Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 21 жовтня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Святоіванські вогні :

Празник

Переглядів: 9311
Додано: 11.12.2005 Додав: ЛЕВ  текстів: 1281
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Іван, Наталія Юзич, Максим Тарнавський Джерело: Святоіванські вогні. Львів: Каменяр, 1991
— Та не бороніть, най дитина вип’є.

— І я кажу: най покушає...

— Та що там того є? Як у наперстку...

Влодзьо з повагою простягнув руку по той наперсток, та в тій хвилині Славко перехопив чарку і друлив, аж оковитка розхляпалася по вишиваній скатерті.

— Най! Не пий тої отрути, бо не виросте з тебе людина, тільки худобина!

Всім зробилося трохи ніяково, а кущики брів над Гнатковими очима наїжились, гей щетина на дику. Грізно заворушились мідяні козацькі вусища:

— Но-но, не будь такий герой! Як вже-сь не збудував України, то і не збудуєш!

Стрий Гнатко, видимо, обдивився, бо зараз перестав оповідати про графське полювання і вже тільки сердито та якби від несхочу раяв вуйні Матроні, щоб купила в нього породисту льоху йоркширської раси... Яка?.. Ну, та яка... Свиня та й уже! З коротким рилом... Ну, то видите... Тепер усім стало моторошно, тільки вуйко Атанас не зважав ні на що і далі скаржився перед кумом Максимом на дохторів, що його «дурх» попороли.

— Та й потому, чуєте, положили мене на таку білу ляду, примоцували, як жиди Ісуса Христа, дали ми під ніс якоїсь чемериці, що-м геть чисто пам’ять стратив...

Але зараз прийшов до пам’яті й жадібно замуркотів й мляснув піднебінням, бо оце на порозі появився Пилип із дебелим дзбанком пива, з якого перевалювалася молошна піна з таким імпетом, що аж забілила Пилипові вуса і бороду. Хитався той наш Пилип із тим збанятем від одвірка до одвірка, як явір під вітром, а його масні очиці світилися такою екстазою радості, що хлопа достеменно заткало й не був у змозі слова промовити, тільки тицьнув пальцем позад себе, до сіней, та скалив зуби, мовляв — дивіть, хто то йде!

А то й справді... Гі! Йой! Хо-хо-хо! А дивіться, хто прийшов! Ну, най хто скаже! Гості! Гості!.. Три реєнти марширувало в хату один за другим: попереду Михайло Співак із Красної Долини, а за ним — Ханасівський із Лип’я. Як три царі з Востока!.. А за ними — ну хто ж би, як не Луць! Адіт, і та манта прилізла... Луць, без якого не обійшовся жоден празник, жодні хрестини, жоден похорон і жодне весілля, церковний провізор, права рука отця декана і третій по Бозі (Бог перший, отець-декан другий, а я третій! — фірман над фірманами, брехлій над брехліями, а що вже до яствія і питія, то невикапаний Луць Заливайко!

Ху!.. Заклубилося в хаті, як у муравлищі, булькотало пиво, дзвонило череп’я, розв’язалися язики на всі заставки! Дячки — нічого й казати — були вже добре замаєні, бо обійшли кілька празників, усі три трималися дружньо за підпахи і беготіли невідомо на яку пам’ятку «Явился єси днесь вселенній...» Луць диригував їм батогом. Ого, тепер усе пішло шкереберть! Всі галасували, всі трочили ні в п’ять, ні в десять, а вже найбільше вуйни-стрийни, порозпускали язики, як трилампові радія. Малі дітиська, що послалися в перинах, побудилися та голосили перелякані, мовби їх хто різав, Пилипиха плакала з радості серед хати, а стуманілий Пилип стирчав безрадно з порожнім збанятем і не знав, куди вийти до комори, в той час, коли дяки співали над ним многолітствіє. Але Луць миттю покмітив це трудне положення і вхопив збанок за вухо.

— Стрию, де стоїть бочка, в коморі?

— Та ти... ти там не трафиш,— циртолився збентежено Пилип.

— Що?! — запірився та визвірився Луць від такої зневаги.— Я не трафлю до чвертки з пивом? Ну, люди, подивіться, я не трафлю до чвертки з пивом!.. Стрию, та не робіть мені встиду.

А дячків уже волікли за поли, вже саджали на почесному місці під образами, вже вгощували чим хата багата. То оба сторонські — це були реєнти старої дати — мали блискучі, як мушлі, черепи із закрученими над потилицею на біблійний спосіб рештками волосся, видовжені носи цвіли, як малини, та перламутрово мінилися на них окулярища з обвідками з тоненького дротика, за якими кисли заплилі очі, переплетені червоними жилками. З журавлиної шиї висувалося кожному на дишиці адамове яблуко. «Ангел вопіяще» вже ні той, ні той не витягнув, щоб не зірватись на «благородній» і не з’їхати на цілу октаву; оба співали через ніс, а голоси мали загорівчені і дрантиві, як розбиті горшки.

Зате тутешній, Михайло,— це був дячок із нової святоюрської школи, хлопиця черствий, як дубовий відземок, недавно жонатий, жвавий, як веретено, з буйним чупером, у вишиванці, а баритон мав такий, як дзвін,— як ревнув, то свічки гасли перед іконостасом! Смішака був, що най ‘го колька сколе, жартун такий, а практикант! — як зачав приповідати, то хоч боки зривай.

— Ну, гостоньки! — викрикував за скринею,— наїжтеся, напийтеся, та й ходіть до мене на празник...

— Ха-ха-ха! — лящало кругом.— Ади який штудерант! «Наїжтеся, напийтеся...» А щоб тебе сніг спалив!.. І я скажу: ото злодій!.. Хо-хо, Михайло — то голова!..

Вернувся з комори Луць з наточеним, верховатим збанком, перебрав від заголюканого Пилипа обов’язки господаря і дружбив-розливав «експортове», трохи до шкляниць, трохи по скрині, а трохи стрийнам на рукави, а стрийни пищали: «А ти, гунцвоте один, ходиш!.. А бодай-бись скис, та де лиеш?» Старий Гнатко, гикаючи, бо щикавка його напала, підставляв під збанок порожний коряк.

— Чуєш ти, третій по Бозі, а твої отець-декан знають, як ти їх цибулиш, коли ділиш спілки?..

— Аво, на маєте! — розкладав руками Луць.— Та певно, що знають. Таже на кожнім соборчику хвалять мене перед усіми єгомостями. Мій Луць, кажуть, то моя права рука. Краде, але добре краде, бреше, але рівно бреше, і за це його люблю!..

— Хо-хо-хо! А бодай тебе хліб обсів!.. Ото плентій...

— Ей, що не кажіть, таки добрий наш ксьондз нема що казати.

— Та! Добрий, бо йому добре.

— І я скажу: ба кому ліпше на світі?.. Котові і попові!

— Має з живого, має з мерлого.

Хміль вже міцно забив гостям памороки, а іменно вуйнам-стрийнам, які розохотились не як-небудь і наперлись конче співати. Михайло Співак відкашельнув, втягнув дух в атлетичні, гей челюсті ковальської челюсті, груди і затягнув спіжевим баритоном:



Дай нам, Боже, в добрий час!

Ой, ну-ну, ой, ну-ну...



— «Розвеселим родину!» — підхопили гості празниковий гімн «тирольців сходу», аж шибки злементіли, аж Пилипова хата застогнала на дубових законах. Та як зійшло на другу строфу, що «в нас родина вся одна», то одні тягнули по-стародавньому: «ціла наша Русь свята», а другі вже потрапляли на новітній лад: «Україна та свята» і так помотали Русь з Україною, що не могли в’їхати ні вперед, ні назад. Тоді Михайло всіх утихомирив, звівся з лавиці, подзвонив шкляницею до стола і врочисто промовив:

— Шановні гості! Нашому панові господареві та й пані господині, та й всьому домові і всім живущим у нім да сотворить Господь многая і благая літа!

— «Во здравіє-є, во спасеніє-є-є»! — зарокотіло в хаті з двох десятків хлопських грудей... Запаморочений Пилип тримався жінки, як нурець підводного дзвона, втирав руками сльози щастя і голосно хлипав. А гості не вгавали:



Наш Пилип най жиє,

Най нам пива додає,

Сотвори, Господи, многая літа-а!



Потім вуйни і стрийни зачали своєї:



Пилося, пилося, по запасці лилося,

По запасці моїй, на здоров’я кумі!



А вуйки-стрийки своєї:



Кришталева чаша, срібная креш,

Пити чи не пити, все умреш!



А потім: «А хто п’є, тому наливайте, хто не п’є, тому не давайте» — і покотилися пісні коломийкові і жалібні, весільні і похоронні, тропарі й антифони, і «за нас, і за вас», і «бодай ся когут знудив», і «чом, чом, земле моя», «а в тім небі не дають горілки», і «не піду додому, аж рано, аж рано, аж буде день»...

Вуйки-стрийки вряди-годи давали собі «раст», щоб переполокати горла, вуйни-стрийни піяли і піяли без кінця, аж позаходилися, аж похрипли. Аж як на скрині осіяло півтеляти в запашній підливі, тоді вже всі вмовкли й запопадливо присілися до снідів. При тому гаморили всі нараз, хоч ніхто нікого не слухав. Дячки сварилися за напіви у болгарських гласах, Михайло казав, що в церкві Юра так співають, а Ханасівський із Лип’я переконував його, що це фальшиво.



Чи я тобі не казала,

Як я свині заганяла,

Нині п’ятий глас! —



передражнював їх Луць на превелику втіху вуйнам-стрийнам, що покладалися зі сміху з його перелицьованого «Апостола». «Братіє-є,— читав Луць через ніс,— не ходіте в подертому шматію, бо в подертому шматію нема хуху, ні духу, ні жодної теплоти...»

Старий Гнатко, якого далі мордувала щикавка, вихвалював під небеса перед вуйною Матроною раз графа Потоцького, а раз свою породисту льоху йоркширської раси: «Дванадцять штук того року висипала! Як писанки, як родзинки!» Вуйко Атанас далі скаржився перед кумом Максимом на дохторів, що його «дурх» попороли, а кум Максим склонив голову на лаву і спав, як той пень. Двоє сватів у білих полотнянках — оба присадкуваті та опецькуваті — замастилися соусом і, липаючи білками, не могли собі ніяк пригадати, чи цісар Каролько був під Грацом на манебрах чи не був?.. Ні, відай, такой не був!.. Стрий Францішко був. Ая, ая... Гигик!.. На здоров’ячко. А кажуть, що буде война, дайми-нато. Та йдіть!.. Та бігме-ну. А ви звідки знаєте? Бо знаю. Фігу знаєте! Ги-гик!.. Дай Боже здоров’ячко... А я вам кажу, що буде. Не буде! Газета писала. Газета бреше... А відки знаєте, що бреше? Бо знаю. Фігу знаєте! Ги-гик!.. Ой, свату, щось мене притиснуло... Ходім на двір придивитися до коней. Помаленько, свату, помаленько, не стягніть обруса.

Кривий Гриць зачервонівся, як прапор на 1 мая, забув, що правується із шурином за півморга гниляка, гатив п’ястуком по скрині і толкував Славкові, що в Росії — рай жити, не вмирати, тільки пани і попи брешуть, що там зле, що там хліба нема. Ге-ге, хліба нема! Чув це світ?! Щоб у Росії хліба не було?.. Славко затискав зуби і демонстративно мовчав, бо уважав за нечесть відповідати людині, яка залила собі хавку. Але лютий був, болючий, очі в нього блищали гнівом, як срібна відзнака в кляпі маринарки: цідив п’яте порцелянове горня кави з праженого ячменю.

Тепер вуйки-стрийки щораз то частіше протискалися з-поза скринь, шукали на полиці за своїми шапками, натягали на голови чужі й, тримаючись одвірків, чимчикували надвір подивитися до коней і прохолодитися. У світлиці стало парно, як у лазні, можна було зваритися, піт лився цюркотом зі смажених сонцем облич. Пиво гасило спрагу, але геть замакітрило голови, поплутало язики, як жидам під Вавілонською вежею, але й додавало фантазії. Сипались, мов із рукава соковиті жарти, дотинки і побрехеньки, що трискали барвистими перлинами гумору, який міг викохатися лише на буйній українській землиці, що вигодувала своїми всеблагими грудьми єдиний під сонцем нарід «хлопських фільософів». Але ж та празникова вакханалія ні стільки, що чорного за нігтем, не перебирала мірки, а навпаки — пахла немовби обрядовою повагою та достоїнством, що так і вросло в тіло і кров українського селянина. Так і видно було, що в кожному з тих невчених і простих хліборобів, від якого дише туго весняна млість чорнозему, дьоготь та гребінне полотно — намагається задержатись у слові й ділі, в умі і помишленню якийсь ніде не писаний традиційний церемоніал, переказаний йому з діда-прадіда та залишений в спадщині цілими поколіннями гідного й достойного роду ратаїв.
 
Наші Друзі: Новини Львова