Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 22 квітня 2019 року
Тексти > Жанри > Роман  ::  Тексти > Тематики > Історична

Похорон богів

Переглядів: 43397
Додано: 11.06.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Батько мій дев'ять літ просидів у порубі закутий. Протії цього всі мої муки та поневіряння здавались нічим...


В літо 1410-е 
від нашестя Дарія,
а по укняжінні Кия в Славутичі-городі 416-е,
а по вбивстві великого князя Оскола в Києві 16-е,
а по уцарінні Леона й Олександра в Царігороді 11-е,
а від народження грецького бога Христа 898-е.

Тісно стало уличам і тиверцям за Богом і Дністром, і рекли старійшини та волохи: «Хай зберуться всі отроки та молоді мужі — матимемо жереб». Метнули на отроків та на молодих мужів, і половина лишилась межи Дністром та Богом, друга ж половина пішла вгору Дністром. Перейшла гори Горватські й побачила орду й вежі угорські.
Була межи ними та уграми січа зла, а не змогли одні одних здолати. По Тисі ж та по Дунаєві сидів немногий горватський та горутанський люд. Сказали до феєделема Горватські та горутанські бани: «Вам уличів і тиверців не змогти, а нас тіснять готські франки. Маємо землю й хліб, а ви маєте воїв і не маєте хліба. Переходьте до нас».
І сказав банам феєделем Алмош: «Не хочемо сидіти у чужій землі!»
Й була знову січа з уграми, й побили уличі й тиверці незчисла угорських мужів, і сказав Арпад батькові своєму Алмошу: «Буде нам смерть, якщо не підемо в землю горватів та горутанів. Веди нас на Тису та Дунай». Розлютився на сина феєделем Алмош і кинувся на нього з мечем, і була боротьба велика, й переміг син.
І пішли угри за феєделемом Арпадом, і стали сидіти з горватами й горутанами на одній землі, сукупно з франками ратячись. Уличі ж і тиверці сіли по той і по цей бік гір.
У літо 899-е. Став на прю Леон-цар з булгарами, намисливши потребити булгар, і послав Леон до угрів, щоби вдарив Арпад-феєделем Симеона в тил.
У літо 900-е. Симеон же був юний і нехитрий у битвах, і злякався великий князь Симеон Борисович та пішов до батька свого в монастир, так мовлячи Борисові: «Оце вже хоче йти на мене цар Леон. Що маю вдіяти?»
Й каже до нього отець його Борис: «Оце вже треба шукати спомоги проти Леона. Треба породичатися з князями передільних земель, але всі мої дщері давно віддані, ти такоже маєш молоду жону. Твій брат Владимир уже дванадесять літ сидить у порубі закутий — звели випустити брата свого. А й жона його Десислава померла. Знайди жону для брата свого».
В те ж літо. Народився Ольгові другий син, і прозвав його Ольг Свенельдом — в ім'я діда свого.
В літо 901-е. Не хотів одпускати брата Владимира Симеон, за свій стіл боячись великокняжий, але ще вячше боявся грецького царя. Й відпустив брата з порубу та посадив його в Плескові-городі, почавши шукати для нього жону.
Почув про те цар Леон і послав дари всім князям передільним, мовлячи до них так: «Не давайте дщсрей своїх булгарам!» І ніхто не давав. Дійшли булгарські сли до Києва, й сказав їм Ольг: «Не послухаю я Леона, віддам за вашого Владимира дщерь свою».
Й узяли булгари Ольгову дочку Хельгу, й многе віно дав за нею Ольг. І сказали сли до Ольга: «Рече тобі князь великий Симеон: «Маєш вічну любов з уграми, слухають угри слова твого. Скажи фееделему Арпадові, хай не звіщається з Леоном-царем. Якщо ж Арпад тебе не послухає-піди на нього сам!»
Уклав Ольг мир з булгарами, булгари цілували хрест, клянучись, Ольг же присягав своїм варязьким богом Туром.
Повезли булгари Ольгову дщерь за Дунай, охрестили Хельгу й нарекли ім'ям Олена, й узяв її старший Симеонів брат, княжачи в Плескові, старому стольному городі булгарських князів.





Року 985-го


МІСЯЦЯ СІЧНЯ
В НОВОРІЧНУ НІЧ

Велика княгиня Рогніда ще на перше різдво приїхала в своє село Передславине, забравши з Києва й дітей, і це в княжому дворі нарекли коромолою. Обох нових великих княгинь — царівну Іванку та її сестру Теодору — Володимир посадив у кам'яному хоромі біля Священного горба, зведеному на місці спаленої теремниці Теодора Ігоревича. Новий хором постав торік, він був найбільший серед усіх будівель княжого двору — з різьбленими теремами на обох чолах, з двома гострими вежами на причілках.
Володимир днював і ночував у нових княгинь, і те примирення між Рогнідою та Марією, яке насторожило було Доброчина торішнього новорічного дня, за рік переросло в якусь хворобливу дружбу. Це стало особливо помітно після появи у великого князя відразу двох нових жінок.
Ще першого листопада, коли на вечірньому небі вперше зійшов Золотий Плуг, Марія сказала:
— Я ще зроду не бувала в селі... А то поїхала б світ за очі, щоб не бачити тієї «цариці» з бородавкою на губі.
В царівни Іванки на губі була чорненька мушка, яка не потворила її й зовсім не скидалась на бородавку.
Рогніда думала про це до самого першого різдва, а коли Золотий Плуг мав ось-ось упасти на землю, звеліла відвезти себе до Передславиного села. Хором у цім селі збудував ще Ольг для своєї онуки Передслави, десь-то будував нашвидку, бо стіни в світлицях були погано вистругані, а вікна — вузькі й криві.
Різдво Дажбога-Сонця Рогніда зустріла разом з дітьми в Передславиному, Золотий Плуг упав на землю й не викликав струсу в жодній живій душі — Володимир так і не приїхав. Хоч Рогніда чекала саме його, а таки полегшено відітхнула, мовби скинувши з себе смертсльноважкий тягар.
Але ось настало різдво місяця, а Рогніда й досі сиділа в Передславиному селі. Вона вже нікого не ждала й ні на ніщо не сподівалась. Щедрий вечір був безнадійний і чудний, і коли прийшов староста Борис із плугом, Рогніда на його запитання лише здвигнула плечем:
— Чини як знаєш...
Староста Борис, якому за ціле життя так і не пощастило викупитися з холопства, доживав віку в Передсланиному селі. Він був хлялий і згорблений, з безліччю глибоких і дрібних зморщок на лобі та навколо очей, а ця жінка збуджувала в ньому давно замулені спогади, які сгисуналися зовсім не її, бо її тоді ще не було на світі. Він сказав кудись убік:
— Нового року належить орати плугом... А свинку я вже заколов: так теж належить у щедрий вечір... — Він повагався перед тим, що надумався був сказати, а потім та й сказав: — Не маєш тута мужа, а плуга повинен тримати муж. — Він і досі стискав у руках важкого незграбного плуга — такого ж незграбного, як і сам. Борис не знав причини Рогнідиної самотності, Передславине жило власними клопотами й не відало київських новин, але щось змусило Бориса насторожитись. Він тепер чекав, коли княгиня розсердиться, щоб із чистою совістю забрати свій плуг і піти геть, але Рогніда сказала зовсім не сердитим голосом:
— А ці хіба не мужі? Вже втримають плуга. — Вона кивнула на синів, а Борисові очі прикипіли до кривоногого Ярослава. Хтось казав, нібито звалився в Києві з терема чи теремної лізниці. — Сини зараз уберуться й вийдуть надвір.
Борис виніс плуга й важко загупав теремною лізницею, а незабаром вийшли княжата й заходились качатися в снігу. Кривий Ярослав був дужчий і спритніший за старшого, Ізяслава, найменшенька ж, Перемислава, зазимкувато горнулась до материного подолу й владно покрикувала на братів:
— Ану беріть плуга!
Рогніду пойняв якийсь незрозумілий трем.
— Ізяславе, Ярле! — гукнула вона, а староста Борис перейнявся її хвилюванням, вирівняв плуга й з цікавістю дивився на Володимирових синів: хто з них візьметься за чепіги. Взявся Ярослав, якого княгиня назвала Ярлом. Ярл сильно кульгав. Борис і княгиня взяли плуг за війячко, Ізяслав же з Перемиславою не мали де притулитись і лише трималися за Ярославові рукава. Ярослав незграбно вихався й перехилявся, але чепіг не випускав, і Борис не без подиву озирнувсь на кульгавого княжича. Борозна серед глибокого снігу була теж глибока й пряма.
— Оце вже й народився, — раптом самими губами проказав Борис, обернувшись лицем до заходу. Над деревами й стріхами Передславиного щойно-щойно прорізався молодик. Борис уклонився йому до землі й так само тихо мовив: — Нехай щастить.
Небо було чорне й усипане ясними зорями, лсдізе проклюнутий серпочок місяця їм не заважав, і хоч над Псредславиним стояла врочиста тиша, ніхто не почув рипіння снігу під княжими чобітьми. Приїхав Володимир: навіть кінь у ґринджолах не форкнув і не заіржав.
— Трохи припізнився. — сказав князь, теж дивлячись не на княжат і на княгиню, а на священний новорічний молодик. — Хай щастить у Новому році, - сказав він.
— І тобі, княже, хай щастить... — Рогніда несміливо підійшла до Володимира. Діти теж почали одне за одним підходити й поставали біля них. — А Ярл держав чепіги, — сказала вона. Всі її дотеперішні жахи й паморочливі думи мовби розтанули в морозяному повітрі. Володимир не любив, коли вона називала молодшого сина Ярлом, але Рогніда навіть не чула власних слів. Тут був її муж Володимир, усе інше втратило вагу. — А гостей у цьому домі частують на щедрий вечір? — спитав князь, бо це не викликало сторонніх думок і здавалося найменш важливим.
Піднявши плуга на плече, староста пішов до повіток під стодолою, щоб не муляти великому князеві очей, а Володимир і Рогніда повели дітей до хорому.
Стіл у красній світлиці був накритий простим лляним полотном, як і належало щедрого вечора, на скатертині стояло рівно дванадцять страв, посеред столу сяяли золотом і сріблом дванадцять пугарів з медами та винами, а на десь перед цим погашеному вогнищі лежало зрубиком дванадцять рівних вербових полін. Рогніда піднесла Володимирові свічку. Він нахилився й підпалив жмутик житньої соломи та трісочок. Вогонь лизнув по соломі широким язиком і мовби завагався, але тріски вже зайнялись, полум'я пішло в поліна, й у красній світлиці почувся паморочливий дух верби — гілки священного прадерева.
— Іди, Василе, на кутю, — проказав Володимир, звертаючись до новонародженого місяця його таємним ім'ям. Щедрого вечора це волошебне ім'я можна було промовляти вголос. Володимир брав кутю з миски пучками й кидав у ще слабенький вогонь, який, проте, брався все вище й вище, зализуючи боки перших вербових полін. Василя прийняла потребу.
— Добрий знак, — сказав Володимир. Бути старшим щедрого вечора йому випадало вперше в житті, й він з якоюсь гордістю глянув на дітей і Рогніду, підсовуючи стілець ближче до столу й набравши повну ложку медяної куті. Рогніда променіла тихим спокійним усміхом, і Володимир навіть пошкодував, що пізновиїхав з Києва. Міг би прибути й раніше на годину чи дві.
Раптовий від'їзд Рогніди з дітьми до Передславиного його трохи збентежив, і Володимир відчував, що мусить примиритися з княгинею, яка була матір'ю трьох його дітей. Тепер він міг бути спокійний: примирення вже відбулось, про це свідчив усміх на вустах нелукавої Рогніди. На столі головувала кутя. Володимир разом із жоною та дітьми причащався до таємної вечері, водночас думаючи про те, що так далі тривати не може.
Але виходу він ще не бачив і вирішив одкласти ці думки та пошуки на найближчі наступні дні.
В хоромі була лише одна челядниця — стара Борисова жона, бо за всі роки Рогніда з'явилася тут уперше. Княгиня покликала челядницю й звеліла вкласти дітей, а сама поволі пішла до одрини, невладна вгамувати вогню в очах. Володимир помітив той вогонь і перейнявся спочуттями.
Свічка в одрині блимала тільки на божнику, але Володимир бачив, як тремтіли руки в жони, коли вона розстібувала гачки на сукні.
— Спо-мо-жи ж!.. — розпачливо прошепотіла Рогніда, неспроможна впоратися з якимось гачком. Та поки Володимир підійшов до неї, почувся нетерплячий злий тріск: княгиня вирвала гачок із м'ясом...


МІСЯЦЯ ТОГО САМОГО
В ЧЕТВЕРТИЙ ДЕНЬ

Доброчин щойно повернувся з Вишагорода-Деснянського, де вже другий рік сиділи Ольгерда та її сини, малолітні законні спадкоємці небіжчика Ільдеї-хана. До ханичів був приставлений вірний Києву Закур, і світлий князь повертався в гарному настрої. Цей сорокадвохрічний печеніг, який п'ятнадцять тому літ утік до Святослава, коли той після поразки за Дунаєм зимував у гирлі Дніпра, вісім років був Свенельдовим холопом. Волю йому дав Доброчин.
Закур знав свою справу. Після полоніння ханичі були схожі на хижих вовченят, тепер же вони разом з іншими вишегородськими отрочатами каталися з гори на ґринджолах, уже добре навчилися говорити й не шкірились на полян. Але не забували й своєї рідної печенізької мови — про це теж подбав їхній пестун Закур.
Як виростуть, думав, їдучи, Доброчин, ще можуть стати в пригоді. Десь-то тепер кусає себе за лікті Булгак-хан.
Доброчин у супроводі дружинників їхав саньми серединою Дніпра й дивився на лівий берег, де здіймавсь піщаними пагорбами Чорторий, і думав про ще одного таля, про якого давно не чув: про синка вятицького князя Судки: піддасться чи не піддасться Судка на кови волзьких булгар?
Світлий князь уїхав до Подільських воріт саме перед обідом, одпустив супровідних дружинників і звелів покликати на страву всіх воєвод. Але щойно ввійшов до свого хорому й почав роззуватися, як у двері вхопився Ждан:
— Володимира зарізано!
Доброчин відчув, що терпне.
— Хто?.. Як?.. — прохрипів він.
— Рогніда!.. Там надворі староста з Передславиного стоїть.
Сяк-так натягши чоботи, Доброчин вискочив за Жданом у двір. У старому чоловікові біля Володимирових ґринджол він одразу впізнав Бориса, якого не бачив ще з холопських літ.
— Чую, наче щось кричить у княжій одрині, — розповів Борис. — Аж дивлюся — впоперек ліжка лежить князь, голова звісилась і ніж у спині...
— Він... живий?
— Дихав... — непевно сказав Борис. — Тоді ще дихав... Князь же за собою десятку привів, я збігав до десятника, гукнув його нагору й дав сувій полотна...
Поряд зі старостою Передславиного села стояли два дружинники з тієї десятки. Доброчин звелів сідлати коня, коня в ґринджолах теж поміняли на свіжого, й за півгодини всі четверо понеслися навскаки. А вслід їм невдовзі вирушив Ждан з півсотнею дружини.
Доброчин не жалів коня. Він гнав попереду всіх і за всю дорогу навіть не озирнувся — встигають за ним ті троє чи ні. Мозок свердлила одна й та сама настирна думка: «Мій гріх... мій гріх...» І це не давало зосередитись.
Він дуже давно був у Передславиному й на роздоріжжі спинив коня. й тоді вперше озирнувся. Позаду нікого не було. «Невже збився з дороги?» — подумав собі князь. Розвернувши конягу, він погнав його назад, але помітив одного з дружинників, який їхав поза деревами. Ті щось до нього махав.
— Он отією треба, ці обидві ведуть у степ. — сказав потім дружинник, і Доброчин рушив стернищами за ним.
Передславине виникло зовсім несподівано для князя. «Я все на світі забув», — з якимось нежданим сумом подумав він і зострожив конягу. Кінь лише розпачливо заіржав, уже не спроможний бігти швидше. Вгледівши сільський княжий хором, Доброчин кинув коня й побіг до лізниці.
— Де? — спитав він у дружинника, що стояв на теремі й сколупував мечем натоптаний сніг.
— У красній світлиці. — відповів той, не перестаючи колупати, наче князь питав його про звичайну буденну річ. Доброчин не повірив і спробував заглянути в очі цьому вайлуватому дружинникові. Той перестав колупати сніг: — Та ти не бійся, княже!.. Красна світлиця в них он там. — Він одчинив сіни й показав на треті двері праворуч.
Перше, що побачив князь, переступивши поріг красної світлиці, був жмуток закривавленого полотна, ледь прикритого чистою пілкою. Володимир лежав на лаві під дальнім вікном, обличчя його було бліде й випнуте, як у мерця, але груди рівномірно здіймалися й опускались. Біля нього сиділа стара жона, яка обернулась на кроки й сказала:
— Оце тільки засне — й знов і знов прокидається.
Біля дверей стояло двоє Володимирових мужів, нижчий раз по раз переступав з ноги на ногу й рипів новими чобітьми та жовтим шкіряним чересом, а вищий нагадував нерухомий кам'яний стовп, убраний у свиту й чоботи. Світлий князь тільки зараз подумав про те. що прибіг сюди з голими руками: нічого й нікогісінько не взяв, а мав би прихопити Стана чи ще котрогось волоха, подумав він.
Володимир уривчасто зітхнув і розплющив очі. Тоді впізнав Доброчина й розтулив вуста, наче хотів щось поспитати, але роздумав і не спитав. Мав би привезти Стана чи котрогось іншого, знову подумав Доброчин. Розгублено глянув на стару й раптом упізнав у ній Борисиху — тільки ймення згадати так і не зміг. Це йому ввесь час муляло.
В цю хвилину рипнули двері, й увійшов розпашілий од їзди Ждан. Світлий князь хотів був сказати головному воєводі, що потрібен волох або відьмак, і побачив старійшину київських волохів. Ждан сказав:
— Я подумав, якщо живий...
Ждан дивився на Володимира. Великий київський князь поринув у забуття, він так само рівномірно дихав, але Жданові не видно було від дверей. А Доброчинові все здавалось дуже дивним.
— Коли ж він устиг? — кивнув світлий князь на старійшину волохів.
— Дідо сам їхав у сідлі. — відповів головний воєвода.
Стан відтрутив його й подибав до дальнього вікна, де лежав князь Володимир. — Дідо саме був у княжому дворі. — тихо пояснював Доброчинові воєвода, — то я думаю: візьму...
Стан заглянув хворому під повіки, тоді схилився над ним, наче принюхувавсь, далі підсунув стільчик і сів, а Доброчин знову подумав, як цей майже дев'яносторічний дідо витримав у сідлі. Стан кивнув до дружинників, але швидше підскочили Ждан і світлий князь, і вони втрьох перевернули Володимира горіспини. Тіло великого князя було безвільне й важке, певно, він знепритомнів. Стан зняв завої й по довгій хвилі впевнено проказав:
— А куди він дінеться.
Це можна було зрозуміти тільки так, що Стан сподівається на видужання.
— Житиме? — спитав Доброчин.
— Умре, але не від цієї рани. — закучерявив свою відповідь Стан. — Чоловіка бог створив смертним, помремо всі, але Доля випряла кожному не однакову нитку. Як оце мені...
Він гукнув старостину жону й разом із нею вийшов. Доброчин подався був слідом за ним, але Стан його заспокоїв:
— Я нікуди не втечу. Подивлюсь тільки на старостишине зілля.
Доброчин раптом пригадав ім'я цієї жони, й, коли побачив біля лізниці старосту, зійшов до нього вниз.
Біля дверей під самим теремом стояв дружинник, Доброчин покинув Бориса й рушив туди. Дружинник відчинив перед ним двері.
— Свічку принесу, — сказав дружинник.
Доброчин кивнув. Кілька сходин збігало в глуху темряву, він розчинив двері навстіж і почав сходити вниз, не зразу розгледівши велику княгиню. Рогніда виглядала з-за трьох барил. Він хвилю-другу звикав до сутінків, які липнули до його щік, мов припала курявою павутина. Обличчя в Рогніди було бліде, й це здавалося світлому князеві несправедливим. Він спитав:
— За віщо?
Рогніда не відповіла, тоді він гримнув:
— За віщо на нього руку звела?
— Ти не жінка й не втямиш...
Доброчин стояв од неї на відстані випростаної руки, тепер він уже чітко бачив обличчя великої княгині, на яке падало світло з дверей.
— То неправда. — сказав світлий князь. То була не вся правда: це він бачив у її очах. Тепер Рогніда нагадувала здичавілу від люті доньку Ругвальда, ладну спопелити його вогнем хижих очей. Ніщо не пропадало безслідно, і Доброчин знову подумав про свій гріх, який виявився неспокутним. — Ти мстила за батька та братів!
— Мстила за ту вашу «царицю»! — просичала вона, й Доброчин удруге їй не повірив, йому згадався торішній Новий рік, коли його здивувала була дружня бесіда між нею й Марією. Як він про це забув!
Вони так довго й пильно дивились одне одному в очі, аж поки Доброчин відчув, що іскри з її очей просто його спопеляють. Правиця сама потяглася до меча. Він із виском витяг його з піхов і боком замахнувся — від такого удару голова скочується з пліч, але в цю мить позаду пролунав голос:
— Оце суть його сини.
Доброчин стявся. В дверях стояв обільний холоп Борис, тримаючи за руки синів князя Володимира. На нижчій сходинці чипіла Перемислава з роззявленим ротеням. Доброчин щосили вдарив по барилі плазом меча, кинув руків'я з уламком додолу й вийшов.
— Пильно стережи! — сказав він до дружинника, який стояв осторонь від Бориса з погаслою свічкою в руці. Ґнотик іще курився.
 
Наші Друзі: Новини Львова