Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 02 квітня 2020 року
Тексти > Жанри > Роман

Випробування вірності

Переглядів: 19437
Додано: 29.08.2009 Додав: ligaron  текстів: 13
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Сканував: ligaron
ЄВМЕН ДОЛОМАН

ВИПРОБУВАННЯ ВІРНОСТІ

РОМАН


РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

1

Ще не прочахли після жаркого бою кулемети й автомати, ще над стволами танкових гармат соталася сизувата пара, ще по розпашілих обличчях воїнів струмували густі краплини поту, а вже з уст в уста передавалася команда, докочувалася до найвіддаленіших завулків містечка:
— Збір на площі о шістнадцятій!
Сержант Чепіга, підсмикнувши рукав свого біленького кожушка, поглянув на годинника: лишається десять хвилин.
Його відділення закінчувало розміновувати вулицю, що виходить на центральну площу Трахенберга. Зараз хлопці своїми міношукачами обмацували останній її будинок, який вузькими, схожими на німецькі багнети вікнами фасаду дивився уже на площу.
Бійці з цікавістю розглядали високі гостроверхі цегляні будівлі, бо таке на своєму бойовому шляху бачать уперше.
— Невже ми оце дійшли аж до самої Німеччини? — дивується єфрейтор Широков.— Просто не віриться...
— Не віриться, бо дорога була надто довга й тяжка,— озивається Чепіга. Він знову зиркнув на годинника: — Ану, шукачі смерті, швидше орудуйте своїми рогачами! Поспішайте!
— Вони на нашій землі усе палили й нищили,— озивається боєць Жигало,— а ми розміновуємо їхні будинки од ними ж підкладених мін. Розміновуємо не для себе, бо ми ж тут не збираємося сидіти, а для них... Чи не забагато доброти виявляємо?..
— Ні, не забагато,— одказує Чепіга.— Вони — руйнівники, а ми... Отож пильнуй, щоб не лишилося замаскованої. А то злетить якась фрау догори п'ятами — здійметься шум на всю Європу. Кричатимуть брехуни, що Червона Армія підкладає міни під цивільне населення. Ніхто ж не повірить, що та фрау попрямувала в рай чи в пекло на своїй фріцівській міні... Дивіться, не проґавте якоїсь!
У банку з розведеним суриком умочив квачика, намотаного на цурупалок, і великими чіткими літерами вивів на стіні будинку «Мін не виявлено». Нижче написав те саме німецькою мовою. А в кінці: «Серж. Чепіга. 45».
— Ти, сержанте, хитро пишеш! — озвався єфрейтор Широков, сунучи по засніженій бруківці свого міношукача. Порівнявшись з Чепігою, зупинився, випростався на весь свій височенний зріст, і до сержанта долинуло з висоти, ніби з гучномовця, що на стовпі: — Кожен, хто захоче ступити в цей будинок, подумає: «Не виявлено, це ще не значить, що тих проклятих мін немає. Може, десь причаїлася й чигає на мене...»
Сержант посміхнувся і, не обертаючись до свого здорованя, пояснив:
— На будиночках, де живе, видно, робочий люд, я пишу: «Мін немає!» А на буржуйських так, як бачиш. Це щоб хазяїн, якщо повернеться сюди, не дуже міцно спав. Ляже на канапу чи у свої пуховики, а його шпигатиме сумнів: а що, як раптом шарахне?! Нехай хоч таким чином відчують, що то є війна.
— Вони вже відчули,— гуде Широков.— Геббельсівські брехуни так їх настрахали, що вони й духу нашого бояться. Ти ж бачиш, на весь Трахенберг — жодної живої лялечки. Всі драпонули, мабуть, аж за Одер...
— Винуватці тікають та й невинних тягнуть за собою — для прикриття. Це на той випадок, якщо їх наздоженемо...— Чепіга правицею виводить літери, а лівою притримує поли кожушка, щоб не заляпати їх суриком.
— Наздоженемо! — з незрушною впевненістю відгукнувся Широков, схиляючись до свого міношукача, і, вже ступивши кілька кроків, поцікавився: — А до Одеру ще далеко?
Сержант Чепіга знизав плечима. Йому вже одпала охота до балачок. Такі раптові зміни настрою — це й підлеглі помітили — стали траплятися з ним останнім часом. Він гостро, до болю в грудях, відчув: те, що мучить його ось уже протягом трьох тижнів і вдень і вночі, зараз налягло з новою силою. Аж у вухах зазумерило, як зумерить у навушниках міношукача, коли натрапиш ним на замасковану міну. Брязнути б оцим усім начинням об землю і кинутися через площу ген в отой її куток, де біля кількох танків щойно зупинився віліс комбрига. Прибігти — і без ніяких передмов та пояснень гукнути: «Рідний неньо! — як кажуть у них на Львівщині. — Дорогий мій батечку, я — твій син, твій Андрій... Пригорни мене хоч раз у житті як сина. Хоч один раз хай відчую твою руку на своїм плечі! Більше мені од тебе нічого не треба. Нічого...»
У кутиках по-дівочому повних уст Чепіги народжується скептична посмішка: «Коли б я отаке втнув, то налякав би й полковника Тулумбаса, й тих, хто біля нього. Він, певне, поспитав би свого ад'ютанта: «Чому цього сержанта в госпіталь не одправлено? Хіба ж не бачите, що він з глузду з'їхав, а може, взагалі несповна розуму... Розпорядіться негайно!» Таке напевне б трапилося,— міркує Чепіга,— якщо йому, полковнику Тулумбасу, ще не вручено маминого листа. А коли він уже має того листа, то й сам мене розшука. Розшука, якщо не все вивітрилось, не все забулось...»
— В шеренгу по два шикуйся! — почулася владна команда з протилежного боку площі.
Сержант Чепіга таки брязнув своїм малярським начинням об землю і разом з бійцями свого відділення побіг туди, де вже юрмилися автоматники-десантники й танкісти.
Бійці, стаючи в шеренгу, все ще роззиралися на брунатні цегляні будинки з черепичними дахами ще брунатнішого, ніж цегла, кольору, що аж очі кололи своєю стрілчатою готикою.
— На них навіть сніг не тримається, така крутизна. І чого ото вгору дертися? — висловлює свій подив автоматник, що стоїть праворуч Чепіги. З другої шеренги йому у відповідь:
— На землі їм, видно, тісно, розвелося до біса, ото й лізуть у небо...
— Та ні,— втручається єфрейтор з ручним кулеметом за плечем.— То пихаті буржуї змагаються між собою: чия вище — той, знацця, більший пан. Це в них здавна так заведено...
Хтось глухо гупає валянком об валянок — видно, промерзли ноги; інший ляскає хутряними рукавицями.
— Ніби містечко й непогане,— знову озивається сусід, що праворуч Чепіги,— а назва нікудишня — Трахтенберг...
— Не Трахтен... а Трахен,— уточнює кулеметник.
— Не вмер Данило...— знову той, що праворуч.— Трахен чи Трахтен — все єдно кепсько. Якась трахкотня виходить: трах, трах, тарарах...
— Розмови в строю! — лунає бас командира роти управління старшого лейтенанта Якубовича. А за мить — уже вимогливіше: — Рота, струнко! Рівняння направо!
Коли командир танкової бригади гвардії полковник Тулумбас у супроводі кількох офіцерів наблизився до вишикуваних автоматників-десантників, за якими одразу стояли сапери, сержант Чепіга так подався грудьми вперед, що ледве не вивалився із шеренги. Він очей не зводив з комбрига, ловлячи і всотуючи в душу кожен його жест, кожен крок, карбував у пам'яті кожне його слово. І в той же час його збурювали досі не знані почуття; вони ніби підіймали його над минулим, над теперішнім, ба навіть над завтрашнім днем. Почуття радісної близькості — не лише зримої, а, здавалось, відчутної до найріднішого, до найдорожчого, що є для тебе на світі, кому ти зобов'язаний своїм життям,— до свого батька. Гордість власної повноцінності — що ти не випадковий зайда на цім світі з чужої легковажності, не підкидьок без роду й племені, не безбатченко — сповнювала його вщерть, надавала йому нової сили, підносила над учорашнім «я».
Разом з цими почуттями росло й утверджувалося непереборне бажання бути визнаним з боку того, до кого поривався всім своїм єством... «Батьку! Батьку! — волала його душа.— Невже ти не можеш пізнати свого рідного сина, свого Андрія! Невже ти серцем не відчуваєш його присутності, його близькості? Невже ти не бачиш в мені колишнього себе, не вгадуєш у мені свою давню молодість?..»
Але полковник, порівнявшись з сержантом, окинув того вимогливим командирським поглядом і, видно, не виявивши ніякого ганджу, нічого такого, що було б усупереч військовому статуту, попрошкував далі вподовж шеренги. Він, мабуть, не почув того німого волання, яке розпирало Андрієві груди, йому, либонь, і на гадку не спало, що в цій шерензі безвусих юнаків, яким через дві-три години судилося або ж прославитися, або ж загинути, стоїть і його рідний син. А пізнати Андрія комбриг не міг з тієї простої причини, що ніколи в житті з ним не зустрічався. Правда, він бачив його один раз і досить зблизька три тижні тому — в день свого прибуття в бригаду. Але й тоді, як і нині, Тулумбас не знав, що той сержант є його рідний син.
Останній день минулого тисяча дев'ятсот сорок четвертого року видався для Андрія Чепіги зовсім не схожим на жоден з попередніх. І хоча відтоді промайнуло уже три тижні, та Андрій пам'ятає події того дня до найменшої дрібниці...
Танкова бригада за час Львівсько-Сандомирської операції — липень, серпень того ж таки сорок четвертого року — зазнала чималих втрат у живій силі й техніці: бої були затяжні, жорстокі, кровопролитні. Тож на початку осені, коли оборона на лівобережжі Вісли стабілізувалася, бригаду вивели на відпочинок, вивели для поповнення особовим складом та бойовою технікою.
Отаборилася вона в прифронтовому лісі, що розкинувся за якихось два кілометри на захід від польського села Воля-Мальковська.
Під прикриттям гіллястих старезних сосон та ялин невдовзі виросло землянкове містечко з рівними, справді розбитими під шнур лінійками — Чепіга та його сапери постаралися! — з майданчиками для стройової підготовки, з високою повіткою для польової кухні, з наметами для складів боєзапасів та армійського майна.
Покотилися дні, вщерть наповнені навчанням з бойової та політичної підготовки. Велика увага приділялася ще не обстріляному поповненню. Адже бригада готувалася до нових наступальних боїв. Розмірена ритмічність буднів, їх ущільнений час, завбачений військовими статутами та внутрішнім розпорядком, здавалося, нічим не могли бути порушені. Але напередодні Нового року...
Власне, для Андрія Чепіги все почалося ще тридцятого грудня увечері.
Бійці підрозділу, повернувшись із чергового стрільбища, стали, як завше, чистити зброю. Старшина роти управління — при ній числився і взвод саперів — гвардії старшина Бачула гукнув:
— Шуруйте, хлопці, не шкодуючи сили, щоб кожен автомат вилискував, як дзеркальце. Шуруйте, бо завтра прибуде новий комбриг, то передусім погляне, в якому ж стані зброю тримаємо. Погляне — це непремінно... По собі знаю...
— А він з фронтовиків,— поцікавився боєць Жигало,— чи якийсь тиловик?.. Якщо тиловик, то напевне прискіпа...
— Розвідка не доповіла,— нехотя одказав Бачула, котрий не любив визнавати себе незнайкою.— Відомо лише, що він — гвардії полковник, на прізвище Тулумбас...
Андрій Чепіга, почувши те прізвище, здригнувся, ніби його зненацька пронизало електричним струмом. Затремтіли руки, стали неслухняними — і ніяк не міг увігнати «ріжок» з набоями до щойно змащеного автомата. Аж упрів, доки справився з таким простим і звичним ділом. Витер тильним боком долоні зарошене потом чоло. Глибоко зітхнув і, не зводячи очей на старшину, аби не видати наростаючого хвилювання, неголосно запитав:
— А не знаєте як цього... гвардії полковника звати-величати?
Бачула, прискаливши ліве око, зазирав правим у канал ствола чийогось пепеша, спрямувавши його на червонястий вогонь «блискавки» — лампи, зробленої з гільзи протитанкової рушниці. «Блискавка» чаділа, і в землянці стояв густий запах перегару, ніби на танкодромі.
— Я не був у нього на хрестинах, та й кумувати разом з ним не доводилося,— кинув Бачула, не міняючи пози. І вже голосніше, з ноткою роздратування в голосі, додав: — Чого це ви з розпитуваннями насипалися? Що за панібратство!.. Завтра про все дізнаєтесь... А зараз діло робіть!.. Наведіть мені порядок і в землянці, й побіля неї, щоб усе було чин чинарем, як на свято. Згодом перевірю. Коли щось не так — після відбою доведеться довершувати.— Поставив автомат до піраміди й, неквапливо, по-господарськи ступаючи, вийшов із землянки.
Уночі Андрієві не спалося, напосідали різні думки, аж голова пашіла од них. Хотілося вірити, що це саме той Тулумбас, якого він шукає багато років, про котрого думав усе своє свідоме життя. І разом з тим було лячно: а що, коли й на цей раз його чекає гірке розчарування... Досі йому, Андрієві Чепізі, вже не раз траплялося зустрічати прізвище Тулумбас. І щоразу в серці спалахувала надія: може, це він, його рідний батько? А коли ні, то, можливо, хоч якась батькова рідня, через яку щось довідається про нього?.. Та, зустрівши власника того прізвища, почувався так, ніби тебе ошукали...
Не спалося, палило бажання поскоріше взнати ім'я нового комбрига, зустрітися з ним віч-на-віч.
Вранці, тільки-но старшина Бачула, вишикувавши роту, почав давати завдання на день кожному взводу, кожному відділенню, як до нього з протилежних кінців лінійки водночас підбігло двоє посильних.
— Товаришу гвардії старшина! — вихекнув червонощокий товстун, тримаючи долоню коритцем біля шапки.
— Товаришу гвардії старшина! — скоромовкою, аби обігнати першого, забубонів другий посильний.
Бачула, невдоволено пересмикнувши широкими плечима, неспішно повернувся обличчям до товстуна. Прискаливши ліве око, втупився правим, ніби беручи того на приціл:
— Перш ніж являтися до командира чи начальника, опорядіться!
— Це він у мене щойно одірвався,— збагнув солдат, про що йдеться, і шаснув рукою до кишені.
— Ґудзики не для того, аби носити їх у кишені,— карбує кожне слово Бачула.—їхня роль і місце визначені чітко, як і кожної речі, що є в армійському вжитку...
— Але ж там машини...— боєць хитнув головою у бік узлісся.
— Горять?
— Ні, стоять...
— Нехай постоять,— незворушно кинув Бачула.— Армія сильна залізною дисципліною і бездоганним порядком.
— То дозвольте, я — миттю! — козирнув товстун і метнувся за ближню землянку.
Другий посильний доповів старшині, що підполковник Нагорний наказав негайно надіслати йому двох досвідчених саперів з міношукачами.
Бачула закинув було руку до потилиці, аби почухати, але схаменувся: адже на нього дивиться вся рота... Спересердя вдарив долонею по шапці, насунувши її на самі очі:
— Сержант Чепіга і єфрейтор Широков, одправляйтеся в розпорядження підполковника... Та не баріться там мені...
За якихось дві хвилини стояв перед старшиною перший посильний, уже з пришитим ґудзиком на туго підперезаній широким ременем шинелі. Він доповів Бачулі, що помпогосп комбрига чекає на саперів. Місток, який на шляху до станції Багорія, поламався. Там застряв тягач з навантаженим причепом. Стоять кілька автомашин. Тож треба полагодити місток.
— Товчуться по ньому, крім нашої бригади, всі сусіди. А як підремонтувати — давай Бачула своїх «рогачильників».— Так називав саперів. На цей раз не стримався, таки пошкріб потилицю і спересердя сплюнув.
«Кепський видався мені день»,— похитав головою старшина. Спозаранку розлетілася шоферня, потім начрозвідки бригади забрав розвідників на якусь вилазку. Зв'язківці взагалі тижнями не з'являються в розташування роти — і днюють і ночують біля апаратів та рацій. Медиків, як і писарчуків, до уваги не бери. Медики, де майже одне жіноцтво, самі просять допомоги — то їм дров треба наколоти, то води наносити, то землянку полагодити. Мав сьогодні надію на «рогачильників» — і тих розтягли.
«Видно, доведеться самому мітлою махати та пісочок на лінійку носити... їдять його мухи з комарами...» Пішов, накульгуючи, од землянки до землянки і підіймав днювальних, котрі після нічного чергування тільки поринули в манливий сон... «Ох і не люблю я оцього табірного життя, коли обов'язків — гора, а людей чортма,— розмірковував Бачула.— Інше діло наступ. Там кожен робить своє і не потребує няньки».
Заступника комбрига по стройовій підполковника Нагорного, який ось уже три місяці виконує обов'язки комбрига, знають усі як людину лагідної вдачі, спокійну, врівноважену. Але саперам Чепізі й Широкову він видався нині трохи іншим.
Тільки-но доповіли йому, що за викликом з'явилися, як він з іронією, роздратовано вигукнув:
— Чи не забагато честі сержантові і єфрейтору, аби на них чекав підполковник?!
— Ми відразу ж рушили, коли ото посильний...— спробував було пояснити Чепіга, та Нагорний обірвав те пояснення.
— Саме рушили,— процідив крізь зуби.— І, видно, чалапали спроквола через увесь табір, як бусли по болоту... А боєць мусить бігти на виклик начальника чи командира. Зрозуміло? Ну, та гаразд,— махнув рукою.— І вже без тіні роздратування поцікавився: — Знаєте, де знаходяться оті два німецькі танки, що застряли?
Хлопці ствердно кивнули головами.
— Треба розмінувати одного з них, цілішого. А старший сержант Сомов,— підполковник кинув оком на білявого юнака-танкіста, що стояв осторонь,— прижене того звіра на полігон... Одправляйтесь туди на мотоциклі та швиденько робіть, бо часу мало...
— Товаришу підполковник, у нашому ділі поспішати не можна, якщо не хочете, аби на Новий рік та були похорони в бригаді,— неголосно, ніби між іншим зауважив єфрейтор Широков.
— Я кажу — швиденько. А швидкість, як відомо, не виключає уважності й обережності... Ідіть! — А сам подумав: «Докомандувався. Тебе, підполковника, починає повчати єфрейтор... От розперезалися... А може, єфрейтор говорить слушні речі? Адже можна було впоратися з тим «тигром» ще два тижні тому. Морози скували болото, либонь, десь на початку грудня. Не було б тоді потреби когось квапити...»
Підполковник Нагорний згадав про того бісового «тигра» лише вчора, коли сидів на офіцерській нараді в штабі корпусу. І комкор генерал Белов, і його заступник у своїх виступах наголошували: навчати нове поповнення — ще не обстріляну молодь — треба в умовах, максимально наближених до бойових!
Звичайно ж, для командирів це не новина, це — основа бойової підготовки військ. Але те, що цю аксіому не раз повторено на нараді, змусило багатьох присутніх самокритично глянути на стан справ у ввірених їм військових частинах.
Підполковника Нагорного легенько штовхнув ліктем полковник Тулумбас:
— А як там у нас?
— Та ніби все гаразд...— не зовсім певно відповів той. Їх щойно познайомили, відрекомендувавши Нагорному полковника Тулумбаса як нового командира бригади. Відповівши: «Все гаразд», Нагорний подумав, що насправді ж воно не так... Треба негайно прицургунити отого «тигра» на полігон. Бо коли Тулумбас, приїхавши в бригаду, побачить, що гармаші з «тридцятьчетвірок» ведуть стрільбу на полігоні по фанерних силуетах ворожих танків, а неподалік стоїть ціленький «тигр», то кому-кому, а йому перепаде...
Повернувся зі штабу корпусу, коли було вже за північ, тому й не став турбувати своїх заступників та помічників. А вранці зампострою і помпотеху наказав:
— Одну трофейну «коробку», що в чагарнику, поставити на полігон. Зробити це не пізніше десятої години! — Побачивши, що помпотех майор-інженер Гречаний перевалює своє важке тіло з ноги на ногу, певне, хоче попросити більше часу, додав: — Пошліть туди зараз тягача з лебідкою. А саперів та водія, що знається на «тиграх», я сам одправлю.
Саме такий стислий термін підполковник визначив неспроста. Знав, що новий комбриг полковник Тулумбас прибуде в бригаду десь після сніданку. Тож треба було встигнути з тим «тигром» до його приїзду.

2

Кілометрів за чотири від табору бригади, в бік лінії фронту, серед заболоченого чагарника, стоять два німецьких танки, ніби в засідці. Стоять вони там ще з кінця літа. Тоді гітлерівці з усіх сил намагалися зіпхнути нас із Сандомирського плацдарму у скаламучені війною води Вісли. Ворог, либонь, добре усвідомлював, що цей плацдарм послугує радянським військам трампліном для майбутнього стрибка до Одеру чи, може, й до самого Берліна.
Чепіга й нині пам'ятає одну з найзапекліших танкових атак противника.
Бригаду, яка понад місяць вела тяжкі наступальні бої, раптом кинули в оборону. Вона замінила знекровлений піхотний полк, у лінійних ротах якого зосталося по п'ятнадцять-двадцять чоловік. Щоправда, бригада теж була дуже знесилена. В боях за Золочів, Перемишляни, Львів, Самбір та десятки інших населених пунктів уже на поліській землі вона втратила майже половину своїх воїнів і дві третини бойових машин. Та, видно, не було поблизу свіжих резервів, а може, командування Першого Українського фронту приберігало їх для важливіших цілей. Тому й випало танкістам та автоматникам-десантникам ставати в оборону.
А противник на цій ділянці фронту напосідав, створювалася загроза прориву. Довелося воїнам бригади займати першу лінію окопів серед білого дня, прикриваючись димовою завісою, бо ворог бив по підступах до села з усіх видів зброї.
Село Бачковце, де пролягав передній край оборони, розкинулося у глибокій розложистій балці, на дні якої в зарослях осоки та очерету синіє невеликий струмок. Він розділяв не лише село на дві половини, він розділяв ворогуючі армії, розділяв непримиренні два світи.
Окопчики, що вириті в пониззі піхотинцями, були неглибокі, та ще й не з'єднані траншеями. Мабуть, ті не встигли. Тож командир батальйону автоматників-десантників капітан Верещага, окинувши оком лінію оборони, наказав:
— Обладнати окопи у повний профіль і відрити ходи сполучення. Негайно!
Бійці, ховаючись за бруствери від уїдливого дзижчання куль, стали заповзято орудувати лопатами.
Андрій Чепіга, поглибивши свій окоп та підрівнявши його стінки, почав рити хід сполучення до свого сусіда, що праворуч. А в цей час прокотилося по обороні неголосне, але, як завжди, тривожне:
— Танки! Німецькі танки!
Андрій глянув з-за бруствера на протилежний схил балки: од синьої кайми лісу, що на горизонті, одчахнулося вісім «коробок», схожих на сірі приземкуваті копички. Вони сунули по золотавому стернищу широким цепом — метрів на сто чи й більше одна від одної, сунули повільно, ніби хотіли продемонструвати перед противником свою невразимість...
— Ідуть привітати нас «королівські тигри»,— криво посміхнувся командир взводу саперів, опускаючи на груди трофейний цейсівський бінокль.
— Зараз не до жартів! — обірвав його комбат Верещага і наказав передати по обороні, щоб приготували пляшки з самозапалювальною сумішшю і протитанкові гранати.
— Та поглиблюйте окопи, поглиблюйте, бо інших схованок немає!..— суворо докинув і подався на командний пункт, мабуть, доповісти про небажану новину комбригу...
Хлопці длубаються у вологому супіску заповзято, гарячково, але майже за кожним викидом грунту тривожно позирають на шеренги «коробок», які тепер добре видно й неозброєним оком. Біля «тигрів» густо бризкають чорні фонтани землі й диму — то б'ють наші артилеристи. Але залізні потвори невблаганно сунуть уперед, до села. Ось вони вже сягнули середини стернистого поля, і в цей час із лісу вихлюпнула нова хвиля німецьких танків — на всю широчінь поля. Вони менші тих, що попереду, але їх — до біса, одразу й не порахувати. Пруть на великій швидкості, здіймаючи хмари куряви...
— Цих, середніх, тридцять сім,— холодно і ніби спокійно прогудів командир взводу саперів.— Значить, всього сорок п'ять.
Чепіга, зиркнувши на поле, всіяне танками, подумав: «Оце б сюди з десяток наших «іесок», ото накололи б горіхів! Адже видно кожну «коробку», як на долоні». Зітхнув, знаючи, що на цій ділянці оборони важких танків — «іесок» — поки що немає, та й бригадні «тридцятьчетвірки» перебувають ген-ген лівіше. Там вони ув'язли в бій з ворожими самохідками. Виходить, міркував Чепіга, «тигри» пішли попереду, щоб викликати на себе вогонь наших гармашів і таким чином виявити їхні вогневі позиції. Виявити — і придушити... Непогано придумали, гади... Тоді ота череда середніх танків зможе безкарно лізти в нашу оборону?! Від цієї здогадки нервово пересмикнув плечима... Нараз його увагу привернуло те, що до переднього «тигра», який іде по бруківці, долучився ще один, а небавом і третій. «Мабуть, важкі танки не ризикнуть лізти в заболочений струмок, щоб не зав'язнути»,— подумалось. Середні, можливо, й перескочать, а важкі — ні. Ото й чешуть бруківкою, яка веде до кам'яного містка, перекинутого через струмок. Вирішили ним скористатися, щоб не було заминки. А він же, либонь, не замінований? Певне, що ні, відповідає собі Андрій. Наші попередники те не зробили; адже вони лише на світанку досягли цього рубежу. А місток — на «нічийній» землі: контролюється вогнем противника і нашим теж. До нього вдень не підповзеш... То треба б хоч бруківку, що по цей бік містка, замінувати. Це вже ми, сапери, проґавили. Відчув, як кров шугонула у скроні... Ще ж не було на те часу, хотів пригасити докір власного сумління. Але ж це наш обов'язок! Аж навшпиньки звівся в окопі, щоб краще розгледіти дорогу. Ні, на неї зараз не вибратися: зрешетять кулями... «Що ж робити, що ж робити?» — гарячково пульсувала думка.
Тим часом «тигри» вже наблизилися до городів горішньої вулиці, що на протилежному схилі балки. Позаду них у кількох місцях тягнуться в небо стовпи чорного диму — горять «коробки», підбиті нашими артилеристами.
А «тигри» повзуть... Передній, що йде по бруківці, уже поминув горішню вулицю.
Якщо проскочать через місток сюди, то накоять чимало лиха. Чепіга витер долонею змокріле чоло. «Вони ж розпрасують нас в окопах, змішають з землею... Та хіба лише нас?.. Оті хрестаті потвори рвонуть до наших тилів і далі... А в санчастині бригади лежать ще не вивезені поранені бійці. Хто ж їх захистить від наглої смерті? Страшно подумати...» Хотів обірвати плин уяви. Та нараз постало перед очима обличчя милої Катрусі, яка піклується тими пораненими. І Чепіга вже ніби бачить, як то вона, вибігши супроти ворожих танків, стала палити по них з пістолета, щоб захистити поранених. І сама падає, пронизана кулями, падає, розкинувши руки, аби зупинити ненависних звірів... А танки прогуркотять через неї, через увесь плацдарм аж до Вісли, через той плацдарм, який так тяжко було відвоювати...
Якщо проскочать через місток сюди, то в тім і наша вина. Треба було... Ет, до чого тепер оте «треба», «треба!..». Чепіга взяв протитанкову гранату, припасував її за ремінь при боці, сховав дві «лимонки» в кишені, не даючи собі звіту навіщо. Схопив чорну пляшку, повну самозапалювальної рідини,— і вилетів з окопу.
— Ви куди? — з подивом запитав боєць Жигало.
Чепіга, блимнувши на того потемнілими від злості й рішучості очима, хитнув головою в бік містка. То поповзом, то короткими перебіжками поміж гінкого бадилля картоплі подався по «нейтралці» на правий фланг оборони — до бруківки.
 
Наші Друзі: Новини Львова