Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 11 грудня 2018 року

Тигролови

Переглядів: 466008
Додано: 26.04.2003
Hi 1 Рекомендую 9 Відгуки 24
ЧАСТИНА ПЕРША
Розділ перший
ДРАКОН

...Вирячивши вогненні очі, дихаючи полум'ям і димом, потрясаючи ревом пустелі і
нетра і вогненним хвостом замітаючи слід, летів дракон.
Не з китайських казок і не з пагод Тібету — він знявся десь з громохкого центру
країни “чудес”, вилетів з чорного пекла землі людоловів і гнав над просторами...
Над безмежжям Уралу... Через хащі Сибіру... Через грізний, понурий Байкал...
Через дикі кряжі Зайбакалля... Через Становий хребет, — звивався над ним межи
скель і шпилів... Високо в небі, сіючи іскри й сморід, летів і летів у безмежній
ночі.
...Палахкотів над проваллями... Звивався над прірвами... Пролітав із свистом
спіраллю над диким бескиддям і нагло зникав десь у надрах землі — занурювався,
як вогненноокий хробак, зі скреготом і хряском у груди скелястих гір, свердлив
їх з блискавичною швидкістю, розсипаючи іскри. Зникав... І раптом вилітав з-під
землі далеко, мов пекельна потвора, потрясаючи реготом ніч. Пряв вогненними
очима, зойкав несамовито і, вихаючи хвостом, як комета, летів і летів...
І розступалися скелі, маючи тінями. І розбігалися злякано сосни й смереки,
кидаючись урозтіч. Заскочений нагло сохатий (лось) прикипав на галявині,
спаралізований жахом, а далі зривався й, ламаючи ноги та обдираючи шкіру, гнав
скільки духу у безвість.
І гнали у безвість луни, мов духи гірські, — розлітались по горах, стрибали в
провалля, ховалися в нетрях... За ними летів дракон.
То не фіктивна потвора з наївних китайських казок і не легендарний дракон
Далай-лами. Ні, то реальний, то єдино реальний, справжній дракон, найбільший і
найстрашніший з усіх драконів. Ані Микита Кожум'яка, ані сам Юрій Переможець не
в силі б його подолати. На сталевих лапах, з вогненним черевом, з залізною пащею
жахкотів він, немов щойно вилетів з пекла.
Шістдесят коробок-вагонів — шістдесят суглобів у дракона. Спереду вогненноока
голова — велетенський двоокий циклоп — надпотужний паротяг “Й.С.” (Йосиф
Сталін). Ззаду — такий же надпотужний паротяг “Ф.Д.” (Фелікс Дзержинський). На
тендері прожектор — довгий вогненний хвіст. Біля кожного вагона — щетина
багнетів. Наїжився ними дракон, мов їжак... Ні, мов дракон! І гнався зі
скреготом.
Шістдесят суглобів у дракона — то шістдесят рудих домовин, і в кожній з них
повно проглинених жертв, повно живих мертвяків. Крізь заґратовані діри дивилися
тоскно грона мерехтливих очей, — дивились крізь темряву десь на утрачений світ,
десь туди, де лишилась країна, осяяна сонцем, де лишилась Вітчизна, озвучена
сміхом дитинства і юності рано одтятої, де лишилася мати... родина... дружина...
Мерехтіли грона очей і летіли десь у темряву чорну, у прірву. Ними натоптане
черево вщерть у дракона. І тягне їх циклопічний “Й. С.”, і підпихає їх демон
“Ф.Д.”.
В цілому ж — то є е т а п , то є “ешелон смерті”, — етапний ешелон ОГПУ — НКВД.

Дракон.
І мчить він без зупинки, хряскотить залізними лапами, несе в собі приречених,
безнадійних, змордованих, — хоче замчати їх у безвість, щоб не знав ніхто де і
куди, — за тридев'ять земель, на край світу, мчить їх у небуття. І нема того
Кожум'яки... І ніхто-ніхто їх не визволить і вже не врятує, і ніхто навіть
нічого не знатиме й не почує про них. Ніч. Чорна, безмежна ніч.
І відсахуються смереки, кидаючись врозтіч. А дракон пожирає очима все перед себе
і мете услід вогненним хвостом — фосфорить ним по шпалах, по нетрях, обмацує
слід за собою, — чи не тікає хто?
Іноді бахкає постріл... другий... То вартовому ввижається зрада чи втеча, і він
несамовито, пронизливо кричить і стріляє навмання у метушливі тіні смерек і
стовпів.
І хоч ніхто при такому скаженому леті не зміг би зіскочити живий, і хоч ніхто
при такій охороні та при таких запорах не зміг би видертись геть, але...
Вартовий мусить бути пильний, “бдітєльний”. То-бо є його “дєло чєсті, дєло
слави”, то-бо його “дєло доблєсті і гєройства”.
А може, йому самому страшно, може, йому моторошно на хвості цієї диявольської
комети, і він підбадьорює себе пвстрілами у чорну зрадливу ніч, в фосфоричні
блиски позаду, в веремію рухливих тіней і плям.
Утікають кілометри — десятки... сотні... тисячі... Утікають назад ліси, і
пустелі, і пасма гір, і безліч рік та тьмяних озер. Пролітають з грюкотом мости,
семафори, тунелі, — все утікає назад. А дракон все летить і летить — у невідоме,
вперед, у чорну сибірську ніч, на край світу. Перетинає меридіани. Описує
гігантську параболу десь по сорок дев'ятій паралелі, карбує її вогненним
приском, гейби комета. Б'є по чорній імлі вогненним хвостом, зіхо-дить їдучим
димом та смородом і реве, реве...
Так не ходить жоден експрес, так ходить лише цей етап, цей дивовижний ешелон
смерті, — спецешелон ОГПУ — НКВД. Він — один з багатьох таких ешелонів; женуть
вони отак божевільним темпом через глуху піч і крізь ще глухіший Сибір, оповиті
таємницею... Не просто таємницею, а таємницею державною оповиті вони. Обставлені
багнетами, устатковані прожекторами, женуть вони десь у таємницю ж, непроглядну,
як сам Сибір чи як тая сибірськая ніч.
Фантастичні і реальні, дивовижні аксесуари нерозшифрованої жаскої легенди —
таємничої легенди про зникнення душ.
На окремих пунктах ешелон зупиняється. На мить, на коротку мить. Тоді по нім
біжать аргати, біжать по дахах, перестрибуючи з вагона на вагон, і стукають
палками в залізо — чи не проломлено де?! Чи немає диверсій?! І так само біжать
аргати по боках ешелону, перестукуючи стіни — чи не зрушена дошка десь?! Чи не
замірився ворог з нутра на державу, закон і порядок, рятуючись від того закону
втечею!?
Бо ж “дєло слави, дєло чєсті”, діло їхньої “доблєсті і гєройства” довезти цей
етап до призначення, — до тієї прірви, що десь утворилася і що її від років уже
вигачують людськими кістками та душами і не можуть ніяк загатити.
І тоді ж так само вздовж ешелону пробігає начальник етапу. Він вибігає десь від
“Й.С.” і, задерши голову, стурбовано мчить очима від вагона до вагона, — чогось
шукає. Так він довго жене попри низку понурих, герметично закритих, рудих
коробок, тих, що кожен з них “на сорок чєлавєк ілі восемь лашадєй”, і нарешті
коло середнього вагона зупиняється. Відсапується якусь мить. А тоді, задерши
голову до заґратованої діри, владно гукає в гроно мерехтливих очей і блідих
облич, що поприлипали, мов паперові, до ґрат.
— Многогрішний!!
Обличчя зникають. Гроно мерехтливих крапок розсипається. Натомість з'являється
одна пара таких же самих, з глибини вагона наближається до ґрат, а голос понуро,
ніби з могили, відповідає:
— Я...
— Звать!?.
Павза. І повільно, тяжко й так само понуро:
— Григорій!..
Начальник якусь мить мовчки вдивляється в дві мерехтливі цятки. Потім,
заспокоєний, обертається і йде назад.
Дві цятки наближаються до ґрат і миготять, проводжаючи. Бліде обличчя прикипає
до заліза. А голос, виходячи десь з нутра, десь з пекельного клекоту серця,
вибухає крізь зціплені зуби:
— Бережеш-ш-ш?!. С-с-собака!..
І знову люто, розпачливо:
— Бережеш-ш-ш?!?
Другий голос десь з глибини вагона глухо, насмішкувато:
— Оттак!.. Ти, браток, як генерал! Великої честі доскочив. Сам великий начальник
не їсть і не спить — все прибігає з поклоном...
Третій понурий голос, потішаючи:
— Нічого... Одбудеш всі свої двадцять п'ять — станеш маршалом. Ех-х!.. — і
раптом вибухає зливою страшних, нестерпних прокльонів, — в закон, в світ, пекло
і в самісіньке небо...
Ешелон зривається і летить далі.
В грюкоті коліс зринає пісня, важка, бурлацька. І наростає, наростає...
Вона починається з одного голосу — з того голосу, що говорив “Я... Григорій!..”.
 
Наші Друзі: Новини Львова