Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 23 вересня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість

Де срібнолентий Сян пливе...

Переглядів: 58479
Додано: 07.11.2006 Додав: PadreVolodymyr  текстів: 4
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Іван КРИВУЦЬКИЙ


"ДЕ СРІБНОЛЕНТИЙ
СЯН ПЛИВЕ..."





У творі описані події на частині так .званого "Закерзоння" - західних українських землях, які за Ялтинською угодою після Другої світової війни опинилися під Польщею. Тут не тільки боротьба відділів УПА та захист українського населення від фізичного знищення на рідній землі, але й екскурси в історію, описи побуту, народних звичаїв, економіки, освіти, культури.
Матеріал цінний тим, що з цього краю українська людність була повністю виселена у 1945-1947 роках і такі спогади - один із небагатьох свідків минулого.
Автор - учасник тих подій, політв'язень тюрем Польщі, Чехо-Словаччини, Луб'янки в Москві, таборів Норильська.
Для широкого кола читачів та дослідників.


Ivan Kryvutskyy
"Where the Silver Sian flows..."

The events in so-called Zakerzonnya - the westen Ukrainian territories which were under Poland according to the Jalta agreement after World War II are described in thus story. Here we can see not only the struggle of the UPA detachments & protection of the native Ukrainian people from physical annihilation, but also some glimpses on history, the descriptions of the way of living, customs, economy, education & culture.
The material is valuable due to the fact that Ukrainian people were completely exiled from this territory in 1945 - 1947 & such memories are one of the few witnesses of the past.
The author of this story participated in those events, he was a political prisoner in Poland, Chechoslovakiya, Lubyanka in Moscow, camps in Norilsk.
For the wide cicle of readers & researchers.


























Перше видання спогадів "Де срібнолентий Сян пливе..." накладом 100 примірників появилось завдяки ініціативі й допомозі доцента Черкаського інженерно-технологічного інституту (ЧІТІ) Михайла Йосиповича Гедза і спонсорству Валерія Яковича Жужмана з Черкас.
Друге видання завдячую спонсорській допомозі:
Головної Управи Товариства колишніх вояків УПА ім. ген.- хор. Романа Шухевича - Т. Чупринки в ЗДА (Голова Лев Футала);
Товариства колишніх вояків УПА... в Чикаго (Голова Степан Голяш, секретар Осип Левунь);
Товариства колишніх вояків УПА ... в Торонто, Канада (Голова Микола Кошик, в.з. секретар Микола Коцур), організованій Михайлом Ковальчином (пс. "Бурий") з Філядельфії, з яким разом колись працювали в ОУН від 1942 року; Кредитової Спілки "Будучність" у Торонто (2280 Блур Вест) при сприянні Управителя відділу п. Христини Бідяк і п. Оксани Процюк-Чиж.

Окремі жертводавці:
Ольга Кобеляк з Торонто ("Дарка" з Ропенки - колишня розвідниця і зв'язкова УПА та СБ 5-го р-ну надрайону "Холодний Яр");
Д-р Богдан Скобович-Околот зі Швеції - колишній в'язень Освєнціма;
Д-р Микола Радейко з Норвегії - кол. керівник підпілля на Лемківщині;
Українська Громада в Бельгії через п. Зенона Блюя;
Катерина Плішак з Нью-Йорка (Макар, двоюрідна сестра з Молодович),
Євгенія Струс з Чикаго (Шагала, родичка з Клокович),
Стефанія Білик з Торонто (Цап, сусідка з Аксманич),
Надія Шагала (Чучко, сусідка з Аксманич),
Іван Терефенко і Михайло Бохно з Торонто, Михайло Ковальчин з Філядельфії;
Рідні брати: Роман (Франція), Андрій (Польща), Петро (Канада) та діти брата Михайла - Галина і Йосиф.
Уся допомога була можливою завдяки дочці Ірині з чоловіком Андрієм Олійником, які запросили мене до Канади в гості у вересні 1999 року.
У другому виданні я використав цінні конкретні листовні зауваження, які надіслали мені: Ірина Камінська ("Христя") з Чикаго, Марія Савчин ("Марічка") з Мілвуокі (США), Михайло Ковальчин з Філядельфії (США), проф. Петро Потічний з Гамільтону (Канада), проф. Євген Місило з Варшави, д-р Богдан Скобович-Околот зі Швеції, Богдан Гук, Михайло Козак та Богдан Білий - українські історики з Перемишля.
Карту надрайону "Холодний Яр" опрацював Жужман В.Я., а підготував на комп'ютері Опир М.Ю.


У С І М Щ И Р О В Д Я Ч Н И Й.




Ця книжка безсумнівно матиме щасливу долю й одразу знайде своїх читачів. Її автор - один із тисяч патріотів України, які брали участь у визвольних змаганнях українського народу в часи Другої світової війни та в перші післявоєнні роки. Оповідь його щира і правдива в кожному слові, бо все про що пише, спізнав сам - і холод лісових криївок, і тривоги життя партизана-підпільника, і біль утрат, і жорстокість енкаведистів, їх карцери та катівні від Луб'янки до Норильська. І. Кривуцький - ветеран УПА - розповідає читачеві правду про українсько-польські відносини часів війни, викриває брехливі твердження про визвольний український рух, що їх десятиліттями ширила комуністична пропаганда в Союзі, Польщі і навіть у колишній Чехо-Словаччині. "Як Москва, так і Берлін робили все можливе, щоб підсилювати польсько-українську ворожнечу й не допустити до створення української держави. Часто діяли спільно проти УПА", - пише мемуарист. У цих словах - ключ до розуміння дуже багатьох сторінок книжки, з якої читач дізнається правду про причини трагічного українсько-польського протистояння у минулому, інспірованого ворогами обидвох народів.
Книжка І.Кривуцького "Де срібнолентий Сян пливе...", треба сподіватися, зацікавить не лише фахівців-істориків, але й широкий читацький загал.

Ярослав Тучапський, редактор першого видання

Від Перемишля через Прагу і Відень до Норильська

Саме такий шлях пройшов Іван Кривуцький - "Аркадій", учасник українського визвольного руху на Закерзонні, автор книги спогадів під заголовком "Де срібнолентий Сян пливе...", що вийшла з друку в Києві у видавництві "Брама" 1999 року.
На 450-ти сторінках автор відтворив драматизм боротьби українського народу та ОУН і УПА в південній частині Закерзоння проти геноциду і насильницького виселення українців з їхніх споконвічних земель.
У початкових розділах наведені жахливі статистичні дані про масові вбивства українців поляками - цивільними шовіністичними бандами, міліцією, військом. Тільки в березні-квітні 1945 року вони замордували у Павлокомі 365 осіб, Березці - до 200, Бахові - 95, Малковичах - 152, Пискоровичах - 358. А скільки вимордувано ними українців, починаючи від 1942 року на Холмщині й Підляшші! Тими фактами автор спростовує брехливу інформацію польських публіцистів-шовіністів на чолі з Е. Прусом про те, що, мовляв, українці Закерзоння розпочали боротьбу проти поляків і змусили варшавський комуністичний польський уряд до радикальних заходів. А дійсність була протилежна. Якраз польський терор змусив українців дати збройну відсіч убивцям і грабіжникам.
Автор, крім висвітлення подій, пов'язаних із боротьбою проти виселення, відтворив сцени із повстанського життя, побутової культури місцевого українського населення. Дбайливо зібрав, мов розірвані і розсипані перла, воєдино і розмітив на карті назви міст і сіл Перемишльщини, більшість з яких уже зникла, а місця, де вони лежали, заросли бур`янами, кущами, деревами. Тільки де-не-де недоруйнована церковця нагадує, що тут було колись українське село.
Народився Іван Кривуцький 21 жовтня 1921 року в селі Аксманичі на Перемишльщині в незаможній селянській родині. За польської окупації навчався у Перемишльській гімназії, а за більшовицької в 1939-1941 роках закінчив десятирічку. За німецької окупації працював завідувачем складів у Союзі кооперативів, допомагав євреям у гетто, яке знаходилось по сусідству з продуктовою базою. Викритий німцями, перейшов у 1942 році на нелегальне становище. З ОУН співпрацював від 1941 року. До 1947 року І. Кривуцький виконував різні складні доручення Крайового Проводу ОУН на Закерзонні.
У вересні 1947 року йому було доручено пробитись через територію Польщі і Чехо-Словаччини до Західної Німеччини й доповісти керівництву нашого руху в еміграції про ситуацію на Закерзонні після акції "Вісла" та передати зв`язковий пункт у Перемишльщині. На жаль, виконати це завдання йому не вдалося. У Чехії Кривуцького та його супутника Антона Грицишина чеська поліція заарештувала, передала більшовицькій контррозвідці. Засуджений на 25 років, покарання відбував у Норильську. Там же працював після звільнення, а 1973 року переїхав з родиною до Черкас. Тепер живе у Сокільниках коло Львова.
Упродовж перших дев`яти місяців ув'язнення, допитів у слідчих казематах, авторові цих спогадів довелося побувати більше, ніж у десяти в'язницях чотирьох держав: Чехо-Словаччини, Польщі, Австрії, СССР, зіштовхнутися з різними тюремними режимами, методами допитів, різних за характером та інтелектуальним рівнем слідчих - словаків, чехів, поляків, росіян, українців. Він створив дуже цікаві психологічні замальовки слідчих, тюремного персоналу, співв'язнів у камерах, у яких доводилось йому побувати. Це ціла галерея постатей, типажів, своєрідна анатомія "людського фактора" в большевицькій Імперії зла.
Книжка цінна як пізнавальне джерело української національно-визвольної боротьби.
Bасиль Галаса-"Орлан", один із керівників українського визвольного руху на Закерзонні (1943 - 1947).

Київ, січень 2000 р.
"Де срібнолентий Сян пливе -...
Там наш край, наш рідний край..."

(Гімн Перемишльської гімназії)

Передмова
Мої спогади - це не художній роман чи повість, а хроніка подій, в яких я був безпосереднім учасником або свідком. Про деякі випадки чув від інших. Ніякими архівними матеріалами спочатку не користувався, усе написане з пам'яті. Деякі поправки та уточнення вніс після 1990 року на основі інформації, яка почала появлятися в Україні і була мені доступною.
Задум написати спогади появився в 1982 році після того, як у Львові зустрів уперше польські літературні твори про події на Закерзонні після 1944 року. Мене обурив необ'єктивний, брехливий шовіністичний тон авторів. Польська література, яку я вивчав у гімназії перед 1939 роком, ніколи не грішила об'єктивністю, особливо історичні твори з українською тематикою, однак те, що написане після 1947 року, як кажуть, у ніякі рамки не лізе.
Не пригадую, який твір попався мені першим, здається "Луна в Бєщадах" Яна Ґергарда, пізніше "Герої з-під знаку тризуба" Едварда Пруса і "Дорога в нікуди " А.Б. Щесьняка і В.З. Шоти. Траплялися статті в газетах, журналах. На побіжний перегляд тих матеріалів знайомі давали кілька годин, рідше вечір чи ніч. Небезпечно було навіть цікавитись. Такі тоді були часи.
Майже всі автори, якщо висвітлювали події, то завжди необ'єктивно, однобоко. Вони зовсім замовчують усі жахи, що їх творили поляки з безборонним українським населенням. Більшість справжніх "шедеврів" за своєю брехливістю не можна ні з чим порівняти. Найстрашніше те, що деякі з них були обов'язковою лектурою у школах цілої Польщі впродовж півстоліття. На них, тобто на ненависті до всього українського виховувалися цілі покоління і не тільки в Польщі, але й за кордоном, у країнах, де проживає багато поляків.
Тому я вирішив узятися за спогади з надією, що, може, колись через десятки років або через кілька поколінь вони потраплять комусь до рук, і літератори чи історики використають їх, щоб написати правду, спростувати брехню. Не думав, що за кілька років так усе повернеться. Ще до 1986 року я перебував під "недремною опікою" КГБ: телефон підслуховували, листи перечитували, на роботі завжди був не один спостерігач чи "підслуховувач" за мною. Так роками я кожної хвилини чекав арешту, обшуків у помешканні, чи якоїсь іншої несподіваної підлості. Через те у спогадах намагався бути обережним, добирав відповідні слова, не піддавався емоціям, але й не боявся. Прагнув писати тільки правду, за яку міг відповісти перед будь-яким слідчим чи на суді. Нагадаю, що більшовицьке правосуддя за правду суворо карало.
На жаль, представники й виконавці того "правосуддя" залишилися на місцях у суверенній Україні, проти якої більшість з них ще недавно так боролась, і досі не можуть позбутись своєї більшовицької ментальності та ненависті до всього, що пов'язане з нашою національно-визвольною боротьбою.
До 1939 року, тобто до зустрічі з більшовицькою дійсністю, я б ніколи не повірив, що можна настільки безсоромно фальсифікувати історію, будувати все на брехні, ставити з ніг на голову, формувати світогляди цілих поколінь так, як комусь це вигідно.
Цікавий феномен спостерігається ще сьогодні, в останні роки ХХ століття, з боку наших найближчих західних сусідів поляків і громадян України єврейської національності.
Німці за два тижні у вересні 1939 року розвалили польську державу, за шість років окупації знищили шість мільйонів поляків, насамперед інтелігенції, на їх же рідних польських землях. Від українців у сорокових роках на споконвічних українських землях на теренах Волині й Галичини у важкій збройній боротьбі загинуло близько п?ятдесяти тисяч поляків (деякі польські шовіністи подають цифру в десять раз більшу). Сьогодні, коли Україна стала незалежною державою, міжурядові стосунки з Польщею можна вважати нормальними і щороку стають кращими, українці в очах середнього поляка надалі вважаються ворогом N 1.
Євреї, які століттями почувались найкраще на землях, заселених українцями, зайняли останніми десятиліттями подібну позицію. Перед Другою світовою війною кількість євреїв на одну тисячу місцевого населення була найвищою на етнічних українських теренах. Шимон Візенталь, який учився колись в українській гімназії в Бучачі, пам?ятає напевно пацифікації українських сіл у тридцятих роках в Галичині і єврейські погроми польськими "стшельцами" в містах, воєнних злочинців шукає насамперед серед українців. Напевно теж забув, що німці знищили шість мільйонів євреїв, а поляки ще в 1946 році продовжували єврейські погроми. Він теж вважає українців найбільшими антисемітами.
Чим це пояснити? Згадав слова Людмили Тараненко - голови Спілки письменників Черкаської області - під час виступу на святі Дня Соборності 22 січня 1999 року в драмтеатрі ім. Т. Шевченка в Черкасах: "Останнім часом багато пишуть про єврейські погроми в Україні. Подумайте тільки, скільки сала треба було залити за шкіру нашому ледачому українцеві, щоб він схопив за зброю, за вила, чи косу і став на захист своїх прав на своїй рідній землі".
* * *
Особливе місце в українській визвольній боротьбі належить подіям на так званий "Закерзонні" в сорокових роках, де більшовицький терор знайшов для себе придатний ґрунт на польському антиукраїнському шовінізмі. Як учасник тих подій, я не раз мав змогу переконатися, що не можна звинувачувати у всьому поляків як народ. На кожному кроці було видно грубу роботу більшовицької агентури, яка навіть не приховувала своїх намірів. Німці теж не були кращі. Як Москва, так і Берлін робили все можливе, щоб підсилювати польсько-українську ворожнечу і не допустити до створення української держави. Часто діяли спільно проти УПА.
Зрозуміти - тільки не виправдати - можна польських повоєнних письменників, якщо зважити, що їхні "шедеври", написані на замовлення НКВД з Москви та їх польських агентур, добре оплачувались, і була гарантія, що за їхнього життя ніхто не наважиться довести, що все це брехня, яку ніхто не спростує незаперечними фактами, розповідями живих свідків.
Маю на думці тих польських письменників-кон'юнктурників, які скоро засвоїли ідеї соцреалізму. Для них не існують ні історична правда, ні письменницька етика, почуття людської гідності, пошана до інших народів, і не має значення - де правда, а де брехня, щоб тільки платили гроші й була змога зробити кар'єру.
Якщо ми змушені були змиритись, як із доконаним фактом, зі смертю найкращих синів України в нерівних боях з окупантами, зі смертними вироками, винесеними польськими військовими трибуналами в 1947-48 роках у Ряшеві, Кракові, Перемишлі, Сяноці під наглядом емісарів НКВД із Москви, змиритись зі знищеними долями тих хлопців та дівчат, які після катувань на слідствах із підірваним здоров'ям опинилися в тюрмах з нелюдськими умовами, то змиритися з більшовицькою брехнею про наш визвольний рух не маємо права. Народ та історія нам не пробачать.
До 1989 року, не вивчаючи цю справу спеціально, я прикинув, що в Польщі за весь післявоєнний період було видано десятки творів тиражами у десятки тисяч кожний. Не враховую статей, нарисів, оповідань у газетах, журналах, кінофільмів, які роками не сходили з польських екранів. "Твори" видавали й перевидавали, а фільми були обов?язковими для перегляду школярами.
Усі вони, за незначними винятками, пройняті лихим духом зоологічної ненависті до всього українського, хоч майже кожний автор у передмові посилається на історичну правдивість, об'єктивність.
Якщо у Львові та інших містах України аж за Дніпром улітку можна часто почути польську мову і ніхто на це не звертає уваги, хіба, якщо треба, може дещо роз'яснити гостям із Польщі, відповісти на запитання, дати інформацію, а в західних областях ще й по-польськи, то в Польщі українці десятиліттями боялися розмовляти рідною мовою. За таке на вулиці можна було поплатитися життям. У поширенні шовіністичних антиукраїнських настроїв серед населення Польщі немала заслуга післявоєнної польської літератури. Брак правдивої інформації, а ще більше більшовицька дезинформація зробили свою чорну справу за останні п'ятдесят років, і поправити тепер щось буде важко, майже неможливо.
Едвард Прус у своїх творах про події на Волині в сорокових роках замовчує, що всі польські збройні відділи утримувалися за рахунок українського населення. Вони повинні були зберегти землі Західної України за польською державою в майбутньому після закінчення війни і поводились набагато гірше, як перед 1939 роком. Забирали в селян усе, що їм потрапляло під руки, а влітку 1942 і 1943 року не дозволяли навіть урожай збирати з поля. Тоді все й почалося, бо народ, доведений до відчаю різними зайдами, чи радше "старшими братами-визволителями", не бачив іншого виходу, як узятися за зброю. Положення ускладнювалось тим, що польська армія, яка після 17 вересня 1939 року опинилась на теренах близьких до східних кордонів, перед капітуляцією більшість зброї залишила місцевим полякам. Тому так звані "пляцуфкі" відразу з приходом німців у 1941 році були добре озброєні, тоді як українське населення про щось подібне не могло й думати. Польські підпільні структури такі як АК (Армія Крайова) і боївка "Вахляж" почали діяти активно на Волині вже восени 1941 року.* Такі були передумови так званої "волинської трагедії".
Після 1943 року польські недобитки повтікали за Буг і в 1943 -1945 роках почали мстити українцям, що справіку заселяли Холмщину, Посяння, Лемківщину. Ці люди не мали ніякого відношення до подій на Волиніі в 1942-4З рр., а більшість навіть не знала, що там робилося, особливо лемки.
 
Наші Друзі: Новини Львова