літа, чорнявий та гарний, з чималою чорною бородою та з високими чорними, ніби намальованими бровами. Він скинув шапку і привітався до Єремії. Убраний в чорний жупан та в вишневий кунтуш, з чорним волоссям, зачесаним назад на тім'я без проділля, Адам Казановський був схожий на київського архімандрита або на протопопа. Делікатні манери, тихий ласкавий голос виявляли в йому спанілого чужоземця, людину просвітнішу й делікатнішу за польських панів.

Казановський ласкаво поздоровив Єремію з новим житлом та з іменинами. Єремія привітався до його трохи надуто й неохоче: в їх обох вже давно був недомисл за Ромни. Король Владислав подарував Ромни Казановському, а Єремія вважав на роменську маєтність як на свою батьківщину й дідизну, якось трохи неясно затверджену королем вкуто з Лубенщиною за родом Вишневецьких. Єремія неласкава привітався до Казановського. Казановський це примітив.

— Приїхав до вашої ясновельможності, князю, поздоровити ясновельможність вашу з іменинами і привітати як свого сусіда: хочу жити з вашою ясновельможністю в згоді, як сусід, — сказав Казановський.

— Коли ваша милость приїхали до мене, то будьте моїм шановним гостем. Я не маю на думці змагатись з паном. Вступіть до моєї господи і їжте мою хліб-сіль, — припрошував Єремія.

— Спасибі, князю, за привітність, — сказав Казановський і тихою плавкою ходою вступив у світлиці й поклонився гостям таким поклоном, як архієреї кланяються в церкві до парафіян.

— Ну, князю Яремо! попрацювали ми в твоїй Лубенщині коло козаків, а от тепер одпочиваємо в твоєму палаці. Чи ти, князю, знаєш, що на цьому самому місці, де тепер стоїть твій палац, я посадив на палі два десятки козаків, — гунув чваньковито Потоцький. — Їй же богу посадив! Отам в тому кутку палацу корчилось на палях три козаки, а там коло твого порога стриміло п'ять паль з бидлом; та й тут, де стоять твої столи тесові, стояв рядок паль і висіли проткнуті наскрізь аж до шиї здорові козарлюги! Ій-богу правду говорю! — чванився Потоцький.

Йому мало хто йняв віри. Не йняв йому віри і сам Єремія, але підходячи під чваньковитість гетьмана, він сказав:

— Де лилась кров отих душогубів, отих наших ворогів, там тепер ллється наше вино. Віват польному гетьманові Потоцькому!

— Віват, віват! — крикнули гості разом.

— Віват і князеві Єремії, що допоміг мені задушити ту хлопську десятиголову гідру! — крикнув Потоцький.

Тим часом слуги почали подавати на столи обід. Тільки що гості посідали за столи, знов на баштах затрубили в труби, знов заграли музики. Гості виглянули у вікна. З карети вилазив старий гетьман Конецпольський, а за ним слідком лізло в дверці якесь здорове опудало та одоробало, висунувши підголену голову, неначе макітру, на котрій теліпався чуб, неначе заткнутий в макітру.
 
Наші Друзі: Новини Львова