Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 19 лютого 2019 року
Тексти > Жанри > Повість

Де срібнолентий Сян пливе...

Переглядів: 52574
Додано: 07.11.2006 Додав: PadreVolodymyr  текстів: 4
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
29 січня 1940 року брав участь у відзначенні свята Крут у класі під час великої перерви. Не всі однокласники були присутні. Організаторами були: Віра Мосора (сьогодні живе у Львові), Нуся Курило (живе в Івано-Франківську), Богдан Грицеляк і брати Коцьолки. Керував Петро Демчук.
18 квітня того ж року разом з Вірою Мосорою, Нусею Курило і Петром Демчуком пізнім темним вечором ходили привітати Уляну Кравченко на вул. Парковій, 9 з її вісімдесятиліттям. Ці дві події можна вважати початком антисовєтської діяльності як "українського буржуазного націоналіста".
У липні 1941-го почав свою підпільну працю в ОУН. Головним ворогом для України ми тоді не без підстав вважали гітлерівську Німеччину. У вересні колишній однокласник Ярослав Коцьолок (майбутній сотенний УПА "Крилач") запропонував мені поступити до школи української поліції у Львові, але я відмовився. Чомусь військові справи і все пов?язане зі зброєю, мене тоді не цікавило. Як кажуть - не лежала душа. Я думав весь час про вищу освіту, насамперед про математику.
У вересні 1941 року за порадою Анатолія Коцьолка вирішив поступити до університету у Відні. Від Комітету допомоги українським студентам ("КОДУС") у Відні отримую інформацію, що для цього потрібно. Висилаю необхідні документи, серед яких посвідчення про те, що склав іспити за середню школу німецькою мовою перед спеціальною комісією, створеною при повітовому референті з питань освіти в Перемишлі. У грудні отримую відмову й окремо пояснення (здається, від Романа Новосада), що німці перестали приймати слов'ян до своїх університетів.
У лютому 1942 року влаштовуюсь у Перемишлі в "Союзі кооперативів" бухгалтером після шеститижневих курсів. Попрацював недовго - призначили відповідальним за всі склади фірми. На харчових складах на території товарної залізничної станції працювало 37 євреїв. Між ними траплялися рідні моїх знайомих. На запитання, чим можу їм допомогти, порадили, щоб менше цікавитися, що робиться на складах, а вони разом із робітниками не підведуть мене.
Попрацював кілька місяців і одного дня мене викликає до свого кабінету директор фірми - німець. У присутності свого заступника Станимира - колишнього сотника УГА - каже, що німецька жандармерія і польська кримінальна поліція розслідують справу з акумуляторами і запасами харчових продуктів у гетто та крадіж з вагона 40 мішків білої муки, що була призначена для німецького військового шпиталю.
У гетто електроенергію не подавали. Перед кількома днями вночі хтось побачив там у вікні світло. Вранці німці зробили обшук і знайшли акумуляторні батареї, зелені мариновані помідори, огірки та яйця з моїх складів. У підземних колекторах виявили таємний перехід між гетто і товарною станцією. Якось довідалися (мабуть, від самих євреїв), що акумулятори підзаряджав один із моїх водіїв.
Муку з вагона в мішках вивезли робітники автомашинами в кузовах, наповнених суперфосфатом, який перевозили до складів міндобрив у підвалах костелу Францисканів, а частину - підводами з вугіллям. Я тоді стояв біля воріт і розмовляв із вартовим - молодим австрійським студентом з Лінца, який ненавидів Гітлера й гестапо. Через мою слов'янську вимову він подумав, що я німець з Чехії або з Північної Австрії, але мені не випадало його обманювати, і я сказав правду. Мої автомашини й підводи він пропускав без перевірки. Вагон без муки залізничники загнали в далекий тупик у Бакончицях, більше кілометра від станції.
У кабінеті директор і Станимир попередили мене, що поки справу розслідує кримінальна поліція - це не страшно, але якщо передадуть гестапівцям, тоді нічим не зможуть допомогти.
Я пішов до свого кабінету. Тільки сів за стіл - забігає колишній однокласник Зенон Сендзик і до мене: "Тікай, гестапо!" Виглянув у вікно і побачив їх чотирьох, як вийшли з двох автомобілів і пішли до входу нашого будинку. Відразу запасними сходами опускаюся на перший поверх, поміж ящиками з горілкою на складі виходжу у двір сусідніх будинків. Не заходив навіть до свого помешкання на вулиці Дворського, 14. Можливо, що приїздили не за мною, але з ними не можна було жартувати.
Якийсь час з особистим посвідченням на прізвище Івана Красуцького займався "паскарством", тобто незаконною торгівлею. Із Славком Коцьолком, який тоді в Нижанковичах при українській поліції був зайнятий більше справами підпілля, ніж кримінальними, постійно підтримував зв'язок. Він часто приходив до мене до хати в Аксманичах. Здається, в ті місяці він спитав мене, чи не міг би нав'язати ближчі контакти з польським підпіллям у Перемишлі через колишніх знайомих з польської гімназії. Я з охотою дав згоду і не сумнівався, що вдасться дещо зробити.
Почав з відкритої прямої розмови на цю тему зі старим Робачинським, який мешкав у Перемишлі на розі вулиць Баштової і Пельчара. Він ідею боротьби за українську державу без відповідних військових кадрів і потрібної зброї назвав мрією чи фантазією молодих ентузіастів і радив приєднатись до поляків та разом виступити проти німців. У розмовах з іншими поляками я відчув якусь підозрілу стриманість, недовіру. Через кілька тижнів Анатолій Коцьолок попередив мене, щоб з поляками не зв'язуватись, бо вони проти нас співпрацюють з німцями. Така вказівка поступила від Проводу ОУН.
Під час однієї зустрічі Славко запропонував мені покинути торгівлю, припинити ризикувати життям без потреби. Може статися, що в Перемишлі українцям удасться перебрати адміністрацію до своїх рук від поляків. Потрібні кадри. У повітовому управлінні української поліції для мене приготували місце перекладача документів кримінальних справ з української та польської мов на німецьку. Дав згоду, коли переконався, що від гестапо нічого не загрожує. Тоді від гетто вже й сліду не залишилося.
Познайомився з Яковом Чорнієм, який став моїм безпосереднім керівником по праці в ОУН. Група, створеного в самому Перемишлі відділення поліції з п'ятнадцятьох молодих хлопців, попри охорону млина в Сільці і стеж у приміських селах, виконувала завдання підпілля: охорона перевезень різних вантажів із запасами харчів, одягу, військового спорядження, які за гроші, горілку та іншими способами потрапляли до нас із військової бази, де начальником був якийсь полковник, чех, із німецьким прізвищем.
Комендантом поліції був призначений Іван Совган, але він усе неофіційно передав мені, а сам цілими днями пропадав зі своїми особистими справами. Совган не належав до ОУН і, напевно, здогадувався, чим я займаюся, але свідомо не заважав.
Придбане на базах добро відправляли через Коровники в бік Селиськ і Яксманич, де в давніх австрійських укріпленнях були підпільні сховища. Усе пропало, бо від 1944 року там проходив кордон між Польщею і СРСР.
Інколи охороняли кур'єрів, членів підпілля, які проїздили через Перемишль і могли попастися німцям чи полякам під час облав або перевірок документів.
* * *
Пізньої осені 1943 року, напевно в листопаді, до мене несподівано зайшов Петро Демчук. Не бачились більше як два роки. Погода того дня була препогана: холодно, вітер, сніг з дощем заліплював очі. Щоб не гаяти часу, Петро відразу приступив до обговорення конкретної справи. Приїхав з Берліна. Там він є членом товариства "Громада" при гетьмані Скоропадськім. Гестапо слідкує за кожним їхнім кроком і тому він сьогодні зайшов до мене в таку негоду, щоб не попадатися на очі небажаним свідкам. На його приїзд до мами напевно звернули увагу сусіди поляки і будуть цікавитись кожним його кроком.
Гетьман Павло Скоропадський слідкує за подіями в Україні, особливо цікавиться зростаючою популярністю УПА. Він побачив у ній реальну силу, яка може боротися за створення Української Держави. Петро приїхав до Перемишля з дорученням від гетьмана знайти тут людину, через яку можна би нав?язати контакт з керівництвом УПА. Він за кілька днів встигнув переговорити з деякими знайомими і зупинив свій вибір на мені. Для мене це було несподіванкою. Я ніколи не думав стати якимсь активним громадським діячем чи політиком, поза математикою нічого не бачив, але відчував, що життя якось мимоволі затягує мене туди і в такий відповідальний час не можна бути пасивним. Згадав, що я вже зробив вибір на ціле життя, коли в 1941 році вступив до ОУН.
Сказав Петрові, що я сам не можу такі справи вирішувати, треба порадитись. Попередив, що якщо почнуться якісь міжусобиці, чи боротьба за владу, як у 1941 році між мельниківцями і бандерівцями, я вмиваю руки. Він запевнив мене, що гетьман ні на що не претендує, а тільки хоче допомогти. Має для цього можливості. Домовились, що дам відповідь через два тижні. За той час до мене повинен був заїхати або сам Чорній, або Юрко Батіг, який був зв?язковим між мною і Чорнієм. До Петра до хати я не повинен був заходити. Далі розмова перейшла на інші теми. Я довідався, що гетьман підтримує зв?язки з впливовими людьми старшої генерації не тільки в Німеччині, але в інших країнах Європи. Зберіг дружні стосунки з колишнім полковником Січових Стрільків Василем Вишиваним з австрійської імператорської династії Габсбургів. Останній радив представникам українського підпілля налагодити контакти з західними державами, а він зможе допомогти через знайомих в італійському уряді прем?єр-міністра Бадоліо. Я зрозумів, що Петро напевно належить до найближчого оточення гетьмана, але подробицями не цікавився.
У першому виданні спогадів я про цей епізод не згадував, але за останні роки зустрічав матеріали і про гетьмана Павла Скоропадського, і про Василя Вишиваного, тому вирішив внести доповнення для повнішої характеристики цих двох осіб.
Через кілька днів, коли надворі вже добре стемніло, мене викликала по телефону секретарка повітового коменданта Ірина, щоб забрати деякі документи. На місці довідався від неї, що мною цікавиться гестапо. Вона вже оформила документи на переведення до Вільшан. Село серед лісів, 14 км на південний захід від Перемишля, і туди німці бояться появлятись. Це були часи, коли активізувались відділи УПА, польські боївки і більшовицькі партизани. Повідомити Демчука про свій від?їзд того вечора не було можливості. Я тільки сказав його адресу Петрові Товарницькому, а він повинен був попередити Демчука. Тоді таким як я самому по місту, а тим більше ввечері, небезпечно було ходити.
До Вільшан перебираюся наступного дня зранку. Тут ми робимо все, щоб не пропустити до Перемишля для німців жодного кілограма зерна, масла, сиру тощо. У липні 1944 року відкидаю пропозицію відступати з німцями і разом із Чорнієм, Коцьолком та іншими залишаємося в Україні. Тут ми більше потрібні.
СХІДНЯКИ
Після червня 1941 року в західних областях України залишилася більшість працівників зі Сходу - українці та росіяни, які прибули сюди з вересня 1939-го. Серед них траплялися різні люди. Деякі не встигли евакуюватись, а більшість не захотіла. Тільки з приходом німців почали сміливіше розповідати про події в Україні від 1933 до 1938 року. Населення ставилося до них дуже прихильно. Ніхто їх не переслідував, не показував на них пальцем, не продавав гестапівцям. Багато загинуло пізніше в УПА.
У 1943 році під охороною цілими ешелонами вивозять молодь зі Східної України до Німеччини на роботи. Хто хотів - по дорозі міг утекти. У Галичині вони знаходять притулок, допомогу, роботу, і не було випадку, щоб місцеві віддали когось із них німцям. У радянській пресі часто пишуть про страшні, нелюдські умови в дорозі і на каторжних роботах у Німеччині. Але якщо порівняти їхнє становище з долею тих, кого вивозили до Сибіру чи на Далеку Північ під конвоєм енкаведистів, починаючи від 1918 аж до сімдесятих, то не уявляю собі, чи взагалі можна зіставляти одне з другим.
Один такий ешелон у вересні 1943 року спинився на станції Бакочинці біля Перемишля. Шість вагонів-телятників із дівчатами різного віку і малими хлопцями не старше 16-17 років охороняли два старих німці, можливо, навіть без зброї і точно без собак. Як тільки ми довідалися про це - знайшли десь горілку чи самогон, закуску і пішли "свататися".
Деякі "каторжанки" вмивалися біля колонки з водою, прали білизну і сушили на паркані, інші грілися на сонці. Німці сиділи на лавці біля будки стрілочника. Побачили, з чим ми прийшли і за чим, без слова дозволили кожному з нас вибрати, яка до вподоби.
Я пояснив дівчатам, що тут уже кінчається Україна, треба втікати, бо далі вже Польща, і там їх уже ніхто не пожаліє. Допоможемо розміститись по селах чи в Перемишлі, а там хай самі вирішують, як бути. Більшість дівчат відразу згодилась, тільки одна жінка, яка була з дочкою не старше 15 років, несподівано для нас каже: "Що, знов до колгоспу? Велике вам спасибі, хлопці, але я поїду далі з дочкою, хоч світу трохи побачимо. Гіршого, ніж те, що ми пережили за більшовиків, не буде ніде у світі".
Дочка наполягала, щоб утікати разом із дівчатами, але мати не відступала від свого. Все це тривало, може, з годину. Німці ще з кількома нашими хлопцями в будці співали й кричали: "Гітлер капут, Сталін капут, Україна гут!" або "Нема яйка, нема віна - до свіданья Україна!" Ми тим часом виводили групами дівчат і кількох хлопців-підлітків поза вагони на дорогу, а там передавали селянам, які підводами поверталися з міста додому. Ніхто не відмовився допомогти, хоч серед господарів знайомих не було. Частину втікачів вивели городами на іншу дорогу, яка вела до Добромиля. Мати з дочкою залишились, а з ними ще кілька дівчат.
Німці в будці перестали співати, язики не ворушились. Яке в них безладдя у всьому - ніяких списків на "каторжан", ні разу ніде не передавали своїх в'язнів, а просто везли з України до самої Німеччини, - самі раді, що заїдуть додому й подалі від фронту. З голоду ніхто по дорозі не помирав і на станціях не викидали трупів дітей та старих людей, як це робили більшовики зі своїм народом по дорозі до Сибіру, чи на Печору або Колиму. Тоді залишилися дві сестри з Донбасу - Бондаренко Зіна і Діна. Зіну забрав до себе Совган, а Діна працювала на нашій станиці на кухні. Хворіла малярією.
Через кілька днів я несподівано зустрів на вулиці Францисканській матір з дочкою. Похвалилися, що всі повтікали. Вони знайшли помешкання і працю в самому Перемишлі. Жили без прописки, бо не було такої, ніхто їх не розшукував і не переслідував.
Під кінець зими і навесні 1944 року знов дороги були повні біженців, знов люди втікають від "своїх" на захід у невідоме, до чужих людей, радше до "ворогів". Хто підводами, хто пішки, хто в товарних вагонах. Німці вже не давали автомашин, як у вересні 1939 року, але й не перешкоджали. По дорозі в селах та містах утікачі відпочивали, запасалися харчами за гроші, за якісь речі, а більшість ходила по хатах просити. Я розмовляв із працівниками якогось харківського театру. В одного, здається, прізвище Орел. Цілою трупою їхали на кількох підводах, навіть із театральним реквізитом. На одному з возів був чоловік із дружиною і двоє малих хлопців, старший з яких мав не більше шести років. Розповідали, як поводяться енкаведисти на звільнених від німців землях з тими, хто залишився під окупацією. Усіх їх трактують як зрадників, тому на захід утікає, хто може. Від Харкова через всю Україну проїхали нормально, але що буде далі - невідомо. Хвилювалися за дітей. Залишатись під більшовиками не хотіли нізащо. З наближенням фронту кількість утікачів збільшилась. Йшли через Перемишль на захід, через Карпати на Чехо-Словаччину, Угорщину.
Фронт прокотився через Перемишль в останні дні липня 1944 року без важких боїв і спинився на лінії Варшава - Сандомир - Дукля, до 80 км на захід.
Відразу від перших днів почав діяти НКВД. Створені спецвідділи провадять облави по селах. Усіх українців чомусь називають "бандерівцями". Мало хто з населення знав, що в українському націоналістичному підпіллі за німців створилось два крила: прихильники Бандери - бандерівці, які від перших днів на початку війни після 30 червня 1941 року поставилися до німців як до окупантів, та мельниківці - не таких радикальних поглядів
Про УПА від 1943 року знало все українське населення - від дітей до старих, і всі усвідомлювали, що на їхніх очах за останні кілька років уже вчетверте міняються окупанти. До 1939 року - поляки, від них "визволяють" (два тижні перебування німців не враховую) більшовики, в 1941-му від колективізації і терору НКВД рятують німці, а в 1944-му - знов "визволення". Частину чоловіків зловили і відправили на фронт. Деяким удалось втекти. Розповідали, що новобранців вишколювали не більше двох тижнів під конвоєм, непідготовлених відправляли чомусь у штрафні роти, гнали на передову на певну смерть. Інакше як бандерівцями їх не називали. Перевал через Карпати біля Дуклі був устелений трупами хлопців з Галичини, хоч можна було його взяти без жертв, якщо обійти сусідніми вершинами. З людьми ніхто не рахувався.


ЧАСТИНА ДРУГА
НАДРАЙОН "ХОЛОДНИЙ ЯР"
ПЕРШІ МІСЯЦІ НА "ЗАКЕРЗОННІ"
Надрайон "Холодний Яр" охоплював терени в чотирикутнику Перемишль - Динів - Сянік - Устріки Долішні площею до 1800 кв. км з населенням близько 160 тисяч разом з Перемишлем. Точних даних на початок 1945 року, мабуть, ніхто не визначив. Українські села на північ від Перемишля по лівому боці Сяну аж до Радимна теж належали до "Холодного Яру" до вересня 1945 року, тобто до переселення в Україну. Коли відбувся такий розподіл територій з присвоєнням відповідних кодів - не знаю. Можливо, наприкінці 1944 або на початку 1945 року.
Кордон між Польщею та Україною, встановлений в 1944 році по т.зв. "лінії Керзона" - один із варіантів, запропонований англійським політичним діячем лордом Керзоном після Першої світової війни. Важко було зрозуміти критерії, якими керувались політики в Москві та Варшаві. Одне стало ясно, що інтересів українців ніхто не враховував. Усе, як в Андрусові в 1667 чи в Ризі 1921, коли Україну знов розділили між собою Москва з Варшавою. Ще раз підтвердили, що Україна - це колонія, предмет торгу між її "старшими братами". Під Польщею залишилось більше семисот тисяч українців, які компактно заселяли Лемківщину, околиці Перемишля, Ярослава, Холмщину, Любачівщину та Підляшшя.
Тільки пройшов фронт - по містах і деяких селах Галичини ожили польські боївки. НКВД їх не зачіпав. 24 липня поляки з села Пнікут - недалеко від Мостиськ на південь - спалили частину українського села Пакість (тепер Нагірне) і розстріляли 23 українців. Пнікут - єдине польське село на десятки українських навколо. І це на території України.
12 жовтня 1944 року в Майданських лісах між Сколем та селом Ластівки перебував курінь УПА Євгена, який після вишколу на полонинах Букового Берда під командуванням Рена перейшов фронт у лісах на схід від Тухлі. Славко Коцьолок ("Крилач"), який у курені Євгена командував сотнею чи чотою, дав мені прочитати листа від Якова Чорнія, щоб усі відділи, створені влітку в околицях Перемишля, негайно поверталися в рідні сторони, бо поляки почали терор проти українського населення. Євген не хотів нас відпустити - сказав, що підчиняється тереновому проводові. Пригадую неприємну сцену на поляні, яка почалась із суперечки між Крилачем та Іваном Артимовським з Нижанкович з одного боку й Євгеном - з другого. Коли Євген вийняв з кобури наган, я став між ним і Артимовським. Більшість присутніх підтримали нас і Євген заспокоївся. Він тоді залишив у моїй пам'яті неприємний спогад. Без узгодження з ним наша група вирішила відправити мене в околиці Добромиля, відшукати Чорнія, повідомити його про поведінку Євгена. 15 жовтня над ранком я дійшов до Губич за Добромилем. Тут відшукав підпільних зв'язкових. Особисто з Чорнієм не вдалось зустрітись, бо майже в кожному селі стояли більшовицькі спецвідділи. У Губичах я довідався, що моє село Аксманичі попало під Польщу. Кордон від села проходить на відстані, меншій кілометра. До фронту на захід близько 100 км. Уже майже три місяці фронт стоїть на одному місці. Всюди по селах на території УРСР та Польщі спецвідділи забирають українців до армії. Поляків не беруть. Облави проводять над ранком.
Із Губич вийшов пізно ввечері. До мого села було майже 8 км. До річки Вігор мене провів якийсь хлопчина. Село Сиракізці, через яке треба було проходити, я знав добре. Почулося гавкання собак десь вище середини села. У колишньому панському дворі в кінці села містився один із найбільших спецвідділів округи - більше сотні солдатів. Пізніше там зробили прикордонну заставу. З гавкоту собак було легко зорієнтуватись, що хтось іде дорогою униз: вони наче передавали це один одному ланцюжком. Собаки були майже в кожній хаті, тому з поля легко було дізнатися вночі, що робиться в селі. Скоро я перетнув завулками Сиракізці й полями, минаючи Сільцю зі сходу, наблизився до своєї хати. Ніч не була місячна, але силует на обрії було видно, і доводилося йти попід схилами пагорбів або долинами. Вже по півночі я постукав у вікно Степана Шагали. Перед тим майже годину сидів на полі, прислухався, що "кажуть собаки". Але всі мовчки спали - отже, можна йти далі. Переконавшись, що в селі нема нікого з чужих, я пішов додому. У стодолі в соломі була криївка, в якій переховувався брат Михайло (йому сповнився тоді 21 рік). Крім прикордонників у Сиракізцях облави частіше провадив спецвідділ, що стояв у Корманичах, віддалених на 2 км від нас. Солдати із задоволенням йшли на такі акції, бо в селі можна було наїстися, інколи навіть випити, а нерідко по хатах пропадали речі, хоч до приходу фронту все, що можна було, люди закопували. Крім того, ніхто із солдатів не поспішав на фронт. У них також був свій план: на збірний пункт доставити стільки-то "добровольців". Спійманих під конвоєм цілий день гнали пішки на збірний пункт до Динова (40 км на захід від Перемишля). Там кілька тижнів учили їх, як поводитися з найпростішою зброєю, і гнали на передову, на певну смерть. Декому вдавалося втекти. У таких випадках конвоїри по дорозі брали першого-ліпшого чоловіка, навіть поляків, щоб тільки кількість була. Траплялось, що батькам вдавалося викупити сина за самогон чи продукти, а за годинника можна було викупити кого завгодно.
Солдати у спецвідділах проходили політзаняття. Вони знали, що поляки поділяються на прихильників Гомулки (ліві, прорадянські) і Миколайчика (праві, проанглійські). При перевірці документів у поляків неодмінно питали: "Миколайчик чи Гомулка?" Українців інакше не називали, як бандерівцями, хоч по селах на захід за Сяном, особливо на Лемківщині, частина населення неприхильно ставилась до українського національного руху і називали себе русинами або лемками.
Облави у прикордонній зоні рідко проходили успішно. Люди, навчені останніми роками, не давали інформації, й одержати якісь дані про сусідів від дорослих чи навіть дітей було майже неможливо. Всі списки і метрики вдалося заховати ще за німців. Джерелом інформації могло бути тільки польське населення, але на схід і південь від Перемишля, за незначними винятками, села були чисто українські.
Настрій у людей був пригнічений - ніхто не міг передбачити, чого чекати далі. Не так страшний був фронт, як безправне становище українців. Чому кордон проведений не по річці Сян, як у 1939 році, без урахування складу населення, чи хоч би якихось природних факторів. Мабуть, хтось на карті накреслив пряму лінію від Сянків у Карпатах до Холмщини. Варіант лорда Керзона нібито відповідав етнічним принципам, хоч територія Прикарпаття до 200 км на захід була заселена українцями (лемками). Українські землі під Польщею стали називати "Закерзонням". Почали гадати, де краще: під Польщею з її шовінізмом і ненавистю до українців, чи в Радянському Союзі з колгоспами і Сибіром. Усі знали, що права вибору не буде і треба чинити так, як накажуть. Якщо в 1939 році більше половини населення, особливо робітники й бідніші селяни з приходом Червоної армії пов'язували якісь надії на кращу долю, то в 1944 році таких уже не було. Люди не могли зрозуміти тієї планової безгосподарності, безглуздого підходу майже до всіх справ у житті, який встигла показати радянська влада з 1939 по 1941 рік.
Серед українського населення наприкінці 1944 року майже не залишилося людей з вищою освітою, якщо не враховувати вчителів і священиків. Усі подалися з німцями на Захід, а ті, що залишилися, найчастіше похилого віку, боялися втручатись у громадські справи.
У листопаді-грудні 1944 року продовжували поширюватись чутки, що поляки вбивають українців, палять села - і то не лише на території Польщі, а й на Україні. При таких стосунках, що були між двома народами, це не вважалось несподіваним. Найгірше те, що насамперед терпіли села, в яких чоловіків українців забрали до армії і не було кому оборонятися. 8 листопада я попався під час однієї з облав і по дорозі до Перемишля розговорився з двома лейтенантами - Волковим і Сафроновим. Розповів їм про напади поляків на українські села й питаю, чому спецвідділи і частини Червоної армії стоять по селах і не реагують на це. Один із них (обидва напідпитку) каже мені: "То нічого, що вбивають хахлів. Спишуть. Більше списали". І звернувся до свого товариша: "Чуєш, Костя! Він каже, що поляки хохлів убивають". Я не розумів значення слова "списати". Думав, що переписують прізвища вбитих, але не міг згадати, щоб хтось цим займався. Костя, теж лейтенант - видно, був більш політично підкутий і менше випив - роз'яснив йому, що поляки вбивають не хохлів, а бандерівців. На політзаняттях їм розказували, що це робота поляків-"миколайчиків" - тих, що за буржуїв і капіталістів, а "наші" поляки, які за Гомулку, таким не займаються. Були вказівки згори, щоб Червоній армії поки що не втручатися у стосунки між польським і українським населенням на території Західної України: "Хай ріжуться, у них між собою давні порахунки". На другий день по дорозі до Перемишля у Пикуличах я втік.
Десь через тиждень-два до хати прийшов начальник польської міліції з Конюшок, Ризнар, - давній знайомий тата, і сказав по секрету, що до кожної дільниці міліції додають по кілька "волиняків", які будуть убивати українців, головно з вищою і середньою освітою. Уже складено списки, і я з молодшим братом Михайлом у них записані одними з перших.
Тоді частина хлопців переховувалась у криївках, а інші над ранком йшли до лісу - там було безпечніше. Якихось конкретних планів ні в кого не було. Всі жили з дня на день. Ні газет, ні радіо не було, і головним джерелом інформації були чутки - хто що де чув. Спокійно не спав ніхто - ні малі, ні великі - всі чекали лише поганих вістей.
Підпільна сітка, яку ще від 1943 року очолював Орлан, працювала в дуже тяжких умовах. Постійні облави, відправка на фронт мужчин, польський терор - робили своє. Здається, 24 грудня (польське Різдво) 1944 року повинна була відбутись відправа підпільного активу за участю Чорнія в лісному масиві Турниця. Попереднього дня Чорній загинув при переході кордону на засідці коло села Ліщини недалеко від Добромиля. Похований на цвинтарі в Ямній Долішній.
5 березня 1945 року в околицях Перемишля рознеслась вістка, що в селі Вільшани (14 км на захід від Перемишля) польські міліціонери з Красичина коло Перемишля вбили дванадцять українців. З родини священика Копистянського - дві особи, родину вчителя Сенишина та інших найсвідоміших селян. Їх вивели над Сян і в тому місці, де щороку на Йордан святили воду, постріляли. Дочка священика Софія Копистянська була тяжко поранена і під трупами пролежала на льоду до ранку. Вдень приїхали міліціонери з Красичина на розслідування, допитували Софію і вона пізнала їх. Попередніми роками працювала на місцевій пошті. Ця звістка сколихнула всіх. Це вже були не чутки, а страшний факт. Страшний тим, що стався за участю представників закону і над людьми, які війну просиділи вдома в селі, не мали нічого спільного ні з нашим підпіллям, ні з німцями - кілька років спокійно чекали кінця війни. Ініціатором убивства був місцевий Круліковський - чи не єдиний поляк на все село. Софію Копистянську того ж дня відправили до Перемишля, а звідси до Львова. Незабаром померла не так від ран, як від обморожень. Її батько, священик, заховався між дверми й шафою і його не знайшли, а братів на той час не було дома. Завантажили на машину меблі та інше майно з хати.
Майже одночасно ми довідались, що в ніч на 3 березня поляки з Дильонгови та з інших близьких польських сіл вимордували українців у Павлокомі - 40 км на захід від Перемишля. Загинуло 365 осіб, серед них діти старше чотирьох років. Спочатку важко було повірити - думали, що це тільки чутки. Система підпільних зв?язків ще не була добре налагоджена.
Після Вільшан і Павлокоми стало зрозуміло, що це лише початок, і сидіти, склавши руки, не можна. Поляки вирішили тут мстити українцям за те, що робилося на Волині в 1942-43 рр.
У цих теренах деякі села, яким загрожував напад з боку поляків, створили свої самооборони ще восени, скоро після переходу фронту. Ісканію, що близько Дубецька і Павлокоми, польські банди кілька разів обстрілювали з відстані з кулеметів, але знищити село їм не вдалось. Добре трималися і вистояли на лівому боці Сяну напроти Вільшан малі Красичі. Там було тільки 63 господарства, але люди згуртовані і з високою національною свідомістю. Вільшани легковажно поставились до цього й поплатились. Місцеві активісти старшого покоління казали, що не треба дражнити поляків, і якраз їх усіх 5-го березня міліція постріляла. Добре була організована Тисова, яка могла чекати нападу з Гути Березької або від Бірчі. Далі на захід такі села як П?яткова, Явірник Руський, Жогатин, Поруби ще в 1943 році зазнавали нападів від грабіжницьких банд з польської Дильонгови та Борівниці і тому побудували криївки, а за хатами окопи.
Польські села були добре озброєні ще від 1939 року, а українці не мали такої нагоди. Там, де не було своєї самооборони, люди з дітьми й худобою перебрались до найближчого лісу. Таке було з Кречковою, Рікшичами, Брилинцями та іншими. Як на зло, тоді цілий березень був холодний з частими снігопадами. Найгірше було з малими дітьми.
Тереновий провід почав вживати заходів для оборони населення. Нашвидкуруч створювалися невеличкі збройні групи, які охороняли безборонні села, і люди помалу стали повертатись до своїх хат. Але їх мало, не вистачало зброї, і неможливо було передбачити, звідки й коли грозить небезпека.
У другій половині січня фронт перемістився далеко на захід після прориву перевалу біля Дуклі в Карпатах, переправи через Віслу біля Сандомира й Варшави. Лютий в околицях Перемишля минув майже спокійно, на початку березня - трагедія Павлокоми і Вільшан. Здається, в П?яткові загинуло більше двадцяти осіб. Самооборони мали переважно локальний характер, і як військова сила ще не набрали більшого значення. На крайній випадок використовувались для охорони кількох українських сіл, розташованих близько польських.
11 квітня поляки з Гути Березької і Бірчі разом з міліцією над ранком вимордували українців у селах Бахові, Березці і Сівчині. На другий день від проводу надрайону я отримав доручення, щоб на місці скласти протоколи із прізвищами жертв. За ніч ми дісталися до Бахова. Для охорони дали мені ще кількох бійців самооборони і зв'язкових, які змінювалися в кожному селі. Що робилося на місці - страшно згадати. В деяких хатах усе побите, поламане, хто живий - утік, боявся повернутися, щоб хоч поховати рідних. Усе це сталось несподівано. Люди весь час жили мирно, ніколи з поляками не ворогували, їх навіть не насторожила трагедія Павлокоми кілька тижнів тому. Поляки над ранком набігли, вимордували, понищили, а що можна, забрали з собою і втекли через ліс - не затримувались ні на хвилину. Все робилось поспіхом, наче боялися, що хтось наздожене. Ми прийшли через день після нападу, село було напівпорожнє, частина хат згоріла. Багато людей боялося повертатися. Залишились ті, що сховались десь по криївках. Спочатку я заходив до кількох хат і записував прізвища помордованих, але коли на підлозі побачив тіло шестиденної дитини, у котрої не можна було розрізнити ні голівки, ні ніжок, ні ручок - став записувати прізвища жертв лише зі слів гурту людей, які мене супроводжували. Коли хтось з них на плебанії покликав подивитись, що зробили зі священиком (здається, забили поліно до рота), я не пішов.
Поляки забрали в декого худобу і більше на ці села не нападали. Ні в Бахові, ні в Березці не було ніяких самооборон. Казали, що більшість чоловіків забрали на фронт, чи ті самі пішли добровільно.
Мої протоколи напевно з іншими нашими архівами попали полякам влітку 1947 року під час акції "Вісла" і їх могли знищити, або десь залишились у нерозкритій криївці. Ніде в польській літературі я не зустрічав згадки про них.
Почалася весна, і ніхто не сумнівався, що погроми триватимуть масово, де лише українське населення не зможе себе захистити. Не можна було гаяти жодного дня. Тоді я зрозумів, що про навчання в якомусь університеті треба забути, а повністю поринути в боротьбу. Забув, що я колись любив математику, ненавидів військові справи. Перед очима стояли знайомі з Вільшан і діти з Бахова та Березки. У ті дні з відділів самооборони були організовані три сотні на чолі з Бурлакою, Хріном і, здається, Крилачем. Це були переважно бійці, які в житті вже нюхали порох. Докладно не пригадую, але припускаю, що ці сотні були сформовані у березні і перебували в лісовому масиві Турниця - 25 км на південь від Перемишля.
Близько 50 км на південний захід від Перемишля, між Сяноком і Диновом, островом між українськими селами серед лісу було чисто польське село Борівниця, розташоване 3 км на схід від Улюча, де народився композитор Михайло Вербицький - автор музики до "Заповіту" і гімну "Ще не вмерла Україна". (Згідно зі статтею Марії Загайкевич, опублікованій в "Перемиських дзвонах" №1 за 1995 р., Михайло Вербицький народився не в Улючі, а в Явірнику Руськім - 7 км на північ від Улюча). Там чомусь опинилось 5 "волиняків" - поляків, яких вигнали з Волині в 1942-43 рр., - на чолі з Котвіцьким, сліпим на одне око, в минулому офіцером польської армії.
Цей Котвіцький, псевдо "Сліпий", у Борівниці організував із місцевих поляків групу близько 140 осіб і провадив з ними рейди по довколишніх українських селах. Полювали на чоловіків, грабували все, що потрапляло під руки з їжі, одягу тощо. Кілька осіб з його групи, місцевих, приходили до українського села і нишком просили людей, щоб ті дали їм щось, наче вони грабують теж, бо Сліпий не подарує їм симпатії до українців. Після Березки й Бахова поширилась паніка, що Сліпий готує розправу з іншими українськими селами. Під найбільшою загрозою були Улюч, Явірник Руський, Жогатин і Воля Володжська. На Явірник і Жогатин поляки могли напасти з другого боку села - за лісом знаходилася Дильонгова, від мешканців якої потерпіла Павлокома. Дильонгова ще до війни славилася своїми бандитами.
Становище українського населення нагадувало часи татарських нападів. Люди не знали, коли і звідки загрожує небезпека. Крім польської міліції та звичайних грабіжницьких банд, в акціях могли брати участь цілі сотні добре озброєної й вишколеної Армії Людової, Батальйони Хлопськє або Армія Крайова. Всіх їх об'єднувала зоологічна ненависть до українців. Терор не припинявся ні на один день, особливо по лівому боці Сяну між Диновом і Перемишллем. Люди не мали де ховатись, бо на північ - польські села, а з півдня - повноводний Сян. Особливо страшною була неділя 15 квітня для десятків українських сіл. Польські банди серед білого дня на підводах зі списками в руках, або в супроводі місцевих поляків буквально "відстрілювали" переважно жінок, дітей і старців, бо мужчини добровільно пішли до Червоної армії і масово гинули на фронті. Досі зібрано дані про Волю Кривецьку, Скопів, а про десятки інших сіл ніхто не згадує. Того дня у Волі Кривецькій в горішньому кінці села на заставі стояв спецвідділ НКВД до 30 солдатів з кулеметами, щоб з-за лісу не наспіла допомога з Красич, де була добре організована самооборона.
По правому боці Сяну в чотирикутнику Лісько - Сянік - Динів - Перемишль на більше як сотню чисто українських сіл польських було менше десяти, але всі добре озброєні ще від 1939 року, і вони розгулювали безкарно місяцями.
Про існування якоїсь нашої військової сили поляки не знали нічого, не здогадувались і не повірили б, тому були впевнені, що все їм дозволено і все мине безкарно.
Відразу після подій у Бахові та Березці на відправі Крайового проводу було прийнято рішення випередити Котвіцького-Сліпого і знищити Борівницю не пізніше 21 квітня. Вибір на це гніздо випав тому, що там найменше сподівалися якогось опору з боку українців - за весь час не було жодної збройної сутички. Про саме село й учасників групи була зібрана докладна інформація; село невелике, відрізане від головних шляхів, і до найближчої міліції - не менше 20 км лісами через українські села. За пів дня ніяка підмога не могла наспіти. Територія ця за нашим адміністративним поділом належала до 4-го району.
18 квітня 1945 року Провід надрайону скерував мене туди для допомоги місцевому підпіллю. Попередили, що в наших збройних групах - боївках та відділах самооборони деяких сіл - нема майже жодного, у кого поляки не вбили б когось із родини. Треба було не допускати випадків помсти на невинних. Війна наближалась до кінця, деякі поляки почали трохи розуміти, що не все буде так, як вони хочуть, і в жодному разі нам не можна загострювати з ними стосунків, особливо з населенням. Того дня після обіду жінки, які ходили до Перемишля на базар, принесли вістку, що поляки вимордували ще одне українське село - Малковичі, 10 км на північ від Перемишля.
Пізно ввечері лісами, уздовж правого берега Сяну, перетнувши кілька українських сіл, я зі зв'язковими на конях дісталися до знайомого вже Бахова, звідти - кілька кілометрів до Ісканії, де жив священик Гук із трьома синами, яких я знав з гімназії у Перемишлі. Всі - майже відмінники, добрі спортсмени, шахісти. У селі була добре організована самооборона з військовою дисципліною. Польські банди остерігались близько підходити, хоч з одного боку польська Тарнавка, трохи далі - Дильонгова, а по лівий бік Сяну - містечко Дубецько і змішані села, в яких українці боялись признаватися до своєї національності й розмовляли польською. За 10-20 км на північ від Сяну починалися етнографічно польські землі. Багато сіл було, в яких жили українці греко-католицької віри, але розмовляли польською. Про це свідчили церкви, збудовані у візантійському
стилі. Дуже гарна мурована велика церква лишилася у Динові. Шовіністична політика міжвоєнного польського уряду і терор після 1944 року зробили своє. Сьогодні в Динові з церкви не залишилося сліду.
До Ісканії перебралось чимало українців з інших сіл. Село лежить внизу над річкою, що впадає в Сян. Довкола села на пагорбах за хатами в окопах або ярах, чи інших природних заглибленнях, придатних для оборони, постійно чергували застави.
Нас зустріли стійкові, обмінялися кличками, що їх знали зв'язкові між селами. Клички мінялися що кілька днів на маршрутах (лініях). Ніч була зоряна, не місячна, тепла, і під ногами сухо. Довго не затримувались. Крім зв'язкових з Ісканії, пішло з нами ще кілька хлопців для охорони. Треба було йти полем між двома польськими селами: праворуч унизу - Тарнавка, населення якої вороже ставилося до українців, а ліворуч серед лісу - Ясениця Сівчинська. В останній було кілька впливових людей, між ними - місцевий ксьондз і вчитель, які не допускали до протиукраїнських випадів. Про це вони попередили українське населення сусідніх сіл і слова дотримували.
Ішли ми пішки на відстані кількох метрів один від одного, переважно вивозом, і все-таки потрапили під кулеметний обстріл справа від Тарнавки. Село розкинулося внизу за неширокою смугою лісу, і нас на обрії побачили їхні стійкові. Відстань була до 300 метрів. Боялись засідки на дорозі. До П'яткови було спокійно. Помінялися зв'язкові, хлопці з Ісканії повернулися, ми трохи відпочили в хаті, і вже вдень я пішов далі через Жогатин до Явірника. Після 11 квітня все українське населення стало до зброї, хто як міг. Усюди були організовані самооборони, до яких вступали всі - від молодих до найстаріших. У П'яткові, Жогатині і Явірнику на заставах за селом в окопах чергували вдень і вночі з боку Дильонгови, а Явірник і Жогатин могли чекати Сліпого з другого боку - від Борівниці. Всюди тільки розмови про погрози поляків, що якщо українці не виберуться звідси до кінця квітня, їх чекає те, що Павлокому, Бахів і Березку.
Дев'ятнадцятого та двадцятого квітня пішов легкий весняний дощ. Уночі на 21 квітня три наші сотні оточили Борівницю, і як тільки засіріло, почався бій. Найдовше захищалися ті, що вибрались на дзвіницю костелу. "Сліпий зі своєю п'ятіркою "волиняків" утік відразу після перших пострілів. До 10-ї години все затихло, лише горіло кілька хат. Загинуло троє наших стрільців. З місцевих поляків, які здалися, було відібрано, здається, 27, які вирізнялись під час нападів на українські села разом із Котвіцьким (попередньо був складений список). Їх розстріляли серед села, а інших відпустили. Поспішаючи, попередили все населення, щоб вибирались із хат, бо о 14-й годині будемо палити село. Хай забирають зі собою все, хто що може. Стрільці отримали суворий наказ нічого не брати. Сцени - не з приємних. Тут можна було довідатись докладно, хто винен, що так сталось, хто що приніс з українських сіл. Звичайно, винні були одиниці, радше Сліпий зі своїми, але для нас іншого виходу не було. Вони боялися, щоб наші не вчинили так, як поляки недавно в українських селах, і тому покірно навантажили, хто що міг і як міг, і дорогою з плачем подалися попри Улюч за Сян, а деякі до Бірчі. Ще на їх очах почали горіти хати. В одній згорів захований легковий автомобіль.
23 квітня ми отримали листа (забув його форму і від кого він був), здається, від представників польського підпілля, в якому нас запрошували зустрітися для вирішення деяких справ. Місцем зустрічі запропонували дім поміщика в селі Дубрівці в кінці Селиськ. Нам підходило: на півночі були польські села, а на південь - українські, де після знищення Борівниці ми дістали повну свободу дій. Негайно повідомили Крайовий провід у Турниці. Ведення переговорів було доручено Борисові й мені. Зустріч назначено на 29 квітня. Ми вирішили нічого не писати, не брати ніяких зобов'язань, поводитися стримано і якнайменше говорити про себе.
Те, що сталося в Борівниці 21 квітня, нагадало полякам про силу українського підпілля за німців і що після фронту небагато треба часу, щоб цю силу відродити. Вони знали, що акцію 21 квітня проводили не місцеві самооборони довколишніх сіл, а добре організована військова одиниця. Пішли чутки, що там було не кілька сотень, а набагато більше. З дня на день сподівалися чогось подібного в інших польських селах, які брали участь у нападах на Павлокому, Бахів і Березку. З міліцій почали виганяти "волиняків". Десь у ті дні Крилач зробив засідку в самому Красичині на міліціонерів, учасників убивств 5 березня у Вільшанах. Попалось 8 осіб, і всіх їх розстріляи. Відпустили одного - наймолодшого.

Переговори про перемир'я та налагодження розумних стосунків між польським та українським населенням ми вважали логічним і бажаним для обох сторін. 29 квітня, у неділю, був гарний весняний день. Усе зеленіло, квітло. Зустріч призначено на 10 годину ранку. Ми на конях з Волі Володжської поїхали через село Поруби. Взяли для охорони з місцевої боївки Волоса, Сороку й Біса. Звістка про майбутні переговори і перемир'я розійшлася вже по селах. У Порубах і Селиськах люди вийшли з хат, віталися з нами (усі, крім мене, були місцеві, з сусідніх сіл), не таїли радості. Можна буде вийти на поле без зброї або без охорони. За лісом була Дильонгова.
Ми їхали, не поспішаючи, через змішане село Селиська. По дорозі розглядалися, чи не потрапимо на засідку. Про це ніхто з нас не говорив уголос, але пізніше ввечері признались, що така думка кожному приходила до голови.
На подвір'ї фільварку нас зустріли двоє молодих офіцерів. (Це місце було мені знайоме - 13 і 14 січня просидів тут під вартою, коли вдруге попався під час облави). Крім них, збоку стояли польські солдати. Нас запросили досередини.
Борис був більш досвідчений в організаційних справах, але ні він, ні я не мали поняття про дипломатичний етикет, ніяких інструкцій у нас не було, і я думав, що це тільки підготовка до серйозних переговорів. У кімнаті нас зустрів чоловік 50-55 років високого зросту, у вельветовій куртці захисного кольору замість кітеля, з доволі симпатичним вольовим обличчям, військовою виправкою фахового офіцера, і заговорив до нас польською мовою з якимсь дивним незнайомим акцентом. Відрекомендувався офіцером югославської армії Дража Михайловичем. До цього ми сказали, що розуміємо польську мову, будемо говорити українською, а офіцер буде перекладачем з української на польську.
Потиснули один одному руки і посідали за стіл. На його запитання, кого представляємо, сказали, що уповноважені від Крайового Проводу, і назвали псевда Волоса і Сороки (чи Біса - я забув). Один з його офіцерів вів протокол, ми відмовились. Псевдо "Аркадій" не згадували.
Я знав, що в Югославії боротьбу з німцями вели партизани на чолі з Броз Тітом, якого підтримував Радянський Союз, та прихильники західних держав на чолі з Дражею Михайловичем. Обидва між собою ворогували. Гору взяв Тіто, а Дражу розстріляли.
Щоб перед нами був сам Дража Михайлович - того не могло бути. Можливо, він тоді сказав, що прибув від його імені або прізвища подібні (справжнє прізвище Сотірович). Мені тоді здавалося, що це або якийсь польський офіцер "грає вар'ята" (прикидається сербом), або справа серйозна і треба відповідно поводитись. Мені було 24 роки, а Борис на кілька років старший.
Дража говорив лаконічно й переконливо. Сказав приблизно так: українці й поляки, як і народи Югославії, тепер в однаковому положенні і міжусобна боротьба непотрібна. Він звертається до поляків та українців покласти край ворожнечі. Борис відповів йому, що ми не проти, навів факти з Павлокомою, Баховом і Березкою, Малковичами та ін., з точними датами і кількістю жертв. Дража майже не вірив, що тут таке діялось, казав, що про це не знав. Я думав, що він прикидається, хоч, якщо справді він з Югославії - міг не знати. Я додав, що поляки хапають на залізничних станціях українців, які повертаються з Німеччини та окупованих німцями земель, і вбивають їх. У Динові і в селі Муніна біля Ярослава трупів кидають у криниці.
Розмова відбувалася в доволі щирій і дружній атмосфері. Ми дали зрозуміти, що випадок із Борівницею не повториться, якщо польські села не дадуть для цього приводу. Треба, щоб вони зі свого боку вплинули на такі села, як Дильонгова, Гута Березька та ін. Домовилися в разі необхідності підтримувати між собою зв'язок. На цьому попрощались.
Цей протокол повинен зберігатися в якомусь з архівів Польщі.
Від того дня на кілька місяців на південь від Перемишля до Карпат запанував мир. На Холмщині переговори відбулися пізніше і на вищому рівні*.
КІНЕЦЬ ВІЙНИ
8 травня закінчилася війна. Польські села й містечка за Сяном зустріли цей день канонадою, стріляниною з усіх видів зброї, а ми замислились: а що ж буде далі?
Життя не стояло на місці. За весняними роботами люди, здається, забули про страшні події останніх місяців. Аж не вірилося, що за кілька тижнів усе так різко змінилося. Ми були насторожі, бо переговори в Селиськах ні до чого не зобов'язували міліцію, польську армію і звичайні злодійські банди з польських сіл. Якісь антипольські ексцеси з боку українського населення, насильницькі акції, прояви анархії були неможливі тому, що все громадське життя контролювало наше підпілля. За таке можна було поплатитися головою. Помалу оживала торгівля. Вона мала переважно обмінний характер, бо польські гроші вартували не багато. Все можна було придбати за долари. Гострих нестатків необхідних продуктів не відчувалось. Торгівлю почали вести спершу поляки з українських сіл, а пізніше й українці, крім молодих хлопців і чоловіків. У такі часи предмети першої необхідності - сіль, сірники, гас, сільськогосподарське знаряддя, тютюн. По селах працювали кузні. Не було випадків злодійства, пияцтва.
Дуже складними виявились проблеми лікування населення та освіти. У районі ми мали одного лікаря-дантиста (псевдо "Зубченко") і кілька осіб нижчого медперсоналу. Часто проводились заняття, як подати першу допомогу при пораненнях, переломах та інших видах травм чи захворювань. Лікар був весь час зайнятий. Був ще якийсь "Вуйко", який представив себе лікарем, але вияснилось, що це звичайний шарлатан. Через три роки, у вересні 1948 на пересилці в Красноярську ректор Духовної Семінарії в Перемишлі о. Іван Кузич спитав мене, чи я знав такого. Я розповів йому про "Вуйка", а що з ним сталося - не цікавився. Кузич сказав мені, що прізвище "Вуйка"- Пула, походив з Буковини, або Молдавії, довший час перебував у Соборі св. Юра у Львові. Ким він там представлявся - не пам?ятаю, але теж його розкрили і вигнали. Якийсь ненормальний тип, - можливо навіть гомосексуаліст і міг бути завербований енкаведистами. Останнє мало ймовірне.
Гірше виглядала справа з підручниками для шкіл українською мовою. До 1939 року навчання в сільських школах провадилося переважно польською. З радянських підручників до 1941 року лишилось мало, а за німців теж нелегко було видавати українські шкільні посібники. Учителів українців було мало. Налагодити нормальне навчання у школах не всюди вдавалось. Усе залежало від ентузіазму та свідомості населення.
Невпевненість відчувалася на кожному кроці. Які будуть нові порядки, якою стане Польща? Тут варто нагадати, що після відходу більшовиків у 1941 році аж до їх повернення в 1944 люди по селах забули, що таке замки на дверях, особливо там, де громадське життя контролювало підпілля. Зовсім щезло пияцтво. Паніка починалась, коли десь близько появлялись червоні партизани.
Поляки мали свої проблеми: йшла боротьба за владу між прорадянським Гомулкою та прозахідним Міколайчиком. Польське населення було добре проінформоване, як вирішувалася доля їхньої державності під час війни. Всі знали про те, що сталося в Катині 1940 року, знали, що, коли німці в 1944 році жорстоко розправлялися з повстанцями у Варшаві, Червона армія стояла на правому березі Вісли в передмісті польської столиці Празі й чекала, коли німці зруйнують місто дотла. В історії Другої світової війни це була одна з найжорстокіших подій, але в радянському збірнику матеріалів Нюрнберзького процесу, виданих у 1965 році, про знищення Варшави чомусь не згадується, хоч на самому процесі в 1946 році таке питання розглядалося. Хід процесу дуже детально висвітлювали прямі репортажі західноєвропейської та американської польськомовної преси, яку населення Польщі вільно отримувало поштою і в посилках від своїх рідних. Того ж 1946 року в якійсь московській газеті, можливо навіть у "Правді", появилася стаття про те, що повстання німці придушили з допомогою "бандерівців" чи дивізії "Галичина". А насправді це була робота "власовців" - колишніх комсомольців-червоноармійців, вихованих комуністичною партією Радянського Союзу.
Усім було відомо про долю членів польського уряду, створенного на землях, звільнених від німців, здається, в районі Біловезької пущі влітку 1944 року. Вони вели переговори з якимось генералом Івановим. Це були представники західної орієнтації. Видно, що не могли дійти згоди, бо в один прекрасний день весь уряд у кількості 16 осіб арештували - вирішили, що легше буде домовитися десь на Воркуті або Колимі. У 1945 році в Москві відбувся над ними відкритий судовий процес. Інакше не могло бути, бо справді "народний" польський уряд на чолі з Гомулкою був уже готовий. 22 липня 1944 року у звільненому від німців Холмі проголошено "Липневий маніфест" - програму для польської держави й народу. Фактично доля Східної Європи була вирішена остаточно на Кримській конференції в Ялті 4-11 лютого 1945 року за участю Сталіна, Рузвельта й Черчіля.
При розгляді польського питання ще раніше було вирішено, що радянсько-польський кордон проляже по "лінії Керзона" з деяким відступом на користь Польщі, яка також мала отримати істотне збільшення території на півночі та заході. Уряд Польщі мав бути створений з демократичних діячів у Польщі та поляків з-за кордону. (Див. УРЕ, т.5 - 1980 р., с. 514).
Еміграційний польський уряд у Лондоні очолював прем'єр-міністр, генерал ще армії Пілсудського, Владислав Сікорський. Він не погоджувався зі створенням Польщі без Західної України та Білорусі. У червні 1943 року поїхав до Москви, де вів переговори зі Сталіним. До чого домовились - лишилося таємницею, бо вертаючись до Лондону, над Гібралтаром літак потрапив в аварію і впав у море. Сікорський і пілот загинули 4 липня.
Не знаю, чи знайшлися б тоді поляки, які в душі змирились із втратою західно-українських земель. За 600 років панування звикли не лише до багатих українських земель, а й до того, що це - невід'ємна частина Польщі, а українці - ті ж поляки, тільки розмовляють не чистою польською, а діалектом; у кращому випадку це - "молодші брати" поляків. Назви "Україна", "Західна Україна" або "Галичина" не існували, а лише "Малопольска", "Малопольска Всходня" або "Креси Всходнє".
Ми знали, що з нашим існуванням жоден польський уряд миритися не буде, а тим паче уряд, залежний від Москви. Літні місяці минали у відносному спокої. Відчувалось, що це тиша перед бурею. Ніяких ворожих до польського населення дій не допускалось, щоб не настроювати його проти себе й не провокувати каральних акцій. Казарми в Сяноці й Перемишлі почали заповнюватись військовими.
Десь у середині червня з Бахова нам донесли: озброєні поляки з Бабич, що по лівий бік Сяну, серед білого дня забрали худобу й коней, які паслися на полі. Ми відразу звернулися до колишніх представників АК через відповідних людей, щоб не допустити до загострення стосунків і примусили повернути населенню майно. Через кілька днів, не отримавши відповіді, відправили листа з аналогічними питаннями до польської інтелігенції та ксьондзів лівобережних польських сіл. Як реагували на наші звернення поляки за Сяном - ми не знали. Склалося враження, що серед них панує анархія, підпілля вже не дуже популярне, міліція не має авторитету. Якщо якась банда грабувала українців на другому боці Сяну - вони на це просто не звертали уваги. На ті села їхня влада не поширювалась. Дійшло до того, що люди з Бахова боялися виходити в поле, якщо воно було на відстані кількохсот метрів від берега річки. З того боку їх обстрілювали з гвинтівок і автоматів. Ще через кілька днів, побачивши, що все минає безкарно, стали переганяти свою худобу й коней на правий берег Сяну і пасти прямо у хлібах. Я подався туди з десятком боївкарів на конях. Узяли один кулемет. Два дні з лісу на відстані більше кілометра спостерігали за місцевістю. Річка робить там дугу і бахівські поля півостровом похило підходять аж під Бабичі. На лівому високому березі коло костьолу за старими липами постійно вешталась група озброєних чоловіків. Біля однієї липи стояв кулемет. З нашого боку не було жодної деревини, лише над самою водою в деяких місцях росли густі кущі лози. З їхнього берега бахівські врожайні поля було видно, як на долоні. Ті, що пасли худобу у збіжжі, - 5-10 чоловіків - були озброєні, деякі на конях без сідла. Погода стояла гарна, тепла, врожай озимини прекрасний. Над ранком третього дня 5 чи 6 наших підійшли близько до річки і залягли на краю пшеничного лану, за ними за сотню метрів і трохи вище - двоє з кулеметом. Інші на конях повинні були непомітно переправитись з боку Ісканії (вище за течією) на лівий польський берег і спокійно наблизитися до Бабич.
Тільки сонце трохи піднялось - пастухи перейшли брід із худобою і кіньми. Сян там неглибокий - до півметра на бродах і завширшки 50-80 метрів. Ніякої небезпеки не відчували. Між липами коло костьолу теж було спокійно. Коли наш кулеметник побачив, що "вершники" вже близько - випустив кілька серій з кулемета по тих, що сиділи між липами (відстань 300-400 м). Одночасно наші на конях галопом переправилися на той бік і відрізали відступ "пастухам", а з поля бігом пішла в наступ наша "піхота". Все це тривало кілька хвилин. "Пастухи" мов крізь землю провалились. Поховалися - хто в лозині, хто у збіжжі. Ні один із них не зробив жодного пострілу. Ми їх не шукали.
Посідали на їхніх коней і погнали отару понад річкою в село. Про всяк випадок кулеметник із напарником піднялись вище в бік лісу і були готові прикривати тих, які гнали худобу. Забрали з тридцять корів і до десятка коней. Більше половини з них люди у Бахові пізнали. Худоба сама пішла додому.
Після того випадку на якийсь час знов запанував спокій. Неважко було здогадатися, що тут ми мали справу зі звичайною шайкою озброєних злодіїв. Місцева "народна влада" ще не стала твердо на ноги, щоб не допускати подібних ексцесів. За травень і червень це, здається, був єдиний з подібних випадків, і про якісь ворожі виступи польського населення проти українців нема підстав говорити. Треба було довести, що не дозволимо кривдити свого населення, і прояви бандитизму чи іншого насильства не минуть безкарно.
Здається, деякі з них потерпіли - убиті чи поранені, бо за кілька хвилин перед наскоком усі були в нас на очах. Шукати їх у кущах ми не хотіли. Розвідка в нас тоді ще не була налагоджена як слід, і ми не знали, що робиться за Сяном, який настрій у польського населення, і де стоять військові частини.
Бабичі - невелике містечко над Сяном, 25 км на захід від Перемишля. Населення змішане, але після 1944 року майже всі українці стали називати себе поляками. Ще далі на північ по селах були гарні українські церкви.
19 липня 1945 року полк польського війська з кількома гарматами провів розвідувальний рейд із Сянока понад Сян через Улюч і у Володжі повернув праворуч на Поруби, Явірник Руський, П'яткову, Іскань, Дубецько. Наші стежі слідкували за поляками від Доброї вище Улюча аж до Дубецька. В ліси вони не заходили. У Порубах кілька разів вистрілили з гармат у напрямку лісу, але не туди, де були ми.
Сам рейд став для нас пересторогою: добрі часи закінчилися. На теренах на південь від Перемишля до залізничної лінії Сянік - Лісько перебували тоді чотири наших сотні: Бурлаки, Хріна, Крилача і Ластівки. Трохи пізніше Хрін перейшов у Карпати.
Щоб не нудитись і бути в бойовій формі, вони, крім тактичних щоденних занять, постійно провадили рейди по селах, лісах. Бійці знайомилися з місцевістю у квадраті приблизно 50х50 кілометрів, більше як наполовину вкритою лісами зі складним рельєфом. Рівнин там майже не було - невисокі гори, потічки, яри. Пізніше ця тактика дуже знадобилась.
Через кілька місяців під час облав часто ділились на невеликі підрозділи, проривалися іноді з боями і збиралися у призначений час в умовленому місці. Знання терену було головною запорукою успіху. Деякі сотні кілька разів ходили в Карпати на південь від Сянока аж до кордону з Чехо-Словаччиною. Незважаючи на відносний спокій, великої уваги надавалося конспірації.
У будь-яку погоду квартирували в лісах, рідко - в селах і тільки там, де населення було чисто українське. Звикали до труднощів, негоди, пристосовувались до найгірших умов, набували досвіду. Навчилися спати під дощем (не у всіх були плащ-палатки), після довгих переходів мили ноги й сушили онучі, вмивалися в холодній воді без мила, спали в холодні ночі на підстеленому сухому хмизі (тільки не на м'яких зелених гілках) по двоє, спинами один до одного. Можна було - і часто доводилось - спати стоячи, спершись на дерево, коли дощ не переставав, а деяким удавалося спати навіть на ходу. Велике значення мало добре підігнане, приношене взуття.
Дисципліна, здається, була ідеальна. Хлопці йшли до УПА добровільно, і кожний знав, на що йде. Командири від ройового до сотенного підбирались такі, щоб могли мати авторитет. Харчувалися і вдягалися всі однаково. Сотенні мали своїх коней. Ще було кілька коней в сотні для хворих, аптек, продуктів та інших вантажів.
Якісь випивки були неможливі. П'яних не пам'ятаю - неприпустиме в підпіллі. Це - перші кандидати на зрадників, дезертирів, провокаторів. Заборонялось населенню навіть гнати самогон - хіба у виняткових випадках, коли не було спирту для аптечок. На якісь свята дозволялися символічні чарочки, як було в нас прийнято до війни. Можливо, я дещо ідеалізую, але порядок і дисципліна у відділах трималися переважно на свідомості і взаємному довір'ї. Без винятків, звичайно, не бувало, і люди всюди є людьми. Маю на увазі не спокійне літо 1945-го, а тяжкі 1946 та особливо 1947 роки. Пізніше не всі витримували, не в кожного знайшлися сили переносити надлюдські випробування, жертвувати собою, як це буває на словах. Почав брати гору інстинкт самозбереження, любові до життя. Таких були одиниці, але були.
У 4-му районі зі "столицею" у Волі Володжській (невеличке село до 80 хат на краю лісового масиву) серед місцевого підпілля в мене не було близьких знайомих чи друзів, та й функції не були точно визначені. Мені підпорядковувалась боївка, якщо була потреба, зв'язкові, але якоїсь близькості, взаєморозуміння між нами не було. Можливо, через те, що з перших днів попередив, щоб ніяких акцій проти польського населення без мого відома не провадили. Районовим був Борис - з місцевих, а командиром боївки СБ - теж місцевий, Біс.
Борис старший за мене на кілька років, правдоподібно, міг учитися до війни в гімназії і належав до категорії української молоді, яка з юних років присвятила своє життя народові. В якомусь сусідньому селі жила його дружина з двома дітьми, радше не жила, а в постійному страху тулилась поміж людьми. Хлопці розповідали, що від польських банд восени 1944 потерпіли родини і Бориса, і його дружини. Подібне було в більшості місцевих боївкарів, зв'язкових. Я кілька разів розмовляв з ними про наше ставлення до поляків - яким воно повинно бути. Вони погоджувались, але тут же наводили факти не тільки про Павлокому, Бахів, Березку. На захід від Сяну, недалеко між Диновом і Березовом, було три великих гарних українських села: Глідно, Лубно та Іздебки і багато менших. Важко було зібрати дані, хто в цих селах з українців залишився живим. Мала частина якимось чудом серед тих страшних ночей розбрелась, хто куди міг: одні на південь, інші - через Сян на українські села. Пізніше довго шукали своїх рідних. Крім названих сіл, українці жили меншинами серед поляків, було багато змішаних родин по селах на північ від Сяну, між Диновом і Перемишлем. Тільки не зруйновані тоді ще церкви нагадували, кому належала та земля.
Я розмовляв окремо з Борисом. Повторив йому слова Орлана на останній відправі в Ямній: "Ворожнечі треба покласти край. Хтось мусить поступитись першим. Почнемо ми". Борис погодився зі мною, розумів наше становище, лише боявся, щоб хтось самочинно не витворив чогось. Але це було малоймовірно - авторитет нашого підпілля і дисципліна унеможливлювали щось подібне. Обіцяв допомогти.
 
Наші Друзі: Новини Львова