Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 17 вересня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Пригоди Касі-Васі Гармаша

Переглядів: 26191
Додано: 17.05.2009 Додав: ligaron  текстів: 13
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Сканував: ligaron
Іван Кирій

ПРИГОДИ КАСІ-ВАСІ ГАРМАША

Повість в оповіданнях

Для молодшого шкільного віку

КИЇВ «ВЕСЕЛКА» 1980

Повесть украинского советского прозаика о дружбе двух сельских школьников, об их веселых приключениях.


ОПОВІДАННЯ ПЕРШЕ,
з якого читач узнає майже есе про головного героя повісті Касю

Кася — мій найкращий друг. І сусід. Недалеко від мене живе. Через чотири хати. Вайлуватий, білочубий, у ластовинні і завжди носом шморгає. А дивак який! На всю нашу вулицю!
І в школі його добре знають за дивацтва. Це він ото мідний таз, в якому варення варити, на металолом приніс. Цілий-цілісінький. Вчителька завернула.
— Він же ще цілий,— каже,— буде дома потрібний.
А Кася їй серйозно так:
— А як у нас нічого іншого немає?
Тільки насправді не Кася він, а Вася, на прізвище Гармаш. Це він як був малим, казав на себе Кася, замість Вася. От ми й прозвали його Касею.
У нас на вулиці всі хлопці ймення мають. Я — Моня (замість Льоня), Коля Бабань — Кольця, Толик Довгаль — Роля.
З Касею ми однолітки. Тільки я в третій клас ходжу, а він — у другий. По хворості відстав від мене на рік.
Тепер мені легше, а скільки я натерпівся через Касю, як став першокласником!
Тільки, було, з школи прийду, а він уже чекає на подвір'ї і одразу мені новину:
— А я гніздо в берегах знаю. Маленьке таке, і пташка туди літала. Ходімо покажу.
Доводилось кидати книжки і йти дивитись. А вже як пішов, то аж увечері додому. Не вивчив уроку — і на другий день двійка.
Хвалюсь йому:
— Через тебе, Касько, двійку вхопив. Нікуди сьогодні не піду.
А він:
— І-і, двійка! А я їжака бачив і знаю, де він сховався. Давай спіймаємо. Я б і сам спіймав, так тебе ждав.
Хіба б ви не пішли того їжака ловити?
Коли ж, було, я візьму себе в руки і сідаю вчити уроки, Кася стоїть біля порога і мовчки жде. Хоч би я й годину і дві вчив — вистоїть. Він дуже впертий і терплячий.
Хто б йому що не зробив — ніколи не розсердиться і не заплаче.
Раз у війну ми гралися на городах, і його Толик Довгаль у запалі, не розрахувавши сили, шаблею дерев'яною по голові рубнув. Кася тільки брик — і впав. Впав і лежить. Хлопці деякі полякалися і розбіглись. Я теж спершу, було, злякався, а потім гукнув Толику бути біля Касі і побіг сказати його матері, що там Кася чогось лежить і кров у нього на голові.
Мати прибігла з сусідкою, води йому дали. Скільки не питали, хто вдарив,— не признався. Сам, каже, впав і об цеглину.
За це він у нас, аж поки пов'язку на голові носив, був кожної війни начальником штабу червоних.
Коли я освоїв букваря і вже вільно читав тексти в читанці, закортіло мені навчити читати й Касю. Спершу, думав, читати, а там і писати, щоб, як піде він до школи,— вмів. Так де там! Сказав, а він губу закопилив:
— Подумаєш, учитель знайшовся! Сам навчуся, як до школи піду!
Я тоді, звичайно, розсердився на нього, ми кілька днів не розмовляли, а потім помирились.
Та скільки мороки було і батькам, і вчительці, як Кася у школу пішов!
У перші дні він ніколи не досиджував до кінця уроків. З другого або третього залишав книжки під партою і тікав, а потім серед уроку заходив у наш клас.
— Льонько! — гукав мені від дверей.— А на ставку рибу ловлять! Отакі-о коропи! — розводив руками.— Ходімо подивимось!
Звідки він знав про коропів — невідомо. Усі в класі сміялися, наша вчителька посилала його у свій клас, але Кася не зважав на це і приходив до мене на другий день.
— Льонько! — знову гукав від дверей.— А в культмазі пістолети є такі, що іскрами стріляють.
Нарешті і наша вчителька, і його переконали Васька, що не можна кидати уроків і ходити в інші класи заважати.
Він перестав, але почав зникати зовсім із школи і приходив аж під кінець занять.
— Де ти був, Васю? — питала його вчителька.
— До баби ходив, груш їсти,— спокійно відповідав Кася.
Тоді вчителька сходила до Касиної баби, що жила недалеко від школи, поговорила з нею. І баба, коли він приходив їсти груші, відряджала його.
З трудом, але все ж Кася звик сидіти на уроках. Так знову ж морока. Тоді він казав мені, що сам навчиться читати, а як прийшлося до діла — ні в яку. Щоб не вчити літер, став у букварі аркуші виривати. Викличе його вчителька читати, а він каже їй, що такого в нього у букварі немає.
— Як? — дивується вчителька.— А де ж цей аркуш подівся?
— Не знаю,— здвигує плечима Кася.— І не було.
Вчителька стала залишати його після уроків, так він зовсім букваря десь подів.
— Загубив,— сказав.
Батько купив йому другого. І того Кася десь подів.
Тоді батько купив аж два. Одного віддав учительці, а другого залишив дома, щоб Кася не носив, значить, їх, а мав і в школі, і дома з чого читати.
Нікуди було подітися Касі. Довелося вчити. І знаєте, буквар він подолав дуже швидко і став читати найкраще в класі.
— Чому ж ти раніше так не міг? — став я докоряти йому.
— Не хотілося,— сміється. Ну що ви йому скажете!
Крім усіх дивацтв, ще Кася якийсь трохи неуважний, безтурботний. То портфель з книжками у школі забуде, то одягне щось не своє. Якось піджак від костюма шкільного чийсь маленький надів, рукава до ліктів і не застібається, а картуз аж на очі насувається — великий такий.
Я одразу помітив.
— Касю,— кажу,— це ж піджак не твій, і картуз теж.
А він рукою махнув:
— Ну той що?
Аж на другий день розмінявся з хлопцями.
Таких пригод з Касею ой скільки траплялося!
Як замерз ставок, то він придумав рибу шапкою в ополонці ловити. Ловив, ловив, аж поки шапку у воду не впустив.
Прийшов додому голомозий.
— А шапка де? — мати питає.
— У ополонку впала,— кліпає очима Кася.
— Як?
— Рибу ловив.
— Горе ти моє! — бідкається мати.— Уже б і ти разом з нею падав туди. Будеш же тепер усю зиму в картузі ходити. Ніхто тобі другої шапки не купить.
Касі й байдуже. Ходить у картузі. Мороз надворі тріщить, холодно, а йому хоч би що.
— Касю! Померзли вуха? — питаємо його.
— Ні, тепло,— підшморгує Кася носом.
Але це ще не все. Траплялися з Касею, і мені з ним, ще й цікавіші пригоди. Про них я розповім далі.


ОПОВІДАННЯ ДРУГЕ —
про те, як Кася продав на базарі бабині груші

Ох, ці груші! Мав з ними халепу Кася.
У баби його Марти сад за хатою гарний. Старий уже, як і сама баба, але родить добре. Сорти яблук і груш — різні. Особливо груш. Ні в кого в нашому селищі немає таких ранніх і таких солодких, як у Касиної баби. Ми з Касею завжди раніше від усіх хлопців куштуємо їх.
Так оті ранні груші Касина баба щоліта першою виносила на базар і продавала на штуки.
Базар у нас два рази на тиждень — у четвер і в неділю.
І от завжди перед базаром баба приходила до Касі додому або переказувала через когось, щоб Василько прийшов і нарвав їй груш. Іноді ми ходили з Касею вдвох, а більше він сам. Груші треба було рвати обережно, в пазуху, щоб не побилися і не подушилися, і це не дуже подобалось Касі. Інша справа — натрусив, назбирав і їж. Проте робити було нічого, адже не чужа баба, своя, треба слухати.
Нарвавши груш, Кася помагав бабі укладати їх у кошики, і другого дня вранці вона чимчикувала з ними на базар.
А одного разу в неділю баба забрала із собою на базар і Касю.
— Поможеш мені продавати, та й постоїш, як куди відлучуся,— сказала.
Ну, Касі що? Пішов.
Прийшли вони на базар рано, зайняли місце в овочевому ряду. Баба порозкладала груші на купки, по п'ять у кожній. Більші до більших, менші до менших.
— Оці більші — по тридцять копійок купка, а меншенькі — по двадцять п'ять,— пояснила Касі.
Поруч них теж стояла якась жінка з грушами. Далі також груші, яблука.
Швидко почали сходитись люди — покупці. Підходили до них, питали, почім груші. Баба відповідала. Хто відходив мовчки, а хто обурювався:
— Що ви, бабо, бійтеся бога!
— А чого мені його боятися? — сердилась баба.— Своє продаю — не крадене!
Так вони простояли, може, годину чи й більше. Ніхто жодної груші в них не купив.
А рядом у жінки, що стояла праворуч, купували. Правда, в неї були трохи не такі груші, але ж і значно дешевші. По десять і по п'ятнадцять копійок купка. І в купках — Кася порахував — було більше груш, по шість і сім.
Кася потихеньку сказав про це бабі.
— Не твоє діло! — відказала вона йому. — Базар ще тільки сходиться. Розкуплять.
«І чого баба така скупа, не може дешевше продати? Адже скільки в неї тих груш»,— думав собі Васько і чекав, що з цього вийде.
А вийшло таке, чого він і сам не сподівався.
Раптом, де не взялася, підійшла до них баба Федоська, приятелька і сусідка Касиної баби, привіталася.
— Продаєте? — кивнула на груші.
— Та ось торгуємо з внуком,— повернулася баба до Васька.
— Молодець, треба допомагати бабі,— похвалила Касю баба Федоська. — А я оце ситчику думаю собі набрати. Кажуть, привезли вчора в магазин.
— І мені б треба ситчику,— забідкалася Касина баба.
— То й ходімо разом, глянемо,— каже баба Федоська.— А Василько хай продає, хай привчається.
— І то правда. Постій, Васильку, ми хутенько,— сказала баба Касі.
Все сталося так швидко, що Кася не встиг навіть і слова вимовити, як баби вже змішалися з натовпом.
Але тут же Касина баба знову опинилася біля нього і наказала:
— Дивися ж мені, так і продавай. Більшенькі по тридцять, а меншенькі — по двадцять п'ять! — І цього разу зникла поміж людей ще хутчіше.
Залишившись без баби, Кася розгубився. Адже він зроду ніколи нічого не продавав. Тим більше на базарі.
А тут раптом на тобі — продавець груш. Та ще й так дорого продавати. А що, як хлопці побачать? (Це він про нас думав.) Засміють, прозвуть спекулянтом.
Міркуючи, як йому бути далі, що діяти, Кася навіть не чув, як його люди раз по раз питали за груші і відходили, не одержавши відповіді, здивовані.
— Чого ж ти насупився, продавець? — засміялася до нього сусідка — жінка, що продавала груші справа.— Так ти ніколи не продаси.
Кася нічого не встиг їй відповісти, як навпроти нього зупинилась висока молода жінка з такою, як він, ростом, гарно зодягнутою дівчинкою в коротенькому платтячку і з бантом у чорних кісках.
«Певно, міська якась»,— подумав Кася.
 
Наші Друзі: Новини Львова